Аракчеев і Голіцин

Почавши з 1812 p., коли цар Олександер був дуже зайнятий, спершу війною з Наполеоном, а пізніше з поборюванням революції у Росії та західній Європі, цілою імперією правила в його імені Дер­жавна Рада на чолі з графом Н. І. Салтиковим. Оскільки ця Рада зов­сім не вив'язувалася зі своїх завдань, зокрема в ділянці постачання для армії, 24 грудня 1815 р. Олександер І, зайнявшись закордонною політикою, назначив свого улюбленця графа Олексія Аракчеева за­ступником Салтикова та відповідальним за діяльність Ради. Водно­час він передав Аракчееву всю внутрішню адміністрацію імперії, який у своїй реакційній завзятості намагався перетворити державу в казарму. Це, очевидно, мусіло викликати певну реакцію не тільки на низах і серед інтелігенції, але навіть в аристократичних колах.

Олексій Аракчеев (1769-1834) був улюбленцем царя Павла ї, а опісля здобув велику прихильність і його сина Олександра І й то­му став надзвичайно впливовою людиною в імперіальному уряді. Через наступних 10 років, тобто до смерті царя Олександра І, Арак­чеев був головною особою, немов би намісником самого царя, і від­повідав за всі внутрішні справи імперії. У цей час Державна Рада втратила будь-яке значення в правлінні імперією і міністри не мали прямого доступу до царя, а тільки через Аракчеева. Деякі іс­торики твердять, що в особі Аракчеева "скупчилася жорстокість і жадоба влади, пов'язані з сильним почуттям обов'язку служби ца­реві. Це виявилося в удаваній скромності й байдужості до винаго­роди. Його сучасники стверджують, що Аракчеев був не тільки жорстокий, він не раз виявляв ознаки звірства та грубості, подібно, як це було в царя Павла І. Ставши всемогутнім за Олександра І, Аракчеев був жорстокий супроти всіх своїх підлеглих. Але найгір­ше було те, що ніхто не міг похитнути царського довір'я до нього й тому будь-які скарги й петиції не знаходили з боку царя належ­ного відгуку. Навпаки, Олександер І завжди підтримував усі заходи Аракчеева.

З особою Аракчеева пов'язані також військові поселення, де він виявив найбільше свого поліцейського деспотизму.

Другою надзвичайно важливою особою в Російській імперії був князь Олександер Голіцин (1773-1844) , особистий друг і приятель Олександра І, якому він також безмежно довіряв. У 1803 р. Олек­сандер І іменував Голіцина головою Святішого Синоду Російської Православної Церкви, а в 1817 р. головою Міністерства Духовних Справ і Народної Освіти. Він також був головою Біблійного Това­риства, завданням якого було робити переклад Біблії на мовах на­родів Російської імперії та поширювати її серед них. Білоруський історик Митрофан Довнар-Запольський твердив, що О. Голіцин, незважаючи на те, що вважав себе деїстом та захоплювався філо­софією, насправді був невігласом як у філософії, так і в релігії. Його найближчим дорадником був кар'єрист М. Г. Магніцький, який уважав, що університети є розсадниками вільнодумства і тому їх треба публічно знищити. Щоправда, університети залишилися, але їхню свободу дуже обмежили.

За урядування Голіцина серед професорів університетів проведе­но чистку й усіх "неблагонадійних" усунено з їхніх посад. За викла­дачами університетів та інших високих шкіл посилено контроль. У 1821 р. видана інструкція, в якій докладно вказувалося на завдання та кількість викладів кожного предмету. Окремий указ 1822 р. забо­ронив будь-які таємні товариства в Росії, посилював цензуру преси й наукових видань тощо. Отже, реакція запанувала в усіх ділянках народного життя. Як з особою Аракчеева пов'язані військові посе­лення, так з Голіциним пов'язана справа освіти й науки. Завдяки цим двом особам й, очевидно, безмежному довір'ю до них самого царя, в Російській імперії наступила реакція найгіршого сорту.