Кримський півострів

Кримське ханство після Кайнарджівського договору 1774 р. ста­ло незалежною державою під патронатом Росії. Вона охоплювала ці­лий Кримський півострів, частково землі довкола Очакова й північне Приазов'я та побережжя Чорного моря поміж Дніпром і Бугом.

Крим складається із трьох зовсім відмінних частин, Кримської низовини на півночі, Кримських гір на півдні, де панує лагідне се­редземноморське підсоння і тому там розміщені важливі курорти. Далі на схід простягається Керченський півострів, з містом Керч, який відділяє Чорне море від Азовського, а Керченська протока відділяє півострів від Таманського півострова, колишнього Тмутороканського князівства. У Криму збереглися сліди поселень ще з середнього палеоліту, а в VII ст. перед Христом появилися тут грецькі колонії такі як літописний Херсонес, Понтікапей і Теодосія. Пізніше тут існувало Боспорське царство, зі столицею у Понтікапеї, що розміщалася на місці сучасного міста Керч, яке в другій половині І ст. до Христа потрапило у васальну залежність від Ри­му, завдяки тому тут уже в І ст. поширилася Християнська релігія. У Х-ХІІ ст. східна частина Криму входила до Тмутороканського князівства. Між Кримом і Україною завжди відбувалися торговельні зв'язки.

У половині ХНІ ст. Крим зайняли татари й утворили тут Та­тарське ханство зі столицею в місті Бахчисарай, яке в XVI ст. ста­ло васалом Туреччини. Від встановлення Татарського ханства в Криму татари постійно нападали на Україну з метою грабунків та за­хоплення невільників, яких вони продавали на базарах у кримських містах, зокрема у Кафі, сьогоднішній Феодосії. На охорону укра­їнського населення стала Запорозька Січ, яка вела постійні війни з татарами, а також і Польща, яка своїми українськими землями межувала з татарами.

Оскільки татари нападали й на московські землі, московські царі також вели з ними постійні війни. Від кінця XVII ст. Росія намага­лася завоювати Крим, щоб позбутися загрози татарських нападів, а крім того, щоб дістатися до берегів Чорного моря. Вона організувала при співучасті українських козацьких військ декілька невдалих похо­дів. Але наміри Росії запанувати над Кримом здійснилися щойно в Російсько-турецькій війні 1768-1774 pp.

Крим став незалежною державою під протекторатом Росії, істо­рію незалежного Криму можна поділити на три періоди. Перший у роках 1774-1776, коли кримські державні мужі дійсно хотіли скріпи­ти державну незалежність й тому шукали підтримки в Туреччині й контактів з Францією та Великобританією, які були зацікавлені в то­му, щоб не допустити Росії на Середземне море. Щоб цьому запо­бігти, російські агенти спровокували в Криму селянське повстання, яке Росія допомогла задушити в листопаді 1776 р. Хан Девлет Гірей III, який не визнавав Кучук-Кайнарджівського договору, мусів уті­кати до Туреччини, а на його місце, з ласки Катерини II, прийшов її фаворит Шагін Гірей. Другий період ознаменувала боротьба за трон поміж двома претендентами, яка тривала до 1778 р. У березні 1779 р. Шагін Гірей остаточно закріпився на кримському троні й по­чався третій період в історії Криму.

Завдяки діяльності російської дипломатії, зокрема російським ін­тригам у 1781 р. вибухло повстання проти татарської династії Гіреїв. Користаючи з бунтів, Катерина II задумала переселити хри­стиян з Криму в Україну, щоб створити враження, що кримський уряд переслідує християн і тому їхнє подальше перебування там є неможливе. Насправді це було зроблено, шоб якось виправдати в очах світу заплановану агресію проти Криму, оскільки християни в Криму користувалися всіма правами, крім єдиного — вони не мали права відвідувати мечеті.

Бунти, очевидно, продовжувалися й весною 1783 р. Катерина II післала своє військо, щоб навести у краю порядок. Російські вій­ська в силі бл. 54 тисячі прорвали укріплення Перекопу і вступили на кримську землю. Самі татари не ставили жодного опору і спо­кійно погодилися з долею. Незважаючи на це, москалі спалили тоді більше тисячі сіл і міст і тотально зруйнували старовинний Херсо­нес — пам'ятки архітектури й культури взагалі.

Катерина II 8-го квітня 1783 р. видала маніфест "Про включення до Російської Держави Кримського півострова, півострова Таманія і цілого Кубанського краю". Так закінчилася незалежність Кри­му, яку гарантувала Росія.

Між іншим у тому ж маніфесті Катерина II заявила: "Святочно й невідклично обіцяємо за себе і своїх наслідників обходитися з мешканцями краю як із власними підданими, опікуватися ними, боронити їх достатків, їх святинь, їх традиційної релігії, якої прак­тикування згідно з традиційними звичаями не повинно бути забо­ронене. Так само обіцяємо признати за кожною верствою населення всі права і привілеї на рівні з відповідним класом у Росії".

Однак тієї обіцянки Росія, як звичайно, не додержала. Фізичне нищення краю, а зокрема його культурних пам'яток, продовжува­лося. Англійський мандрівник Е. Д. Кларк, професор Кембріджського університету, відвідавши Херсонес у 1812 p., писав, що "ру­їни Херсонесу були ще тривалі й були ще скрізь навіть двері бу­дов... але як прийшли росіяни, то все було здемольоване". Кларк на власні очі бачив, як москалі закладали міни під античні храми, гаками розтягали мармурові блоки каменю, роблячи це система­тично за наказом зверху. Під час будування доріг, військових спо­руд і "модерних" домів розбирали дорогоцінні пам'ятки архітекту­ри античних і старохристиянських часів, так що "з величезних ан­тичних мистецьких скарбів Криму майже нічого не залишилося, особливо з надземних частин будов". У 1833 р. за наказом Тав­рійського губернатора "від населення Криму відібрано і спалено всі старовинні рукописи, записи й рукописні книги".

Великі простори Криму були перетворені в пустиню, про яку російський поет Максиміліян Волошин (1877-1931), що сам наро­дився і майже ціле своє життя проживав у Криму, зазначав, що "вся та пустиня ще сто років тому назад була квітучим садом". А про самий напад російського війська на Крим він писав, що "у XVIII ст. Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів. Цим разом серйозніше і на довше, тому що за спиною тих варварів — росіян, були не хисткі і текучі хвилі кочового народу, але сильні фундамен­ти Санкт-Петербурзької імперії".

Негайно після прилучення Криму до Росії там запроваджено ро­сійську адміністрацію і почалася русифікація краю. Татарські шко­ли замінено російськими, одні мечеті замінювали на церкви, а ін­ші нищили. Вони розбивали і нищили всі культурні пам'ятки, які нагадували про владу попередніх володарів, розбивали гробівці та викидали людські кості на сміття. Наприклад, Бахчисарай, столиця Криму наприкінці XVIII ст., мав у часі анексії до Російської імперії 31 мечеть, одну грецьку й одну вірменську церкви та дві синагоги, а також ханський палац, який москалі зруйнували. Про­фесор Кларк, подорожуючи у 1812 р. по Криму, записав, що в Бах­чисараї "росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйну­вання і знищили цілковито цю столицю". У Керчі "зрівняли з зем­лею 500 будівель".

Російський уряд, здійснюючи політику вичитування Криму від татарів, звертав велику увагу на затемнювання минулого того краю. Губерніальна адміністрація наказувала російським воякам нищити пам'ятки матеріальної культури з часів панування династії татар­ських ханів Гіреїв, взагалі все, що могло промовляти про минуле країни. Коли б Греція, писав Кларк, попала в московську неволю, Афіни були б зрівняні з землею. До 1914 р. росіяни "зуміли збури­ти сотні мечетів і тисячі цвинтарів",— твердив татарський дослід­ник Джафар Сайдамет. Знищили палати татарських аристократів, публічні лазні, канали, які наводнювали поля через сотні літ, і чу­дові городи довкруги резиденцій ханів. При тому знищено також і пам'ятники стародавньої культури, і на наказ російських офіцерів розбивали плити з грецькими написами".

Після приєднання Криму до Російської Імперії та включення йо­го до складу Новоросійського краю, тобто до південної України, росіяни не тільки повели дискримінаційну політику супроти тата­рів і їхньої мусульманської релігії, але також інспірували антаго­нізми поміж татарами і християнами, головно росіянами, греками та вірменами. Наявна дискримінація татарів викликала незадово­лення серед широких кіл татарського суспільства й багато татарів з тим не могло погодитися. На знак протесту вони масово поки­ дали Крим й емігрували до своїх одновірців, до Туреччини. Бува­ ли випадки, що татари виїжджали цілими селами й татарське на­ селення на Криму чисельно зменшувалося.

Наступних сто років після Кучук-Кайнарджівського договору Ро­сія звела численні війни з Туреччиною у намаганнях опанувати Дарданели. Із кожною російсько-турецькою війною переслідування му­сульманського населення зміцнювалося і в половині XIX ст. російсь­ка влада виготовила була план переселення всіх татар на Поволжя. Цей план, однак, не вдалося тоді втілити в життя тільки тому, що у 1854 р. вибухла Кримська війна.

В часі війни росіяни підозрівали, що татари прихильно ставлять­ся до французько-англійсько-турецької коаліції й використовували будь-яку нагоду, щоб познущатися над ними. Нічого дивного, що багато татар пробували втікати до Туреччини, але їх росіяни вби­вали без суду. По війні влада вживала різних способів, щоб заохо­тити татарів до еміграції, а крім того посилено процес заслання татар на Сибір. Виглядало, що незабаром у Криму не залишиться ані одного татарина.

Це було згідне з російською політикою, яка мала на мсті очисти­ти Крим від татарського населення, але з часом виявилося, що з ви­їздом татарів підупав розквіт городництва і сільського господарства. Внаслідок того в 1860 р. таврійський губернатор Строганов звернув увагу урядові, що татари управляють плянтації тютюну і виноградни­ки на побережжі Чорного моря і, якщо вони виемігрують, то не буде кому тих плянтацій доглядати, і тому просив, щоб татарам не давати дозволу на виїзд.

Через еміграцію та кількаразові епідемії чуми, як також воєнні спустошення, із 250 000 населення Криму (1775 р.) у 1793 р. зали­шилося 202 776 осіб, в тому числі 169 195 татарів. Але в роках 1796-1802 емігрувало до Туреччини бл. 30 000 татар, тобто разом у XVIII ст. Крим покинуло 110 000 татар. Крім татар, емігрували з Криму також ногайці, невелике татарське плем'я. На їх місце приходили нові осадники, головно росіяни й українці, а також жиди, німці, серби, болгари, греки, албанці.

У 1772 р. мусульмани мали 1531 мечеть, 21 монастир, 25 медрес і 35 мектебес, тобто підставових шкіл. До 1914 р. татарські шко­ли були ліквідовані й залишилися заледве 729 мечетів, а школи повністю зрусифіковані. Такі були наслідки "приєднання" Криму до Російської імперії напередодні вибуху першої світової війни.

Захопивши Крим, Росія використала його чудові бухти і ще то­го самого 1783 року заснувала місто Севастополь і розпочала бу­дову морського порту, який на початку XIX ст. став головним пор­том російського військового Чорноморського флоту. Чорноморський флот складався "з 200 менших гребних суден, в кожному по 60 за­порожців"... І далі "цими суднами керують запорожці, котрих те­пер є 20 000, на чолі з отаманом Сидором Білим". Це вказує на те, що Росія здобувала Крим в основному військом, організова­ним в Україні за матеріальним постачанням з України, яка була безпосереднім запіллям кримських воєнних дій. У 1784 р. на місці села Ак-Мечету розпочалася будова міста Симферополя, яке стало центром пізнішої Таврійської губернії.

У 1787 р. Катерина II вибралася в подорож по Україні й по Кри­му, переважно рікою Дніпром. Щоб переконати царицю в успіхах своєї колонізаційної роботи, князь Потьомкін побудував нашвид­ку села й містечка, яких в дійсності там ще не було. Звідти і піш­ло прислів'я "потьомкінські села".

загрузка...