Літературна творчість

На початку XIX ст. осередком культурного життя на Лівобереж­ній Україні став Харківський Університет, де ректором довший час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський. Уряд 1827 р. видав особливу інструкцію рескрипт з вимогою, щоб до гім­назій та університету приймали лише студентів з вільних станів. У 1831 р. прийшла інструкція з сенату, щоб молоді від 10-18 літ забо­ронити навчання за кордоном, але примусити їх учитися в Росії. Коли ж іде мова про українське національне відродження першої половини XIX ст., то носієм цього руху було настроєне опозиційно до російського уряду дворянство. Великі війни Росії з Наполеоном і Туреччиною, як і неврожаї, стали найголовнішою причиною змен­шення вивозу хліба через чорноморські й азовські порти, а тим са­мим зменшення поміщицьких прибутків. Польське повстання, як і неспокої у Волинській та Подільській губерніях, сильно знизили торговельні обороти. Війни, на яких утрачено багато людських ре­зервів, як і природні нещастя, були під економічним оглядом вели­ким тягарем для України. Крім того, економічна політика російсько­го уряду весь час ішла в розріз з інтересами України. Митні тарифи, як і великі податки, доводили Україну до руїни. Все це великою мі­рою підтримувало опозиційні настрої серед українського дворянства і сприяло українському національному відродженню.

Немалий вплив на розвиток українського національного відрод­ження мав і польський революційний рух, в тому числі польське повстання 1830 р. Деякі польські письменники й поети почали ці­кавитися українською проблематикою, а зокрема українським фоль­клором, брали українські сюжети для своїх творів. До них належа­ли у XIX ст. Антін Мальчсвський (1793-1826), автор відомого твору-поеми "Марія, повість українська", яку він написав під впли­вом української народної творчості, Юзеф Богдан Залеський (1802-1886), Северин Гощинський (1801-1876) написав збірку поезій "Дух степу", "Дума о Косіньскім", "Тарасова Могила", в яких наявні описи української природи й ідеалізація козацької минувшини; Ми­хайло Чайковський (1804-1886), про якого мова буде далі, а частин­но й поет Юліюш Словацький (1809-1849), який користувався ук­раїнським фольклором і змальовував пейзажі Волині й Поділля та ін. Деякі з них навіть писали свої твори українською мовою, як наприклад, Тимко Падура (1801-1871), Антін Шашкевич, Спиридон Осташевський (1797-1875) та інші. Була т. зв. українська шко­ла в польській літературі.

Історичне значення Івана Котляревського як зачинателя нової української літератури було винятково важливе: своєю творчістю, наполегливим зверненням до народної мови, до засад демократич­ної естетики він відкривав принципово новий етап у розвитку на­ціональної літератури. Доба від появи "Ене'іди" до виходу "Коб­заря" Шевченка ознаменувалася виступом ряду талановитих пись­менників, напруженими й плідними творчими шуканнями. Серед поетів передшевченківського періоду визначне місце посідають Пет­ро Гулак-Артемовський (1790-1865), автор дидактичної поезії "Справжня добрість", в якій розкрив свої суспільно-етичні та фі­лософські погляди, а також балад та віршованих байок — "Пан та собака", "Солопій та Хівря", "Тюхтій та Чванько" та ін. Уся твор­чість Гулака-Артемовського має нахил до філософування, причому філософування песимістичного. Він також дав чимало перекладів і мистецьких переспівів із кращих зразків світової літератури.

Сучасником Котляревського був Григорій Квітка (1778-1843), батько української повісті, що під своїми творами підписувався зви­чайно псевдонімом Грицько Основ'яненко. Писати почав він до­волі пізно, щойно на 38-му році життя та й то спершу російською мовою. По-українськи почав писати для розваги й тому його тво­ри "Солдатський партрет", "Пархомове снідання" та інші належать до гумористичного жанру. Далеко важливіші його "Малороссий­ские повести", "Маруся", "Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Щира любов", "Божі діти" й "Перекотиполе", які мали великий вплив на розвиток української літератури.

Квітка також і драматург, автор комедій "Шельменко — волос­ний писар", "Шельменко — денщик", "Сватання на Гончарівці", які ще й досі популярні на українських сценах. Твори Квітки-Основ'яненка овіяні прихильністю до простого народу, він перший увів до літератури селянина-кріпака, якому "дозволив розповісти про себе своїми словами — простою народною мовою". Г. Квітка-Основ'яненко у своїх творах жодним словом не виступав проти крі­пацтва, але він протестує проти поділу людей на вищих і нижчих.

В українській літературі Квітка виявився майстром у зображен­ні типово ідеальних портретів української жінки. "Його жіночі по­статі варті того, щоб зайняти своє місце в галереї світового пись­менства",— писав видатний історик української літератури Сергій Єфрсмов. До творчого доробку Г. Квітки "належать комедії, пові­сті та оповідання, більшість яких здобула визнання сучасників та зберегла свою історично-літературну, пізнавальну й художню цін­ність до наших днів. Власне і ввійшов він в історію української літератури як її перший прозаїк".

Євген Гребінка (1812-1848), поет, який став байкарем і чудово до­вів придатність української мови до апологічних творів. Гребінка ви­ступав як цілком оригінальний письменник, що написав 27 байок і надав їм національного колориту, органічно пов'язав з українським фольклором і традиціями. Грсбінчині байки пройняті гострим доте­пом, лукавством та уїдливою іронією. Поруч із жанром байок Гребін­ка ввів в українську літературу романтичні жанри — романси, пісні, поетичні медитації. З українських ліричних поезій Гребінки широко відомий твір "Ні, мамо, не можна нелюба любить", що став народ­ною піснею. Гребінка робив також спроби мистецького перекладу з польської та російської мови. Крім того, він писав поезії і російською мовою, але на українську тематику. На жаль, Гребінці доля не дала змогу розвинути повністю свого таланту і він помер на 37 році життя.

Левко Боровиковський (1806-1889), поет і байкар, який вперше виступив на літературній арені 1828 p., надрукувавши баладу "Моло­диця" в журналі "Вестник Европы". В альманасі "Ластівка" у 1841 р. з'явилося одинадцять його байок, а в 1852 р. він видав окремою книжкою збірку під назвою "Байки і прибаютки". Для байок Боро-виковського характерна лапідарність вислову: сконденсовано життє­вий досвід і народний дотеп. Боровиковський одним із перших ут­верджував в українській літературі "серйозний тон", орієнтуючись на народну творчість як на джерело поетичних образів, як на есте­тичний зразок. Літературну діяльність Боровиковського характери­зує любов до рідного слова, увага до минулого свого народу й до на­родної творчості взагалі. Він займався також і перекладами з польсь­кої та російської літератури.

Амвросій Метлинський (1814-1870) був професором Київського університету й постом. У 1839 р. з'явилася збірка його творів "Ду­ми і пісні та дещо" під псевдонімом Амвросій Могила. Вірші Мст-линського пройняті сумом за "славним минулим" батьківщини, за "старенькою ненькою" — Україною. Більшість поезій Метлинського балади, в яких переважає ліричний і глибокий драматичний еле­мент. З мистецького боку поезії Метлинського на історичну тема­тику цікаві як оригінальні зразки романтизму, який тоді щойно ут­верджувався в українській літературі. Він перший в українській літературі творить поетику образів-символів, образів-алегорій, що втілюють у собі його патріотично-філософські узагальнення. Метлинський любить і цінить свою мову, мову українського народу, на що вказує його вірш "Рідна мова": "Рідна мова, рідна мова! Мов завмер без тебе я! Тільки вчую рідне слово, обізвалась мов сім'я...". Він як поет-новатор відіграв позитивну роль у розвитку української віршованої мови, техніки віршування, збагачення жанрів.

Також гідним уваги є історик, поет і письменник Микола Косто­маров (1817-1885), основоположник народницького напрямку в "ук­раїнській історіографії. У 1838 р. вийшов його твір "Савва Чалый, драматические сцены на южнорусском языке", а в 1839 р. збірка поезій "Украинские баллады" та "Ветка, малороссийские стихот­ворения" (в 1840) під псевдонімом Ієремія Галка, цілий ряд інших літературних творів. Деякі твори Костомаров писав російською мо­вою, як наприклад, "Кремуций Корд", "Кудеяр" та інші, але "у своїх історичних та літературно-критичних дослідженнях Костома­ров обстоював самобутність української літератури, життєздатність української мови, доводив, що це мова й література народу, який мав свою історію і своє майбутнє"1. В естетичному відтворенні ук­раїнського минулого Костомаров іноді йде поряд із Метлинським. Проте він вносить нове в "традиційну" концепцію: у нього забри­ніли мотиви соціальні, виступила історична правда, громадянський протест. Своєю творчістю Костомаров вніс в українську поезію нові мотиви й художні засоби; він прагнув до ритмічної різноманітно­сті, шукав нові метри й ритми й тому належить до активних ді-ячів-новаторів українського романтизму.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) видатний прозаїк нової українсь­кої літератури, історик та етнограф. Куліш автор повісті з часів геть­мана Петра Дорошенка "Чорна Рада", драми "Байда, князь Вишневецький", поеми "Маруся Богуславка" та інших літературних творів. Як історик Куліш починав родовід українства не від козаччини, як це робили його сучасники, а від Київської держави. Козаччину й гай­дамаччину він змальовував як рухи деструктивні, позбавлені державнотворчих ідеалів. В українському суспільстві другої половини XIX ст. Куліш не бачив тієї української суспільної верстви, яка мала б си­лу і волю до будівництва власної держави й тому прихильно оціню­вав приєднання України Москвою. П. Куліш був людиною супере­чливою у своїх ідейних позиціях. Збагнувши все лихо, яке принесла Україні московська займанщина та пануючі тоді слов'янофільські ідеї, він написав гостро протиросійську "Слов'янську оду", в якій між іншим він звертався до Москви з такими словами:

"Обманщице, кого ти не лестила, кому м'яких не слала ти пе­рин? Ще мало ти людей занапастила, що вірили обіцянкам тво­їм?.. Святою ти себе провозгласила, і небеса під себе осягла. А на землі твоїй нечиста сила Слов'янську кров сторіками лила. Обня­ти світ залізними руками, Силкуєшся, щоб людському уму, спору­дити з продажними попами Вселенськую безвихідну тюрму. І всіх слов'ян скликаєш воєдино: Зливайтеся: я — море, ви ручаї... Ко­рітеся і нахиляйте спину, хилітеся під присуди мої".

Куліш був глибоко переконаний, що вивести українство з того сумного стану, в якому воно тоді перебувало, можна тільки шля­хом творення великих національно-культурних вартостей. Куліш уважав, що українська літературна мова повинна увібрати в себе й елементи старої літературної мови, щоб розвивалася на предківській основі. Ідеї Куліша далеко випереджували його добу, не завжди зро­зумілі його сучасникам і на тому тлі доходило до непорозумінь між ним і уіфаїнським громадянством. Він був автором української абет­ки й правопису, яку назвали від його прізвища "кулішівкою"1. Цей правопис прийняли народовські видання в Галичині у 1890 pp.

Не малу роль в історії української національної свідомості ві­діграли й твори Миколи Гоголя, видатного українського письмен­ника російською мовою, в яких він зображав славне минуле укра­їнського народу ("Тарас Бульба", "Миргород") чи народного фоль­клору ("Вечори на хуторі біля Диканьки") та інші, в яких виявили­ся любов до України, знання української народної творчості, по­буту, мови та звичаїв народу.

Але найважливішою постаттю половини XIX ст. був геніальний поет і маляр Тарас Шевченко (1814-1861), який своїм талантом пе­реростав своїх сучасників. Він прожив заледве 47 років, з яких 24 перебував у кріпацтві, 10 на засланні, і декілька років під поліційним наглядом, як небезпечна для режиму людина. Але в історич­ному розвитку України, в її літературі, мистецтві й культурі він зай­має незвичайне місце своєю геніальною обдарованістю.

Т. Шевченко вийшов із кріпацької родини й тому був прекрас­но ознайомлений із життям-буттям українського селянства й на­лежно розумів його. Тому не диво, що Василь Стефаник назвав Тараса Шевченка першою такою селянською силою, що "набрав­ши розуму у панськім світі, обернула його на оборону селянського світу". І справді, обертаючись серед панських кіл, які викупили його з неволі як талановитого маляра й допомогли здобути належну мистецьку освіту, Шевченко не забув свого селянського роду. Всупе­реч советським фальсифікаціям, "протекторами та друзями Шев­ченка були головно українські поміщики... як генерал князь Ми­кола Рєпнін-Волконський, тодішній "губернатор Малоросії" та його дочка Варвара, поміщик Василь Тарновський старший та його син Василь Тарновський молодший"1, Андрій Лизогуб та інші.

Т. Шевченко багато завдячував своїм добрим відносинам з ук­раїнськими панами, що першими популяризували його твори та під­тримували фінансово й морально в його житті. Першу збірку по­езій Тараса Шевченка, яка з'явилася друком у 1840 р. під назвою "Кобзар", видав дворянин і поміщик Петро Мартос, завдяки пе­редплаті, в якій взяли участь у різній кількості дворяни Петро Селецький, Гнат Ґалаґан, Віктор Закревський, Л. Раковин та інші. Шевченкову поему "Гайдамаки" скоро розкупили завдяки нефор­мальній мережі між українською верхівкою. Найбільше причинив­ся до цього Григорій Тарновський і його небіж Василь. Всі вони були нащадками козацької старшини, які зробили чимало для збе­реження і розвитку української національної культури.

Збірка "Кобзар" не тільки принесла славу її авторові, але та­кож стала початком нової епохи в історії української літератури. Взагалі Шевченкові вірші справили велике враження на українське суспільство й відіграли велику роль у національному відродженні українців не тільки під російською, але також і під австрійсько-польською займанщиною. Шевченко, глибокий лірик, написав ба­гато високомистецьких поетичних творів й епічних поем, в яких відобразив славне минуле українського народу та його недолю в Російській імперії. Він гостро засуджував панські знущання над на­родом й автократичний режим російських царів. Своїм палким сло­вом він збуджував національну свідомість і закликав своїх більш щасливих земляків, щоб вони ради матері-України об'єдналися з тими обезправленими й поневоленими братами-кріпаками, блага­ючи: "Обніміте ж, брати мої, найменшого брата, Нехай мати ус­міхнеться, заплакана мати", і разом з цим кинув усім своїм земля­кам бойовий заклик: "Вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте".

Твори Т. Шевченка протягом XIX ст. стали політичною про­грамою українського національного визвольного руху. Оповідаючи про історичне минуле України, її національне і соціальне понево­лення Московщиною, Шевченкові поезії під зовсім виразним впли­вом французької революції кличуть до боротьби за національне ви­зволення і за встановлення справедливої соціальної системи, ос­нованої на гідності людини.

"Шевченко вніс в українську літературу немеркнучі образи на­родних співців, натхненних патріотів, створив глибоку лірику любові до рідного краю і його безсмертного слова,— пише літера­турознавець і педагог Іван Пільгук.— Його образ люблячої і страж-дущої матері своїм художнім змістом, великим гуманізмом, широ­ким узагальненням національних рис характеру вийшов поза межі своєї епохи". І тому не дивно, що "Кобзар" став для українців XIX і початку XX ст. тим, чим була Біблія для жидів під час їхньої двотисячнорічної діаспори. Заборонені російською окупаційною вла­дою твори Шевченка потайки ходили між народом, підтримуючи серед нього національні традиції і свідомість національної окре-мішності2.

Водночас Шевченко своїми поезіями здобув не тільки славу й приятелів навіть серед найвищих верств суспільства, але й ворогів, головно серед росіян монархістів і шовіністів. Одним із них був російський літературний критик Віссаріон Бєлінський. Він, дові­давшись про арешт Шевченка, писав: "Мені не жаль його, і якщо б я був його суддею, я зробив би те саме. Я відчуваю ворожнечу до такого роду лібералів, то вороги всякого успіху". Бєлінського, який взагалі ненавидів українців, ображало те, що Шевченко, "той хахлацький радикал", писав пасквілі на царя. Бєлінський у Шев­ченкові "правильно відчув геніальну провідну особистість укра­їнського відродження" й тому "мав особливо гостру ненависть" до нього.

Шевченко був не тільки поетом, але також і видатним драма­тургом і митцем-малярем. Закінчивши Петербурзьку мистецьку ака­демію, в 1845 р. Шевченко повернувся в Україну, де змальовував історичні й архітектурні пам'ятки до альбому "Живописна Укра­їна". У 1846 р. він мав стати викладачем малярства в Київському університеті, але тут він стрінувся з членами новоорганізованого Кирило-Мефодіївського Братства й доля не дозволила йому ані за­кінчити свого альбому "Живописна Україна", ані викладати маляр­ство. Поліція заарештувала його 5 січня 1847 р. за протирежимні поезії й він був засуджений до "служби в солдатах" із наказом са­мого царя, щоб йому не дозволили ані писати, ані малювати. Проте і в тих роках йому вдалося дещо написати й намалювати. Напри­кінці березня 1858 р. Шевченко повернувся до Петербурга вже з підірваним здоров'ям, а в березні 1861 р. Шевченка не стало між живими.

загрузка...