Австрійська автономія Галичини

З відновленням реакційного режиму в Австрії і приходом до вла­ди в Галичині губернатора поляка графа Агенора Голуховського Го­ловна Руська Рада мусіла припинити свою діяльність у червні 1851 р. Українці Галичини залишилися без свого легально визнаного полі­тичного проводу, бо й саме життя потрапило під вплив консерватив­них кіл, які згодом схилилися до москвофільства. Саме тоді припи­нено й організацію українського шкільництва, за що вина падає до деякої міри й на самих українців. У той час загальнообов'язковими предметами були українська й німецька мови, а польська була тільки вільним предметом. "Але українці не працювали над тим, щоби ні­мецьку мову заступити українською,— твердить відомий літературоз­навець Михайло Возняк. — Навпаки, вони стали усувати живу мову зі школи й заводити там штучну, церковнослов'янсько-російське язичіє й довели до того, що в 1857 р. українська мова перестала бути обов'язковим для учнів предметом".

Хоча Головна Руська Рада була змушена ліквідуватися, справа поділу Галичини була завжди актуальна. Заходами українських по­слів у Віденському парламенті в 1854 р. австрійський уряд видав декрет про поділ Галичини на дві частини, західну — польську та східну — українську. Але поляки, на чолі з намісником графом Голуховським, через свої впливи на цісарському дворі, зуміли недопустити до здійснення цього декрету й проведено тільки розподіл у судівництві, що не мало жодного політичного значення.

Поляки весь час продовжували політику полонізації українського населення й намагалися це робити різними способами. Переко­навшись, що церковна унія не дала їм сподіваних наслідків, вони намагалися примусити українців прийняти латинський алфавіт за­мість кириличної фонетичної азбуки, щоб під цим оглядом упо­дібнити українців до поляків. Азбучне питання найгостріше стало 1859 р. За ініціативи губернатора А. Голуховського уряд, задумав­ши накинути українцям латинку, створив окрему азбучну комісію, яка мала це питання розглянути, і вже був створений правопис, базований на чеському. Та азбука викликала негативну реакцію в українських колах, ба навіть члени азбучної комісії виступили од­ноголосно проти латинки (очевидно, за виїмком неукраїнців). На знак протесту крилошанин Михайло Куземський по трьох засідан­нях азбучної комісії зрезигнував з її членства і вніс від себе окре­мий меморіал, в якому висловив жаль, що уряд вмішується в ту справу. На тому питання введення латинки в український право­пис в основному закінчилося.

Зазнавши невдачі на полі азбуки, польська адміністрація роби­ла натиск на греко-католицьку церковну ієрархію, щоб вона з юлі­анського перейшла на григоріянський календар. Все це було спря­моване на те, щоб зробити Галичину польським краєм.

Під кінець квітня 1859 р. Австрія розпочала війну з італійським королівством П'ємонтом, яка закінчилася у червні 1859 р. перемо­гою союзних військ Франції і П'ємонту. Внаслідок переговорів і плебісциту, чотири князівства, що досі були під зверхністю Габсбургів, об'єдналися з королівством П'ємонту.

Поразка Австрії у боротьбі з П'ємонтом приспішила повернен­ня, хоча й обмеженої, але все ж таки конституції 1860 р. Централь­ною законодавчою установою стала Державна Рада, яка складала­ся з палати паків і палати послів. Остання мала 343 посли вибираних соймами, до якої угорський сойм мав висилати 85 послів, Бо­гемія й Моравія — 76, а Галичина — 38 послів, вибраних народом за куріальною системою. Нову конституцію проголошено 20 жовт­ня 1860 р., а в лютому 1861 р. видано окремі більш ліберальні ста­тути, згідно з якими всі австрійські краї стали автономними із влас­ними крайовими соймами для крайового законодавства, а серед них Галичина й Буковина як два окремі коронні краї.

Слабість Австрії (вона програла т. зв. семитижневу війну з Прусією) використали мадяри і в жовтні 1867 р. змусили Габсбургов реорганізувати австрійські володіння у двоєдину Монархію, Австрію й Угорщину, з окремими державними органами і парламентами. Під мадярським пануванням опинилися і слов'яни — на півночі Словаччина й українське Закарпаття, а на півдні — хорвати та про­вінція Войводіна зі змішаним населенням. У складі Австрії зали­шилися 17 територіальних коронних країв, у тому числі слов'янські Чехія й Моравія, Галичина й Буковина на півночі та Словенія на півдні. Австрійська конституція запевняла рівноправність усіх на­родів, а стаття 19 закону про загальні права громадян з 21 грудня 1867 р. говорила, що "всі народи в державі є рівноправні і кожний народ має непорушне право зберігати і плекати свою національ­ність і свою мову. Держава визнає рівноправність усіх мов, якими користується населення країни, у школі, в урядах і в політичному житті".

Під впливом перевороту до консерватизму в урядових колах ре­волюційний рух, викликаний "Весною Народів", серед українців почав також підупадати. Деяка частина української провідної вер­хівки, втративши надію на справедливість цісарського трону в Відні, як також віру у власні сили, почала шукати інших способів, щоб зберегти себе перед полонізацією. Зрештою Австрія, програвши вій­ну з Італією і Прусією, щораз більше втрачала повагу, як європейсь­ка держава, навіть серед своїх власних громадян. Зокрема факт, що для придушення мадярського повстання під проводом Кошута Ав­стрія мусіла просити допомоги в Росії, свідчив про занепад сили Габсбургів. Унаслідок того, деяка частина української інтелігенції почала дивитися на Росію, як на оборонця перед польським на­ступом. Але не всі. Однак, молодше покоління не поділяло такої думки, що й довело до поділу українського суспільства в Галичині й на Буковині на два табори: консервативний, з орієнтацією на Москву, та народовецький, з орієнтацією на власні сили.

Поляки знову, програвши повстання проти Росії у 1863 p., по­чали загравати з Габсбургами — заявляючи їм свою лояльність, до­моглися назначения графа А. Голуховського цісарським намісни­ком у Галичині вдруге, а в 1871 р. — втретє, з осідком у Львові.

До речі, від 1848 до 1916 p. намісниками в Галичині були тільки поляки, номіновані цісарем, які очолювали крайову адміністрацію і крайову Шкільну Раду.

У Галичині, де всевладною була польська адміністрація, консти­туційні права не мали значення для українців. У повітах, де укра­їнці становили понад 90% населення, внутрішньою мовою урядів була польська мова і влада спілкувалася з населенням тільки по-польськи. Дуже часто там не було ані одної середньої української школи. Старостою, головою суду, як і повітової ради, ба навіть "на­родним представником" у соймі й у віденському парламенті були неукраїнці1.

Мовою навчання в народних і середніх школах мала бути польсь­ка мова. Українські посли запротестували проти того і 31 грудня 1866 р. вийшли із залу нарад, але польська більшість у соймі, не звертаючи уваги на протести українців, ухвалила відповідний закон. Внаслідок того українські посли вислали листа до цісаря Фран­ца Иосифа, щоб він узяв українців в оборону перед польським наступом.

Згідно з уставом від 22 червня 1867 р., на відкриття нової се­редньої школи з українською мовою навчання вимагалося ухвали крайового сойму. У той же час, для відкриття польської гімназії вистачало звичайного розпорядження Крайової Шкільної Ради. Перша українська гімназія відкрилася 1867 р. у Львові, друга — 1887 р. у Перемишлі, 1892 р. — у Коломиї, 1898 р. — у Тернополі, 1905 р. — у Станіславові. Тобто за 40 років конституційного ладу в Галичині українцям дозволено було організувати заледве п'ять дер­жавних гімназій, тоді як поляки мали, крім Академії Наук у Кра­кові, ще й Колегію Мистецтва, Академію Сільськогосподарських Наук, дві Торговельні академії, 96 гуманістичних і 14 реальних гімназій.

Важко було отримати дозвіл на відкриття паралельних укра­їнських класів при існуючих уже польських гімназіях. Наприклад, у Бережанах батьків-українців, які внесли прохання відкрити па­ралельні українські класи в гімназії, на розпорядження повітового старости жандармерія проводила слідство в тій справі й змушувала відкликати свої підписи. Подібна петиція батьків у Стрию, подана в 1897 p., пробула декілька років у різних урядах і раптом "згорі­ла". Нову петицію, складену в 1905 p., Шкільна Рада відіслала до місцевого старости, який терором вимагав, щоб батьки відкликали свої підписи, а коли це не помогло, то Крайова Шкільна Рада повідомила заінтересованих, що та справа не є в її компетенції, бо дозвіл на відкриття паралельних українських класів у гімназії може дати тільки Крайовий Сойм.

Українців не допускали вчителювати в школах, зокрема у ви­щих класах, й українська мова була знехтована, як у школах, так і в урядах; для студентів-українців був обмежений вступ не тільки до університетів, але навіть до середніх шкіл.

За добу т. зв. Галицької автономії (1867—1914) поляки мали два польських університети, один у Кракові і другий у Львові, 10 тор­говельних шкіл, 200 сільськогосподарських шкіл нижчого типу, дві Високі Школи Політичних Наук, 18 учительських семінарій дер­жавних і 12 приватних. У 1911 р. в Галичині було 409 професорів університетів, з них тільки 10 українців, 129 професорів політех­нічних інститутів, серед яких не було жодного українця.

Для українців далеко легше було боротися за свої права у віден­ському парламенті, ніж у галицькому соймі, де за поляками завжди було останнє слово. У виборах до галицького сойму в 1908 p., щоб якомога менше ввійшло українців, намісник граф Потоцький за­стосував стару польську засаду "пусти русина на русина". Він зро­бив таємний договір з москвофілами й висунув москвофільських кандидатів проти українських. У виборчій кампанії поляки погро­зами намагалися перетягнути виборців на свій бік, а в часі самих виборів застосували терор. Жертвою того терору впав з польських рук селянин Марко Каганець, з села Коропець Бучацького повіту, який протестував проти польського зловживання під час виборів. Ці вибори ввійшли в історію Галичини як "криваві", в яких укра­їнці здобули заледве 12 посольських мандатів, москвофіли — 8, а поляки — 138. Як протест проти усіх зловживань і терору, моло­дий студент українець Мирослав Сочинський виконав під час ауді­єнції 12 квітня 1908 р. замах на графа Потоцького. "Це за кривди зроблені українському народові і за смерть Каганця", — заявив мо­лодий месник. І цей постріл почула ціла Європа.

загрузка...