Марксизм

У 1880-х pp. у Російській імперії почало поширюватися вчення Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, відоме як марксизм. Згідно з цим вченням, держава протягом своєї історії завжди була знаряд­дям використовування широких мас народу панівним класом — спершу аристократією, а з приходом т. зв. індустріальної револю­ції, коли головну роль у суспільстві почав відігравати капітал — буржуазією-капіталістами. Впродовж історії проходила т. зв. класова боротьба між бідними (пролетарями) і багатими (аристократією та буржуазією), в якій держава завжди стояла в обороні того класу, який мав засоби виробництва. З кожним роком багаті капіталісти, визискуючи робітників, стають багатшими, а робітники з кожним роком — біднішими. Такий стан,— твердив Маркс,— доведе до не­минучого повстання гноблених робітників (пролетарів) проти гно­бителів — панів і капіталістів. Але перемога робітників можлива щойно тоді, коли всі робітники об'єднаються разом, без уваги на національність, усунуть експлуататорів-капіталістів і переберуть під власний заряд всі засоби продукції — капітал. Для здійснення цього він кинув клич "пролетарі всіх країн, єднайтеся". Усунувши клас визискувачів-капіталістів, владу спочатку, як перехідне явище, ма­ла б здійснювати т. зв. "диктатура пролетаріату", для забезпечення переходу від капіталізму до соціалізму, в якому державне керівниц­тво перебувало б у руках робітничого класу. Тоді, коли ліквідуєть­ся клас визискувачів-експлуататорів, закріпиться соціалістичний лад, і не буде визискуваних і визискувачів, гноблених і гнобителів, ство­риться безкласове суспільство. Всі засоби виробництва стануть влас­ністю цілого народу й не буде експлуатації людини людиною. Кож­ний, працюватиме по своїй спроможності й одержуватиме засоби прожитку згідно з його потребами. Оскільки не буде панівного кла­су, не буде потреби в існуванні держави, яка зникне, як непотріб­на суспільна надбудова,— теоретизував Маркс.

Згідно з вченням Маркса, національність як і батьківщина — це витвір панівної верхівки, бо насправді робітник не має наці­ональності, не має батьківщини. Для робітника батьківщина є там, де він може працювати й забезпечити прожиток для себе і для своєї родини.

Поширенню марксизму в Росії сприяли невідрадні життєві умови робітництва — пролетаріату на промислових підприємствах. Робіт­ники були революційно настроєні й організовували більші або мен­ші гуртки прихильників марксизму. У 1898 р. дев'ять представників таких гуртків створили в Мінську марксистську Російську Соціал-Демократичну Робітничу партію (РСДРП). У 1900 р. Володимир Ульянов-Ленін, разом із Юлієм Мартовим, Георгієм Плехановим та ін. почали видавати за кордоном марксистську газету "Искра". Ле­нін настоював, що для переведення успішної революції (розуміється в Росії) необхідно організувати малу, але дисципліновану партію з професійних революціонерів, яка мала б вести робітничий рух під контролем свого проводу.

На цьому тлі дійшло до різниці поглядів між Леніним і Марто­вим, який уважав, що партія повинна бути доступна кожному, хто прийме її програму. На III З'їзді РСДРП в 1903 р. у Лондоні дій­шло до голосування з приводу двох поглядів. При першому голо­суванні погляд Мартова отримав більшість голосів. Але коли п'ять жидівських делегатів, яким відмовлено визнати автономні права для їхньої організації "Бунд", опустили з'їзд, Ленін ще раз поставив свою пропозицію на голосування і отримав більшість.

Від того часу фракція членів РСДРП, яка підтримувала Леніна, а між ними був і теоретик марксизму Г. Плеханов, звалася "боль­шевиками" (від більшості голосів), а та, що підтримувала Марто­ва, до якої належав також Лев Троцький (Леон Бронштайн), — "меншовиками" (від меншості голосів).

Розходження поміж обома фракціями продовжувалися й газету "Искра" перебрали меншовики, які не довіряли большевикам на чолі з Леніним. У 1912 р. дійшло до остаточного розриву поміж обома фракціями. Ленін без порозуміння з Центральним Коміте­том РСДРП скликав V З'їзд партії у Празі, де обрано новий Цен­тральний Комітет зі самих большевиків на чолі з Леніним. У бе­резні 1918 р. на VII З'їзді в Москві РСДРП переназвано на Ро­сійську Комуністичну Партію (большевиків) РКП(б).

Побіч партії большевиків продовжала існувати і діяла також РСДРП-меншовиків на чолі з Ю. Мартовим. Обі партії вели між собою завзяту боротьбу, видаючи різні памфлети, де критикували один одного. У короткому часі Плеханов змінив свій погляд і та­кож перейшов до меншовиків. Ленін, який так само як і Плеха­нов, перебував на вигнанні у Швайцарії, залишився безспірним вождем РСДРП(б).

Важливо підкреслити, що російський уряд, хоча й поборював соціал-демократичну доктрину, проте в Росії появлялися і книжки і товсті журнали, в яких дискутувалися і соціал-демократизм і мар­ксизм. В той же сам час український національний рух таких мож­ливостей не мав, зокрема після проголошення Емського Указу. Ро­сійська цензура дуже пильно стежила за такими матеріалами.

Іван Франко, що сам спочатку захоплювався соціалістичними гаслами, проаналізувавши російський соціал-демократизм із його марксистською ідеологією, висловив жаль, "що на сю доктрину ло­виться в значній часті гарячіша українська молодь", бо соціал-де­мократизм є ворогом "суспільної самодіяльности та децентраліза­ції". А що найголовніше, як це твердив Франко,— він є "проти українського національного руху і з того погляду являється для ук­раїнства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавство і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізич­ної сили і, так сказати, в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами та відвертає від праці на рідному грунті. От тим то й не диво, що свідомі укра­їнці виступають проти цієї згубної доктрини, як можуть".

А в "народну" державу, в якій би через своїх вибранців пану­вав увесь народ, в якій би не було ні визиску, ні кривди, ні бідно­ти, ні темноти, як це пропагували Маркс, Енгельс і Лассаль, Франко не вірив. Він твердив, що поперед усього та все можна сила дер­жави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодино­кого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусіла би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мер­твою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна дер­жава сталась би величезною народною тюрмою.

Досвід наступних десятиліть показав, що Іван Франко правильно оцінив ту ідеологію та її наслідки, зокрема, для українського народу. До війни найбільш популярною в Росії була Партія Соціалістів-революціонерів (СР), яка оформилася за кордоном в 1890-х pp. го­ловно з колишніх народників. У Росії соціал-революціонери офор­милися в окрему підпільну партію 1901 р. і свою увагу звернули на селянські проблеми та пропагували націоналізацію землі. В основ­ному вони були спадкоємцями народницьких ідей і тактики "На­родної Волі", далі займалися терористичними акціями, влаштову­ючи атентати на високих достойників царського уряду.

Партія Соціалістів-революціонерів відбула свій перший з'їзд 29 грудня 1905 — 4 січня 1906 року у Фінляндії. Там була схвалена її програма, яку підготував головний теоретик В. М. Чернов. Голов­ними лідерами Партії Соціалістів-революціонерів були Катерина Брешко-Брешковська, історик Венедикт М'якотін, А. Пешехонов та інші. Провідниками терористичних акцій були молодий жид, сту­дент хімії, Григорій Гершуні, також жид інженер Євно Азеф, який, як виявилося, був поліційним агентом, а також Борис Савінков.

Третьою важливою опозиційною до режиму партією був Союз Визволення (Союз Освобождения), до якої належали головно ін­телектуалісти, члени вільних професій та урядовці земств.

Усі ці російські партії знаходили шлях і в Україну: РСДРП ма­ла своїх прихильників серед чужинецького робітництва, пролета­ріату Донбасу і Кривого Рогу. Партія Соціалістів-революціонерів апелювала в більшості до інтелігенції та студентства.

На переломі XIX—XX ст. українська інтелігенція складалася в основному з трьох таборів: а) свідомого українського; б) соціалістично федералістичного напрямку, що були пщ впливом ідей Драгоманова; в) радикалів, які йшли в ряди московських соціалістич­них партій, головно до соціал-революціонерів. Слід підкреслити, що це була доба, коли дуже модною ідеологією був соціалізм різ­них відтінків. Одиноким дійсно українським елементом, як суспіль­ний клас, залишалося селянство. У Російській імперії політичні пар­тії легально не існували, бо й не було для них місця вияву через відсутність парламентарно-конституційної системи правління. На початку 90-х pp. з'явилися також нелегальні гуртки української мо­лоді, які обрали своєю програмою об'єднання українського наро­ду, її опрацювали Борис Грінченко й Трохим Зінковський. Основ­ним принципом програми було твердження, що "жодні географіч­ні межі не можуть роз'єднати одного народу."

Переслідування українського культурного життя продовжувало­ся й Емський указ діяв на повну силу. Але це не спинило дослід­жень з минулого України, результати яких з'являлися в "Чтеніях" Товариства Нестора Літописця в Харкові, а також на сторінках "Ки­ївської Старини" у Києві 1882—1907 pp., щоправда, все російсь­кою мовою. Українська історична робота наприкінці XIX ст. мог­ла пишатися вже дуже значними здобутками. Праці Володимира Антоновича, Ореста Левицького, Івана Новицького висвітлювали історію української шляхти, міщанства і селянства на Правобереж­ній Україні й історію народних козацьких і гайдамацьких рухів. Олександр Лазаревський (1834—1902), автор численних історичних праць, приділяв головну увагу історії селянства та дворянським ро­динам Лівобережної України; Олександра Єфименко (1848—1918), росіянка, одружена з українським етнографом й істориком права Петром Єфименком, стала авторкою численних праць, головно з політично-історичної ділянки та про соціальний устрій України, а також популярної "Исторіи украинского народа". Дмитро Багалій, професор Харківського університету та його учень Дмитро Міллер, концентрувалися зокрема на історії Слобідської України; Микола Василенко досліджував суспільний побут в Україні; Аполлон Скальковський і Дмитро Яворницький займалися історією Запоріжжя, та цілий ряд інших, а між ними й Михайло Грушевський.

Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, яке очолив проф. Михайло Грушевський, видало 120 томів "Записок" Товариства, 10 томів "Джерел до історії України" та багато Іншіїх досліджень з життя українського народу. Тут з'явилося сім томів монументаль­ного твору "Історії України-Руси" Михайла Грушевського. Після революції 1905 р. в Росії повернувся до Києва Михайло Грушевсь­кий і в 1907 р. зорганізував Українське Наукове Товариство і був його першим головою. Перша частина восьмого тому, яку доведе­но до 1638 p., вийшла 1913 р. у Києві.

У Петербурзі в 1908 р. з'явилася друком "Історія України-Русі", яку написав Микола Аркас (1853—1909). Він був також ком­позитором і йому належить опера "Катерина" за сюжетом одной­менної поеми Тараса Шевченка.

Микола Міхновський, радник харківської міської думи у 1900 р. вніс пропозицію, щоб у Харкові побудувати пам'ятник великому українському поетові Тарасові Шевченкові. Але російські шовіні­сти рішуче виступили проти того і замість пам'ятника Шевченкові пропонували збудувати пам'ятник російському письменникові Ми­хайлові Лєрмонтову. І тільки вибух японсько-російської війни пе­решкодив здійснити той план.

загрузка...