Доба реакції

Із приходом на імператорський престіл царя Миколи І почала­ся доба т. зв. "чорної реакції", яка жорстоко відбилася на процесі українського національного відродження. Тоді як його брат при­наймні на початку свого царювання виявляв нахил до більш лібе­ральної політики, Микола І був цілком реакційним. Через деякий час в Україні не стало жодних політичних організацій, але скритий опозиційний рух до царської автократії існував далі.

У 1828-1829 pp. Росія провадила чергову війну з Туреччиною, як допомогу Греції за визволення з-під турецького ярма, на ділі ж за доступ до Чорного моря. Ця війна також коштувала Україні великих жертв у людях і майні, але закінчилася корисно для Росії мирним договором в Адріянополі 2 (14) вересня 1829 р. На підставі того до­говору Російська імперія дістала від Туреччини гирло Дунаю, східне побережжя Чорного моря та право вести торгівлю на Чорному та Середземному морях. Крім того, Греція була звільнена з-під влади Туреччини, а Сербія, Молдавія та Валахія дістали автономію.

До поразки Туреччини у деякій мірі причинився і кошовий За­дунайських козаків.

За господарсько-економічним розвитком губернії України по­ділялися на три основні райони: Лівобережжя, Правобережжя і Пів­день. На Лівобережній Україні, до якої входили Полтавська, Хар­ківська й Чернігівська губернії, поруч з зерновими, вирощували та­кож тютюн, коноплі й частково цукрові буряки. До Правобережжя входили губернії Київська. Волинська й Подільська, де спеціалізу­валися на вирощуванні озимої пшениці й цукрових буряків. На Пів­денній Україні, яка охоплювала Катеринославську, Херсонську й материкові повіти Таврійської губернії, переважали культура пше­ниці на експорт й тонкорунне вівчарство.

У той час селяни України розподілялися на три основні групи: а) поміщицькі, б) державні, в) вільні селяни й козаки. На Право­бережжі, яке раніше було під Польщею, панщизняно-кріпосна си­стема існувала здавна й там закріпачені селяни, згідно зі статистичними даними з 1838 p., становили 4 200 000, або 58% загальної кількості населення. На Лівобережжі, де кріпосне право запрова­дила остаточно цариця Катерина II, у 80-х роках XVIII ст. кількість поміщицьких селян становила 38%, на Південній Україні — 25% всього населення. В цілому поміщицькі селяни-кріпаки ста­новили 40% населення України під російською окупацією.

Протягом першої половини XIX ст., після побудови й відкриття порту Одеси на Чорному морі, зокрема з 30-х років, в Україні почав зростати попит на пшеницю та інші хлібні продукти, які йшли на ек­спорт до Західної Європи. З уваги на це великі землевласники нама­галися випродукувати якнайбільше товарного хліба й посилювали панщину. Одночасно вони почали розширювати площі коштом се­лянських наділів. Великі землевласники часто давали свої землі в оренду й орендарі, якими звичайно були поляки або жиди, намага­лися визискувати селян-кріпаків, чим доводили селян до відчаю.

У XIX ст. селянин-кріпак був перетворений в раба, власність дідича, який міг робити з ним, що йому подобалося. Скаржитися не було кому, бо той дідич був одночасно і суддею, який міг по­збавити землі, продати, або заслати на Сибір. Дідич міг одружити кріпака з ким хотів, міг забрати від нього його дітей, або переве­сти на іншу службу у своєму дворі чи в іншого пана. Коротко ка­жучи, пани мали право на життя кріпака.

Чоловіки й жінки мусіли відробляти панщину, яка не була всюди однакова. На Лівобережній Україні вона становила 3-4 дні на тиж­день, а на Правобережній доходила до шести днів. У Південній Україні спочатку не було панщини, її запровадив там щойно цар Павло І у 1796 р. Оскільки там недоставало кріпаків, то панщина була легша і кріпаки мусіли працювати для пана не більше як два дні на тиждень. Царський указ від 5 квітня 1797 р. установляв три дні панщини, яка неоднаково практикувалася у різних часах і міс­цевостях. День праці не визначався днем, але розміром виконаної праці, наприклад, у жнива він дорівнював вижаттю 5 кіп снопів за три дні. Багато поміщиків поводилося дуже жорстоко зі своїми крі­паками і трактували їх як худобу.

Населення бунтувалося й доходило до збройних виступів. У ве­ресні 1813 р. мешканці села Олександрівка Слов'яносербського по­віту вбили свого поміщика князя Шахматова за його жорстоку пове­дінку з ними. У вбивстві було замішано 70 чоловіків і жінок, ба на­віть і дітей. Змова була підготовлена всіма селянами, і що цікаве, в порозумінні з княгинею Шахматовою, дружиною вбитого князя. Для самого слідства поліція заарештувала 90 осіб, бо убивці і співучасни­ки змови не тікали, але спокійно чекали прибуття суду. У березні 1815 р. князь Кочубей, власник сіл Жукове і Стасівці Полтавської губернії, продав своїх селян поміщикові Кирьякову, який намагався перевести їх до Херсонської губернії на отримані там землі, які він був зобов'язаний заселити. Селяни спротивилися цьому і дійшло до сутички поміж військом і селянами. У висліді цього 10 селян затну­ло, а 12 поранено, і з них один помер від ран, крім того, заарешто­вано 67 чоловіків та 10 жінок. Згоріло також п'ять селянських хат. У вересні 1817 р. мешканці села Христинівки на Уманщині звернулися з проханням до царя Олександра, щоб він їх оборонив перед зну­щанням поміщика Яна Стахурського. За це Стахурський наказав би­ти деяких кріпаків, внаслідок чого один чоловік і одна жінка помер­ли від побиття негайно, а інші померли пізніше. Подібна історія по­вторилася в селі Рубежівці Київського повіту.


Бували випадки, коли повставали відразу десятки сіл. Невпин­но вибухали повстання на Слобідській, а то й на Лівобережній Ук­раїні. Але найбільшої сили вони досягли в губерніях Київській, Во­линській, а особливо в Подільській. На Поділлі повстанським ва­тажком став Устим Кармелюк, який протягом 25 років керував по­встанням й кілька разів був засланий на Сибір, але завжди втікав і повертався додому. Він грабував поміщицькі маєтки, а здобич роз­давав бідним і тому його ім'я вкрилося славою месника за народні кривди. У 1835 р. його вбили, до суду притягнено 2 700 його спіль­ників1.

На нелюдяне трактування кріпаків звернула увагу навіть місце­ва російська адміністрація на чолі з князем Миколою Рєпніним, який у 1816-1834 pp. був "малоросійським" губернатором. Він про­бував дещо злагіднити панщизняний режим, чим здобув собі при­язнь і популярність серед українського дворянства. Але за те Рєп­ніна обвинувачено також в українському сепаратизмі і цар звіль­нив його з посади й на те місце призначив сатрапа ген. Дмитра Бібікова, завзятого реакціонера, ворога будь-якої ліберальної дум­ки. Але ще перед призначенням Бібікова уряд наказав провести ре­візію прав на дворянство правобережної шляхти. Для цього була створена окрема комісія, яка працювала під безпосереднім прово­дом Бібікова. їх праця закінчилася тим, що 64 тисячі дрібної шлях­ти, яка не могла доказати своїх прав на дворянство, позбавлено тих прав і включено до скарбових селян або до міщан. Згодом ця колишня шляхта злилася з українським населенням, засвоївши його спосіб життя, мову й звичаї2. Так само на пропозицію Бібікова при­пинено роздачу в оренду сконфіскованих в 1831 р. панських зе­мель і їх роздано селянам. Завдяки цьому частину селян звільнено від кріпаччини.

На початку червня 1847 року уряд затвердив опрацьовані згада­ною комісією т. зв. Інвентарні Правила для теренів, захоплених від Польщі, які точно визначали характер та розмір повинностей се­лян — три дні на тиждень для чоловіків й один день для жінки. Заборонялося відробляти панщину в неділі і свята та залучати жі­нок до тяжкої праці. Дідич мав право замінити панщину на працю в фабриці, але не мав права переводити селян на службу в дворах, обмежено панську сваволю щодо шлюбів, віддавання селян у рек­рути й засилання на Сибір3. У 1852 р. Бібіков уступив і його наслідником став князь Васильчиков, людина культурна і лібераль­на. Але дідичі-поляки не могли погодитися з обмеженням їхніх прав на кріпаків і постійно вносили скарги до генерал-губернатора. Князь Васильчиков видав доповнення до "Інвентарних правил" Бібікова, що відносилися до Київської, Волинської та Подільської губерній, це переважали поміщики-дідичі поляки. Ці доповнення значно по­гіршили становище селян. Практичне значення доповнень до "Ін­вентарних правил" було дуже мале, бо, як писав історик Михайло Корнилович, "ніколи утиски над селянами не були такі сильні, як саме в цей час". Вони справжнього контролю над поміщиками не завели й не тільки збільшували панщину, але і зменшували наділи селянських земель. Безпосередньо після введення "Інвентарних правил" на Правобережжі вибухло 55 бунтів, а з самої Київщини втекло на південь України бл. ЗО тисяч селян.

Польський письменник граф Станіслав Старженський у своїх споминах писав, що на Правобережжі "ледве один на сто тутешніх великих землевласників ставиться до селянина як до людини; інші трактують його гірше як худобу. Майже ніде робота не означена так, щоб селянин міг знати, що є його обов'язком. Майже в кожнім селі роботи й завдання визначаються довільно. Тут працює селянин на пана три дні на тиждень, але властиво панщина триває без перер­ви, бо свята, кепська погода враховується на некористь селянина. Селянин розуміє дуже добре, що його нелюдськи гнобить російсь­кий уряд солдатською повинністю, примусом квартирування, але жорстоке кріпацтво, оброки та незчисленні знущання, так само як нелюдську поведінку й ганебні насильства, селянин кладе на раху­нок панів". Цей автор наводить декілька прикладів того нелюдсько­го знущання польських панів над українським селянином.

Не кращим виглядало становище і в "Новоросійському Краю", де генерал-губернатором був граф Строганов. До нього напливали скар­ги з різних сторін, зокрема з військових поселень. Наприклад, з Ти­располя, Херсонської губернії повідомляли, що поміщиця А. Клопотовська для збільшення своїх власних прибутків постійно примушу­вала селян відвозити поміщицький хліб до Одеси або до Тирасполя. З цією ж метою вона продавала жінок віком від 15 до 25 років. У грудні 1857 р. вона засікла на смерть одного селянина і 16-літнього хлопця. Слідча комісія, підкуплена Клопотовською, ствердила, що вбитий помер від гарячки. Селянина, який виступав проти виснов­ків комісії, жахливо побили й закували в кайдани.

Інформації про знущання над селянами надходили з усіх губер­ній й тому було ясно, що "Інвентарні правила" не виконали сподіва­них завдань і силою обставин не могли задовольнити селян.


Від 1826 до 1854 року в Україні відбулося 126 селянських по­встань, які були найкращим доказом того, що кріпацька система тріщить у своїх основах. Крім селянських виступів, в цей період зростало число випадків убивства поміщиків, підпалів їх маєтків та масових утеч. Характерною рисою, що проявилася у русі 50-х ро­ків, було наростання недовір'я селян не тільки до місцевих, але й до центральних органів влади. Однак лише цар в уяві селян ще виступав як носій справедливості.

Опублікований урядовий маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення у зв'язку з Кримською війною викликав зно­ву грізний селянський рух, що охопив у якійсь мірі 16 губерній ім­перії, в тому числі дві в Україні, Київську і Чернігівську. Особли­во великого розмаху набрав він у Київській губернії, вилившись у т. зв. "Київську козаччину". Селянські заворушення 1855 р. у Ки­ївській губернії були порівняно з заворушеннями 1830-40 pp. більш масовими. Вони стали небезпечні для уряду не тільки своєю масо­вістю, а й тим, що відбувалися в умовах безуспішної Кримської війни. Для придушення руху уряд вислав у Київську губернію 16 ескадронів кавалерії, дивізіон піхоти, резервний батальйон, дві ро­ти саперів. Тут відбувся ряд кривавих сутичок, з яких найбільшими були в селі Березне, Сквирського повіту, селі Бикова Гребля Ва­сильківського повіту, в місті Таганча й у селі Корсунь Канівського повіту. Найвищою точкою "Київської козаччини" були події в Кор­суні, де 10 квітня на площі зібралося до чотирьох тисяч селян. На­чальству, яке прибуло з військом для придушення повстання, се­лянські уповноважені піднесли хліб-сіль, але при цьому заявили, що поміщикам служити не будуть. Однак, коли була зроблена офі­ційна заява, що ніякої волі селяни не дістануть, вони кинулися на військову команду з вилами, сокирами й киями. Остаточний ре­зультат цього — 13 селян вбитих і 27 поранених.

З нагоди Кримської війни з Туреччиною і війни з Францією цар видав маніфест із закликом добровільно ставати в ряди війська в обороні батьківщини. Маніфест з'явився російською мовою й де­які вислови були незрозумілі й дали селянам підставу думати, що цар закликав їх стати козаками і йти воювати. У деяких селах свя­щеники пояснювали, що потрібно йти на оборону святої віри і бать­ківщини, і селяни, кинувши роботу на панщині, розпочали твори­ти власні козацькі відділи. Священиків, які намагалися пояснити дійсний зміст маніфесту, били, мовляв, вони ховають перед селя­нами волю. Цей селянський рух викликав спротив панів і повстання охопило дев'ять повітів Київщини, де люди пам'ятали ще козач­чину, разом понад 500 сіл, але його придушено військовою силою. Згідно з офіційними даними, жертвою впали 39 повстанців вбитих та 63 поранених. Крім того, тисячі заарештовано, а сотні заслано на Сибір. "Можна з певністю сказати,— писав історик Дмитро До­рошенко,— що спровокований народ заплатив за своє змагання до свободи потоками сліз і крови".

У 1856 р. по Україні рознеслася чутка про заклик до селян по­селятися у зруйнованому війною Криму. Цс заохотило селян-крі-паків до втечі в Крим, з Верхньодніпровського та Катеринославсько­го повітів втекло 9 000 селян, а з Херсонщини — 3 000. Тікали ма­сово також з Полтавщини, Харківщини й Чернігівщини. Дійшло до того, що уряд мусів поставити військові частини на Перекопській косі й зупиняти селян зброєю — у боях були втрати убитими й по­раненими з обидвох сторін. Незважаючи на те, "Інвентарні пра­вила" залишалися в силі аж до відмінення кріпаччини у 1861 р.

загрузка...