Церква і школа

У часі переходу Галичини під австрійське панування галицькі русини-українці вже майже три чверті століття визнавали уніатську церкву на базі Берестейської Унії. Важливо підкреслити, що Галичина найдовше з усіх земель України під пануванням Польщі задержалася при Православній Церкві. Однак, коли в 1686 р. Київську Митрополію підпорядковано московському патріархові, перемиський єпископ Іннокентій Винницький, переконавшись, шо унія — це не ополячення чи облатинення, але окрема національна церква, перейшов потаємно на унію у 1681 р. Протягом наступних десяти років він приготовляв до того цілу єпархію, яка після Луцької була найбільшою й найбільш впливовою єпархією в Україні, й у 1692 р. єпархія офіційно прийняла унію.

У 1700 р. слідами Перемиської єпархії пішла Львівська на чолі з єпископом Иосифом Шумлянським. Важливим бастіоном православ'я залишалася ще Львівська Ставропігія, яка перейшла на унію в 1708 р. і в цілій Галичині зостався при православ'ї одинокий монастир у Богородчанському повіті Манявський Скит, який користувався правом ставропігії царгородського патріарха. Цісар Йосиф II наказав перевести ревізію українських монастирів, польських кляш-торів і багато з них, які нічого не давали для суспільства, тобто не утримували шкіл, не займалися наукою й не доглядали хворих, він декретом з 12 січня 1782 р. наказав ліквідувати, а їхні землі перебрати на потреби уряду. Він говорив, що монастир, який не приносить жодної користі людям, не може бути милий Богові. Але ліквідовано тоді й деякі дійсно корисні монастирі, зокрема і книгозбірні при них, в яких знаходилися також цінні рукописи. Правдою є, що при ліквідації монастирів те, що вважалося важливішим, передавалося до публічних книгозбірень, або продавалося на ліцитації. Але те, що було писане кирилицею, якої урядовці читати не вміли, чи не хотіли, продавалося до крамниць за безцінь на опакування. Тоді загинули навіки дорогоцінні пам'ятки української культури — старі рукописи4. Жертвою ліквідації монастирів упав також і Манявський Скит у 1785 р., при якому була чимала бібліотека.

Останні роки XVIII і перші XIX ст. — це безпросвітна, чорна доба в історії українців Галичини. Тоді навіть його єдина "інтелігентна" верства — священство, було поголовно зденаціоналізоване. Лише одиниці мали деяке, зрештою дуже неясне, почуття національної свідомості, проявом якої була симпатія до панщизняного раба-хлопа і відсутність погорди до його "мужицької" мови. Поза тим вище духовенство національної свідомості не мало й тому користувалося польською або Латинською мовами.

Нижче сільське духовенство не багато різнилося, за винятком одягу, від селянина під оглядом освіти та звичаїв. У той час, щоб стати священиком, треба було вміти тільки читати та писати по польськи та кирилицею. Отже, поза нечисленними одиницями, у перших роках по прилученні Галичини до Австрії української інтелігенції насправді не було. Польські пани уніатську церкву вважали за гіршу від римо-католицької, а уніатських священиків часто принижували й заставляли нарівні з селянами працювати для себе на панщині та виконувати всякі двірські роботи1. З уваги на те, в 1777 р. уряд видав окрему заборону гнати священиків на панщину і вживати їх до двірських робіт.

Як і раніше, проти греко-католиків виступив енергійно польський клир, який намагався златинізувати українську церкву, що було рівнозначним полонізації.

Австрійський уряд звернув увагу на незавидний стан уніатської церкви і вживав заходів, щоб поліпшити долю її духовенства, а в першу чергу піднести його освіту. У Відні у 1774 р. була заснована духовна семінарія п. н. Barbareum, де виділено 14 місць для українців. З Barbareum вийшла ціла низка добре підготовлених достойників і суспільних діячів Греко-католицької Церкви.;'Поліпшено й матеріальне та правове становище греко-католицького духовенства. У 1783 р. за єпископа Петра Білянського для піднесення рівня освіти^ засновано духовну семінарію у Львові.

Йосиф II 1784 p. закрив Barbareum у Відні, але заснував у Львові перший на українських землях університет. На жаль, українці не могли з нього користати, бо всі виклади відбувалися там латинською мовою. Оскільки молоді українці, кандидати на священиків, не були приготовлені слухати викладів латинською мовою, як також тому, що відчувався великий брак освічених греко-католицьких священиків, Йосиф II відкрив 1787 р. при університеті у Львові духовну семінарію Stadium Rutcrrum ("Руський Інститут") з українською мовою викладання, що була тимчасовим українським філософічним і богословським факультетом. Першим ректором цієї духовної семінарії був Антін Ангелович, пізніше галицький митрополит.

Тут викладали лише українці, але мовою, наближеною до церковно-слов'янської. Цей Інститут проіснував аж до 1808 p., коли вже було достатнє число гімназійних абсольвентів, що знали латинську мову. На інших факультетах Львівського університету також були професори українці, а від 1787 р. почалися виклади деяких предметів на філософічнім та богословськім відділах українською книжною мовою, бо професори не знали народної української мови. Отож студенти тієї мови не розуміли, вони самі просили, аби їм викладати по-польськи.

Завдяки австрійським реформам вже під кінець XVIII ст. греко-католицьке духовенство інтелектуально дещо піднеслося, але в парі
з тим стало занехаяти народні звичаї, цуратися української мови, та приймало не тільки польську мову, але й польський дух. Перед у тім вело вище духовенство. Одинокий львівський єпископ Петро Білянський (1736—1798) боронив права та мову українського народу, але його наступник єпископ Микола Скородинський (1757—1805) був гарячим прихильником усього, що польське, й сам не вмів навіть говорити по-українськи. Незважаючи на те, він змагав до того, щоб відновити Галицьку митрополію, яка існувала у Львові ще за княжих часів від 1303 до 1347 р. Києво-Галицька уніатська митрополія практично вже не існувала, оскільки була під володінням російських царів, і її влада на землі, захоплені Австрією, не простягалася.

Першим звернув на те увагу мукачівський єпископ Андрій Бачинський, який домагався від цісареви Марії Терезії, щоб відновити Галицьку митрополію і включити до неї закарпатські єпархії. Австрійський уряд поставився до тої пропозиції прихильно, але цьому дуже спротивилися мадяри, які не бажали духового зближення Закарпаття з Галичиною.

Однак цієї цілі вдалося осягти заходами архіпресвітера Греко-Католицької Церкви у Львові Михайла Гарасевича. М. Гарасевич, закінчивши докторатом теологію у Віденському університеті, був у тому часі, мабуть, найбільш освіченою людиною серед галицьких українців. Він добре володів латинською, німецькою, італійською і польською мовами і мав широкі зв'язки при цісарському дворі і в Ватікані. Деякий час редагував перший щоденник у Львові німецькою мовою "Lemberger Zeitung" і написав кількатомну історію української церкви латинською мовою "Annales Ecclesiae Ruthenae". У Львові 1808 p. встановлено Греко-католицьку митрополію на чолі з Антоном Ангеловичем (1756—1814), до якої ввійшли три єпархії — Львівська, Перемиська та Холмська.

Це було тоді, коли імператор Наполеон створив т. зв. Варшавське князівство. Австрійський цісар забрав усе військо на захід для боротьби з Наполеоном і залишив Галичину безборонною. З того скористали поляки у Варшаві й вислали до Галичини своє військо, щоб прилучити її до Варшавського князівства. Ранньою весною 1809 р. поляки захопили Львів й обсадили всі уряди своїми людьми. Митрополит Ангелович відмовився визнати польську владу в Галичині, знаючи, як поляки раніше поводилися з українським народом. Він також відмовився проголошувати наполеонівські та польські декрети. Унаслідок того поляки почали арештовувати греко-католицьке духовенство й вивозити його на суд до Любліна.

Щоб уникнути арешту, митрополит разом з генеральним вікарієм о. Михайлом Гарасевичем потаємно покинув Львів. Але поляки вислали за ними погоню, арештували їх у Карпатах і доставили до Стрия. Однак незабаром австрійське військо вигнало польських легіонерів зі Львова і врятували митрополита та його генерального вікарія1. Згідно підписаного 17 жовтня 1809 р. Шенбрунського миру Австрії знову повернено Галичину, хоч Росії відійшов т. зв. Тернопільський край, а до Варшавського князівства — українська Холмщина та південне Підляшшя. За той короткий час польського панування у Львові поляки наробили чимало шкоди2.

У жалюгідному стані перебувало шкільництво,— разом із польською частиною було заледве 24 середні (латинські) школи, з того 15 повних і 9 нижчих (прогімназій). В українській східній Галичині було дев'ять монастирських шкіл — прогімназій, у Збаражі (в 1805 р. перенесена до Бережан); Бучачі й Дрогобичі — василіанські; у Львові, Перемишлі, Самборі, Станіславові та Ярославі — єзуїтські та у Зборові й Золочеві — піярські. У них навчалися сини польської шляхти. Хто скінчив латинську гімназію й хотів продовжати студії в університеті чи на теології, мусів закінчити ще дволітні ліцеї, які були у Львові, Перемишлі, Тернополі й Чернівцях, а також у Тарнові.

Для загалу не було ніяких шкіл і воно потопало у повній духовній темноті. У 1774 р. львівський староста Мільбахер писав, що в Бібрецькій окрузі нема вчителя. У цілому Львівському окрузі було заледве 10 правдивих учителів, але з них тільки два (в Підкамені і Залізцях) вчило дітей читати, рахувати та початків латини; решта учителів учила тільки по-польськи. Отже, справа піднесення народного шкільництва в Галичині було пекучою для австрійського уряду. Мабуть, у звязку з тим ще у грудні 1774 р., на підставі цісарського закону, встановлено три роди народних шкіл: 1) парафіяльні однокласові, головно по селах, в яких діти мали вчитися в рідній мові читати, писати й рахувати; 2) тривіальні, тобто трикласові, у малих містечках, та 3) нормальні, чотирикласові у містах.

Того самого року в Австрії введено закон, який передбачав загальний шкільний обов'язок для дітей у віці від 5 до 12 років життя і в кожній парафії мала бути підставова тривіальна школа, а в містечках нормальні школи, утримувані громадою, включно з оплатою учителя, бо держава шкіл не утримувала. Був, щоправда, Шкільний фонд, що складався з невеликих і не постійних доходів, але цей фонд утримував т. зв. головні школи вищого ступня в окружних містах.

У тривіальних і нормальних школах велику увагу приділяли навчанню німецької мови, бо вони мали доставляти кандидатів до нижчої державної служби і приготовляти учнів до гімназій та реальних шкіл. Але організація цих шкіл проходила дуже мляво. Наприклад, у 1828 р. усіх нормальних шкіл у Галичині й Буковині було всього 31, а в 1847 р. — 43. З міських шкіл, в яких навчання відбувалося народною українською мовою, до кінця XVIII ст. відомі тільки дві, школа Братства при Успенській (Волоській) Церкві у Львові й "Руська Народна Школа" при василіанській гімназії в Дрогобичі, заснована 1775 p., яка існувала аж до 1830 р.)

У 1776 р. зорганізовано першу спеціальну галицьку шкільну комісію, яка мала зайнятися шкільними справами. Разом з тим з'явилася цісарська постанова, "щоб при засновуванні шкіл звертано увагу й на українську народність, яка творить дві третини людности провінції, щоб і вона мала свої народні школи та щоб загалом греко - римо - й вірмено-католики були рівноправні в шкільних справах". Але цеї постанови через різні польські інтриги не виконувано. Польські пани не бажали собі мати освіченого українського селянина, бо то не було в їхньому інтересі. Вони не допускали до організації народних шкіл, вживаючи при тому різних засобів. А якщо це було неможливе, тоді вони вимагали, щоб у тій школі навчання відбувалося польською мовою.

З поміж української інтелігенції у XVIII ст. найбільше прислужився справі народної освіти єпископ Петро Білянський (1736— 1798). Він доручав парохам, щоб у проповідях заохочували батьків віддавати дітей до школи, пояснюючи, які користі дає наука, а також вимагав, щоб вони виготовляли списки хлопців, зобов'язаних ходити до школи. Але справа не була легкою, бо полякам власне залежало на тому, щоб таких шкіл не було й тому вони зі свого боку робили старання, щоб учителів, ба навіть дяків, які були звільнені від військової служби законом з 1778 р., забирали до війська. Дійшло до того, що в багатьох церквах, через брак дяків, забраних до війська, не було богослужень.

Згідно з державним розпорядженням, мовою навчання в школі мала бути мова більшости дітей. І коли мала приїхати комісія, щоб вияснити, котрих дітей більше, поляки вчителі відпускали зі школи дітей греко-католицького обряду так, що більшість становили діти римо-католицького обряду, які не конечно мусіли бути поляками. Це вистачало, щоб мовою навчання стала мова польська.


Маючи добрі зв'язки з австрійською аристократією та цісарським двором у Відні, поляки намагалися представити українців Галичини як ворогів Австрії та симпатиків Росії. Такими нечесними заходами у 1805 р. полякам удалося дістати всі школи в Галичині й Буковині під нагляд римо-католицьких, тобто польських консисторій, які повели нагальну полонізацію українських шкіл1. Десять років забрало українцям, щоб нагляд над українськими школами перебрали українські консисторії. Однак, в міжчасі заходами шляхти в 1812 р. скасовано в Галичині шкільний примус й селяни перестали посилати дітей до школи і тільки де-не-де священики та дяки вчили приватно у своїх хатах церковно-слов'янського письма.

Одним з головних опонентів поширенню освіти серед українських народних мас був польський львівський архієпископ граф Анджей А. Анквіч, який "настроював Відень і Рим проти греко-католицьких українців". Це власне він домігся того, що Відень виступив проти друкування шкільних книжок українською мовою з "політичних причин".

Але деякі села не здавалися й самі організували школи. Наприклад, у селі Залуче на Покутті, селяни побудували школу в 1825 р. й зобов'язалися оплачувати вчителя, щоб він учив їх "діти читати, співати й писати". Школа проіснувала 15 років і дуже не подобалася дітичам й в тридцятих роках, коли до школи прийшов учити дяк з сусіднього села, вони постаралися, щоб того дяка забрали до війська, помимо того, що він був горбатий і до війська не надавався. Нового учителя по чотирьох роках навчання, дідич також арештував, піславши до нього війта зі своїми двірськими слугами, які вночі учителя закували в кайдани як злочинця і також віддали в рекрути. Внаслідок того інші вчителі боялися йти до Залуча вчителювати. З другого боку, щоб відстрашити батьків і дітей від школи, дідич тих сільських хлопців, які вміли читати й писати, на фільварку посилав до найгірших робіт, а навіть запрягав до плуга. Взагалі, пани-дідичі не любили письменних панщизняників і старалися таких віддавати до війська, де треба було служити 20, а пізніше 12 років. На практиці, як хтось пішов до війська, та ще й у чужі краї, то рідко коли повертався додому. Отже, пани робили все можливе, щоб наука виходила селянам на шкоду, а не на користь.

Однак знаходилися все ж люди, що ставали в обороні прав української мови і школи. Одним із перших, що займався організацією українських шкіл, був Михайло Левицький (1774—1858), пе-ремиський єпископ, який 8 березня 1816 р. був номінований львівським митрополитом. Він закликав священиків відновляти по парафіях школи, в яких мали б учити відповідно підготовлені дяки, а на референта шкільних справ у своїй Перемиській єпархії покликав священика І. Могильницького і йому доручив організацію і нагляд над школами.

Іван Могильницький (1777—1831), крилошанин перемиської капітули, виявився відданим організатором й оборонцем українського шкільництва й української мови. У 1816 р. він, у порозумінню з єпископом М. Лсвицьким, заснував перше в Галичині культурно-освітне "Товариство Галицьких Греко-Католіщьких Священиків для поширення письмами просвіти й культури серед вірних". Це Товариство мало за ціль видавати шкільні й популярні книжки для ширення освіти українською мовою серед простолюддя. Але польська інтрига не дала можливсті цьому товариству розвинути свою діяльність.

Крім того, Могильницький у 1820 р. написав "Граматику язика славеноруського", тобто граматику української мови, але віденська цензура два рази відмовлялася дати дозвіл на її друкування, незважаючи на рекомендації митрополита Левицького. Ця праця була опублікована щойно в 1910 р. заходами відомого мовознавця Михайла Возняка.

І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою "Rozprawa о jzyku ruskim" ("Розвідка про руську мову"), що з'явилася в 1829 р. У ньому автор відрізнив українську мову від польської і російської мов, та доводив її самостійність, ставлячи на рівні з іншими слов'янськими мовами. Крім того, Могильницький опрацював катехизм "Наука християнина", що його видав митрополит Левицький. І. Могильницький був також автором ще й п'ятьох інших шкільних підручників, які, так само як і катехизм, були писані щоправда ще книжною мовою, але вже із використанням зразків народної мови. Отже, можна спокійно твердити, що крилошанин Іван Могильницький був передвісником "Руської Трійці".

У 1818 р. на перемиський владичий престіл прийшов єпископ Іван Снігурський (1784—1847), який також виявився прихильником освіти селянських мас. Він разом із крилошанинами І. Могильницьким та професором греко-католицької духовної семінарії у Львові Іваном Лаврівським закладав парафіальні школи й у 1832 р. на 697 парафій перемиської єпархії було 385 шкіл, 24 тривіальні та дві головні школи. Незаможним студентам єпископ давав стипендії й за його часів Перемишль став центром музичної освіти. Це, очевидно, не було в інтересах поляків, які твердили, що українська мова — це "некультурний діалект" польської мови й тому його не варто поширювати. На єпископа Снігурського поляки робили багато доносів до Риму, до Відня й до львівського губернатора, що він роздуває національну ворожнечу.

Щоб готувати дяків-учителів, Іван Могильницький разом з єпископом Снігурським заснував у жовтні 1817 р. Дяко-вчительський Інститут у Перемишлі, щоб там навчалися на дяків й учителів сини селян, дяків і священиків, які не мали власних засобів продовжувати освіту. Духовенство радо підтримало цей почин щедрими дарами, а директором Інституту став сам І. Могильницький.

Проте заснування Інституту стрінулося з труднощами, бо влада заборонила вчити там українською мовою, мовляв, цією мовою немає літератури й тому радили вживати польської мови, як викладової. Тоді митрополит М. Левицький звернувся в цій справі до цісаря, який наказав створити окрему комісію з 11 губерніяльних радників та чотирьох духовних осіб, а саме: від поляків архієпископ А. Анквіч та канонік Мінасевич, а від українців митрополит М. Левицький та крилошанин Іван Могильницький. Більшість членів комісії — поляків висловилися проти українських шкіл, а єпископ Анквіч заявив, що "в Галичині, як частині давньої Польщі, може бути лише польська мова народною і польські школи".

Митрополит Левицький і крилошанин Могильницький не погодилися з таким рішенням і внесли протест, внаслідок якого в 1818 р. цісар видав постанову, що: 1) в усіх народних школах Галичини й Буковини греко-католицькі священики мають навчати дітей релігії своєю народною, тобто українською мовою; 2) в усіх народних школах зі змішаною дітворою, римо-католицького та греко-католицького обрядів, навчання, крім релігії, має відбуватися польською мовою, але дітей греко-католиків треба навчити читати й писати по-українськи; 3) у тих народних школах, де вчаться діти греко-католицького обряду, навчання має відбуватися по-українськи, але дітей треба навчити також читати й писати по-польськи; 4) де вже існують змішані школи, там греко-католики можуть на власний кошт організувати школи з українською мовою навчання; 5) над школами римо-католицького обряду нагляд мають здійснювати римо-католики, над греко-католицькими — греко-католики, а над змішаними — нагляд здійснюватиме духовник того обряду, до якого належить більшість дітей; 6) школи з чисто українською дітворою мають право користуватися підмогою шкільного фонду.

Отже, завдяки митрополитові Левицькому і його шкільному референтові І. Могильницькому українська мова в школі укріпилася, але все-таки польська мова мала більші привілеї. Українська громада могла у деяких випадках організувати школи з українською мовою навчання, але на власний кошт тоді як усі польські школи оплачував шкільний фонд, тобто з податків усього населення Галичини. Ця постанова була чинна аж до 1848 р. Внаслідок такої політики в трьох останніх роках перед скасуванням панщини у десяти округах Галичини в народних школах було 4262 учні римо-католицького обряду та заледве 1282 греко-католицького, тобто українців. У багатьох селах Галичини існували шкільні будинки, але вони стояли пусткою, або використовувались для інших громадських цілей.

У першій чверті XIX ст. дійшло було до того, що українські богослови навчалися церковно-слов'янської та української мови щойно в останніх роках студій, щоб могли відчитати Службу Божу з церковно-слов'янських книжок. Молоді парохи говорили проповіді такою каліченою мовою, що їхні парафіяни мало що могли їх розуміти. Бували й такі випадки, що греко-католицький священик не знав ні читати, ні говорити народною мовою. Про страшний занепад української мови найкраще може свідчити той факт, що у 1830 р. був виданий словник церковно-слов'янської мови з поясненнями польською мовою. У той час навіть австрійський уряд звернув увагу, що "руське священство не піддержує сільських народних шкіл і не вчить у них дітей". Завдяки польським інтригам шкільництво стояло у Галичині погано, інтелігенція була байдужа або відчужена від свого народу, а змагання ідейних одиниць закінчувалися звичайно невдачами. З такого стану найбільше могли радіти поляки, маючи враження, що населення Галичини ось-ось перестане існувати як окрема національна група.

У 1820—1830 pp. коло молодого єпископа Івана Снігурського (1784—1847) зорганізувався цілий гурт учених і патріотично настроєних священиків: професор і ректор греко-католицької духовної семінарії у Львові Іван Лаврівський (1773—1846); автор граматики української мови Йосиф Левицький (1801—1860); етнограф і філолог Иосиф Лозинський (1807—1889); історик Антін Добрянський (1810— 1877) та інші. Заходами митрополита Левицького, єпископа Снігурського та крилошанина Могильницького почалося друкування українських книжок, але все ще мертвою, церковно-слов'янською мовою.

Незважаючи на всі заходи патріотичної частини духовенства, більшість інтелігенції була відчужена від свого народу, а змагання ідейних одиниць закінчувалися здебільшого невдачами. Цей стан цуже засмутив Якова Головацького, який писав, що "руський нарід (тобто український), другий щодо кількості серед слов'янських народів, не може виказатися такою літературою, що відповідала б його чисельності... Горстка людей, як словінці, дальматинці (хорвати), лужицькі серби, словаки видають часописи, а три мільйони русинів... під лагідним скиптром Австрії — жиють без літератури, без часопису, без національної освіти, без шкіл — як дикуни".