Економіка галичини

Велике економічне значення мала для Галичини залізнична комунікація, яка сполучала ЇЇ з іншими частинами монархії Габсбургів, а також зі зовнішнім світом.

З побудовою 1861 р. залізниці, яка сполучала Львів з Краковом і Віднем, Львів став важливим залізничним вузлом. Згодом продовжено залізницю до Чернівців і Румунії, а також до Бродів і Підволочиськ. Закінчено будову підкарпатської залізниці Хирів— Стрий—Станіславів і далі через Поділля до Гусятина над Збручем, три лінії, Львів—Броди—Радивилів; Львів—Тернопіль—Волочиська; і Чортків—Гусятин—Ярмолинці, перетинали російський кордон та зв'язували галицьку залізничну сітку з Центральними і Східними землями України. У 1870-х pp. Галичину вперше сполучено із Закарпаттям. Перед вибухом першої світової війни на українських землях Австро-Угорщини було вже з 700 км. залізничних шляхів. Але й тут польська адміністрація приймала на роботу, за малими винятками, тільки поляків. З погіршенням політичних відносин погіршувалося й положення господарства країни. Мала кількість землі, що залишилася в руках українського селянина, не забезпечувала сільськогосподарського розвитку села, зокрема його природного приросту. У 1880 р. пересічне селянське господарство налічувало 5 моргів землі, тоді як пересічна поверхня панських земель становила 2400 моргів. У 1900 р. 42,6% селянських господарств нараховувало менше ніж два гектари, а наступних 37,5% — від 2 — 5 гектарів (не цілих 4 морги). Щоб сплатити податки й утримати родину, малоземельний господар потрапляв у довга і платив лихварям 400 - 500, а не рідко і 2000% річних. В роках 1875-1884 в Галичині зліцитовано 23649 селянських господарств за довги, нераз за кільканадцять ринських.

Промислу, де міг би знайти працю надлишок сільського населення, не було. Єдиною відносно великою галуззю промисловості в Галичині були відкриті в останній чверті XIX ст. джерела нафти на Підкарпатті з осередком у Бориславі. Але й тут кількість працівників у 1890-х pp. досягла заледве три тисячі осіб, з яких велику частину становили поляки, спроваджувані сюди з заходу. А на кваліфікованих роботах працювали мазури, переважно з Ясельського повіту. У нафтовому промислі умови праці стали нестерпними і, як писав польський діяч Ігнаци Дашинський, Борислав представляв собою "галицьке пекло... образ нужди, визиску і беззаконня". Тяжкі соціальні умови в Бориславі змалював також і відомий український письменник Іван Франко у повісті "Борислав сміється".

Торгівля була виключно у жидівських руках, а на державні роботи приймали здебільша поляків. У торгівлі й комунікації (поза залізницею) 1900 р. працювало заледве 5,6% українців, а в публічній адміністрації та в вільних професіях — 13,3 %.

Щоб якнайбільше гальмувати культурно-освітній розвиток галицьких українців, польська адміністрація намагалася не допускати українців на відповідальні посади, або планово переводила урядників-українців зі Східної Галичини до Західної, а то і до інших коронних країв Австро-Угорщини, позбавляючи українське населення своєї свідомої інтелігенції. У Галичині налічувалося тоді 37155 різного роду урядників, з яких тільки 5789 уживало української мови, а 27711 — польської. Але й це не означає, що всі ті, що говорили українською мовою, були українці, як також і те, що вони працювали в українській частині Галичини. Згідно з обчисленнями Вячеслава Будзиновського, посла до австрійського парламенту, у західній польській частині Галичини працювало 1336 урядників-українців.

Дискримінація українського населення була щоденним явищем у кожній ділянці народного господарства, в тому числі навіть тих, хто потребував допомоги. Наприклад, серед 78 118 осіб, що жили з різних допомог, державних чи громадських, у 1900 р. на тсрені цілого коронного краю Галичина тільки 6280 були українці, тобто заледве 8%.

На базі вже самих цих наведених фактів можна ствердити, що автономія Галичини була автономією для поляків, у яких були розв'язані руки для проведення політики полонізації українського населення.

"Несправедливість супроти русинів є однією із найсумніших спадщин, які нам залишила шляхецька Польща,— писав В. Фельдман на початку XX ст.— Вона, засимілювавши горстку боярів і руську шляхту, з погордою відкинула від спільного лона духовенство і руський народ... Шляхецька Польша не спромоглася ані стравити, ані звільнити русинів, безмірні претензії, нічим непідкріплені, ані правом, ані силою, залишила його теперішній Галичині. І ось тепер, після такого страшного минулого, по роках спокійної народної праці русинів, що видала низку творчих умів... Після творів цілої плеяди письменників, почавши від Котляревського, а кінчаючи на Шевченкові і Федьковичу, Ян Лям впровадив у життя нову формулу, що русинів створив... граф Стадіон.

Так як польська справа для москалів є лише "інтригою", а для німців "варварською реакцією проти цивілізації" — так представляється по сьогоднішній день численній масі польського народу руське питання, що русини, це "eine mindcrwertige Nation", тобто русини це меншвартісний народ".

Після скасування панщини великі землевласники мусіли послуговуватися платними робітниками. Невміло ведені господарства стали руйнуватися і дідичі почали продавати двірські лани, що й дало початок парцеляції великої земельної власності в Галігчині. Але це були поодинокі випадки. Щойно у першому десятилітті XX ст. проведено часткову парцеляцію панських земель. Від 1852 до 1912 pp. розпар-цельовано 276000 гектарів землі, але українські селяни через брак фондів закупили тільки 3800 гектарів, а решту — 238000 гектарів закупили польські парцеляційні банки. Ті землі польська адміністрація краю розподіляла поміж польських селян — мазурів, яких спроваджувала із заходу, щоб збільшити польський елемент і перетворити Галичину в польську провінцію. Наслідком такої колонізаційної політики в 1880—1910 pp. імігрувало до Галичини 318 589 осіб неукраїнського елементу. Польський міністр комунікації в 1911 р. Станіслав Гловбінський стверджував, що в останньому десятилітті, завдяки колонізації, польський елемент в українських повітах зріс на 22%.

У той же сам час українські селяни, голодні на землю, дійшли "до останніх меж нужди". Єдиним способом рятунку була втеча з краю і селяни емігрували. Згідно зі статистичними даними, 1901— 1909 pp. з Галичини до Америки емігрувало 591 031 особа.

"Галичина — була класичним краєм лихварства",— писав дослідник економічних відносин Леопольд Каро. У 1803 р. цісар Франц І видав закон проти лихварства, який сяк-так боронив боржників перед несумлінними кредиторами. Цей закон діяв аж до червня 1868 p., коли був проголошений закон про повну свободу процентної норми і лихварства та скасував усі обмеження щодо свободи поділу селянських грунтів. А ще в 1860 р. було видане розпорядження, яке скасувало закон, що забороняв заскаржувати борги за алькогольні напої, що перевищували суму 2 золотих ринських. Після того кредитори установляли проценти за власним бажанням. Якщо кредитором був селянин, то процент звичайно бував нижчий і становив щонайбільше 24%, у двох повітах — 30%. Натомість жиди брали 50—150%, в повітах Борщівському — до 200%, в Рогатинському — до 400%, а в Скалатському — до 500%.

Процент нараховувався переважно від гульдена тижнево, по 1 центу (52%) в Городенському повіті; по 1—2 центи (52—104%) в Борщівському, Березовському, Долинському, Дрогобицькому, Городоцькому і Ярославському; по 2 центи (104%) — у 21 повіті; в Коломийському. доходило до 3 центів (156%), а в Ясельському й Ланцутському до 5 центів (260%). Позики давалися звичайно на короткий строк, бо лихвар передбачав, що боржник не зможе виконати своїх зобов'язань і він мусітиме купувати собі відстрочку дарунками в натурі з господарства. Все це, очевидно, не зараховувалося до сплати боргу. Тимчасом борг зростав до такого розміру, що у боржника не вистачало усього майна, щоб покрити довг. Тоді лихвар приступав до екзекуції — примусового стягнення заборгованосте, або "з ласки" до боржника погоджувався забрати частину його майна. Внаслідок цього в Галицькому повітовому суді в 1877 р. було 2750 судових процесів поміж лихварями й селянами. Таке саме було і в інших повітах. Слід згадати, що т. зв. рустикальні банки, тобто банки, призначені для селянських потреб, також практикували лихварство не гірше від жидів.

Але кредит грошевий — то ще не повний образ галицької лихви. Була ще позика, яку сплачували натураліями, або частиною натурою, а частиною грішми. За ширмою цього кредиту лихва доконувала ще більших зловживань. Найчастіше відсотки від позик відроблялися, від корця збіжжя від одного до двох днів роботи. Іноді кредитори брали від боржника у застав його грунт. У перших місяцях 1894 р. у Львівському суді було кільканадцять процесів проти цілої групи лихварів й одному з них, Ухелеві Клянову, який побирав від 200 до 400%, доказали 94 випадки лихви.

У Галичині, як і на Буковині та Закарпатті жиди орендували землі у великих землевласників. З 3483 двірських обшарів 1908 р. майже половина (1620) була в оренді. А серед орендарів — 783 оренди припадало на жидів, що за площею землі становило 54%. Серед двірських офіціалістів находилося поважне число жидів, як наприклад, гуральщики, книговоди, ба навіть економи.

Такий нестерпний стан викликав антилихварський рух серед широких мас. Внаслідок того у 1877 р. був виданий закон проти лихварства спеціально для Галичини, який поширено також і на Буковину, а в липні 1879 р. вийшов закон проти пияцтва, шо також стосувався лихварського "промислу". Але в деяких повітах цей закон лишався мертвою буквою. Косівськс староство, наприклад, робило закид судові, що він, не розвинувши жодної енергійної діяльности у напрямку, вказаному законом, співучаствує у подальшій експлуатації гуцулів лихварями, зате у 58 повітах Галичини цей закон дав корисні наслідки. Однак до того "багато селянської землі в Чортківському, Ясельському, Косівському, Самбірському, Заліщицькому й Збаразькому повітах за безцінь перейшло до лихварів".

Брак землі та праці змушував безземельних або малоземельних селян шукати за землею там, де її було подостатком, тобто в заморських краях. Так почалася еміграція селян за океан до Сполучених Штатів Америки, Канади, Бразилії й Аргентини. Але щоб поїхати до котроїсь із заморських країн, потрібно було чимало грошей і на це могли собі дозволити тільки ті, які мали трохи землі і, продавши її, могли покрити кошти подорожі.

Щоб якось цьому лиху зарадити та піднести життєвий рівень українського селянства, народовці взялися за організацію економічних установ. У 1883 р. вони з ініціятиви Василя Нагірного та Аполлона Ничая зорганізували у Львові першу на західноукраїнських землях споживчу кооперативу "Народна Торгівля" з метою стати центральним складом сільських і маломістечкових крамниць й вишколювати до них відповідний персонал та привчати українське населення до торгівлі. По містах і селах організовувалися споживчі кооперативи та кредитові й молочарські спілки і для них у 1898 р. створено у Львові центр — Крайовий кредитовий союз, Крайовий ревізійний союз для споживчих кооператив та Союз молочарських спілок у 1904 р. тощо. У 1892 р. адвокат Кость Левицький (1859—1941), інженер-архітектор Василь Нагірний (1847—1921), адвокат Степан Федак (1861—1937) та інші заснували у Львові асекураційне товариство "Дністер" з мстою взаємного страхування від вогню та крадежів. У Перемишлі 1894 р. з ініціятиви Теофіля Кормоша, засновано перший український кооперативний банк "Віра", під впливом якого постало чимало кредитових кооперативних підприємств у Галичині.

Всі ці установи в скорому часі стали дуже популярними, бо вони організували збут селянських продуктів, з одного боку, й доставляли по уміркованих цінах різні товари необхідні на селі, з другого. В той спосіб їм удалося зменшити жахливу експлуатацію, яку практикували жидівські підприємства. Популярність цих установ засвідчена найкраще тим, що всі вони проіснували й розвивалися аж до їх насильної ліквідації совєтською владою восени 1939 р.