Економічна політика уряду й робітництво

"В економіці України значне місце належало російським, а та­кож іноземним капіталістам, — стверджувала дослідниця того пе­ріоду О. І. Лугова,— які експлуатуючи природні багатства і людські ресурси..., одержували величезні прибутки." Наприклад, у Харко­ві вже в 1871 р. діяло шість чавунноливарних заводів. їх власника­ми були чотири росіяни: Пономарьов, Рижов, Костін, Кочеров і два іноземці — Вестберг і Пільстрем. У цей же час існувало 13 тю­тюнових фабрик, серед власників яких не було жодного українця.

У Києві 1900 р. було 11 машинобудівних і чавунноливарних за­водів, з них шість із 1843 робітниками належали іноземним підда­ним, три — полякам і два обрусілим іноземцям, в яких разом пра­цювало 455 робітників. Серед 93 інших київських підприємців, у яких працювало 5038 робітників, було лише шість українських прі­звищ і на їх підприємствах був 361 робітник. У металургійній про­мисловості України панівне становище займав іноземний капітал, який становив 80—90%. Такий самий стан був у сільськогоспо­дарському машинобудуванні, де майже всі великі заводи належали чужинцям. Із 68 цукрових заводів Київської губернії тільки шість належало власникам українського роду, а саме — Абаза, Козаківський, Краснокутська, Симиренко, Тульчинський і Яхненко. По­дібно було й у всіх інших галузях промисловості. Так менш-більш виглядав "клас" українських капіталістів. Вони мусіли "конкуру­вати в своїй підприємницькій діяльності з буржуазією інших наці­ональностей, яка мала більші капітали й більший досвід гонитви за наживою". На основі цього можна безсумнівно стверджувати, що українських капіталістів — буржуазії як класу, про який залюбки пише комуністична історіографія, не було, натомість була російська буржуазія, яка експлуатувала як саму Україну з її мінеральними ба­гатствами, так і її робітників. Тут треба ще згадати і про те, що російський уряд допомагав капіталістичним колам Росії, які були зацікавлені в ослабленні позицій української буржуазії, в проник­ненні російського капіталу в усі сфери економіки України.

Умови праці на фабриках, заводах і шахтах України, як і цілої Російської імперії, були жахливі. Робочий день тривав 12—14 го­дин, платня була незадовільна, санітарні умови як на роботі, так і в житлових приміщеннях, були нижче критики. Робітники не ма­ли жодного забезпечення від нещасних випадків на праці, каліц­тва і смерті й не мали права організуватися для оборони своїх ін­тересів перед несовісними працедавцями.


Згідно з совєтською історіографією, яка до перебільшення любу­ється страйками, як виявом класової боротьби, протягом 1880—1894 pp. в Україні було 97 страйків і 13 заворушень промислових робітни­ків, в яких брало участь 29 000 осіб, при тому було 110 убитих. Такий жалюгідний стан робітництва робив його придатним для різних революційних кличів. Почали ширитися соціалістичні ідеї у різних відтінках, творилися таємні революційні організації, які мали на мсті боротися за більш справедливий лад у державі та в цілому світі і проповідували гасла про соціальну рівність і братерство.

На підставі цього короткого огляду стає очевидним, що Укра­їна була дорогоцінною перлиною Російської імперії, яку москалі намагалися тримати в колоніальному стані, щоб її господарство не було самодостатнім. Це найкраще видно з того, що в кінці XIX ст. Україна давала 70% усієї продукції добувної промисловості цілої імперії, тоді як в обробній промисловості її частина становила за­ледве 15%. У машинобудуванні частка України становила заледве 4,5%, незважаючи на велику продукцію чавуну, а в текстильній про­мисловості ще менше. Експорт українських виробів за кордон та­кож не приносив користі населенню України, а лише російським та чужинецьким капіталістам. Крім того, на українські вироби уряд накладав великі податки. Наприклад, через неспівмірне оподатку­вання дистилярні алкогольних напитків в Україні закривалися, але відкривалися в Московщині. Це саме було з тютюном, головним виробником якого була Україна, але виробництво тютюнових ви­робів відбувалося в Петербурзі. Велику частину українського цук­ру перевозилось до рафінерій у Москві, щоб навіть і в цій ділянці зробити Україну залежною від Росії.

Галицький економіст Юліян Бачинський, за своїми політични­ми переконаннями — марксист, опублікував у 1895 р. працю "Ukraina irredenta", в якій, розглянувши народне господарство Ук­раїни, дійшов до висновку, що "процес капіталістичного розвитку Російської імперії (європеїзації її) мусить привести до політичної європеїзації, прилучення до кола буржуазно-конституційних дер­жав, до перемоги національно-визвольних елементів і врешті до роз­паду Російської імперії. У цьому процесі,— твердив Бачинський,— Україна буде головною умовою її економічного та культурного роз­витку". "Україна не зможе належно розвиватися у складі Російської імперії. Для її економічного та культурного розвитку та взагалі мож­ливостей її екзистенції самостійність політична України це conditio sine qua non", тобто необхідність.