Декабристи

На початок панування Олександра І, визнаного як ліберально­го володаря, витворилися були сприятливі умови для розвитку літератури й науки, засновано народні й середні школи і створено чотири університети: в Дорпаті, Петербурзі й Казані та в Харкові в Україні. Водночас зменшено цензуру. Серед оточення Олександра І були й противники підданства селян. Граф Петро Румянцев висту­пив з проектом, щоб дозволити земельним власникам звільняти се­лян із підданства й наділити їх землею. У зв'язку з цим проектом у 1803 р. появився Указ про "вільних хліборобів", який дозволяв зе­мельним власникам заключати з селянами умови про надання землі й волі. На основі цього Указу за Олександра І звільнено з піддан­ства 47153 особи. В тому самому часі 17 земельних власників пере­дали своїм селянам наділи землі безплатно.

Але в другій половині свого панування Олександер І змінив свої ліберальні погляди і став одним з найбільших прихильників поборювання будь-якої вільної думки. Це були часи наполеонівських війн, в яких російська армія брала активну участь і перемаршувала Європу від Москви до Парижа. Завдяки тому багато підданих Ро­сійської імперії мали змогу побачити Західну Європу й перекона­тися на власні очі, що там, у знищених війнами й революцією кра­їнах народ живе краще і свобідніше, чим у переможній Російській імперії. їх поворот із Західної Європи, як і їхній власний досвід, відіграв поважну роль у підсиленні опозиції до існуючого ладу, зок­рема до нелюдської кріпацької системи.

Багато офіцерів, що походили з дворянства, повернулися з За­ходу з ідеями Французької революції про свободу, рівність і бра­терство. Зрештою, навіть звичайні вояки російської армії бачили в Західній Європі життя без примітивного рабства, яке панувало в межах Російської імперії.

Невдоволення автократичною системою зростало, але на зовні воно не могло свобідно виявитися, не було можливості на вільний обмін поглядів, а тим більше обговорювати політичні й соціальні проблеми відкрито. Цей стан змушував організувати таємні товари­ства, в яких можна було б дискутувати й шукати принаймні теоре­тично виходу із застарілого самодержавства. Як вияв незадоволення з існуючого політичного й економічного стану в Росії дворянство-шляхта почала організовувати різні протиурядові таємні товариства.

В Україні незадоволення виявлялося в організаціях масонських лож, які появилися в середині XVIII ст. Перша на українських зем­лях масонська ложа була заснована в 1742 р. польськими шляхтича­ми у Вишнівці на Волині, а друга в 1758 р. у Львові. На Лівобереж­ній Україні масонство поширювалося з Росії, але ідеї масонства приносили в Україну також сини козацької старшини, які студіювали в Західній Європі, головно в німецьких університетах. Найвидатнішим осередком масонства був Київ, де в 1794 р. була заснована ложа "Безсмертя". Поза Києвом існував ще цілий ряд масонських лож, але вони не були об'єднані. Найважливішими масонськими ло­жами були: ложа "З'єднаних Слов'ян" у Києві, заснована в березні 1818 p., та "Любов до істини" у Полтаві, заснована у квітні 1818 р. До останньої належав відомий український поет Іван Котляревсь­кий. Членами масонської ложі "З'єднаних Слов'ян" були українці, росіяни й поляки, які прагнули до встановлення приязних відносин між усіма трьома народами. Але "на Правобережжі існували ще й польські угрупування, які мали на увазі поновлення історичної Польщі, включаючи до неї й Україну з відродженим козацтвом XVI ст., коли воно було в повному розпорядженні польської держави". У 1825 р. з цієї масонської ложі створилося "Товариство З'єднаних Слов'ян", яке ставило собі за мету звільнення всіх слов'ян від абсолютистичної влади, зниження національного автономізму поміж де­якими слов'янськими народами й об'єднання їх усіх в одному феде­ративному союзі. Кожна з цих слов'янських держав мала б точно ви­значені свої кордони й парламентарну форму правління. Справами цілого союзу мав би завідувати окремо створений конгрес з пред­ставників усіх держав — членів союзу. У внутрішніх справах кожна з цих держав користувалася б повною свободою й незалежністю у вирішуванні своїх власних справ. "У соціяльному відношенні Това­риство було проти кріпацької системи й поширювало гасло "Не ба­жай раба, коли не хочеш сам стати рабом".

З масонських лож виросли чисто політичні товариства, серед яких були й чисто українські з українськими політичними цілями. Оскільки масонство не цікавилося практичним життям, замість ма­сонських лож на Україні появилася низка таємних товариств, а се­ред них Малоросійське Товариство (Малороссийское Общество), яке очолював бориспільський поміщик Василь Лукашевич. Коло цього товариства згрупувалося чимало панів і колишніх масонів, а серед них, мабуть, і нащадок гетьмана Розумовського, князь Ми­кола Рєпнін (1778-1845), малоросійський губернатор та інші люди, які займали доволі високі становища в суспільстві і Російській ім­перії. Лукашевич, будучи на чолі "Малоросійського Товариства", склав окремий "катехизис" для нього, з якого видно, що воно ма­ло на меті відновити Гетьманщину в старих її формах. У цьому "ка­техизис і", що був програмою Малоросійського Товариства, гово­риться, наприклад, що "сонце встане в Чигирині, що одновить ко­зацтво", прив'язуючися до славних часів Чигирина, коли він був столицею козацької держави за Богдана Хмельницького. Однак біль­шість Малоросійського Товариства, т. зв. правиця, обстоювала історичні принципи в значно меншій мірі и вимагала тільки авто­номії для України.

Малоросійське Товариство започаткував масон Новиков. Він склав окрему конституцію для Російської імперії, яку планував пе­ретворити на республіку, що мала поділятися на вісім царств, в тому числі два українські: Київське і Херсонське, причому саме місто Ки­їв, а також Одеса, мали бути вільними містами. Малоросійське То­вариство зв'язувалося також з російськими змовниками в Україні, зокрема з поетом Кіндратом Рилєєвим, одруженим з українкою, який у своїх поезіях оспівував Гетьманщину й був одним з керівни­ків Північного Товариства. У таких ложах гуртувалися також й укра­їнці, між ними були Іван Котляревський, Василь Лукашевич, В. Тарновський, В. Капніст, С. Кочубей та інші. Це все свідчить про те, що ідея незалежної або принаймні автономної української дер­жави все ще існувала в колах української шляхти-дворянства.

Думка про заснування таємного політичного товариства дозрі­ла в 1816 р. у гурті столичних офіцерів. її ініціаторами були Олек­сандр Муравйов, брати Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, князь Сергій Трубецькой та ін. Небавом до товариства долучився пол­ковник Павло Пестель, який виявився найвизначнішою постаттю й ідеологом перебудови Російської імперії в республіку. Так постало товариство "Союз Спасения" на чолі з Олександром Муратовим, яке ставило собі за мету звільнення селян від кріпацтва, а потім до цього долучилася ще й вимога введення у Росії конституційної монархії.

Друге таємне товариство "Союз Благоденствія", яке створено у 1818 p., проіснувало до 1821 p., коли реорганізувалося у два това­риства — "Північне" у Москві й "Південне" в Україні із центром у містечку Тульчині на Поділлі. Члени цього товариства були ви­сокоосвічені люди з аристократичних родів, які ненавиділи абсо­лютизм і постійно критикували його. Між ними були радикальні демократи, помірковані ліберали, а також прихильники російсько­го націоналізму, ба навіть послідовники русифікації. Між цими останніми був власне полковник Павло Пестель, автор програми товариства — "Русская Правда", який вимагав автократичного прав­ління — диктатури на 15 літ. Товариство організувало таємні з'їз­ди у Києві у 1823-1825 pp., на яких обговорювали майбутній правнодержавний устрій Росії, під впливом Пестеля перевага віддава­лася республіканській системі над конституційною монархією.

Пестель прекрасно орієнтувався в українському питанні і знав, що український нарід — не росіяни. Він сам називав жителів Лі­вобережної України малоросіянами, Слобожанщини — українця­ми, а Правобережжя — русинами. Так само він знав, що всі вони користувалися особливими законами, мали відміни у соціальному відношенні, господарському укладі і т. п. Проте був певний, що Ма­лоросія та Новоросія ніколи не користувалися самостійністю й ні­коли не можуть нею користуватися, бо починав історію Росії від

київських князів.

З декабристами співпрацювало таємне товариство "З'єднаних Слов'ян", що постало на переломі 1823-24 років у Новограді Во­линському. Воно мало у проводі українців, як от Івана Горба­чевского, братів Андрія і Петра Борисових, а також одного поля­ка Юліяна Люблінського та ін. Збиралися у Києві, де було набага­то легше організувати сходини. Товариство "З'єднаних Слов'ян" виходило з ідей всеслов'янського федерального устрою і тому про українську справу годі там чогось яскравого шукати1. Під кінець 1825 р. Товариство "З'єднаних Слов'ян" об'єдналося з Південним Товариством, як його четвертий відділ.

Програма Південного Товариства — т. зв. Катехизм — складав­ся із 17 параграфів і мав на меті федерацію всіх слов'янських на­родів, причому за слов'ян уважали також угрів і румунів. Згідно з тією програмою, Товариство було за повернення Польщі держав­ної незалежності не тільки в межах Варшавського князівства, але також повернення їй частини білоруських й українських земель. Об­говорюючи кордони поміж реорганізованою Росією і Польщею, Пе­стель проводить його на півночі від міста Динабурґа рікою Дви­ною до Полоцька, а далі річкою Ушачою до Березини й на пів­день до Прип'яті й через місто Острог на Волині аж до Карпатських гір2. Іншими словами, віддавав полякам Віленщину, західну Біло­русь з містом Мінськом, Західне українське Полісся й Волинь та цілу Галичину й Буковину. Україну, як таку, ідеолог декабристів Пестель зовсім не брав до уваги.

У другому параграфі "Русской Правды" Пестель стверджував, що "Фінляндія, Естляндія, Курляндія, Білорусь, Грузія, весь Кавказ, землі киргизів, всі сибірські народи й різні інші племена, які живуть внутрі Російської держави й ніколи не користувалися самостійністю й незалежністю, повинні навіки відмовитися від права окремої народності. Внаслідок того всі вище названі країни, зі всіма племе­нами, які в них живуть, мають залишитися на вічні часи у складі ро­сійської держави. Параграф 4-й, як і сам заголовок "Русской Прав­ды", каже, що Росія є державою "єдиною і неподільною".

Після того як до Петербургу 27 листопада 1825 р. надійшла зві­стка про смерть Олександра І, — на царський трон вступив його брат - Микола І, хоча правним наслідником мав бути великий князь Костянтин, але він, за намовою Олександра І, відмовився від трону ще в 1822 р. Тим часом Миколи І ніхто не любив і чле­ни Північного Товариства, обравши князя Трубецького на свойого провідника, планували не складати присяги новому цареві на вір­ність і змусити його відмовитися на користь Костянтина. Однак один із офіцерів доніс про це цареві й коли 14 (26) грудня 1825 р. Московський полк відмовився скласти присягу льояльності, що й мало бути початком повстання, цар Микола І був приготований до виступу змовників. Крім того, їхній вождь князь Трубецькой не явився тоді на Сенатський майдан, де мало початися повстання, і ніхто із його соратників не відважився на власний розсуд давати накази, і військо стояло бездіяльне. Постоявши так цілий день, вірні цареві відділи почали стріляти з гармат у збунтоване військо і на­товп, зібраний на Сенатському майдані. Внаслідок того багато во­яків і цивільних осіб загинуло на місці, а провідників повстання заарештовано.

Набагато довше тривало повстання Південного Товариства в Україні, яке почалося 29 грудня 1825 (10 січня 1826) р. Члени Пів­денного Товариства почали повстання виступом Чернігівського пол­ку й у Василькові на Київщині дійшло до першого збройного зудару. Сили повстанців були замалі, щоб дати відсіч урядовим військам і в висліді того 3-го (15) січня 1826 р. повстання було задушене. Поранені Іполит Муравйов-Апостол і Анастасій Кузьмін відібрали собі життя, а головні керманичі бунту в Україні, Сергій Муравйов-Апостол, командир Чернігівського полку, його брат, від­ставний полковник Матвій Муравйов-Апостол та Михайло Бесту­жев-Рюмін були арештовані. Історики стверджують, що керманичі повстання в Україні "в рішаючій хвилині виявили подиву гідну мужність й енергію, далеко більшу як їхні петербурзькі товариші, але ситуація була безнадійна", бо в них було замало сил. Важливе тут ще й те, що вони "не вводили в гру великих князів Костянти­на й Миколу, як це робили керівники Північного Товариства, та не визискували підступним й одночасно бездарним способом їх­нього конфлікту із-за престола. Вони ставили справу ясно, просто й революційно, і закликали вояцтво до боротьби з царатом в ім'я політичної й соціальної свободи. їхня акція може би й мала успіх, коли б вони мали розуміння національно-політичного моменту, коли б свою революційну діяльність прив'язали до визвольних зма­гань українського народу, політичної й національної боротьби Ук­раїни з російським царатом".

Оскільки планований, але невдалий переворот відбувся під кі­нець грудня, що по-російськи називається "декабрь", усіх його учас­ників названо "декабристами". У часі слідства багато декабристів заломалося, а між ними і князь С. Трубецькой, який повівся найганебніше. Суд над декабристами був тільки звичайною формаль­ністю, бо судді, бажаючи сподобатися цареві, засудили ідеолога Павла Пестеля, російського поета Кіндрата Рилєєва, який очолю­вав Північне Товариство, Петра Каховського, який піц час повстан­ня у Петербурзі смертельно поранив генерал-губернатора Михай­ла Милорадовича, та Сергія Муравйова-Апостола й Михайла Бес­тужева-Рюміна, провідників повстання в Україні, на кару смерті через четвертування, багатьох на смерть через обезголовлення, а ще більше на каторгу і заслання. Цар Микола виявив "великодуш­ність" тим, що засудженим на четвертування змінив кару на пові­шення. Екзекуцію над ними виконано 25 липня 1926 р. у Петро­павловській фортеці. Інших 121 учасників заслав на довічну ка­торгу на Сибір, а багатьох вояків наказав покарати шпіцрутенами. Отже, повстання декабристів, хоча й захопило Україну, не мало нічого спільного з українським визвольним рухом, і навіть, якби воно й було вдалося, то Україні воно не віщувало нічого доброго.

У зв'язку з виступом декабристів в Україні арештовано також Василя Лукашевича, Василя Тарновського й Віктора Кочубея, але остаточно їх усунено тільки з посад. Повстання чернігівського полку дало поштовх селянським повстанням.

В Україні мали значення не декабристи, але ідея декабризму, як відгук загальноєвропейських настроїв у колах інтелігенції. Де­кабризм тут не мав глибоких коренів й не захоплював широких верств селянського населення. Винятком можуть послужити хіба Київщина та почасти інші місцевості.