Конституція та мадяризація

У 1867 р. під тиском мадярів австрійську імперію переорганізо­вано на дуалістичну державу, Австро-Угорську Монархію, в якій Угорщина стала окремим королівством із власним парламентом й урядом. Франц Иосиф І коронувався також на короля Угорщини, яку відтоді з Австрією єднала особа монарха. Але успіх мадярів був нещастям для Закарпаття, яке залишилося в межах Угорського Ко­ролівства. Тому що закарпатські русини не підтримали мадярсько­го повстання, як і тому, що російські війська задушили його, мадяри перенесли всю свою ненависть, якою палали до росіян за по­гром у 1849 р., на закарпатських русинів. "Нищити русинів зроби­лося немов патріотичним обов'язком мадярським". Українські здо­бутки з 1848—1860 pp. угорський уряд ліквідував і почав нагінку на українську Греко-Католицьку Церкву, намагаючись поставити її на службу запланованої мадяризації українського, чи пак, русь­кого населення Закарпаття. Мовою в урядах і в школах, замість української, стала мадярська мова. У духовній семінарії в Ужгоро­ді, де від 1809 р. виклади відбувалися латинською мовою, заведено ще й мадярську. Те саме сталося в Гїряшівській семінарії — укра­їнську мову усунено зовсім. Папа 1866 р. під впливом угорського уряду іменував Стефана Панкевича на мукачівського єпископа, який через сім років свого єпископства виявився ренегатом-мадяроном. Після нього єпископами були іменовані тільки надійні для Буда­пешту особи.

У 1863 р. мадяри повели пропаганду за введення мадярської мови до літургії, яка мала служити як один із засобів мадяризації. "Але Апостольський Престіл не допустив до того, щоб до церкви запро­вадити політику,— писав о. Августин Волошин,—і на Закарпатті залишилася старослов'янська мова". Наступ мадярів на церкву пе­реконав закарпатців, що настала вже вирішальна боротьба за їхнє існування. Підступне введення мадярської мови до літургії, ство­рення "політичної" мадярської єпархії, вирішальне слово мадярів у назначуванні церковних провідників, персбрання владою контро­лю над церковними школами,— все це й подібне засвідчувало, що Рим не був у силі спинити мадярщення Церкви4. Реакцією проти мадяризації Греко-Католицької Церкви був доволі численний по­ворот до православ'я, що в 1919 р. охопив майже третину насе­лення Закарпаття.

На літературно-мовному відтинку народовецький рух у третій чверті XIX ст. розпочав учитель гімназії в Будапешті Василь Чопей (1856—1935), упорядник підручників для народних шкіл Закар­паття, в тому числі й української читанки. Він також автор "Русь­ко-мадярського словаря" (1883 р.), у передмові до якого доводив незалежність української мови від російської, чим заперечував мос­квофільські твердження. У той же час на науковому горизонті з'яви­вся етнограф священик Юрій Жаткович (1855—1920) та інші греко-католицькі священики, які підтримували народовецький рух. Свою журналістську діяльність 1900 p. розгорнув молодий свяще­ник Августин Волошин.

Проти мадяризаційної політики Угорщини на Закарпатті ви­ступили й політичні та суспільно-громадські кола Галичини, які в 1896 р. з нагоди мадярського відзначення тисячоліття угорського королівства опублікували у Львові "Протест Галицьких Русинів проти мадярського тисячоліття" під назвою "І ми в Європі". Ав­тори "Протесту" відстоювали думку, що закарпатські українці не окрема народність, а жива і діяльна частина українського народу, "тої нації, до котрої належать своїм походженням, своєю історич­ною і духовною традицією".

У другій половині XIX ст., коли національні суперечності особ­ливо загострилися, щоб обгрунтувати свою політику національно­го гноблення, мадяри звернулися до філософічних теорій визна­чення нації. Вони 1868 р. схвалили навіть окремий "Закон про права національностей", який стверджував, що "всі громадяни Угорщи­ни в політичному відношенні становлять одну неподільну угорську націю, рівноправними членами якої є всі громадяни країни, неза­лежно від того, до якої національности вони належать." Така те­орія захищала ідею територіяльної цілосте Угорщини, утримання в її межах усіх національностей, що проживали в королівстві.

Про розміри мадяризаційної політики на Закарпатті найкраще засвідчують дані про шкільництво. Під кінець XVIII ст. на Закар­патті було 300 українських шкіл, в 1868 р. — 479, у 1874 р — 571, а в 1888 p.— вже тільки 353 українських, а 265 мадярських. У 1900 р. залишилося бл. 500 шкіл на 2918 сільських громад із присілками. На загальну кількість 134 280 дітей шкільного віку, до школи хо­дило тільки 52 477, тобто 39,9%. Одночасно статистика виявила, що заледве 25 000 українців уміло говорити по-мадярськи, а трохи менше число мадярів — по-українськи. Писати й читати по-укра­їнськи вміло тільки 7% чоловіків та 4% жінок3. У 1905 р. залиши­лося 23 українські школи, але законом з 1906 р. скасовано всі немадярські школи, й українські діти мусіли вчитися тільки по-ма­дярськи. У 1913 р. не було жодної української школи, тільки в 34 школах дозволено вживати староруську мову для навчання церков­ного співу4. Унаслідок такої політики у 1913 р. було 20 000 дітей, що взагалі не ходили до школи. До 1910 р. на 472 тисячі українців Угорщини закінчило середню школу лише 274 особи. У 1913/14 на­вчальному році в усіх середніх школах Угорщини налічувалося ли­ше 39 українців, у тому числі: в Марамароші — 6, Пряшеві — 18, Ужгороді — 4, Мукачеві — 8 та в Кошицях — 3. Отже, нічого див­ного, що перед вибухом Першої світової війни на Закарпатті було 60% неписьменних. Коротко кажучи, мадяризаційна політика Бу­дапешту на Закарпатті знищила започатковане там національне від­родження і довела країну до культурного занепаду.

Майже до кінця XVIII ст. Закарпаття населяло відносно мало жидів, але коли в 1782 р. цісар Йосиф II видав відомий "Толеранційний Едикт", який дозволяв їм поселятися тут, з цього права ско-ристало багато галицьких жидів. У скорому часі жиди стали важ­ливим соціальним й економічним чинником Закарпаття. Оскільки там української середньої верстви не було, професійні зайняття, як право, медицина, дентистика і т. п., до певної міри опанували жиди, бо в деяких місцевостях їх було більше як мадярів. У жи­дівських руках знаходилося також шевство, кравецтво, годинникар­ство тощо. Торгівля, як звичайно, знаходилася у руках жидів, так само як і шинки та корчми, яких на Закарпатті було дуже багато. Великі зиски мали жиди від шинків і корчми, де вони споювали селян, даючи горілку в борг.

На Закарпатті, як це стверджував угорський економіст Еґан, най­нижча процентова ставка становила 30%. Але як тільки боржник не встигав віддати вчасно гроші, лихвар негайно підносив процентову ставку до 1 золотого ринського від 10 золотих тижнево, що давало 520% річних. Міністер справедливості Угорщини видав роз­порядження — переслідувати лихварство. Але воно процвітало при­ховано, бо лихварі застосували свого роду економічний терор суп­роти боржників. Коли боржник подав лихваря до суду, тоді стра­тив кредит на майбутнє і в суді селянин боявся признатися, які відсотки він платить лихвареві, а коли приходило до ліцитації се­лянського грунту — тоді вже було запізно.

Якщо до суду справу від імені селянина подавав священик чи урядовець, то лихварі на ньому металися, підпалюючи обійстя або вбивали. Наприклад, "Василь Ряшко позичив від Е. Герша з Буковця 5 золотих, які мав повернути до кінця року з 30% надвишкою. Та Ряшко не міг заплатити на час і, щоб уникнути екзекуції, зобов'язався заплатити до кінця 1876 року — 40 золотих і сплачу­вав лише частками, 5, 10, 14 зол., тоді, коли міг. Не мав грошей — приніс збіжжя. Коли Герш натиснув на нього — привів коня, по­тім ще п'ять корів і 15 овець. Коротко кажучи, з позичених Ряшкові 5 зол. довгу зробилося 600. Справа пішла до суду і Герш запе­речив, що він позичив Ряшкові тільки 5 зол, а також заперечив, що дістав 600 зол. Навпаки, він твердив, що не знає, скільки Ряшко позичив і скільки від дістав від нього звороту. Через брак доказів справу припинено".

За несплату боргів жиди забирали у селян їхні господарства. В окремих селах Закарпаття, зокрема гірських районах, 80—90% се­лянських дворів були боржниками жидів-лихварів; у деяких окру­гах за борги перейшло в руки лихварів 60% селянської землі.

Нагромаджуючи капітал із лихварства, жиди винаймали в оренду великі посілості та державні землі, полонини, сіножаті тощо, а потім віднаймали їх дрібними клаптиками за подвійну, чи потрійну ціну. Малоземельний русин-українець Закарпаття для свого прожитку міг винайняти потрібні йому угіддя виключно через жида-посередника, що забирав йому весь зиск для себе. Ані приватні великі земельні посілості, ані державні землі не здавалися в оренду прямо корінному населенню, а тільки через посередника-жида.

Боротися з лихвою було дуже трудно, бо лихварі були готові на все й не перебирали в засобах. У Мармароськім комітаті по деяких селах засновано задаткові каси й організовано споживчі крамниці на зразок галицьких. Про це дізналися лихварі й зараз вислали двох людей до священика в Долішній Бистрі, що очолював цю коопера­тиву з пропозицією, щоб негайно відмовився від головування. І коли священик не послухав, то в скорому часі його обійстя підпалено з чотирьох кутів, внаслідок чого він утратив весь свій маєток.

У державній адміністрації працювали в основному мадяри, але мадярська адміністрація була назагал байдужа до долі українського селянства. її бюрократизм полегшував жидівству нестримно визис­кувати закарпатців, яким не в стані були прийти з допомогою ні війт, ні священик.

Але не всі жиди нелюдськи використовували закарпатських селян і були лихварями. Це робили, звичайно, лише корчмарі, купці й посередники, які становили заледве 25% жидівського населення. Але й між цими жидами було багато таких, які чесно й законно викону­вали свою професію. Решта, тобто 75%, працювало в хліборобстві, як робітники, малі й більші землевласники, в лісівництві. Були й та­кі жиди, які безкорисно допомагали людям, що були в матеріальних скрутах і ставилися до своїх односельчан краще, ніж мадярські або навіть свої пани. "Взявши під увагу всі від'ємні й додатні сторінки діяльности жидів на Закарпатті,— писав Августин Штефан,— неупереджений дослідник ствердить, що вони виконали позитивну роботу в підвищенні добробуту населення Закарпаття".

загрузка...