Ліквідація Уніатської Церкви в Україні

На Правобережжі України, як і Білорусі, існувала Уніатська (Гре-ко-Католицька) Церква, яка творила Київську митрополію і була незалежна від уряду. Тому польський уряд намагався мати на мит­рополичому престолі людей, які співпрацювали б з ним і допома­гали б латинізувати вірних. Перед захопленням Правобережжя Ро­сією Київська митрополія простягалася на більшу частину Право­бережжя України й на Білорусь і в 1771 p., тобто рік перед розпо­ділом Польщі, нараховувала 1 925 парафій і 251 монастирів. Бага­то з цих парафій і монастирів поліквідовувала цариця Катерина II й тому в 1804 р. Уніатська Церква в межах Російської імперії мала чотири великі єпархії: Литовська з осідком Київського митропо­лита у Вільні, білоруська Полоцька архієпархія, Луцька і Бере­стейська єпархії. Цар Павло І, як і його син Олександер І, вияви­лися більш ліберальними до Уніатської Церкви й не переслідували її, як це робила Катерина II, і за царювання Олександра І російські урядовці сприймали її, як "конечне зло". У 1804 р. вона нарахову­вала 1 466 парафій, 1985 священиків, але змаліло число монахів до 666 і монастирів до 78. Насправді за царю­вання Олександра І вона навіть дещо зросла й у 1825 р. налічува­ла, включно з білоруськими єпархіями, 1388 парафіяльних церков, 1681 священиків, 768 монахів і 87 монахинь у 94 монастирях.

Під час першого розподілу Польщі у 1772 р. Росія захопила ча­стину білоруських земель з однією архієпархією Полоцькою. Ца­риця Катерина II у договорі з Польщею від 18 вересня 1773 р. за­безпечила Уніатській Церкві "ненарушимість і свободу". Однак уже у скорому часі проголосила "указ", в якому сказано "коли в якій уніатській громаді забракне або умре парох, то треба спитати гро­маду, якого віроісповідання священика вона бажає, щоб влада могла громаді дати такого священика, якого хоче громада"2. На перший погляд указ видавався дуже ліберальний, але у практиці було зов­сім інакше, бо громади в таких випадках ніхто не питав, але пита­ли начальство, яке всюди було московське, або в найкращому ви­падку місцеве, або москвофільське і яке на розпорядження згори завжди вимагало православного священика.

У 1779 р. помер київський митрополит Лев Шептицький і його наслідником став архієпископ Полоцька Язон Смогожсвський, який, переїхавши до Києва в 1780 p., утримував Полоцьку архієпархію під своєю юрисдикцією. Цариця Катерина II погодилася на те, щоб архієпископ Язон став київським митрополитом, але коли він переїхав до Києва, щоб перебрати провід над Київською митрополією Уніатської Церкви, вона позбавила його російського громадянства, бо Київ був ще у складі Польської Речі Посполитої. Полоцька архієпархія залишилася без духовного провідника.

Застосовуючи указ про волю громади, якого віроісповідання пароха вона хоче, а на ділі місцевого начальства, Полоцька єпархія втратила впродовж трьох років, 1781-1783 бл. 800 церков і більше як 100 000 вірних. Всі ті втрати парохій на користь Російської Пра­вославної Церкви стосувалися головно Білорусі, а не України.

Під час другого розподілу Польщі "свобода" унії була теж га­рантована договором у Гродні 13 липня 1793 р. Артикул VIII зга­даного договору запевняв, що "Римські католики обидвох обрядів, які з уваги на другий уступ теперішнього договору переходять під панування її царського величества всієї Росії, могтимуть не тільки в цілому російському царстві визнавати свою релігію, згідно з па­нівною в ньому (тобто в нашому царстві) терпимістю, але також у провінціях, відданих згаданим уступом, точно зберігатимуть тепе­рішній стан їх одідичених посілостей. На цій же основі її Царське Величество усієї Росії обіцює невідклично, за себе, за своїх наслідників і спадкоємців удержувати згаданих католиків обидвох обря­дів по вічні часи в непорушному посіданню всіх їхніх привілеїв, посілостей і церков, забезпечити їм свобідне визнання їх релігії та заявляє за себе й за своїх наслідників, що ніяким чином і ніколи не покористується своєю владою на шкоду римо-католицької ре­лігії обидвох обрядів у провінціях, які на основі сьогоднішнього договору перейшли під її владу"1.

Хоча цю гарантію заприсягла цариця Катерина II, але ще таки то­го самого року відбулися у Петербурзі наради, які вирішили розпо­чати "місійну" роботу над наверненням уніятів на православ'я, яку доручено мінському єпископові Вікторові Садковському. Для допо­моги у його місійній праці уряд призначив 20 000 рублів річно, а вій­ськові команди одержали наказ допомагати місії і доставляти стільки війська, скільки буде потрібно для "місійної діяльності"2.

У квітні 1794 р. єпископ Садковський видав відозву до всього Ук­раїнського уніятського духовенства й населення, де заявляв, що унію введено насильно проти волі народу й тепер кожний може вер­нутися до "батьківської віри". Услід за тим московські місіонарі враз з військовими відділами ввійшли на Волинь, Холмщину й Полісся й почалося "навертання" на православ'я. Відбулося це дуже просто, вистачило, щоб у громаді зголосилося до "місіонарів" кількох "пра­вославних" і "місіонарі" у супроводі війська, брали в посідання ук­раїнську уніатську церкву, священика ув'язнювали й вивозили або в кращому випадку проганяли. Так само вірним, які ставали в обороні своїх душпастирів, або рішуче не хотіли прийняти православ'я, конфісковували майно, а їх самих вивозили. Застосовано також ще й інші драконські міри навертання і таким чином, ще заки помер­ла Катерина IT, у 1795 р. змінено 2 300 уніатських церков на пра­вославні. Того ж самого року Катерина II проголосила указ, яким зліквідувала уніатські єпархії на Волині, Луцьку й Берестейську та Пинську на Поліссі, а на їх місце заснували чотири православні, дві в Україні, Подільську й Волинську та Литовську й Білоруську1.

Уніатська Церква, ставши національною церквою в Галичині й на Правобережній Україні, заважала російському урядові здійсню­вати його політику, бо стояла на перешкоді російщення Правобе­режжя. Водночас і поляки посилили свій наступ на Уніатську Цер­кву, намагаючись латинізувати її, а вслід за тим полонізувати її вірних.

Під час Листопадового повстання 1830 р. трапилася нагода вда­рити по Уніатській Церкві. Хоча маси українського населення не підтримували польського повстання, московська влада постанови­ла ліквідувати в Україні останки української самобутності й окремішності від російського народу під релігійним оглядом.

Користаючи з того, що деякі монахи василіани брали участь у польському повстанні проти російського панування, цар Микола І вирішив уневажити Берестейську Унію з 1596 p., а Уніатську Цер­кву "возз'єднати" з Російською Православною Церквою. Він ство­рив навіть окремий комітет, який мав завдання російщити Право­бережжя і в цьому процесі Православна Церква мала своє призна­чення.

У 1831 р. російський уряд відібрав від монашого чину Василіан Почаївський монастир, виховний осередок й одну з найбільших свя­тощів українського народу, який ПО років був у руках уніатів. При монастирі була друкарня — важливий осередок церковного та світського книгодрукування, а отже, і важливий культурний осере­док України. Багато з видань Почаївської друкарні посіли визначне місце в історії українського друкарства. "Уніатський період Поча­ївської друкарні, це період її найбільшої слави, хоч і служила вона лише частині українського народу",— стверджував проф. І. Огієнко. У тій друкарні надруковано 148 книжок церковно-слов'янською та українською мовами, 32 польською і 7 латинською, разом 187 кни­жок. З переходом під адміністрацію російської православної ієрархії Почаївська Лавра перестала бути важливим осередком книгодруку­вання, але 1832 р. стала кафедрою Волинського православного архієрея, який у 1833 р. дістав титул архієпископа. Російський шовінізм у Почаївському монастирі збільшився в кінці XIX і на початку XX ст. Найактивнішими шовіністами в тому часі були архієпископ Антон Храповицький і зрусифікований архімандрит монастиря Віта­лій Максименко, родом з Волині1. Почаївська Лавра стала центром русифікаційної діяльності на Волині, у XX ст. тут друкувався анти­український "Почаевский Листок", який був речником антиукраїн­ського "Союза Русскаго Народа".

Напередодні ЇЇ ліквідації Уніатська Церква в межах Російської імперії налічувала вже тільки 1339 церков, змаліло число монахів до 432, монахинь до 74, а монастирів до 42. Зате зросло число вір­них до 1 504 278, що сталося, мабуть, внаслідок природного при­росту уніатського населення. Однак збільшення кількості свяще­ників до 2 006 є безперечним доказом того, що церква в народі знаходила собі належну моральну й матеріальну підтримку. Насам­перед першим кроком до ліквідації Уніатської Церкви був Указ Ми­коли І від 9 лютого 1826 p., яким заборонялося продавати като­лицькі молитовники у місцевостях, де не було уніатських церков й на кожному молитовнику мусіло бути зазначено, що він призна­чений тільки для уніатських церков та уніатів.

Російський уряд проводив планові й організовані акції проти Уніатської Церкви. На єпископські кафедри призначалися при­хильні до московської політики люди, застосовувалися всі засоби "переконування", терор і переслідування, ув'язнення і заслання, обман. За сорок років такого "навертання" Уніатська Церква втра­тила дев'ять мільйонів вірних. До боротьби з Уніатською Церквою приступили також польські римо-католики (особливо могилівський архієпископ Стрженьцевич) і колегія, створена Олександром І у 1801 p., яка мала наглядати за католиками та уніатами, і шкодила уніатам иа кожному кроці.

Отже, польське повстання було тільки одним із приводів до лік­відації Уніатської Церкви. Ліквідовано 1832 р. Чин Отців Василі­ан, а їхнє добро поділено між московською ієрархією й державою. Того ж самого року вийшов указ, згідно з яким діти змішаних подруж (католики-православні) мусіли виховуватися тільки в пра­вослав'ї. Восени 1832 р. цар видав указ, що діти Волині, Поділля, Холмщини й Білорусії можуть бути переслані до Росії для відпо­чинку. Самі батьки мали просити забезпечення для дітей. Зголо-шених переодягали у різний військовий одяг і доставляли до війсь­кових таборів у Росії. Чотири такі транспорта по стоп'ятдесят хлоп­ців, а потім додано ще і п'ятий, вислано на Київ. Дітей забирали із захоронок або зі школи, навіть без відома батьків. Матері про­тестували й кидалися на конвойних йояків, але то не багато допо­магало.

У 1833 р. цар поновив указ цариці Катерини И від 1779 р. про те, що коли б хтось "із католиків, а передусім з уніатів, світських або духовних вищого або нижчого стану, словом, письмом або чин­но виступив проти панівної релігії, тобто православ'я, того будуть уважати ребеліантом і він, чи вона буде відповідно покараний". Ко­ли ж у 1835 р. православні священики прийшли до шляхтича Маковійського, селяни під його проводом зважилися на спротив. За те Маковійського заслали на Сибір, а його маєток уряд сконфіс­кував, але навернення села на православ'я забрало три роки. У се­лі Радомилі на Поліссі мешканці села боронили свою церкву три дні і три ночі проти озброєної поліції, аж врешті силою зброї були примушені прийняти православ'я.

Остаточної ліквідації Уніатської Церкви доконав єпископ Ио­сиф Сємашко (1798-1868), який намовляв останніх єпископів, Ва­силя Лужинського, що був адміністратором білоруської полоцької єпархії, та Антонія Зубка, єпископа берестейського. Обидва єпис­копи відмовлялися, але Сємашко загрозив карними санкціями, вони заломалися і вкінці підписали акт возз'єднання. У 1837-38 pp. по­над 160 священиків уніатів заслано на Сибір, де вони знайшли му-ченичу смерть на тяжких роботах у голоді й холоді3. Єпископ Сє­машко, щоб доказати свою вірність московській Церкві, наказав свого рідного батька, католицького священика, вивезти на Сибір. Але зроблено виїмок і старого Сємашка заслали тільки у глиб Ро­сії. Так безоглядно повівся син зі своїм батьком.

Сємашко власне допоміг російському урядові "навернути" уні­атів на православ'я й ліквідувати Уніатську Церкву як організацію. 25 березня 1839 р. на зібранні святішого Синоду святочно прого­лошено прийняття Уніатської Церкви в лоно Російської Правос­лавної Церкви. Цей акт в імені двох і півмільйона вірних підписа­ло... 21 священик, бо всі інші були на Сибірі або в могилі4^ У заплату за добру роботу для Російської Православної Церкви Ио­сифа Сємашка московський Святіший Синод підніс в чині до архієпископа.

Того самого 1831 р. відмінено в Україні Магдебурзьке право для всіх міст за винятком Києва, яке цар скасував у 1835 p., незважа­ючи на те, що воно було гарантоване для України Переяславською угодою 1654 р.

У 1840 р. усунено Литовський Статут, кодекс прав, виданий у XVI ст., один з найкращих кодексів права свого часу, яким кори­стувалося українське судівництво, і введено всюди московські за­кони. Кодекс охоплював норми судовопроцесуального, карного, ци­вільного й господарчого права, поруч з постановами державного права. Цей кодекс був писаний тодішньою "руською" канце­лярською мовою. Так повільно московські царі ліквідували рештки української самобутності, щоб якнайменшою стала різниця між українським і російським народом.