Кримський півострів

Кримське ханство після Кайнарджівського договору 1774 р. стало незалежною державою під патронатом Росії. Вона охоплювала цілий Кримський півострів, частково землі довкола Очакова й північне Приазов'я та побережжя Чорного моря поміж Дніпром і Бугом.

Крим складається із трьох зовсім відмінних частин, Кримської низовини на півночі, Кримських гір на півдні, де панує лагідне середземноморське підсоння і тому там розміщені важливі курорти. Далі на схід простягається Керченський півострів, з містом Керч, який відділяє Чорне море від Азовського, а Керченська протока відділяє півострів від Таманського півострова, колишнього Тмутороканського князівства. У Криму збереглися сліди поселень ще з середнього палеоліту, а в VII ст. перед Христом появилися тут грецькі колонії такі як літописний Херсонес, Понтікапей і Теодосія. Пізніше тут існувало Боспорське царство, зі столицею у Понтікапеї, що розміщалася на місці сучасного міста Керч, яке в другій половині І ст. до Христа потрапило у васальну залежність від Риму, завдяки тому тут уже в І ст. поширилася Християнська релігія. У Х-ХІІ ст. східна частина Криму входила до Тмутороканського князівства. Між Кримом і Україною завжди відбувалися торговельні зв'язки.

У половині ХНІ ст. Крим зайняли татари й утворили тут Татарське ханство зі столицею в місті Бахчисарай, яке в XVI ст. стало васалом Туреччини. Від встановлення Татарського ханства в Криму татари постійно нападали на Україну з метою грабунків та захоплення невільників, яких вони продавали на базарах у кримських містах, зокрема у Кафі, сьогоднішній Феодосії. На охорону українського населення стала Запорозька Січ, яка вела постійні війни з татарами, а також і Польща, яка своїми українськими землями межувала з татарами.

Оскільки татари нападали й на московські землі, московські царі також вели з ними постійні війни. Від кінця XVII ст. Росія намагалася завоювати Крим, щоб позбутися загрози татарських нападів, а крім того, щоб дістатися до берегів Чорного моря. Вона організувала при співучасті українських козацьких військ декілька невдалих походів. Але наміри Росії запанувати над Кримом здійснилися щойно в Російсько-турецькій війні 1768-1774 pp.

Крим став незалежною державою під протекторатом Росії, історію незалежного Криму можна поділити на три періоди. Перший у роках 1774-1776, коли кримські державні мужі дійсно хотіли скріпити державну незалежність й тому шукали підтримки в Туреччині й контактів з Францією та Великобританією, які були зацікавлені в тому, щоб не допустити Росії на Середземне море. Щоб цьому запобігти, російські агенти спровокували в Криму селянське повстання, яке Росія допомогла задушити в листопаді 1776 р. Хан Девлет Гірей III, який не визнавав Кучук-Кайнарджівського договору, мусів утікати до Туреччини, а на його місце, з ласки Катерини II, прийшов її фаворит Шагін Гірей. Другий період ознаменувала боротьба за трон поміж двома претендентами, яка тривала до 1778 р. У березні 1779 р. Шагін Гірей остаточно закріпився на кримському троні й почався третій період в історії Криму.

Завдяки діяльності російської дипломатії, зокрема російським інтригам у 1781 р. вибухло повстання проти татарської династії Гіреїв. Користаючи з бунтів, Катерина II задумала переселити християн з Криму в Україну, щоб створити враження, що кримський уряд переслідує християн і тому їхнє подальше перебування там є неможливе. Насправді це було зроблено, шоб якось виправдати в очах світу заплановану агресію проти Криму, оскільки християни в Криму користувалися всіма правами, крім єдиного — вони не мали права відвідувати мечеті.

Бунти, очевидно, продовжувалися й весною 1783 р. Катерина II післала своє військо, щоб навести у краю порядок. Російські війська в силі бл. 54 тисячі прорвали укріплення Перекопу і вступили на кримську землю. Самі татари не ставили жодного опору і спокійно погодилися з долею. Незважаючи на це, москалі спалили тоді більше тисячі сіл і міст і тотально зруйнували старовинний Херсонес — пам'ятки архітектури й культури взагалі.

Катерина II 8-го квітня 1783 р. видала маніфест "Про включення до Російської Держави Кримського півострова, півострова Таманія і цілого Кубанського краю". Так закінчилася незалежність Криму, яку гарантувала Росія.

Між іншим у тому ж маніфесті Катерина II заявила: "Святочно й невідклично обіцяємо за себе і своїх наслідників обходитися з мешканцями краю як із власними підданими, опікуватися ними, боронити їх достатків, їх святинь, їх традиційної релігії, якої практикування згідно з традиційними звичаями не повинно бути заборонене. Так само обіцяємо признати за кожною верствою населення всі права і привілеї на рівні з відповідним класом у Росії".

Однак тієї обіцянки Росія, як звичайно, не додержала. Фізичне нищення краю, а зокрема його культурних пам'яток, продовжувалося. Англійський мандрівник Е. Д. Кларк, професор Кембріджського університету, відвідавши Херсонес у 1812 p., писав, що "руїни Херсонесу були ще тривалі й були ще скрізь навіть двері будов... але як прийшли росіяни, то все було здемольоване". Кларк на власні очі бачив, як москалі закладали міни під античні храми, гаками розтягали мармурові блоки каменю, роблячи це систематично за наказом зверху. Під час будування доріг, військових споруд і "модерних" домів розбирали дорогоцінні пам'ятки архітектури античних і старохристиянських часів, так що "з величезних античних мистецьких скарбів Криму майже нічого не залишилося, особливо з надземних частин будов". У 1833 р. за наказом Таврійського губернатора "від населення Криму відібрано і спалено всі старовинні рукописи, записи й рукописні книги".

Великі простори Криму були перетворені в пустиню, про яку російський поет Максиміліян Волошин (1877-1931), що сам народився і майже ціле своє життя проживав у Криму, зазначав, що "вся та пустиня ще сто років тому назад була квітучим садом". А про самий напад російського війська на Крим він писав, що "у XVIII ст. Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів. Цим разом серйозніше і на довше, тому що за спиною тих варварів — росіян, були не хисткі і текучі хвилі кочового народу, але сильні фундаменти Санкт-Петербурзької імперії".

Негайно після прилучення Криму до Росії там запроваджено російську адміністрацію і почалася русифікація краю. Татарські школи замінено російськими, одні мечеті замінювали на церкви, а інші нищили. Вони розбивали і нищили всі культурні пам'ятки, які нагадували про владу попередніх володарів, розбивали гробівці та викидали людські кості на сміття. Наприклад, Бахчисарай, столиця Криму наприкінці XVIII ст., мав у часі анексії до Російської імперії 31 мечеть, одну грецьку й одну вірменську церкви та дві синагоги, а також ханський палац, який москалі зруйнували. Професор Кларк, подорожуючи у 1812 р. по Криму, записав, що в Бахчисараї "росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнування і знищили цілковито цю столицю". У Керчі "зрівняли з землею 500 будівель".

Російський уряд, здійснюючи політику вичитування Криму від татарів, звертав велику увагу на затемнювання минулого того краю. Губерніальна адміністрація наказувала російським воякам нищити пам'ятки матеріальної культури з часів панування династії татарських ханів Гіреїв, взагалі все, що могло промовляти про минуле країни. Коли б Греція, писав Кларк, попала в московську неволю, Афіни були б зрівняні з землею. До 1914 р. росіяни "зуміли збурити сотні мечетів і тисячі цвинтарів",— твердив татарський дослідник Джафар Сайдамет. Знищили палати татарських аристократів, публічні лазні, канали, які наводнювали поля через сотні літ, і чудові городи довкруги резиденцій ханів. При тому знищено також і пам'ятники стародавньої культури, і на наказ російських офіцерів розбивали плити з грецькими написами".

Після приєднання Криму до Російської Імперії та включення його до складу Новоросійського краю, тобто до південної України, росіяни не тільки повели дискримінаційну політику супроти татарів і їхньої мусульманської релігії, але також інспірували антагонізми поміж татарами і християнами, головно росіянами, греками та вірменами. Наявна дискримінація татарів викликала незадоволення серед широких кіл татарського суспільства й багато татарів з тим не могло погодитися. На знак протесту вони масово поки дали Крим й емігрували до своїх одновірців, до Туреччини. Бува ли випадки, що татари виїжджали цілими селами й татарське на селення на Криму чисельно зменшувалося.

Наступних сто років після Кучук-Кайнарджівського договору Росія звела численні війни з Туреччиною у намаганнях опанувати Дарданели. Із кожною російсько-турецькою війною переслідування мусульманського населення зміцнювалося і в половині XIX ст. російська влада виготовила була план переселення всіх татар на Поволжя. Цей план, однак, не вдалося тоді втілити в життя тільки тому, що у 1854 р. вибухла Кримська війна.

В часі війни росіяни підозрівали, що татари прихильно ставляться до французько-англійсько-турецької коаліції й використовували будь-яку нагоду, щоб познущатися над ними. Нічого дивного, що багато татар пробували втікати до Туреччини, але їх росіяни вбивали без суду. По війні влада вживала різних способів, щоб заохотити татарів до еміграції, а крім того посилено процес заслання татар на Сибір. Виглядало, що незабаром у Криму не залишиться ані одного татарина.

Це було згідне з російською політикою, яка мала на мсті очистити Крим від татарського населення, але з часом виявилося, що з виїздом татарів підупав розквіт городництва і сільського господарства. Внаслідок того в 1860 р. таврійський губернатор Строганов звернув увагу урядові, що татари управляють плянтації тютюну і виноградники на побережжі Чорного моря і, якщо вони виемігрують, то не буде кому тих плянтацій доглядати, і тому просив, щоб татарам не давати дозволу на виїзд.

Через еміграцію та кількаразові епідемії чуми, як також воєнні спустошення, із 250 000 населення Криму (1775 р.) у 1793 р. залишилося 202 776 осіб, в тому числі 169 195 татарів. Але в роках 1796-1802 емігрувало до Туреччини бл. 30 000 татар, тобто разом у XVIII ст. Крим покинуло 110 000 татар. Крім татар, емігрували з Криму також ногайці, невелике татарське плем'я. На їх місце приходили нові осадники, головно росіяни й українці, а також жиди, німці, серби, болгари, греки, албанці.

У 1772 р. мусульмани мали 1531 мечеть, 21 монастир, 25 медрес і 35 мектебес, тобто підставових шкіл. До 1914 р. татарські школи були ліквідовані й залишилися заледве 729 мечетів, а школи повністю зрусифіковані. Такі були наслідки "приєднання" Криму до Російської імперії напередодні вибуху першої світової війни.

Захопивши Крим, Росія використала його чудові бухти і ще того самого 1783 року заснувала місто Севастополь і розпочала будову морського порту, який на початку XIX ст. став головним портом російського військового Чорноморського флоту. Чорноморський флот складався "з 200 менших гребних суден, в кожному по 60 запорожців"... І далі "цими суднами керують запорожці, котрих тепер є 20 000, на чолі з отаманом Сидором Білим". Це вказує на те, що Росія здобувала Крим в основному військом, організованим в Україні за матеріальним постачанням з України, яка була безпосереднім запіллям кримських воєнних дій. У 1784 р. на місці села Ак-Мечету розпочалася будова міста Симферополя, яке стало центром пізнішої Таврійської губернії.

У 1787 р. Катерина II вибралася в подорож по Україні й по Криму, переважно рікою Дніпром. Щоб переконати царицю в успіхах своєї колонізаційної роботи, князь Потьомкін побудував нашвидку села й містечка, яких в дійсності там ще не було. Звідти і пішло прислів'я "потьомкінські села".