Церква і народ

Колосальне значення в національному відродженні галицької вітки українського народу відіграла Українська Греко-Католицька Церква. Вона охоплювала найширші маси населення й національ­на свідомість у багатьох селах залежала від свідомості пароха. Здебільшого священик був єдиною високоосвіченою людиною на селі, до якого всі зверталися як до свого батька за порадою і він мав великий вплив на своїх парафіян. Про значення Української Греко-Католицької Церкви влучно висловився священик Йосиф Заячківський на перших основуючих зборах Львівської "Просві­ти": "Дивні речі чинить Провидіння... Та Унія, що її сприяв польський уряд в XVI ст., перевернулася в XIX ст. в найбільшу захисницю української національної справи, давши низку патрі­отів священиків-католиків, що врятували Галичину від полоніза­ції, подібно як католицькі священики врятували Ірляндію від англізації..." Велику роль у цьому процесі відіграли владики, що стояли у проводі Церкви: Михайло Левицький, Григорій Яхимо-вич і Спиридон Литвинович.

У 1869 р. помер галицький митрополит Литвинович, і папа Пій IX назначив митрополитом адміністратора Перемиської єпархії, єпископа Иосифа Сембратовича, доктора теології і професора Львівського університету. Це була людина науки й не конечно приготована вести боротьбу з москвофільським рухом, що тоді заіснував в церковно-релігійному житті Галичини. Але в 1880 pp. моск­вофільство набрало такої сили, що врешті й австрійський уряд не міг довше його легковажити. Зокрема коли І. Наумович перейшов на православ'я з цілим селом 1876 р. Це було на руку полякам, які використали те як доказ, що українцям годі вірити, навіть якщо вони заявляють себе австрійськими патріотами, бо по суті вони є вірними слугами Москви. Для Москви це був доказ, що "унія й католицтво"— це накинене згори ярмо, бо по суті українці зали­шаються нез'єднаними православними, для яких Москва є третім Римом.

Митрополит Йосиф Сембратович виявився прихильником ук­раїнізації церкви, сам говорив проповіді по-українськи та й свя­щеникам те саме наказував. Він поборював п'янство, що тоді дуже поширене було по селах, і надав тій справі церковно-релігій­ного характеру. Очоливши т. зв. відроджекецький рух, він уклав окремий статут для церковних братств тверезості. Священики, які на селах користувалися великим авторитетом, брали активну участь у тій боротьбі. Наприклад, в селі Денисові на Тернопільщині ларохом був через довгі роки священик Йосиф Вітошинський, який палицею гонив селян з москвофільської читальні Качковського та з корчми. Він організував у селі читальню "Просвіти", другу з Галичині після Львова і своєю довголітньою та наполегливою пра­цею поставив село на рейки українського національного відрод­ження. Завдяки йому читальня ім. Качковського занепала й зник­ла, спорожніли жидівські корчми в селі2. Отець Йосиф Вітошинсь­кий не був винятком. Це, очевидно, ^підривало зиски дідичів^ і за те пани зненавиділи митрополита Иосифа Сембратовича й не полишали нагоди, щоб йому за те відплатити. Остаточно через польські інтриги на цісарському дворі, підсилені поширенням мос­квофільства серед духовенства, у 1882 р. цісар домігся від папи усунення митрополита Иосифа. На місце митрополита прийшов його небіж Сильвестер Сембратович.

Другою важливою справою, яку започатковано завдяки митро­политові Йосифові Сембратовичеві, стала реформа чину О. Василіан. Політика митрополита Иосифа, як також і народовців, на­сторожила не тільки москвофілів і поляків, але також й австрійський уряд, ба навіть Рим, який почав цікавитися українськими справа­ми й вимагав, щоб менше уваги було присвячувано національному вихованню молоді, а більше католицькому. У зв'язку з тим папа Лев XIII призначив польський монаший чин "Змартвихвстанців" реформувати монаший чин ОО. Василіан, який знаходився у стані занепаду. Коли на початку XIX ст. він нараховував 144 монастирі та 1225 монахів, то на початку 1880-х pp. їх залишилося заледве 14 і з 50 монахами. Сподіваючись певних успіхів у своїй полонізаційній політиці, Галицький сойм негайно ухвалив на ту ціль 100 000 ринських, помимо протестів греко-католицького священика, посла Степана Качали. Щоправда, призначення єзуїтів "змартвихветанців" та реформування українського монашого чину насторожило українську громадськість, але згодом виявилося, що реформа себе виправдала і "з реформованих василіан вийшло багато прекрасних священиків, богословів і церковно-громадських діячів".

Василіани відновили місійну працю, працювали серед української молоді, організуючи молодечі "Марійські Дружини", які до вибуху світової війни налічували понад 20 000 членів. Вони зорганізували початкову гімназію — Інститут св. Йосафата в Бучачі, в якому на­вчалося до 800 учнів. Крім того, василіани розвинули доволі ус­пішну видавничу діяльність з осередком у Жовкві, де появилася ціла низка української релігійної літератури. Вони видавали місяч­ний журнал для народу "Місіонар", для молоді — "Наш Приятель", а по війні — також науковий журнал "Записки ЧСВВ".

Митрополит Сильвестер Сембратович велику увагу приділяв скріпленню Греко-Католицької Церкви. Він провів у ній основні реформи, а в 1885 р. створив нову єпархію з осідком у Станісла­вові, яка охоплювала Покуття і частину Поділля.

С. Сембратович 1891 р. скликав у Львові провінційний собор, який упорядкував низку обрядових справ, що утруднювали духов­ну працю і спиняли розвиток Церкви. За ініціятивою василіанина Єремії Ломницького він 1892 р. заснував нове чернече згромаджен­ня сестер служебниць для релігійного виховання дітей і шкільної молоді та харитативної допомоги по парафіях. У Львові відкрив ді­вочий інститут, який віддав під опіку Сестер Василіанок.

Сильвестр розумів загрозу москвофільства, яке ширилося серед мало-, а то й неграмотного населення, з одного боку, а з другого, те, що йшов запеклий бій із польським кліром. Більшість освіче­ного духовенства була т. зв. "кацапами", тобто москвофілами, так що митрополит не міг вести з ними відкритої протимосквофільсь-кої боротьби, щоб не зразити собі більшої частини греко-католицьких священиків. Однак тому, що він вибрав посередню і на той час правильну лінію, частина духовенства народницького напрям­ку дивилася криво на нього, а молодь таки ворожо. Народовці, під впливом драгоманівського антиклерикалізму, виступали проти митрополита, але згодом помирилися з ним, зокрема коли у виборах до парламенту у 1885 р. він провів своїх двох кандидатів у по­сли. Це показало народовцям, що Сембратович має силу і з ним треба співпрацювати. Митрополит включився у громадську діяль­ність та сприяв народовецькому рухові угодовецького відламу. За заслуги супроти Церкви папа Лев XIII номінував митрополита Сембратовича кардиналом.

У 1898 p. C. Сембратович помер, і в 1900 р. на галицький мит­рополичий престіл прийшов молодий монах-василіанин граф Ан­дрей Шептицький. До нього також чимало українців ставилося з недовір'ям й підозрівало, що він, як нащадок старого українсько­го, але сполыценого роду, сприятиме польським впливам на укра­їнські справи. Так само поляки сподівалися, що молодий митро­полит причиниться своїм впливом на зупинення національного роз­витку галицьких русинів-українців. Але митрополит Андрей скоро включився в боротьбу за права українського народу й під його впли­вом багато священиків греко-католиків зірвало з москвофільством і приєдналося до народовецького табору. Турбуючись народною культурною спадщиною, у 1913 р. митрополит Андрей Шептиць­кий заснував у Львові Український Національний Музей і сам став його головним меценатом. Своєю відданою працею для української церкви й народу митрополит Андрей зумів прихилити до себе на­родні маси і ще до вибуху першої світової війни уже був визнаний усіма як український патріот.