Декабристи

На початок панування Олександра І, визнаного як ліберального володаря, витворилися були сприятливі умови для розвитку літератури й науки, засновано народні й середні школи і створено чотири університети: в Дорпаті, Петербурзі й Казані та в Харкові в Україні. Водночас зменшено цензуру. Серед оточення Олександра І були й противники підданства селян. Граф Петро Румянцев виступив з проектом, щоб дозволити земельним власникам звільняти селян із підданства й наділити їх землею. У зв'язку з цим проектом у 1803 р. появився Указ про "вільних хліборобів", який дозволяв земельним власникам заключати з селянами умови про надання землі й волі. На основі цього Указу за Олександра І звільнено з підданства 47153 особи. В тому самому часі 17 земельних власників передали своїм селянам наділи землі безплатно.

Але в другій половині свого панування Олександер І змінив свої ліберальні погляди і став одним з найбільших прихильників поборювання будь-якої вільної думки. Це були часи наполеонівських війн, в яких російська армія брала активну участь і перемаршувала Європу від Москви до Парижа. Завдяки тому багато підданих Російської імперії мали змогу побачити Західну Європу й переконатися на власні очі, що там, у знищених війнами й революцією країнах народ живе краще і свобідніше, чим у переможній Російській імперії. їх поворот із Західної Європи, як і їхній власний досвід, відіграв поважну роль у підсиленні опозиції до існуючого ладу, зокрема до нелюдської кріпацької системи.

Багато офіцерів, що походили з дворянства, повернулися з Заходу з ідеями Французької революції про свободу, рівність і братерство. Зрештою, навіть звичайні вояки російської армії бачили в Західній Європі життя без примітивного рабства, яке панувало в межах Російської імперії.

Невдоволення автократичною системою зростало, але на зовні воно не могло свобідно виявитися, не було можливості на вільний обмін поглядів, а тим більше обговорювати політичні й соціальні проблеми відкрито. Цей стан змушував організувати таємні товариства, в яких можна було б дискутувати й шукати принаймні теоретично виходу із застарілого самодержавства. Як вияв незадоволення з існуючого політичного й економічного стану в Росії дворянство-шляхта почала організовувати різні протиурядові таємні товариства.

В Україні незадоволення виявлялося в організаціях масонських лож, які появилися в середині XVIII ст. Перша на українських землях масонська ложа була заснована в 1742 р. польськими шляхтичами у Вишнівці на Волині, а друга в 1758 р. у Львові. На Лівобережній Україні масонство поширювалося з Росії, але ідеї масонства приносили в Україну також сини козацької старшини, які студіювали в Західній Європі, головно в німецьких університетах. Найвидатнішим осередком масонства був Київ, де в 1794 р. була заснована ложа "Безсмертя". Поза Києвом існував ще цілий ряд масонських лож, але вони не були об'єднані. Найважливішими масонськими ложами були: ложа "З'єднаних Слов'ян" у Києві, заснована в березні 1818 p., та "Любов до істини" у Полтаві, заснована у квітні 1818 р. До останньої належав відомий український поет Іван Котляревський. Членами масонської ложі "З'єднаних Слов'ян" були українці, росіяни й поляки, які прагнули до встановлення приязних відносин між усіма трьома народами. Але "на Правобережжі існували ще й польські угрупування, які мали на увазі поновлення історичної Польщі, включаючи до неї й Україну з відродженим козацтвом XVI ст., коли воно було в повному розпорядженні польської держави". У 1825 р. з цієї масонської ложі створилося "Товариство З'єднаних Слов'ян", яке ставило собі за мету звільнення всіх слов'ян від абсолютистичної влади, зниження національного автономізму поміж деякими слов'янськими народами й об'єднання їх усіх в одному федеративному союзі. Кожна з цих слов'янських держав мала б точно визначені свої кордони й парламентарну форму правління. Справами цілого союзу мав би завідувати окремо створений конгрес з представників усіх держав — членів союзу. У внутрішніх справах кожна з цих держав користувалася б повною свободою й незалежністю у вирішуванні своїх власних справ. "У соціяльному відношенні Товариство було проти кріпацької системи й поширювало гасло "Не бажай раба, коли не хочеш сам стати рабом".

З масонських лож виросли чисто політичні товариства, серед яких були й чисто українські з українськими політичними цілями. Оскільки масонство не цікавилося практичним життям, замість масонських лож на Україні появилася низка таємних товариств, а серед них Малоросійське Товариство (Малороссийское Общество), яке очолював бориспільський поміщик Василь Лукашевич. Коло цього товариства згрупувалося чимало панів і колишніх масонів, а серед них, мабуть, і нащадок гетьмана Розумовського, князь Микола Рєпнін (1778-1845), малоросійський губернатор та інші люди, які займали доволі високі становища в суспільстві і Російській імперії. Лукашевич, будучи на чолі "Малоросійського Товариства", склав окремий "катехизис" для нього, з якого видно, що воно мало на меті відновити Гетьманщину в старих її формах. У цьому "катехизис і", що був програмою Малоросійського Товариства, говориться, наприклад, що "сонце встане в Чигирині, що одновить козацтво", прив'язуючися до славних часів Чигирина, коли він був столицею козацької держави за Богдана Хмельницького. Однак більшість Малоросійського Товариства, т. зв. правиця, обстоювала історичні принципи в значно меншій мірі и вимагала тільки автономії для України.

Малоросійське Товариство започаткував масон Новиков. Він склав окрему конституцію для Російської імперії, яку планував перетворити на республіку, що мала поділятися на вісім царств, в тому числі два українські: Київське і Херсонське, причому саме місто Київ, а також Одеса, мали бути вільними містами. Малоросійське Товариство зв'язувалося також з російськими змовниками в Україні, зокрема з поетом Кіндратом Рилєєвим, одруженим з українкою, який у своїх поезіях оспівував Гетьманщину й був одним з керівників Північного Товариства. У таких ложах гуртувалися також й українці, між ними були Іван Котляревський, Василь Лукашевич, В. Тарновський, В. Капніст, С. Кочубей та інші. Це все свідчить про те, що ідея незалежної або принаймні автономної української держави все ще існувала в колах української шляхти-дворянства.

Думка про заснування таємного політичного товариства дозріла в 1816 р. у гурті столичних офіцерів. її ініціаторами були Олександр Муравйов, брати Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, князь Сергій Трубецькой та ін. Небавом до товариства долучився полковник Павло Пестель, який виявився найвизначнішою постаттю й ідеологом перебудови Російської імперії в республіку. Так постало товариство "Союз Спасения" на чолі з Олександром Муратовим, яке ставило собі за мету звільнення селян від кріпацтва, а потім до цього долучилася ще й вимога введення у Росії конституційної монархії.

Друге таємне товариство "Союз Благоденствія", яке створено у 1818 p., проіснувало до 1821 p., коли реорганізувалося у два товариства — "Північне" у Москві й "Південне" в Україні із центром у містечку Тульчині на Поділлі. Члени цього товариства були високоосвічені люди з аристократичних родів, які ненавиділи абсолютизм і постійно критикували його. Між ними були радикальні демократи, помірковані ліберали, а також прихильники російського націоналізму, ба навіть послідовники русифікації. Між цими останніми був власне полковник Павло Пестель, автор програми товариства — "Русская Правда", який вимагав автократичного правління — диктатури на 15 літ. Товариство організувало таємні з'їзди у Києві у 1823-1825 pp., на яких обговорювали майбутній правнодержавний устрій Росії, під впливом Пестеля перевага віддавалася республіканській системі над конституційною монархією.

Пестель прекрасно орієнтувався в українському питанні і знав, що український нарід — не росіяни. Він сам називав жителів Лівобережної України малоросіянами, Слобожанщини — українцями, а Правобережжя — русинами. Так само він знав, що всі вони користувалися особливими законами, мали відміни у соціальному відношенні, господарському укладі і т. п. Проте був певний, що Малоросія та Новоросія ніколи не користувалися самостійністю й ніколи не можуть нею користуватися, бо починав історію Росії від

київських князів.

З декабристами співпрацювало таємне товариство "З'єднаних Слов'ян", що постало на переломі 1823-24 років у Новограді Волинському. Воно мало у проводі українців, як от Івана Горбачевского, братів Андрія і Петра Борисових, а також одного поляка Юліяна Люблінського та ін. Збиралися у Києві, де було набагато легше організувати сходини. Товариство "З'єднаних Слов'ян" виходило з ідей всеслов'янського федерального устрою і тому про українську справу годі там чогось яскравого шукати1. Під кінець 1825 р. Товариство "З'єднаних Слов'ян" об'єдналося з Південним Товариством, як його четвертий відділ.

Програма Південного Товариства — т. зв. Катехизм — складався із 17 параграфів і мав на меті федерацію всіх слов'янських народів, причому за слов'ян уважали також угрів і румунів. Згідно з тією програмою, Товариство було за повернення Польщі державної незалежності не тільки в межах Варшавського князівства, але також повернення їй частини білоруських й українських земель. Обговорюючи кордони поміж реорганізованою Росією і Польщею, Пестель проводить його на півночі від міста Динабурґа рікою Двиною до Полоцька, а далі річкою Ушачою до Березини й на південь до Прип'яті й через місто Острог на Волині аж до Карпатських гір2. Іншими словами, віддавав полякам Віленщину, західну Білорусь з містом Мінськом, Західне українське Полісся й Волинь та цілу Галичину й Буковину. Україну, як таку, ідеолог декабристів Пестель зовсім не брав до уваги.

У другому параграфі "Русской Правды" Пестель стверджував, що "Фінляндія, Естляндія, Курляндія, Білорусь, Грузія, весь Кавказ, землі киргизів, всі сибірські народи й різні інші племена, які живуть внутрі Російської держави й ніколи не користувалися самостійністю й незалежністю, повинні навіки відмовитися від права окремої народності. Внаслідок того всі вище названі країни, зі всіма племенами, які в них живуть, мають залишитися на вічні часи у складі російської держави. Параграф 4-й, як і сам заголовок "Русской Правды", каже, що Росія є державою "єдиною і неподільною".

Після того як до Петербургу 27 листопада 1825 р. надійшла звістка про смерть Олександра І, — на царський трон вступив його брат - Микола І, хоча правним наслідником мав бути великий князь Костянтин, але він, за намовою Олександра І, відмовився від трону ще в 1822 р. Тим часом Миколи І ніхто не любив і члени Північного Товариства, обравши князя Трубецького на свойого провідника, планували не складати присяги новому цареві на вірність і змусити його відмовитися на користь Костянтина. Однак один із офіцерів доніс про це цареві й коли 14 (26) грудня 1825 р. Московський полк відмовився скласти присягу льояльності, що й мало бути початком повстання, цар Микола І був приготований до виступу змовників. Крім того, їхній вождь князь Трубецькой не явився тоді на Сенатський майдан, де мало початися повстання, і ніхто із його соратників не відважився на власний розсуд давати накази, і військо стояло бездіяльне. Постоявши так цілий день, вірні цареві відділи почали стріляти з гармат у збунтоване військо і натовп, зібраний на Сенатському майдані. Внаслідок того багато вояків і цивільних осіб загинуло на місці, а провідників повстання заарештовано.

Набагато довше тривало повстання Південного Товариства в Україні, яке почалося 29 грудня 1825 (10 січня 1826) р. Члени Південного Товариства почали повстання виступом Чернігівського полку й у Василькові на Київщині дійшло до першого збройного зудару. Сили повстанців були замалі, щоб дати відсіч урядовим військам і в висліді того 3-го (15) січня 1826 р. повстання було задушене. Поранені Іполит Муравйов-Апостол і Анастасій Кузьмін відібрали собі життя, а головні керманичі бунту в Україні, Сергій Муравйов-Апостол, командир Чернігівського полку, його брат, відставний полковник Матвій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-Рюмін були арештовані. Історики стверджують, що керманичі повстання в Україні "в рішаючій хвилині виявили подиву гідну мужність й енергію, далеко більшу як їхні петербурзькі товариші, але ситуація була безнадійна", бо в них було замало сил. Важливе тут ще й те, що вони "не вводили в гру великих князів Костянтина й Миколу, як це робили керівники Північного Товариства, та не визискували підступним й одночасно бездарним способом їхнього конфлікту із-за престола. Вони ставили справу ясно, просто й революційно, і закликали вояцтво до боротьби з царатом в ім'я політичної й соціальної свободи. їхня акція може би й мала успіх, коли б вони мали розуміння національно-політичного моменту, коли б свою революційну діяльність прив'язали до визвольних змагань українського народу, політичної й національної боротьби України з російським царатом".

Оскільки планований, але невдалий переворот відбувся під кінець грудня, що по-російськи називається "декабрь", усіх його учасників названо "декабристами". У часі слідства багато декабристів заломалося, а між ними і князь С. Трубецькой, який повівся найганебніше. Суд над декабристами був тільки звичайною формальністю, бо судді, бажаючи сподобатися цареві, засудили ідеолога Павла Пестеля, російського поета Кіндрата Рилєєва, який очолював Північне Товариство, Петра Каховського, який піц час повстання у Петербурзі смертельно поранив генерал-губернатора Михайла Милорадовича, та Сергія Муравйова-Апостола й Михайла Бестужева-Рюміна, провідників повстання в Україні, на кару смерті через четвертування, багатьох на смерть через обезголовлення, а ще більше на каторгу і заслання. Цар Микола виявив "великодушність" тим, що засудженим на четвертування змінив кару на повішення. Екзекуцію над ними виконано 25 липня 1926 р. у Петропавловській фортеці. Інших 121 учасників заслав на довічну каторгу на Сибір, а багатьох вояків наказав покарати шпіцрутенами. Отже, повстання декабристів, хоча й захопило Україну, не мало нічого спільного з українським визвольним рухом, і навіть, якби воно й було вдалося, то Україні воно не віщувало нічого доброго.

У зв'язку з виступом декабристів в Україні арештовано також Василя Лукашевича, Василя Тарновського й Віктора Кочубея, але остаточно їх усунено тільки з посад. Повстання чернігівського полку дало поштовх селянським повстанням.

В Україні мали значення не декабристи, але ідея декабризму, як відгук загальноєвропейських настроїв у колах інтелігенції. Декабризм тут не мав глибоких коренів й не захоплював широких верств селянського населення. Винятком можуть послужити хіба Київщина та почасти інші місцевості.