Економіка Галичини

Велике економічне значення мала для Галичини залізнична ко­мунікація, яка сполучала ЇЇ з іншими частинами монархії Габсбургів, а також зі зовнішнім світом.

З побудовою 1861 р. залізниці, яка сполучала Львів з Краковом і Віднем, Львів став важливим залізничним вузлом. Згодом продо­вжено залізницю до Чернівців і Румунії, а також до Бродів і Підволочиськ. Закінчено будову підкарпатської залізниці Хирів— Стрий—Станіславів і далі через Поділля до Гусятина над Збручем, три лінії, Львів—Броди—Радивилів; Львів—Тернопіль—Волочиська; і Чортків—Гусятин—Ярмолинці, перетинали російський кордон та зв'язували галицьку залізничну сітку з Центральними і Східними землями України. У 1870-х pp. Галичину вперше сполучено із За­карпаттям. Перед вибухом першої світової війни на українських зем­лях Австро-Угорщини було вже з 700 км. залізничних шляхів. Але й тут польська адміністрація приймала на роботу, за малими ви­нятками, тільки поляків. З погіршенням політичних відносин по­гіршувалося й положення господарства країни. Мала кількість землі, що залишилася в руках українського селянина, не забезпечувала сільськогосподарського розвитку села, зокрема його природного приросту. У 1880 р. пересічне селянське господарство налічувало 5 моргів землі, тоді як пересічна поверхня панських земель стано­вила 2400 моргів. У 1900 р. 42,6% селянських господарств нарахо­вувало менше ніж два гектари, а наступних 37,5% — від 2 — 5 гек­тарів (не цілих 4 морги). Щоб сплатити податки й утримати роди­ну, малоземельний господар потрапляв у довга і платив лихварям 400 - 500, а не рідко і 2000% річних. В роках 1875-1884 в Гали­чині зліцитовано 23649 селянських господарств за довги, нераз за кільканадцять ринських.

Промислу, де міг би знайти працю надлишок сільського населен­ня, не було. Єдиною відносно великою галуззю промисловості в Га­личині були відкриті в останній чверті XIX ст. джерела нафти на Підкарпатті з осередком у Бориславі. Але й тут кількість працівників у 1890-х pp. досягла заледве три тисячі осіб, з яких велику частину становили поляки, спроваджувані сюди з заходу. А на кваліфікова­них роботах працювали мазури, переважно з Ясельського повіту. У нафтовому промислі умови праці стали нестерпними і, як писав польський діяч Ігнаци Дашинський, Борислав представляв собою "галицьке пекло... образ нужди, визиску і беззаконня". Тяжкі соці­альні умови в Бориславі змалював також і відомий український письменник Іван Франко у повісті "Борислав сміється".

Торгівля була виключно у жидівських руках, а на державні ро­боти приймали здебільша поляків. У торгівлі й комунікації (поза залізницею) 1900 р. працювало заледве 5,6% українців, а в публіч­ній адміністрації та в вільних професіях — 13,3 %.

Щоб якнайбільше гальмувати культурно-освітній розвиток га­лицьких українців, польська адміністрація намагалася не допуска­ти українців на відповідальні посади, або планово переводила урядників-українців зі Східної Галичини до Західної, а то і до інших коронних країв Австро-Угорщини, позбавляючи українське населення своєї свідомої інтелігенції. У Галичині налічувалося тоді 37155 різного роду урядників, з яких тільки 5789 уживало української мови, а 27711 — польської. Але й це не означає, що всі ті, що говорили українською мовою, були українці, як також і те, що вони працювали в українській частині Галичини. Згідно з обчисленнями Вячеслава Будзиновського, посла до австрійського парламенту, у західній польській частині Галичини працювало 1336 урядників-українців.

Дискримінація українського населення була щоденним явищем у кожній ділянці народного господарства, в тому числі навіть тих, хто потребував допомоги. Наприклад, серед 78 118 осіб, що жили з різних допомог, державних чи громадських, у 1900 р. на тсрені цілого коронного краю Галичина тільки 6280 були українці, тобто заледве 8%.

На базі вже самих цих наведених фактів можна ствердити, що автономія Галичини була автономією для поляків, у яких були розв'язані руки для проведення політики полонізації українського населення.

"Несправедливість супроти русинів є однією із найсумніших спадщин, які нам залишила шляхецька Польща,— писав В. Фель­дман на початку XX ст.— Вона, засимілювавши горстку боярів і руську шляхту, з погордою відкинула від спільного лона духовен­ство і руський народ... Шляхецька Польша не спромоглася ані стра­вити, ані звільнити русинів, безмірні претензії, нічим непідкріплені, ані правом, ані силою, залишила його теперішній Галичині. І ось тепер, після такого страшного минулого, по роках спокійної народної праці русинів, що видала низку творчих умів... Після творів цілої плеяди письменників, почавши від Котляревського, а кінча­ючи на Шевченкові і Федьковичу, Ян Лям впровадив у життя но­ву формулу, що русинів створив... граф Стадіон.

Так як польська справа для москалів є лише "інтригою", а для німців "варварською реакцією проти цивілізації" — так представ­ляється по сьогоднішній день численній масі польського народу руське питання, що русини, це "eine mindcrwertige Nation", тобто русини це меншвартісний народ".

Після скасування панщини великі землевласники мусіли послуго­вуватися платними робітниками. Невміло ведені господарства стали руйнуватися і дідичі почали продавати двірські лани, що й дало початок парцеляції великої земельної власності в Галігчині. Але це були поодинокі випадки. Щойно у першому десятилітті XX ст. проведено часткову парцеляцію панських земель. Від 1852 до 1912 pp. розпар-цельовано 276000 гектарів землі, але українські селяни через брак фондів закупили тільки 3800 гектарів, а решту — 238000 гектарів закупили польські парцеляційні банки. Ті землі польська адміністра­ція краю розподіляла поміж польських селян — мазурів, яких спро­ваджувала із заходу, щоб збільшити польський елемент і перетворити Галичину в польську провінцію. Наслідком такої колонізаційної по­літики в 1880—1910 pp. імігрувало до Галичини 318 589 осіб неукраїнс­ького елементу. Польський міністр комунікації в 1911 р. Станіслав Гловбінський стверджував, що в останньому десятилітті, завдяки ко­лонізації, польський елемент в українських повітах зріс на 22%.

У той же сам час українські селяни, голодні на землю, дійшли "до останніх меж нужди". Єдиним способом рятунку була втеча з краю і селяни емігрували. Згідно зі статистичними даними, 1901— 1909 pp. з Галичини до Америки емігрувало 591 031 особа.

"Галичина — була класичним краєм лихварства",— писав до­слідник економічних відносин Леопольд Каро. У 1803 р. цісар Франц І видав закон проти лихварства, який сяк-так боронив бор­жників перед несумлінними кредиторами. Цей закон діяв аж до червня 1868 p., коли був проголошений закон про повну свободу процентної норми і лихварства та скасував усі обмеження щодо сво­боди поділу селянських грунтів. А ще в 1860 р. було видане розпо­рядження, яке скасувало закон, що забороняв заскаржувати борги за алькогольні напої, що перевищували суму 2 золотих ринських. Після того кредитори установляли проценти за власним бажанням. Якщо кредитором був селянин, то процент звичайно бував ниж­чий і становив щонайбільше 24%, у двох повітах — 30%. Натомість жиди брали 50—150%, в повітах Борщівському — до 200%, в Рогатинському — до 400%, а в Скалатському — до 500%.

Процент нараховувався переважно від гульдена тижнево, по 1 центу (52%) в Городенському повіті; по 1—2 центи (52—104%) в Борщівському, Березовському, Долинському, Дрогобицькому, Городоцькому і Ярославському; по 2 центи (104%) — у 21 повіті; в Коломийському. доходило до 3 центів (156%), а в Ясельському й Ланцутському до 5 центів (260%). Позики давалися звичайно на короткий строк, бо лихвар передбачав, що боржник не зможе ви­конати своїх зобов'язань і він мусітиме купувати собі відстрочку дарунками в натурі з господарства. Все це, очевидно, не зарахову­валося до сплати боргу. Тимчасом борг зростав до такого розміру, що у боржника не вистачало усього майна, щоб покрити довг. То­ді лихвар приступав до екзекуції — примусового стягнення забор­гованосте, або "з ласки" до боржника погоджувався забрати ча­стину його майна. Внаслідок цього в Галицькому повітовому суді в 1877 р. було 2750 судових процесів поміж лихварями й селяна­ми. Таке саме було і в інших повітах. Слід згадати, що т. зв. рустикальні банки, тобто банки, призначені для селянських потреб, також практикували лихварство не гірше від жидів.

Але кредит грошевий — то ще не повний образ галицької лихви. Була ще позика, яку сплачували натураліями, або частиною натурою, а частиною грішми. За ширмою цього кредиту лихва доконувала ще більших зловживань. Найчастіше відсотки від по­зик відроблялися, від корця збіжжя від одного до двох днів робо­ти. Іноді кредитори брали від боржника у застав його грунт. У перших місяцях 1894 р. у Львівському суді було кільканадцять процесів проти цілої групи лихварів й одному з них, Ухелеві Клянову, який побирав від 200 до 400%, доказали 94 випадки лихви.

У Галичині, як і на Буковині та Закарпатті жиди орендували зем­лі у великих землевласників. З 3483 двірських обшарів 1908 р. майже половина (1620) була в оренді. А серед орендарів — 783 оренди при­падало на жидів, що за площею землі становило 54%. Серед двірсь­ких офіціалістів находилося поважне число жидів, як наприклад, гуральщики, книговоди, ба навіть економи.

Такий нестерпний стан викликав антилихварський рух серед широких мас. Внаслідок того у 1877 р. був виданий закон проти лихварства спеціально для Галичини, який поширено також і на Буковину, а в липні 1879 р. вийшов закон проти пияцтва, шо також стосувався лихварського "промислу". Але в деяких повітах цей закон лишався мертвою буквою. Косівськс староство, наприк­лад, робило закид судові, що він, не розвинувши жодної енергій­ної діяльности у напрямку, вказаному законом, співучаствує у подальшій експлуатації гуцулів лихварями, зате у 58 повітах Гали­чини цей закон дав корисні наслідки. Однак до того "багато селянської землі в Чортківському, Ясельському, Косівському, Самбірському, Заліщицькому й Збаразькому повітах за безцінь перей­шло до лихварів".

Брак землі та праці змушував безземельних або малоземельних селян шукати за землею там, де її було подостатком, тобто в за­морських краях. Так почалася еміграція селян за океан до Сполу­чених Штатів Америки, Канади, Бразилії й Аргентини. Але щоб поїхати до котроїсь із заморських країн, потрібно було чимало гро­шей і на це могли собі дозволити тільки ті, які мали трохи землі і, продавши її, могли покрити кошти подорожі.

Щоб якось цьому лиху зарадити та піднести життєвий рівень українського селянства, народовці взялися за організацію еконо­мічних установ. У 1883 р. вони з ініціятиви Василя Нагірного та Аполлона Ничая зорганізували у Львові першу на західноукра­їнських землях споживчу кооперативу "Народна Торгівля" з ме­тою стати центральним складом сільських і маломістечкових крам­ниць й вишколювати до них відповідний персонал та привчати українське населення до торгівлі. По містах і селах організовува­лися споживчі кооперативи та кредитові й молочарські спілки і для них у 1898 р. створено у Львові центр — Крайовий кредито­вий союз, Крайовий ревізійний союз для споживчих кооператив та Союз молочарських спілок у 1904 р. тощо. У 1892 р. адвокат Кость Левицький (1859—1941), інженер-архітектор Василь Нагір­ний (1847—1921), адвокат Степан Федак (1861—1937) та інші за­снували у Львові асекураційне товариство "Дністер" з мстою вза­ємного страхування від вогню та крадежів. У Перемишлі 1894 р. з ініціятиви Теофіля Кормоша, засновано перший український ко­оперативний банк "Віра", під впливом якого постало чимало кре­дитових кооперативних підприємств у Галичині.

Всі ці установи в скорому часі стали дуже популярними, бо вони організували збут селянських продуктів, з одного боку, й доставляли по уміркованих цінах різні товари необхідні на селі, з другого. В той спосіб їм удалося зменшити жахливу експлуата­цію, яку практикували жидівські підприємства. Популярність цих установ засвідчена найкраще тим, що всі вони проіснували й розвивалися аж до їх насильної ліквідації совєтською владою во­сени 1939 р.

загрузка...