Канада

Серед багатьох українських поселень поза українською етно­графічною територією поселення в Канаді належить до найважли­віших. Це величезна країна у Північній Америці, яка простягаєть­ся від Атлантійського океану на сході до Тихого океану на заході площею 9 962 000 кв. км. і адміністративно поділяється на 10 про­вінцій і дві території на північ від 60-ї паралелі: Швнічно-Західна Територія і Юкон, який на заході межує з Аляскою. Провінція Кве­бек зі столицею тієї самої назви та другим щодо величини містом Канади — Монреаль, заселена головно французами і тому є фран­комовна, а всі інші провінції англомовні, з тим що обидві мови вважаються державними.

На півдні Канада межує зі США: відкритий кордон становлять великі озера на сході, а далі аж до Тихого океану — 49 паралель. На півночі Канаду омивають води Льодовитого океану. Столицею Канади є місто Оттава, розташоване над рікою з тією ж самою на­звою, що відділяє англомовну провінцію Онтаріо від французько-мовної провінції Квебек. Середуща частина Канади, від провінції Онтаріо аж до Скалистих Гір на заході, де починається провінція Британська Колюмбія,— це рівнина звана прерії, подібна до укра­їнських степів. Прерії поділені на три провінції: Манітоба, Саскачеван і Альберта. До кінця XIX ст. вони були дуже слабо заселені, головно тубільцями, різними кочівними племенами індіян та малочисельними поселенцями з Європи. За своїм кліматом Канада подібна до Сибіру, північні простори якої покривають вічні леди, зате південна її частина, вздовж американського кордону, найбільш відповідна для хліборобської колонізації.

Початком української еміграції до Канади офіційно вважають 1891 p., коли на кораблі "СС Орегон" 7 вересня до порту Квебек приїхали перші два поселенці — Іван Пилипів і Василь Єлиняк з села Небилова, Калуського повіту в Галичині. Сталося це саме тоді, коли в Галичині заіснувала т. зв. бразильська гарячка, тобто масове емігрування мало - і безземельних галицьких селян до Брази­лії, де існували зовсім інші, невідповідні соціальні й економічні умови праці, про що емігранти не знали, та субтропічний клімат.

За еміграцію з Галичини "агітували" голод на землю та зустріч з німцями-менонітами, які вже раніше виїхали до Канади й ширили прихильну рекламу для неї. Однак урядові австрійські чинники, а зок­рема великі землевласники, себто сільські дідичі, розвели страхітливу пропаганду проти Канади. Вони лякали народ великими морозами, неурожайними пустирями, браком опіки над поселенцями з боку уря­ду тощо. І тому, коли І. Пилипів повернувся до Галичини, щоб за­брати свою родину, його покарали за агітування на виїзд до Канади. Хоча народ боявся голосно говорити про еміграцію до Канади, щоб за те не покарали, можливість набути даром 160 акрів (40 га, чи 113 моргів) землі, а ще й 10 доларів на початок, беручи до ува­ги, що клімат Канади не багато різнився від клімату в Україні, про­мовляли на користь еміграції. Внаслідок того кількість емігрантів до Канади зростала з року в рік.

Українські суспільно-громадські чинники, знаючи про прикрий досвід з Бразилії, не задовольнялися прихильними для Канади слу­хами. Щоб остерегти людей і врятувати їх від тяжкого невільниц­тва, д-р Осип Олеськів, учитель середньої школи, написав, а това­риство Просвіта" у Львові видало книжечку "Про вільні землі", в якій автор вичислив країни, до яких можна емігрувати, але при тому твердив, що найкращі умови в Канаді.


Щоб на місці перевірити життєві умови й еміграційні можли­вості українських селян, Головний Виділ товариства "Просвіта" у Львові вислав до Канади двох людей, д-ра Осипа Олеськіва і селянина Івана Дорундяка з Коломийщини, як офіційних пред­ставників українців на переговори з урядом Канади у справі гру­пового поселення українських хліборобів. Олеськів і Дорундяк по­бачили зовсім пригожі терени призначені на поселення. (Найкра­щі землі вже були зайняті англійськими та іншими європейськими емігрантами, які приїхали раніше!). При тій нагоді д-р Олеськів дістав в урядових чинників згоду, що у Вінніпегу, осередку переселенчого руху, буде урядовець-українець виключно для справ ук­раїнських переселенців.

У міжчасі Олеськів написав ще одну брошуру "О еміграції", яка з'явилася друком 1895 р. і була дальшим мобілізаційним чинником еміграції до Канади. Починаючи з другої половини 1898 p., укра­їнці почали численніше прибувати до Канади. Як подають того­часні звідомлення, 60% з них поселилося в Манітобі і 10% на те­ренах Північно-Західної Канади"1. Інформативні брошури д-ра О. Олеськова погасили "бразилійську гарячку" і дали поштовх для масової еміграції до Канади.

Щоб емігранти не падали жертвою корабельних чи інших емігра­ційних агентів, 1896 р. у Львові був створений Емігрантський Допомоговий Комітет, який очолив відомий економіст-кооператор Мико­ла Нагірний. Допомоговий Комітет підготував виїзд першого зна­чного транспорту українських поселенців до Канади, який налічував 107 осіб і приїхав до порту Квебек ЗО квітня 1896 р. Ця група майже повністю поселилася в провінції Алберта в околиці місцевості Една і дала початок новій колонії, яку назвали Руською свободою.

У Канаді відбулися 1896 р. нові вибори і до влади прийшли лібе­рали на чолі з Вілфридом Лор'є, а міністром внутрішніх справ став Клифорд Сифтон. Новий уряд ставився прихильно до європейських емігрантів, бажаючи заселити Західну Канаду. Оскільки англійські та західноєвропейські поселенці виявилися замало відпорними до неви­год піонерського життя, К. Сифтон зосередив свою увагу на Австро-Угорщині. У 1899 р. він навіть уклав угоду з корабельною компанією в Гамбурзі, за якою уряд Канади зобов'язувався платити за голову родини 5 доларів, а всіх інших членів родини — по два долари.

Згідно з переписом населення в 1901 p., українські іммігранти в Канаді становили вже 5682 особи. Одначе міністр внутрішніх справ, звітуючи у Парламенті про імміграційну акцію, стверджував, що в 1899 р. вже було в Канаді 12 950 осіб, в одному тільки 1899 р. прибуло 5500. Люди, які приїжджали з Галичини й Буковини, здебіль­шого називали себе русинами, галичанами, буковинцями, а також австрійцями, оскільки прибували з Австро-Угорщини і мали ав­стрійські паспорти. Навіть Греко-католицька Церква, до якої пере­важна більшість іммігрантів-українців належала, називала себе ще "руською", чи по-німецьки Ruthenische. І так вона була заінкорпорована в Канаді — the Ruthenian Greek Catholic Church — Руська Греко-католицька Церква.

З уваги на те, число українців, які прибули до Канади в 1891— 1924 pp., не усталене і хитається між 100 і 170 тис. Канадський науковець Чарлз Г. Янг (Charles H. Young), добре обізнаний з пи­танням української імміграції до Канади і об'єктивний у подаван­ні інформації як і в висновках, на основі даних Канадського Міні­стерства Імміграції твердив, що загальне число прибулих до Кана­ди "галичан", "буковинців", чи "рутенців" у 1896—1914 pp. включно перевищує 170 тис. Правдою є те, що деяка частіша українців еміг­рувала з Канади до США, а дехто повернувся на рідні землі, але перепис населення в 1911 р. стверджує тільки 75 432 особи. На ос­нові даних імміграційного Бюро загальне число "галичан", "буко­винців" і русинів за період від перепису населення 1911 р. до ви­буху першої світової війни в 1914 р. прибуло 63 515 осіб. Коли це сумувати з населенням до 1911 р., то всіх українців перед війною 1914 р. повинно було бути не менше 138 9474.

Згідно з офіційною статистикою 1911 p., найбільше українців посе­лилося у провінції Манітоба зі столицею Вінніпег — ЗО 684 особи. На другому місці провінція Алберта зі столицею в Едмонтоні — 22 276, на третьому — Саскачеван зі столицею в місті Ріджайна — 17 583 особи, а на четвертому — Онтаріо зі столицею в Торонто — 3078 осіб, У Бри­танській Колюмбії було не цілих сімсот мешканців, а в найбільш вису­ненні на схід провінції Нова Скошія, зі столицею у місті Галіфакс — заледве 300 осіб.

Українські поселенці у степових провінціях — це в основному хлібороби, за винятком тих, що жили по містах і працювали здебільша на фабриках та залізницях. Ті, що затрималися в Онтаріо і в Британській Колюмбії — це здебільша індустріальні робітники. Завдяки цим поселенцям у степових провінціях появилася низка українських топографічних назв таких самих як і в Галичині, чи взагалі в Україні: Київ, Львів, Тсребовля, Україна, Шевченко і т. п. Але центром українського церковного та культурного життя стало місто Вінніпег, столиця Манітоби.

Слід підкреслити, що канадський уряд під проводом Ш. Лор'є не тільки був радий українським емігрантам, він навіть давав суб­сидії на покриття коштів транспорту. Зате публічна опінія, зокре­ма у західніх провінціях, не схвалювала урядової імміграційної по­літики й українських поселенців стрічало вороже наставления на кожному кроці. Навіть канадські урядовці поводилися з українськи­ми іммігрантами з недовір'ям, чого не могли зрозуміти деякі по­селенці тому, що в Галичині канадські агенти їх запрошували до Канади, а тут до них ставляться вороже.

Проти імміграції "галичан" виступали і деякі посли в парламенті, а також і преса, яка остерігала уряд перед допущенням "галичан" до канадських міст, але не протестувала проти населення їх на пре­ріях, тільки не компактними оселями, щоб не допустити до створен­ня "нової Галичини" в Канаді.

Незважаючи на поодинокі протести й вороже ставлення, укра­їнські поселенці творили свої громади, власні організації й інститу­ції, будували церкви. Важкою працею, витривалістю і вірою в краще майбутнє для своїх дітей поборювали неприхильне ставлення до себе англосакського населення.

Коли ж вони довідалися, що уряд не побудує шкіл для їхніх дітей, вони творили свої власні школи у багатьох місцевостях, а в 1905 р. відкрили Руську Нормальну Школу в Вінніпегу. Всюди вивчалася також і українська мова. І до тих шкіл ходили не тільки діти, але й старші віком від 10-21 років життя, які не вміли читати й писати.

* * *

Приїхавши до чужої країни і не знаючи ані мови, ані звичаїв тієї країни, а ще й до того стрінувшись із неправильним, а то й ворожим наставлениям місцевого англосакського населення, вони не могли включитися в загальне суспільно-громадське життя країни. Це, очевидно, ще більше підсилювало тугу за рідним краєм й українські поселенці на канадських фермах, чи по містах були прямо змушені творити своє власне товариське життя.

Першою українською громадською будівлею у Канаді була цер­ква, яка в Галичині опікувалася не тільки духовим життям своїх парафіян, але також і всіма іншими видами суспільно-громадсько­го життя. Тому що основна маса поселенців походила з Галичини, де Греко-католицька Церква була церквою українців, приналежність до неї звичайно визначала також і українську, чи пак руську наці­ональність. Як тільки українські емігранти прибули до Канади, вони зразу ж організували свої парафії.

Д-р Олеськів та Допомоговий Еміграційний Комітет вживали за­ходів, щоб до Канади разом з поселенцями приїжджали священики того самого обряду, які б полагоджували духовні потреби поселенців й одночасно були дорадниками та провідниками новозаснованих колоній. У цій справі д-р Олеськів звертався до канадського уряду в Оттаві, але уряд, не маючи фондів для оплачування священиків, пе­редав справу римо-католицькій ієрархії у Вінніпегу.

Протягом першого десятиліття поселення в Канаді постійних греко-католицьких священиків не було і поселенців тільки на де­який час відвідували українські греко-католицькі священики з Аме­рики. Першим греко-католицьким священиком, який відвідав укра­їнські поселення в Канаді, був о. Нестор Дмитрів, редактор часопису "Свобода" в Америці. Він протягом 1897 р. приїздив два рази до Ка­нади для релігійного обслуговування, відправляв богослужения і да­вав поради.

Першу зорганізовану парохіяльну громаду створили українські поселенці у Вінніпегу в 1899 p., коли туди приїхав о. Дамаскин По­ливка зі США. У 1900 р. громада закупила площу і за півтора року збудувала там малу церковцю св. Миколая, в якій першим паро-хом був василіянин о. Матей Гура, який приїхав з Галичини під кінець 1903 р.

У вересні 1905 р. з ініціативи парафіян Володимира Карпинші й Миколи Гладкого та о. М. Гури засновано Запомогове Братство св. Миколая, яке поставило собі за мету допомагати морально й матеріально своїм членам, організовувати школи та працювати для піднесення слави українсько-руської самосвідомості, зберігати добрі народні звичаї і святощі2. У своїй організаційній діяльності основники повністю орієнтувалися на Руський Народний Союз в Аме­риці. Від самого початку Братство намагалося займатися цілістю справ українських поселенців і в 1914 р. влаштувало величаве від­значення століття народин Тараса Шевченка.

Як тільки українці почали масово приїжджати до Канади, над ними духовну юрисдикцію обняв римо-католицький єпископ Аделард Лянжевен з міста Сейнт Боніфас у Манітобі. Він спершу про­бував включити греко-католиків до Римо-католицької Церкви, і ду­ховні потреби українських іммігрантів заспокоювали в початках ла­тинські місіонарі: Обляти й Редемптористи3. Але галицькі українці відносилися з недовір'ям до римо-католицизму, який вони отото­жнювали з польською римо-католицькою церквою у рідному краю.

Йому хоч-не-хоч довелося запросити греко-католицьких свяще­ників з Галичини. Восени 1898 р. єп. Альберт Паскаль з Прінц Аль­берт і єпископ-помічник Еміль Легаль з Ст. Альберта їздили до Ри­му, Відня і Львова,' щоб для Канади виклопотати українських священиків. Єп. Паскаль, будучи в Римі, зложив меморіял на руки поляка префекта Священної Конгрегації Поширення Віри карди­нала Мечислава Ледуховського. Одночасно у відповідь на заклики латинської ієрархії, як також Апостольського Делегата в Оттаві, мит­рополит Андрей Шептицький почав клопотати, щоб відвідати ук­раїнських поселенців у Канаді, що він міг зробити тільки за зго­дою папи, а радше Священної Конгрегації Поширення Віри. Але її префект кард. Ледуховський заявив, що така візита в тому часі не є бажаною. Переконавшись, що сам не зможе відвідати заморсь­ких поселенців, митрополит Андрей 7 вересня 1901 р. написав па­стирський лист "Русинам осілим у Канаді" і вислав свого секрета­ря о. Василя Жолдака, який мав перевірити справу на місцях і зро­бити докладний звіт.

Єпископ Лянжевен, не знаючи історії Греко-католицької Цер­кви, не допускав жонатого духовенства до душпастирської праці, а Галичина не мала стільки нежонатого духовенства, щоб задо­вольнити потреби місійних теренів.

У 1902 р. приїхало з Галичини три українські священики, один монах та чотири монахині на постійний побут. Небавом прибуло ще більше, але їх у жодному випадку не вистачало для задоволен­ня духовних потреб поселенців, розкинених по широких просто­рах прерій. А це мало серйозні наслідки для розвитку релігійно-церковного життя українських поселенців у Канаді.

У м. Монтреалі у 1910 р. відбувався Євхаристійний Конгрес, в якому взяв участь і митрополит Шептицький, не потребуючи окре­мого дозволу Священної Конгрегації. При тій нагоді він відвідав українські поселення в Канаді й домовився з латинською ієрархією про потребу окремого греко-католицького єпископа. Старанням кир Андрея Рим призначив наприкінці 1912 р. єпископом для греко-католиків Канади єпископа-українця Никиту Будку. В той час у Ка­наді було вже близько 80 церков і каплиць, 20 греко-католицьких свя­щеників, що обслуговували приблизно 80 тис. українців католиків, три школи, й "Малу семінарію" в місті Сіфтон у Манітобі. У 1913 р. усі церкви дістали однаковий статут в усіх канадських провінціях, схвалений провінційними парламентами, а єпископський статут був схвалений федеральним парламентом в Оттаві як Руська Греко-Католицька Церква — the Ruthenian Greek Catholic Church.

Однак з легальним установленням Греко-Католицької Церкви в Канаді не все було гаразд, бо по-перше, єпископ підпорядкував­ся не митрополичому престолу у Львові, але безпосередньо папі у Римі, а крім того одружені священики не могли виконувати душ-пастирських обов'язків на терені Канади. Українська інтелігенція в Канаді це потрактувала як знехтування Берестейської Унії від 1596 p., яка забезпечувала українській церкві незалежність у внут­рішній організації.

Крім того, єп. Будка намагався зосередити суспільно-громадське та культурно-освітнє життя українських поселенців довкруги Гре­ко-католицької Церкви і підпорядкувати його собі. Одночасно він не противився введенню деяких практик римо-католицького об­ряду до греко-католицького. Ба що більше, не приділив належної уваги духовному та національному відродженню українського на­роду, де назва "українець" поступово усувала назву "русин" в межах Австро-Угорщини, чи "малорос" в межах Російської імпе­рії, а держався кріпко традиційної назви "русин". На це звернули увагу деякі українські інтелектуали й виступали проти латинізації, з одного боку, та проти його консерватизму стосовно національ­ного відродження, з іншого. Так консерватизм єп. Будка не усу­нув, а радше скріпив опозицію до нього.

Поміж українськими поселенцями були також і православні, які походили з Буковини і становили приблизно 20%. Статистичні зве­дення крайової жандармерії стверджують, що за станом на 15 ве­ресня 1913 р. з Північної Буковини (крім міста Чернівців) виїхало 25 294 осіб, в тому 17 785 чоловіків, 2821 жінок і 4688 дітей (до 18 років). Серед них найбільше було українців, бо емігрували також і румуни. З них понад 90% емігрувало до Канади, а решта до США й інших країн1. Православні українці організували свої власні бу­ковинські православні церкви, які знаходилися в ще гіршому ста­новищі, ніж греко-католицькі, бо не мали своїх українських пра­вославних священиків взагалі. Через те впливовою між ними була русофільська пропаганда, яку матеріально підтримувала Російська Православна Церква зі США.

У 1903 р. до Канади прибув російський єпископ Серафим й по­чав організувати Православну Церкву. Він висвятив близько 20 свя­щеників, які не були в жодному випадку ані здібні, ані приготовлені до душпастирської праці. Однак за їх допомогою йому удалося при­єднати до своєї церкви не тільки декілька тисяч православних укра­їнців, а також і греко-католиків. У 1905—1907 pp. єпископ Серафим видавав у Вінніпегу українською мовою свій власний орган часопис "Православіє".

Але у 1904 р. в його церкві настав різкий розкол, деякі свяще­ники відійшли від Серафима і 1905 р. організували Незалежну Греко-православну Церкву, яку очолив Іван Бодрут. Але ця Церква не­забаром занепала православне вчення і в 1911 р. переорганізувала­ся на Пресвитсріянську Протестантську Церкву. Однак багато членів церкви покинули її. Брак задовільної кількості священиків греко-католиків та українських православних священиків призводив до того, що поселенці взагалі, а православні зокрема, були першою жертвою проповідників із різних християнських сект.