Боротьба за національні права

Через брак власної інтелігенціїБуковина не виявила великої політичної активності в часі Весни Народів. Визначною постаттю того часу був православнийєпискоц українець Євген Гакман (1834— 1873), який реорганізував свою Єпархію та підніс рівень православного духовенства.

У часі прилучення Буковини до Австрії, більша частина її належала до Радівецької єпархії, а менша до Сучавської. Обидві ці єпархії підлягали молдавському митрополитові в Яссах. Але австрійський уряд не бажав собі, щоб духовна влада над його підданими знаходилася поза кордонами імперії, тому цісар Йосиф II видав 24 квітня 1781 р. "патент", згідно з яким усі парафії, церкви й монастирі Православної Церкви в Буковині ввійшли під владу Радівецького єпископа Досифея Херескула, який з "єпископа Радівців" став "єпископом Буковини". На підставі цісарської постанови від 13 лютого 1781 р. єп. Херескул переніс свою катедру до Чернівець, де збудовано для нього нову пишну резиденцію.

Від 1783 до 1873 p. Буковинська єпархія підпорядковувалася православному митрополитові у Карловицях (Хорватія). Заходами єпископа Є. Гакмана Чернівецьку єпархію 1873 р. піднесено до стану митрополії й вона отримала незалежність як Буковинсько-Далматинська митрополія. В такому стані вона перебувала аж до розвалу Австро-Угорської імперії в 1918 р. В 1840 р. єпархія поділялася на вісім деканатів, які складалися з 148 парафій та 24 місцевостей. Крім того, до православної єпархії належало ще три монастирі, у Путній, Сучавиці та в Драгомірній. Понад дві третіх, або 269246 осіб належало до Православної Церкви, одна третя до інших віровизнань: 37738 римо-католиків, які мали один деканат, 9626 осіб різних інших християнськихрелігій та 10 293 особи жидівського віровизнання.

Говорити про національну свідомість буковинських українців у цьому часі важко, але вони знали й любили свою мову й тому поміж населенням сіл та адміністрацією, яка була в румунських руках, проходила затяжна боротьба за введення української мови до буковинських шкіл. Румунська мова у школах, якої діти не розуміли, відштовхувала їх від школи і сприяла зростанню неграмотності. У 1811 р. цісарська Комісія освіти доручала, щоб у но-возапланованих 17 "тривіальних" школах Буковини, у громадах зі змішаним румунським й українським населенням, учителі знали мову мешканців села. У березні 1844 р. згадана Комісія наказувала, щоб у публічних школах, на території між Прутом і Дністром, була введена українська мова. Але місцева румунська адміністрація саботувала це розпорядження. Згідно з переписом населення 1846 і 1851 pp., загальна кількість населення становила 447 095 осіб, в тому числі 188 288 українців (42,11%) і 175 670 румунів (39,30%), 37 855 німців (9,47%), 29187 жидів (6,53%) і 10086 або 3,59% інших2. Отже, румуни становили тоді дещо більше третини населення, яке в основному проживало в південній Буковині. І тоді як в усіх селах із румунським населенням мовою навчання в школах була румунська, румуни робили всілякі перешкоди, щоб не допустити українську мову до школи в українських селах, твердили, що буковинські українці — це насправді зукраїнізовані румуни.

Українське національне відродження на Буковині почалося доволі пізно, бо щойно в січні 1869 р., за ініціативою єпископа Гакмана було засноване перше українське товариство "Руська Бесіда" головою якого був обраний священик Василь Продан. Але перевагу тут мали москвофіли, які в 1870—1871 pp. видавали журнал "Буковинская Зоря" штучною церковнослов'янською мовою за редакцією учителя гімназії Івана Глібовецького. Починаючи з 1880 p., "Руська бесіда" почала розбудовувати читальні, які провадили культурно-освітню діяльність і ширили москвофільство. Одним із перших, хто виступив проти москвофільської політики "Руської Бесіди", був Осип Юрій Федькович. Ще в листопаді 1869 р. він написав статтю під заголовком "Щоб не було запізно! Голос спосеред руського народу". Але щойно в 1884 р. "Руську Бесіду" перебрали народовці, тоді вона скоро стала духовним культурним осередком національного відродження Буковини. Перед вибухом першої світової війни "Руська Бесіда" налічувала вже п'ять філій у повітових центрах Буковини та 150 читалень з 13 000 членів.

У 1870 р. організовано політичне товариство "Руська Рада" також під проводом В. Продана та впливами москвофілів, але 1885 р. на чолі Ради стали народовці — фінансист Іван Тимінський, гімназіальний учитель Єротей Пігуляк, педагогічний діяч і публіцист Омелян Попович й І. Окуневський. "Руська рада" видавала два часописи "Руська рада" і "Народний Голос". У 1880 р. під впливом галицьких народовців український рух на Буковині почав досить швидко ширитися.

Не мале значення для культурного розвитку Чернівців, як і для цілої Буковини, мало заснування учительської семінарії в 1870 р. та Університету ім. Франца Иосифа. Щоправда, в університеті викладання велося німецькою мовою, але були окремі кафедри української та румунської мов і літератур. З цього університету вийшов цілий ряд визначних буковинців і галичан, а між ними Іван Франко, Лесь Мартович та ін.

Під економічним оглядом за велике достягнення цього періоду можна вважати побудову залізничної сітки на Буковині: Чернівці — Львів, Чернівці — Вижниця, Чернівці — Заліщики та Чернівці — Новоселиця. Завдяки цьому Чернівці стали вузловим залізничним торговельним центром, що сприяло швидкому зростанню міста. У 1851 р. Чернівці мали всього 20 тис. населення, в 1900 р. воно зросло до 67 тис, а в 1930 р. до 112 тис.

У 1860 р. почали несміло з'являтися поетичні та прозові твори народною українською мовою. Не малу роль у цьому відіграли твори українських письменників з Наддніпрянщини — Григорія Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, а особливо поезії Тараса Шевченка. Одним із перших на Буковині почав писати свої твори народною мовою Осип Юрій Федькович Гординський (1834—1888). Замолоду він служив при війську, був учасником кривавих австрійських походів в Італію й тому багато віршів присвятив тяжкому "жовнярському" життю. Ці твори належать до найкращих серед його літературного дорібку. Перша самостійна збірка поезій з'явилася в 1862 р. під назвою "Поезії Іосифа Федьковича". Своїми поетичними творами, в яких він малює життя простого народу, вояка й селянина, Федькович здобув загальне визнання. Він "перший на всю закордонну Україну звернувся безпосередньо до народу, черпаючи від нього мотиви і зміст для своїх творів, принаймні найкращих, і цим зайняв в історії українського письменства одмітне місце",— писав С. Єфремов. Услід за Федьковичем пішов Сидір Воробкевич (1836—1903), літературний псевдонім Данило Млака, автор творів про історичне минуле й побут українського народу. Він же драматург і композитор.

Під кінець XIX ст. на літературному горизонті Буковини з'явилася нова сила, талановита символістка — ОльгаКобилянська (1865— 1942), яка у своїх творах, зокрема в першому під назвою "Людина", з'явився друком 1891 р., та в другому "Царівна" (1895 р.) ідеалізує аристократизм духа. В її пізніших творах "Природа", "Некультурна", а особливо в оповіданні "Битва", змальовані розкішними барвами картини природи, які можна зарахувати до поеми в прозі. А твори "Банк Рустикальний", "Земля", "На Полях" та інші дають читачеві реально-мистецькі сцени.