Боротьба за український університет

Одною із пекучих проблем Галичини на переломі XX ст. було пи­тання українського університету. Заснований у Львові 1784 р. піса­рем Иосифом II університет з німецькою мовою викладання мав бу­ти переданий українцям так швидко, як тільки вони розвинуть задо­вільно свою мову. У 1822 р. поляки домоглися кафедри польської мови й літератури, яка там існувала аж до 1848 p., коли ректор Тавгер заявив, що "цей університет слід вважати українським", та що він ще через деякий час буде німецько-український. Того ж самого року відновлено там кафедру української мови й літератури, де ви­кладачем був призначений Яків Головацький.

Заходами А. Ґолуховського 4 липня 1871 р. цісар Франц Иосиф дозволив замінити німецьку мову польською і професори мали вільну руку, якою мовою викладати свої предмети, українською чи польською. А тому що більшість професорів були поляки, у Львівському університеті запанувала польська мова. У 1878 p., помимо цісарського декрету з 1781 p.,- новообраний ректор Лев Білінський заявив, що університет за своїм характером повинен стати польським. Професори-українці і студенти запротестували проти того, але поляки вперто проводили в життя свою політику й антиукраїнський рух в університеті скріплювався. Так почалася бо­ротьба за український університет у Львові, з одного боку, парла­ментарним шляхом за посередництвом численних виступів укра­їнських послів у Віденському парламенті, а з другого — шляхом незалежних акцій українського студентства, демонстрацій, страй­ків, а також т. з. "буч". У 1883 р. українські студенти на своїх вічах поставили категоричну вимогу запровадження української мови та відкриття кафедри історії України у Львівському універ­ситеті.

У липні 1899 р. студенти-українці організували свій з'їзд, на яко­му обговорювано питання надання Львівському університетові ук­раїнського характеру. Однак, стративши надію на відвоювання Львівського університету і взагалі на позитивне полагодження спра­ви, вирішили домагатися окремого українського університету. Цю думку підхопило українське суспільство й українські посли на чолі з Костем Левицьким поставили це питання у віденському парла­менті на денний порядок. Але позитивного висліду та вимога не дала, за винятком того, що в 1894 р. в існуючому університеті від­крито кафедру "Всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на істо­рію Східної Європи" з українською мовою викладання. На викла­дача запрошено Михайла Грушевеького з Києва. Але боротьба за окремий український університет продовжувалася. На своєму вічі в 1901 р. студенти вимагали створення в міжчасі паралельних кла­сів з українською мовою викладання в усіх трьох факультетах (права, медицини й філософії) та двомовних університетських формулярів, в українській і польській мовах.

Тим часом українські делегації оббивали пороги у віденському парламенті з вимогою окремого українського університету. Дійшло до поважного конфлікту поміж студентами поляками, які стали в оборону "польського" університету, та українцями. Демонстрації ставали щорічним явищем і повторялися в 1903 p., 1906 p. і де­кілька разів у 1907 р.

У січні 1907 р. студенти влаштували одну з найбільших "буч", внаслідок якої поліція арештувала 99 студентів, серед яких були Ми­рослав Січинський, Володимир Левицький, Іван Крип'якевич, Пет­ро Карманський та багато інших, (відома тоді "Справа 100"). Обо­роняти безплатно заарештованих зголосилися найбільш відомі адвокати — Кость Левицький, Микола Шухевич і Володимир Старосольський, але до суду справа не дійшла. Студенти 21 лютого оголосили голодовий страйк з вимогою, щоб їх випустили й на су­ді вони могли відповідати "з вільної стопи". Польський крайовий суд вирішив звільнити з тюрми тільки найбільш ослаблених, але студенти солідарно заявили, що вийдуть усі, або ані один, що вони готові вмерти голодною смертю. І суд випустив усіх 27 лютого, а українська громадськість стрічала їх як героїв.

У 1907 р. міністр освіти обіцяв ту справу розглянути, і коли по трьох роках поляки стали вимагати, щоб парламент офіційно ви­знав Львівський університет як польську установу, українці орга­нізували численні віча, на яких схвалювано вимогу окремого укра­їнського університету. Тим часом поляки вирішили розв'язати те питання силою. Вони організували "боївки", які часто нападали на студентів-українців. Це викликало реакцію серед українського студентства й 1 липня 1910 р. дійшло до збройної сутички, в якій загинув студент Адам Коцко та було багато поранених з обох боків.

У справу вмішалася поліція і заарештувала 127 студентів-україн­ців, серед заарештованих не будо ні одного поляка. З них суд по­карав 101 тюрмою і позбавив академічних прав. Справа пішла до Відня і цісар потвердив кару десятьом, а 91-го студента звільнив.

Українські посли до віденського парламенту внесли негайну скаргу до прем'єра уряду з вимогою окремого українського універ­ситету. Справа знову затягалася, бо хоча австрійський уряд годив­ся такий університет відкрити, проти цього виступив польський по­літик професор В. Грабський і контрольована поляками Львівська міська Рада.

До польсько-українського антагонізму долучився ще й ректор Львівського університету Дембінський, який 14 грудня 1907 p., всу­переч розпорядженню міністерства, щоб т. зв. імматрикуляцію від­читувати латинською мовою, відчитав польською мовою. Коли ж студенти-українці запротестували, тоді польські шовіністи кинулися на них і важко їх покалічили2. Це викликало протест українських послів у віденському парламенті.

Справа українського університету у Львові не переставала бути актуальною. Після довгих торгів, цісар остаточно погодився, щоб для українців був збудований окремий університет не пізніше як до 1916 р. Прихильне ставлення австрійських властей у Відні було викликано напруженими міжнародними відносинами, а зокрема, між Австрією і Росією. Австрія хоч-не-хоч мусіла щось обіцяти для українців, щоби зберегти їхню лояльність.

У 1914 р. Галичина відзначала століття народин Тараса Шев­ченка. Величаво був зорганізований шевченківський здвиг 28 чер­вня 1914 р. у Львові, в якому взяли участь всі молодечі організації, близько 12 000 членів "Січей", "Сокола", "Пласту", "Українських Січових Стрільців" та спортових дружин. Були там також представники чеських, хорватських та словінських руханкових товариств. І, власне, на цьому здвизі наспіла вістка про вбивство австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда і його дружини в Сара­єві, що стала приводом до вибуху першої світової війни.

загрузка...