Аракчеев і голіцин

Почавши з 1812 p., коли цар Олександер був дуже зайнятий, спершу війною з Наполеоном, а пізніше з поборюванням революції у Росії та західній Європі, цілою імперією правила в його імені Державна Рада на чолі з графом Н. І. Салтиковим. Оскільки ця Рада зовсім не вив'язувалася зі своїх завдань, зокрема в ділянці постачання для армії, 24 грудня 1815 р. Олександер І, зайнявшись закордонною політикою, назначив свого улюбленця графа Олексія Аракчеева заступником Салтикова та відповідальним за діяльність Ради. Водночас він передав Аракчееву всю внутрішню адміністрацію імперії, який у своїй реакційній завзятості намагався перетворити державу в казарму. Це, очевидно, мусіло викликати певну реакцію не тільки на низах і серед інтелігенції, але навіть в аристократичних колах.

Олексій Аракчеев (1769-1834) був улюбленцем царя Павла ї, а опісля здобув велику прихильність і його сина Олександра І й тому став надзвичайно впливовою людиною в імперіальному уряді. Через наступних 10 років, тобто до смерті царя Олександра І, Аракчеев був головною особою, немов би намісником самого царя, і відповідав за всі внутрішні справи імперії. У цей час Державна Рада втратила будь-яке значення в правлінні імперією і міністри не мали прямого доступу до царя, а тільки через Аракчеева. Деякі історики твердять, що в особі Аракчеева "скупчилася жорстокість і жадоба влади, пов'язані з сильним почуттям обов'язку служби цареві. Це виявилося в удаваній скромності й байдужості до винагороди. Його сучасники стверджують, що Аракчеев був не тільки жорстокий, він не раз виявляв ознаки звірства та грубості, подібно, як це було в царя Павла І. Ставши всемогутнім за Олександра І, Аракчеев був жорстокий супроти всіх своїх підлеглих. Але найгірше було те, що ніхто не міг похитнути царського довір'я до нього й тому будь-які скарги й петиції не знаходили з боку царя належного відгуку. Навпаки, Олександер І завжди підтримував усі заходи Аракчеева.

З особою Аракчеева пов'язані також військові поселення, де він виявив найбільше свого поліцейського деспотизму.

Другою надзвичайно важливою особою в Російській імперії був князь Олександер Голіцин (1773-1844) , особистий друг і приятель Олександра І, якому він також безмежно довіряв. У 1803 р. Олександер І іменував Голіцина головою Святішого Синоду Російської Православної Церкви, а в 1817 р. головою Міністерства Духовних Справ і Народної Освіти. Він також був головою Біблійного Товариства, завданням якого було робити переклад Біблії на мовах народів Російської імперії та поширювати її серед них. Білоруський історик Митрофан Довнар-Запольський твердив, що О. Голіцин, незважаючи на те, що вважав себе деїстом та захоплювався філософією, насправді був невігласом як у філософії, так і в релігії. Його найближчим дорадником був кар'єрист М. Г. Магніцький, який уважав, що університети є розсадниками вільнодумства і тому їх треба публічно знищити. Щоправда, університети залишилися, але їхню свободу дуже обмежили.

За урядування Голіцина серед професорів університетів проведено чистку й усіх "неблагонадійних" усунено з їхніх посад. За викладачами університетів та інших високих шкіл посилено контроль. У 1821 р. видана інструкція, в якій докладно вказувалося на завдання та кількість викладів кожного предмету. Окремий указ 1822 р. заборонив будь-які таємні товариства в Росії, посилював цензуру преси й наукових видань тощо. Отже, реакція запанувала в усіх ділянках народного життя. Як з особою Аракчеева пов'язані військові поселення, так з Голіциним пов'язана справа освіти й науки. Завдяки цим двом особам й, очевидно, безмежному довір'ю до них самого царя, в Російській імперії наступила реакція найгіршого сорту.