Церква і школа

У часі переходу Галичини під австрійське панування галицькі русини-українці вже майже три чверті століття визнавали уніатську церкву на базі Берестейської Унії. Важливо підкреслити, що Гали­чина найдовше з усіх земель України під пануванням Польщі за­держалася при Православній Церкві. Однак, коли в 1686 р. Ки­ївську Митрополію підпорядковано московському патріархові, перемиський єпископ Іннокентій Винницький, переконавшись, шо унія — це не ополячення чи облатинення, але окрема національна церква, перейшов потаємно на унію у 1681 р. Протягом наступних десяти років він приготовляв до того цілу єпархію, яка після Луцької була найбільшою й найбільш впливовою єпархією в Україні, й у 1692 р. єпархія офіційно прийняла унію.

У 1700 р. слідами Перемиської єпархії пішла Львівська на чолі з єпископом Иосифом Шумлянським. Важливим бастіоном правос­лав'я залишалася ще Львівська Ставропігія, яка перейшла на унію в 1708 р. і в цілій Галичині зостався при православ'ї одинокий мона­стир у Богородчанському повіті Манявський Скит, який користу­вався правом ставропігії царгородського патріарха. Цісар Йосиф II наказав перевести ревізію українських монастирів, польських кляш-торів і багато з них, які нічого не давали для суспільства, тобто не утримували шкіл, не займалися наукою й не доглядали хворих, він декретом з 12 січня 1782 р. наказав ліквідувати, а їхні землі пере­брати на потреби уряду. Він говорив, що монастир, який не прино­сить жодної користі людям, не може бути милий Богові. Але лік­відовано тоді й деякі дійсно корисні монастирі, зокрема і книгозбірні при них, в яких знаходилися також цінні рукописи. Правдою є, що при ліквідації монастирів те, що вважалося важливішим, передава­лося до публічних книгозбірень, або продавалося на ліцитації. Але те, що було писане кирилицею, якої урядовці читати не вміли, чи не хотіли, продавалося до крамниць за безцінь на опакування. Тоді загинули навіки дорогоцінні пам'ятки української культури — старі рукописи4. Жертвою ліквідації монастирів упав також і Манявський Скит у 1785 р., при якому була чимала бібліотека.

Останні роки XVIII і перші XIX ст. — це безпросвітна, чорна доба в історії українців Галичини. Тоді навіть його єдина "інтелігентна" верства — священство, було поголовно зденаціоналізоване. Лише одиниці мали деяке, зрештою дуже неясне, почуття національної сві­домості, проявом якої була симпатія до панщизняного раба-хлопа і відсутність погорди до його "мужицької" мови. Поза тим вище ду­ховенство національної свідомості не мало й тому користувалося польською або Латинською мовами.

Нижче сільське духовенство не багато різнилося, за винятком одягу, від селянина під оглядом освіти та звичаїв. У той час, щоб стати священиком, треба було вміти тільки читати та писати по польськи та кирилицею. Отже, поза нечисленними одиницями, у перших роках по прилученні Галичини до Австрії української ін­телігенції насправді не було. Польські пани уніатську церкву вважали за гіршу від римо-католицької, а уніатських священиків ча­сто принижували й заставляли нарівні з селянами працювати для себе на панщині та виконувати всякі двірські роботи1. З уваги на те, в 1777 р. уряд видав окрему заборону гнати священиків на пан­щину і вживати їх до двірських робіт.

Як і раніше, проти греко-католиків виступив енергійно польсь­кий клир, який намагався златинізувати українську церкву, що було рівнозначним полонізації.

Австрійський уряд звернув увагу на незавидний стан уніатської церкви і вживав заходів, щоб поліпшити долю її духовенства, а в першу чергу піднести його освіту. У Відні у 1774 р. була заснована духовна семінарія п. н. Barbareum, де виділено 14 місць для україн­ців. З Barbareum вийшла ціла низка добре підготовлених достой­ників і суспільних діячів Греко-католицької Церкви.;'Поліпшено й матеріальне та правове становище греко-католицького духовенства. У 1783 р. за єпископа Петра Білянського для піднесення рівня ос­віти^ засновано духовну семінарію у Львові.

Йосиф II 1784 p. закрив Barbareum у Відні, але заснував у Львові перший на українських землях університет. На жаль, українці не могли з нього користати, бо всі виклади відбувалися там латинською мовою. Оскільки молоді українці, кандидати на священиків, не були приготовлені слухати викладів латинською мовою, як також тому, що відчувався великий брак освічених греко-католицьких свяще­ників, Йосиф II відкрив 1787 р. при університеті у Львові духовну семінарію Stadium Rutcrrum ("Руський Інститут") з українською мо­вою викладання, що була тимчасовим українським філософічним і богословським факультетом. Першим ректором цієї духовної семі­нарії був Антін Ангелович, пізніше галицький митрополит.

Тут викладали лише українці, але мовою, наближеною до церков­но-слов'янської. Цей Інститут проіснував аж до 1808 p., коли вже було достатнє число гімназійних абсольвентів, що знали латинську мову. На інших факультетах Львівського університету також були професо­ри українці, а від 1787 р. почалися виклади деяких предметів на філо­софічнім та богословськім відділах українською книжною мовою, бо професори не знали народної української мови. Отож студенти тієї мови не розуміли, вони самі просили, аби їм викладати по-польськи.

Завдяки австрійським реформам вже під кінець XVIII ст. греко-католицьке духовенство інтелектуально дещо піднеслося, але в парі
з тим стало занехаяти народні звичаї, цуратися української мови, та приймало не тільки польську мову, але й польський дух. Перед у тім вело вище духовенство. Одинокий львівський єпископ Петро Білянський (1736—1798) боронив права та мову українського народу, але його наступник єпископ Микола Скородинський (1757—1805) був гарячим прихильником усього, що польське, й сам не вмів навіть говорити по-українськи. Незважаючи на те, він змагав до того, щоб відновити Галицьку митрополію, яка існувала у Львові ще за княжих часів від 1303 до 1347 р. Києво-Галицька уніатська митрополія прак­тично вже не існувала, оскільки була під володінням російських ца­рів, і її влада на землі, захоплені Австрією, не простягалася.

Першим звернув на те увагу мукачівський єпископ Андрій Бачинський, який домагався від цісареви Марії Терезії, щоб відно­вити Галицьку митрополію і включити до неї закарпатські єпархії. Австрійський уряд поставився до тої пропозиції прихильно, але цьо­му дуже спротивилися мадяри, які не бажали духового зближення Закарпаття з Галичиною.

Однак цієї цілі вдалося осягти заходами архіпресвітера Греко-Католицької Церкви у Львові Михайла Гарасевича. М. Гарасевич, за­кінчивши докторатом теологію у Віденському університеті, був у то­му часі, мабуть, найбільш освіченою людиною серед галицьких укра­їнців. Він добре володів латинською, німецькою, італійською і польською мовами і мав широкі зв'язки при цісарському дворі і в Ватікані. Деякий час редагував перший щоденник у Львові німець­кою мовою "Lemberger Zeitung" і написав кількатомну історію укра­їнської церкви латинською мовою "Annales Ecclesiae Ruthenae". У Львові 1808 p. встановлено Греко-католицьку митрополію на чолі з Антоном Ангеловичем (1756—1814), до якої ввійшли три єпархії — Львівська, Перемиська та Холмська.

Це було тоді, коли імператор Наполеон створив т. зв. Варшавське князівство. Австрійський цісар забрав усе військо на захід для бо­ротьби з Наполеоном і залишив Галичину безборонною. З того скористали поляки у Варшаві й вислали до Галичини своє військо, щоб прилучити її до Варшавського князівства. Ранньою весною 1809 р. поляки захопили Львів й обсадили всі уряди своїми людьми. Мит­рополит Ангелович відмовився визнати польську владу в Галичині, знаючи, як поляки раніше поводилися з українським народом. Він також відмовився проголошувати наполеонівські та польські декре­ти. Унаслідок того поляки почали арештовувати греко-католицьке духовенство й вивозити його на суд до Любліна.

Щоб уникнути арешту, митрополит разом з генеральним вікарієм о. Михайлом Гарасевичем потаємно покинув Львів. Але поляки ви­слали за ними погоню, арештували їх у Карпатах і доставили до Стрия. Однак незабаром австрійське військо вигнало польських ле­гіонерів зі Львова і врятували митрополита та його генерального ві­карія1. Згідно підписаного 17 жовтня 1809 р. Шенбрунського миру Австрії знову повернено Галичину, хоч Росії відійшов т. зв. Терно­пільський край, а до Варшавського князівства — українська Холмщина та південне Підляшшя. За той короткий час польського пану­вання у Львові поляки наробили чимало шкоди2.

У жалюгідному стані перебувало шкільництво,— разом із польсь­кою частиною було заледве 24 середні (латинські) школи, з того 15 повних і 9 нижчих (прогімназій). В українській східній Галичині було дев'ять монастирських шкіл — прогімназій, у Збаражі (в 1805 р. пе­ренесена до Бережан); Бучачі й Дрогобичі — василіанські; у Львові, Перемишлі, Самборі, Станіславові та Ярославі — єзуїтські та у Збо­рові й Золочеві — піярські. У них навчалися сини польської шляхти. Хто скінчив латинську гімназію й хотів продовжати студії в універси­теті чи на теології, мусів закінчити ще дволітні ліцеї, які були у Льво­ві, Перемишлі, Тернополі й Чернівцях, а також у Тарнові.

Для загалу не було ніяких шкіл і воно потопало у повній духов­ній темноті. У 1774 р. львівський староста Мільбахер писав, що в Бібрецькій окрузі нема вчителя. У цілому Львівському окрузі було заледве 10 правдивих учителів, але з них тільки два (в Підкамені і Залізцях) вчило дітей читати, рахувати та початків латини; решта учителів учила тільки по-польськи. Отже, справа піднесення на­родного шкільництва в Галичині було пекучою для австрійського уряду. Мабуть, у звязку з тим ще у грудні 1774 р., на підставі ці­сарського закону, встановлено три роди народних шкіл: 1) парафі­яльні однокласові, головно по селах, в яких діти мали вчитися в рідній мові читати, писати й рахувати; 2) тривіальні, тобто трикласові, у малих містечках, та 3) нормальні, чотирикласові у містах.

Того самого року в Австрії введено закон, який передбачав загаль­ний шкільний обов'язок для дітей у віці від 5 до 12 років життя і в кожній парафії мала бути підставова тривіальна школа, а в містечках нормальні школи, утримувані громадою, включно з оплатою учителя, бо держава шкіл не утримувала. Був, щоправда, Шкільний фонд, що складався з невеликих і не постійних доходів, але цей фонд утриму­вав т. зв. головні школи вищого ступня в окружних містах.

У тривіальних і нормальних школах велику увагу приділяли на­вчанню німецької мови, бо вони мали доставляти кандидатів до нижчої державної служби і приготовляти учнів до гімназій та ре­альних шкіл. Але організація цих шкіл проходила дуже мляво. На­приклад, у 1828 р. усіх нормальних шкіл у Галичині й Буковині було всього 31, а в 1847 р. — 43. З міських шкіл, в яких навчання відбувалося народною українською мовою, до кінця XVIII ст. ві­домі тільки дві, школа Братства при Успенській (Волоській) Цер­кві у Львові й "Руська Народна Школа" при василіанській гімназії в Дрогобичі, заснована 1775 p., яка існувала аж до 1830 р.)

У 1776 р. зорганізовано першу спеціальну галицьку шкільну ко­місію, яка мала зайнятися шкільними справами. Разом з тим з'яви­лася цісарська постанова, "щоб при засновуванні шкіл звертано ува­гу й на українську народність, яка творить дві третини людности провінції, щоб і вона мала свої народні школи та щоб загалом греко - римо - й вірмено-католики були рівноправні в шкільних спра­вах". Але цеї постанови через різні польські інтриги не виконува­но. Польські пани не бажали собі мати освіченого українського се­лянина, бо то не було в їхньому інтересі. Вони не допускали до організації народних шкіл, вживаючи при тому різних засобів. А якщо це було неможливе, тоді вони вимагали, щоб у тій школі на­вчання відбувалося польською мовою.

З поміж української інтелігенції у XVIII ст. найбільше прислу­жився справі народної освіти єпископ Петро Білянський (1736— 1798). Він доручав парохам, щоб у проповідях заохочували батьків віддавати дітей до школи, пояснюючи, які користі дає наука, а та­кож вимагав, щоб вони виготовляли списки хлопців, зобов'язаних ходити до школи. Але справа не була легкою, бо полякам власне залежало на тому, щоб таких шкіл не було й тому вони зі свого боку робили старання, щоб учителів, ба навіть дяків, які були звіль­нені від військової служби законом з 1778 р., забирали до війська. Дійшло до того, що в багатьох церквах, через брак дяків, забраних до війська, не було богослужень.

Згідно з державним розпорядженням, мовою навчання в школі мала бути мова більшости дітей. І коли мала приїхати комісія, щоб вияснити, котрих дітей більше, поляки вчителі відпускали зі шко­ли дітей греко-католицького обряду так, що більшість становили діти римо-католицького обряду, які не конечно мусіли бути поля­ками. Це вистачало, щоб мовою навчання стала мова польська.


Маючи добрі зв'язки з австрійською аристократією та цісарським двором у Відні, поляки намагалися представити українців Галичини як ворогів Австрії та симпатиків Росії. Такими нечесними заходами у 1805 р. полякам удалося дістати всі школи в Галичині й Буковині під нагляд римо-католицьких, тобто польських консисторій, які по­вели нагальну полонізацію українських шкіл1. Десять років забрало українцям, щоб нагляд над українськими школами перебрали укра­їнські консисторії. Однак, в міжчасі заходами шляхти в 1812 р. ска­совано в Галичині шкільний примус й селяни перестали посилати дітей до школи і тільки де-не-де священики та дяки вчили приватно у своїх хатах церковно-слов'янського письма.

Одним з головних опонентів поширенню освіти серед українсь­ких народних мас був польський львівський архієпископ граф Анджей А. Анквіч, який "настроював Відень і Рим проти греко-католицьких українців". Це власне він домігся того, що Відень виступив проти друкування шкільних книжок українською мовою з "політич­них причин".

Але деякі села не здавалися й самі організували школи. Наприк­лад, у селі Залуче на Покутті, селяни побудували школу в 1825 р. й зобов'язалися оплачувати вчителя, щоб він учив їх "діти читати, спі­вати й писати". Школа проіснувала 15 років і дуже не подобалася дітичам й в тридцятих роках, коли до школи прийшов учити дяк з су­сіднього села, вони постаралися, щоб того дяка забрали до війська, помимо того, що він був горбатий і до війська не надавався. Нового учителя по чотирьох роках навчання, дідич також арештував, піславши до нього війта зі своїми двірськими слугами, які вночі учителя закували в кайдани як злочинця і також віддали в рекрути. Внаслі­док того інші вчителі боялися йти до Залуча вчителювати. З другого боку, щоб відстрашити батьків і дітей від школи, дідич тих сільських хлопців, які вміли читати й писати, на фільварку посилав до найгір­ших робіт, а навіть запрягав до плуга. Взагалі, пани-дідичі не люби­ли письменних панщизняників і старалися таких віддавати до війська, де треба було служити 20, а пізніше 12 років. На практиці, як хтось пішов до війська, та ще й у чужі краї, то рідко коли повер­тався додому. Отже, пани робили все можливе, щоб наука виходила селянам на шкоду, а не на користь.

Однак знаходилися все ж люди, що ставали в обороні прав ук­раїнської мови і школи. Одним із перших, що займався організацією українських шкіл, був Михайло Левицький (1774—1858), пе-ремиський єпископ, який 8 березня 1816 р. був номінований львівським митрополитом. Він закликав священиків відновляти по парафіях школи, в яких мали б учити відповідно підготовлені дя­ки, а на референта шкільних справ у своїй Перемиській єпархії покликав священика І. Могильницького і йому доручив організа­цію і нагляд над школами.

Іван Могильницький (1777—1831), крилошанин перемиської ка­пітули, виявився відданим організатором й оборонцем українсько­го шкільництва й української мови. У 1816 р. він, у порозумінню з єпископом М. Лсвицьким, заснував перше в Галичині культурно-освітне "Товариство Галицьких Греко-Католіщьких Священиків для поширення письмами просвіти й культури серед вірних". Це То­вариство мало за ціль видавати шкільні й популярні книжки для ширення освіти українською мовою серед простолюддя. Але польсь­ка інтрига не дала можливсті цьому товариству розвинути свою діяльність.

Крім того, Могильницький у 1820 р. написав "Граматику язика славеноруського", тобто граматику української мови, але віденська цензура два рази відмовлялася дати дозвіл на її друкування, незва­жаючи на рекомендації митрополита Левицького. Ця праця була опублікована щойно в 1910 р. заходами відомого мовознавця Ми­хайла Возняка.

І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою "Rozprawa о jzyku ruskim" ("Розвідка про руську мову"), що з'яви­лася в 1829 р. У ньому автор відрізнив українську мову від польсь­кої і російської мов, та доводив її самостійність, ставлячи на рівні з іншими слов'янськими мовами. Крім того, Могильницький опра­цював катехизм "Наука християнина", що його видав митрополит Левицький. І. Могильницький був також автором ще й п'ятьох інших шкільних підручників, які, так само як і катехизм, були пи­сані щоправда ще книжною мовою, але вже із використанням зраз­ків народної мови. Отже, можна спокійно твердити, що крилоша­нин Іван Могильницький був передвісником "Руської Трійці".

У 1818 р. на перемиський владичий престіл прийшов єпископ Іван Снігурський (1784—1847), який також виявився прихильни­ком освіти селянських мас. Він разом із крилошанинами І. Могильницьким та професором греко-католицької духовної семінарії у Львові Іваном Лаврівським закладав парафіальні школи й у 1832 р. на 697 парафій перемиської єпархії було 385 шкіл, 24 три­віальні та дві головні школи. Незаможним студентам єпископ да­вав стипендії й за його часів Перемишль став центром музичної освіти. Це, очевидно, не було в інтересах поляків, які твердили, що українська мова — це "некультурний діалект" польської мови й тому його не варто поширювати. На єпископа Снігурського поляки робили багато доносів до Риму, до Відня й до львівського гу­бернатора, що він роздуває національну ворожнечу.

Щоб готувати дяків-учителів, Іван Могильницький разом з єпис­копом Снігурським заснував у жовтні 1817 р. Дяко-вчительський Інститут у Перемишлі, щоб там навчалися на дяків й учителів си­ни селян, дяків і священиків, які не мали власних засобів продов­жувати освіту. Духовенство радо підтримало цей почин щедрими дарами, а директором Інституту став сам І. Могильницький.

Проте заснування Інституту стрінулося з труднощами, бо влада заборонила вчити там українською мовою, мовляв, цією мовою не­має літератури й тому радили вживати польської мови, як викладової. Тоді митрополит М. Левицький звернувся в цій справі до цісаря, який наказав створити окрему комісію з 11 губерніяльних радників та чотирьох духовних осіб, а саме: від поляків архієпис­коп А. Анквіч та канонік Мінасевич, а від українців митрополит М. Левицький та крилошанин Іван Могильницький. Більшість чле­нів комісії — поляків висловилися проти українських шкіл, а єпис­коп Анквіч заявив, що "в Галичині, як частині давньої Польщі, може бути лише польська мова народною і польські школи".

Митрополит Левицький і крилошанин Могильницький не по­годилися з таким рішенням і внесли протест, внаслідок якого в 1818 р. цісар видав постанову, що: 1) в усіх народних школах Галичини й Буковини греко-католицькі священики мають навчати дітей релігії своєю народною, тобто українською мовою; 2) в усіх народних школах зі змішаною дітворою, римо-католицького та греко-католицького обрядів, навчання, крім релігії, має відбувати­ся польською мовою, але дітей греко-католиків треба навчити чи­тати й писати по-українськи; 3) у тих народних школах, де вчать­ся діти греко-католицького обряду, навчання має відбуватися по-українськи, але дітей треба навчити також читати й писати по-польськи; 4) де вже існують змішані школи, там греко-католики можуть на власний кошт організувати школи з українською мо­вою навчання; 5) над школами римо-католицького обряду нагляд мають здійснювати римо-католики, над греко-католицькими — гре­ко-католики, а над змішаними — нагляд здійснюватиме духовник того обряду, до якого належить більшість дітей; 6) школи з чисто українською дітворою мають право користуватися підмогою шкіль­ного фонду.

Отже, завдяки митрополитові Левицькому і його шкільному ре­ферентові І. Могильницькому українська мова в школі укріпила­ся, але все-таки польська мова мала більші привілеї. Українська громада могла у деяких випадках організувати школи з українською мовою навчання, але на власний кошт тоді як усі польські школи оплачував шкільний фонд, тобто з податків усього населення Га­личини. Ця постанова була чинна аж до 1848 р. Внаслідок такої політики в трьох останніх роках перед скасуванням панщини у де­сяти округах Галичини в народних школах було 4262 учні римо-католицького обряду та заледве 1282 греко-католицького, тобто ук­раїнців. У багатьох селах Галичини існували шкільні будинки, але вони стояли пусткою, або використовувались для інших громадських цілей.

У першій чверті XIX ст. дійшло було до того, що українські бо­гослови навчалися церковно-слов'янської та української мови щой­но в останніх роках студій, щоб могли відчитати Службу Божу з цер­ковно-слов'янських книжок. Молоді парохи говорили проповіді та­кою каліченою мовою, що їхні парафіяни мало що могли їх розумі­ти. Бували й такі випадки, що греко-католицький священик не знав ні читати, ні говорити народною мовою. Про страшний занепад ук­раїнської мови найкраще може свідчити той факт, що у 1830 р. був виданий словник церковно-слов'янської мови з поясненнями поль­ською мовою. У той час навіть австрійський уряд звернув увагу, що "руське священство не піддержує сільських народних шкіл і не вчить у них дітей". Завдяки польським інтригам шкільництво сто­яло у Галичині погано, інтелігенція була байдужа або відчужена від свого народу, а змагання ідейних одиниць закінчувалися звичайно невдачами. З такого стану найбільше могли радіти поляки, маючи враження, що населення Галичини ось-ось перестане існувати як окрема національна група.

У 1820—1830 pp. коло молодого єпископа Івана Снігурського (1784—1847) зорганізувався цілий гурт учених і патріотично настро­єних священиків: професор і ректор греко-католицької духовної се­мінарії у Львові Іван Лаврівський (1773—1846); автор граматики ук­раїнської мови Йосиф Левицький (1801—1860); етнограф і філолог Иосиф Лозинський (1807—1889); історик Антін Добрянський (1810— 1877) та інші. Заходами митрополита Левицького, єпископа Сні­гурського та крилошанина Могильницького почалося друкування українських книжок, але все ще мертвою, церковно-слов'янською мовою.

Незважаючи на всі заходи патріотичної частини духовенства, більшість інтелігенції була відчужена від свого народу, а змагання ідейних одиниць закінчувалися здебільшого невдачами. Цей стан цуже засмутив Якова Головацького, який писав, що "руський на­рід (тобто український), другий щодо кількості серед слов'янських народів, не може виказатися такою літературою, що відповідала б його чисельності... Горстка людей, як словінці, дальматинці (хор­вати), лужицькі серби, словаки видають часописи, а три мільйони русинів... під лагідним скиптром Австрії — жиють без літератури, без часопису, без національної освіти, без шкіл — як дикуни".

загрузка...