ВИСНОВКИ

Наведені в монографії теоретичні узагальнення та нове наукове вирішення щодо складу української козацької старшини та система її родинних зв’язків дали змогу вперше в історіографії надати системного вигляду цій темі. Крізь призму проблем джерелознавства, історіографії, структурноперсонального і мережевого аналізу протягом усього періоду існування Козацької держави доведено, що козацька старшина як історичне явище персоніфікується значно більше, ніж вважалося раніше, що, у свою чергу, вносить значні корективи у дослідження стосовно її значення в історії козацтва загалом.

1. Удалося з’ясувати основні етапи, напрями і ступінь наукової розробки досліджуваної теми. Динаміка зміни цілей, підходів, теоретикометодологічних засад, ступеня науковості досліджень зазначеного сюжету дозволили виділити три етапи: дореволюційний (ХІХ — початок ХХ ст.), радянський (1917–1991 рр.), сучасний, який розпочався з проголошенням державної незалежності України. Відсутність спеціальних досліджень вказаної проблематики протягом двох перших періодів зумовлювала описовість і фрагментарність у працях з історії Гетьманщини. Перетворення проблеми у повноцінний об’єкт дослідження відбулося лише в умовах здобуття державної незалежності України. Протягом третього періоду відбулись значні зрушення, але у більшості випадків вони стосуються постановки нових історіографічних питань та часткового їх вирішення. Синхронний аналіз усього масиву вітчизняної та зарубіжної історіографії, яка вивчала різні аспекти діяльності української козацької старшини, засвідчує, що історично зумовлений період «первісного нагромадження» емпіричних знань у вітчизняній історіографії дещо затягнувся. Українська історіографія у багатьох напрямах перебуває далеко не на завершальному етапі цього періоду емпіричних знань. Такий стан зумовлений тим, що у перший період дослідження історії України велися у річищі пануючих російської й польської історіографії, в другий період стався розрив тяглості українського історіографічного процесу, який лише наприкінці цього періоду відродився, але залишався в лещатах тоталітарного антифактологічного, антиемпіричного, антинаукового підходу до багатьох питань історичного минулого. Історії козацтва і старшини належало серед цих питань одне із чільних місць. Не принижуючи ролі істориків ХІХ–ХХ ст. (представників двох перших виокремлених періодів), які досліджували історію старшини, зазначимо, що вони зробили багато для збереження фактологічної бази, але завершення її формування припадає на день сьогоднішній. Тому перехід до конкретноісторичних досліджень з політологічним і філософським осмисленням можливий лише через розвиток спеціальних історичних дисциплін, які є підгрунтям будьякого фундаментального дослідження.

2. Охарактеризована джерельна база (13 груп джерел), яка сприяє вирішенню завдань, поставлених у нашому дослідженні. Вирізнення всіх компонентів джерельної бази дозволило використати їх у системі, коли одне джерело доповнює чи дає можливість перепровірити інше, причому факти визначалися завдяки критичному аналізу різних даних одного джерела або через синтез фактичного матеріалу з кількох джерел. У пропонованій монографії, використані переважно, документальні джерела, менше — наративні.

Стосовно першого виду джерел зазначимо, що першочергове значення за ступенем важливості й обсягом використання для нашого дослідження має обліковостатистичний різновид, потім йдуть судові, дипломатичні і законодавчі акти. Перевірка повноти і достовірності вказує на переваги реєстрів, присяг та відомостей. Вивчення текстів джерел та проведення їх історичної критики дає змогу дійти висновку, що надійним джерелом є пом’яники, заповіти, метричні і сповідальні книги, судові та маєткові документи. З наративних же джерел найбільшу увагу привертає листування, меншою мірою — літописи. Літописці хоч і мали високе бажання неупереджено відобразити історичні реалії, проте їх спроможність і об’єктивність була набагато нижчою, ніж у творцівсучасників документації. Тому інформація літописів використовувалася лише після спеціальної комплексної перевірки і порівняння з іншими документами. Зазначимо, що джерельна база дослідження збереглася нерівномірно як за часом, так і територіально. Особливо багато втраено документів щодо Гетьманщини періоду 1648–1715 рр., що відобразилося і на повноті реєстрів старшини. Це ж стосується і локальної історії, — якщо Лівобережжя документоване краще, то про старшину правобережних полків збереглися лише поодинокі згадки.

Проте прогалини в окремих группах джерельної бази, розпочинаючи з 1715 р., не впливають на її повноту. Реєстри доповнюються даними присяг, «сказок» і послужних списків, метричних і сповідальних книг, Генерального слідства про маєтності, Рум’янцевською ревізією. Для генеалогій козацькостаршинських фамілій першочергове значення мають дворянські родовідні книги, контрольним джерелом є поминальні записи синодиків. Уперше в такому обсязі використані та виявлені місця зберігання багатьох з 70 козацьких полкових реєстрів та 15 синодиків.

3. Визначені методологічні засади. Дослідження побудоване на структурноперсональному аналізі з використанням методик цивілізаційного підходу, а також методу мереженого аналізу. Методику конкретних історикогенеалогічних досліджень доповнено методикою дослідження поминальних рядів козацької старшини.

4. Уточнено структуру старшинських урядів (доповненно такими елементами, як старший полковий канцелярист, полковий підканцелярист, сотенний канцелярист, виборниі тимчасові посади полкових і сотенних комісарів). Вказано на особливу роль уряду городового отамана полкового міста, на падіння ролі генерального обозного і стрімке зростання впливу генерального писаря. Привернута увага до таких категорій, як військові і полкові священники. Вдалося здійснити структурні узагальнення старшинської урядової та неурядової ієрархії.

5. Подано еволюцію значного військового товариства. Підтверджено, що отриманню такого статусу передувало перебуння на старшинському уряді. Виявлено і складено перелік значних військових товаришів, стосовно яких такі уряди ще необхідно встановити. Вказано на республіканські коріння виникнення значного товариства та заміну його бунчуковим товариством як інститутом гетьманської влади. Вдалося відобразити місце подвійних товаришів (які упускаються у всіх відомих ієрархіях) серед комонних урядників.

6. Виявлено і доповнено персональний склад старшини шляхом укладення їх реєстру, який нараховує 4392 урядники різних рівнів (рахуючи від сотників і вище), що репрезентували 2921 родину. З них 276 родин мали по два представники, 141 — по три, 74 — по чотири, 51 — по три, 31 — по шість, 10 — по сім, 12 — по вісім, 13 — по дев’ять, 11 — по десять, 3 — по одинадцять, 2 — по дванадцять, 2 — по тринадцять, 3 — по чотирнадцять, 1 — п’ятнадцять, 2 — по сімнадцять, 1 — дев’ятнадцять.

Відомо 158 полковників з 140 родин правобережних полків (по 3 — Бути, Дорошенки, Золотаренки, Гамалії, по 2 — Яненки, Трушенки, Лизогуби, Коваленки (Ковалевські), Гуляницькі, Воронченки, Гродзенки, Бутенки, Безпалі, Богаченки).

З 223 полковників 113 полковничих родин Лівобережжя 32 родини мали кількох представників. Дві родини дали козацькому війську по чотири полковники (Сулими і Самойловичі), 10 родин по три (Танські, Милорадовичі, Лизогуби, Левенці, Ігнатовичі, Золотаренки, Жураховські, Горленки, Гамалії, Апостоли), 20 родин — по два (Щербини, Черняки, Розумовські, Пушкаренки, Постоленки, Полуботки, Небаби, Носачі, Максимовичі, Іскри, Кочубеї, КоровкиВольські, Ілляшенки, Завадовські, Гуляницькі, Гладкі, Гаркуші, Галагани, Бутрими, Борсуки).

Загалом відомий 361 полковник з 205 родин Гетьманщини. Одна родина Золотаренків дала козацтву 5 полковників, чотири родини (Сулими, Самойловичі, Бути, Гамалії) — по 4, 10 родин (Танські, Левенці, Лизогуби, Милорадовичі, Ігнатовичі, Завадовські, Жураховські, Дорошенки, Горленки, Апосоли) — по 3, 30 родин (Безпалі, Богаченки, Борсуки, Бутрими, Бутенки, Гладкі, Гаркуші, Галагани, Воронченки, Ганджі, Ковалевські, КоровкиВольські, Яненки, Якубовичі, Щербини, Черняки, Трушенки, Розумовські, Гродженки, Гуляницькі, Ілляшенки, Іскри, Пушкарі, Постоленки, Полуботки, Небаби, Мозирі, Максимовичі, Кочубеї, Носачі) — по 2.

7. Зроблено попередні розвідки персонального складу сотенної старшини усіх полків Гетьманщини, які внесені до реєстру, що включає сотенних отаманів, писарів, осавулів і хорунжих.

8. Систематизовані і доповнені знання родоводів українських гетьманів. Виявлені прізвища двох чоловіків Ганни Золотаренко, які передували Богдану Хмельницькому. Введені до наукового обігу чотири нові синодики роду Хмельницьких, сім Виговських, один Петра Дорошенка, три Мазепи, один ДемешківСтрешенців. Встановлені родинні зв’язки Хмельницьких по материнській лінії Богдана, зібрані розпорошені дані про Хмельницьких у ХVIII ст.

Вперше опублікований підготовлений В. Модзалевським родовід гетьмана Тетері. Встановлено прізвище першої дружини Григорія Дорофійовича Дорошенка — брата гетьмана, яка походила з любецької шляхетської родини ПосудевськихКононовичів, що дало змогу показати ще одну лінію впливу гетьмана на Чернігівщину. Третя ж його дружина — Євдокія Федорівна Мовчан — сприяла перебуванню його на Сіверщині.

Наголошено на необхідності виправлення в науковій літературі прізвища гетьмана Ігнатовича і позбавлення його прізвиська Многогрішний, яке з’явилося в подальші роки його гетьманування. Вперше опрацьовано родовід материнської лінії Мазепи — Мокієвських, родоводи СкоропадськогоВеличковських, Розумовського — ДемешківСтрешенців. Уведені до наукового обігу дані про рідних сестер Данила Апостола — тіток гетьмана.

9. Вдалося виявити нові генеалогічні факти провідних козаць
костаршинських родин Гетьманщини, які утримували уряди ге
неральної старшини, полковників, сотників.

10. Аналіз реєстру сотників протягом 1648–1782 рр. засвідчив наявність 153 сотницьких династій, що дає змогу стверджувати про значно більшу роль походження, ніж вважалося раніше. Якщо дефіцит священицьких місць вів до того, що молодші сини вимушені були ставати дяками і паламарями, опускаючись у соціальній ієрархії, то у козацькому війську нащадки сотників залишалися в елітному середовищі через службу значковими товаришами, тобто зараховувалися до неурядової старшини.

11. Генеалогічні розписи засвідчують, що представники родин козацької старшини чоловічої статі одружувалися протягом усього життя, розпочинаючи з 18 років, жінки активно виходили заміж, починаючи з 15 до 43 років. Кількість шлюбів для чоловіків була типовою: один–три (як виняток — чотири), для жінок — один–два (як виняток — три). Шлюби були соціально відкритими для різних станів, хоча перевага віддавалася соціально рівним шлюбам. Шлюби представників сімей генеральної старшини і полковників складали і зміцнювали міжполкову єдність, полковників, полкової старшини і сотників — внутрішньополкову, сотенної старшини — внутрішньосотенну. Вікова різниця великого значення не мала. Народжуваність у регіонах була різною, і необхідно здійснити спеціальне дослідження стосовно цієї проблеми. Типова сім’я мала до 10 дітей. Різниця у віці між дітьми іноді сягала 40 років. Активним дітонароджувальним періодом для жінок був час між 16 і 45 роками.

12. Досліджуючи соціальні основи козацтва, вдалося виявити частку родин шляхетського походження у козацькому середовищі. Якщо В. Липинський до шляхтичів зараховував 3,3%, то наші дослідження дозволяють стверджувати про набагато вищу частку — 12,6% (див. табл. 2.3). В зв’язку з цим є підстави стверджувати, що головним джерелом формування старшини була покозачена шляхта.

13. Визначена регіональна типологія основних козацькостаршинських угруповань. Виходячи з класифікації старшини та їх угруповань за походженням, часом і тяглістю отримання старшинського уряду, внутрішньотрадиційних регіональних підходів, зовнішньополітичної орієнтації, відзначена її неоднорідність. За часом отримання урядів вони розподілялися на старшину дореволюційного часу і періоду революційних перетворень, на початку Національновизвольної війни (1648–1663 рр.) за регіональними особливостями — на старшину центрального (корінних полків), західного (козацькошляхетських полків), північносхідного (полків Чернігівського воєводства), південносхідного (полків січової орієнтації і впливу), надалі — на правобережну і лівобережну (1663–1676 рр.), вихідців з Правобережжя і місцевої лівобережної старшини (1676–1687 рр.). Надалі, за гетьманування Мазепи, існували залишки угруповання полків колишньої південносхідної групи — Полтавський, Миргородський і Гадяцький полки. Єдність угруповань першочерговою основою мала причетність до того чи іншого фамільного клану. Протягом ХVIII ст. за відсутності реального системоутворюючого стрижня — абсолютної гетьманської влади — зникає потреба боротьби за неї і, як наслідок, необхідність козацькостаршинських угруповань. В умовах обмеження і поступового знищення гетьманської влади та влади старшини (1708–1782 рр.) нівелюються її кланові і регіональні відмінності.

За зовнішньополітичними симпатіями і орієнтаціями старшина поділялася на самостійницьку, пропольську, промосковську. Старшини зі сталою протурецькою чи протатарською орієнтацією виявити не вдалося. Це свідчить, скоріше, про використання татарського і турецького фактора в українській політиці, ніж бажання підкорення султану чи хану.

14. Вдалося відобразити не лише на загальнодержавному рівні, але і у багатьох полках наявність та еволюцію старшинських угруповань, серед яких протистояння у Миргородську полку Лісницьких і Гладких, Переяславському — Сулим і Романенків, Ніжинському — Гуляницьких і Золотаренків, Полтавському — Жученків і Герциків, зробити спроби ув’язати внутрішньополкові протиріччя із протиріччями у центрі.

15. Еволюція місця та ролі неукраїнців у соціальній та національній еліті збігалася з історичними періодами існування української козацької держави. У 1648–1676 рр. вони перебували поряд з українцями в козацькому війську, переймалися їх інтерасами, боролися з ворогами України (волохи Апостоли, Скидани, серби ДумитрашкиРайчі, Сербини, Новаковичі, греки Мигалевські, Мазаракі, Греки). У 1676–1708 рр. спочатку допомагали утвердженню покозаченої правобережної шляхти на лівобережному гетьманстві, а потім стверджувалися і самі в тепер уже їхній Україні.

Протягом 1708–1782 рр. російське самодержавство активно використовувало неукраїнців для руйнації Гетьманщини і її інкорпорації в російську суспільну ієрархію (волохи Станіславські, Кицеші, Бразули, Афендики, серби Божичі, Милорадовичі, Мілютовичі, Требинські, греки Томари, Костянтиновичі, Греки).

Найбільше неукраїнського елементу у командних органах козацької армії давали білоруси. Особливо багато їх було серед стародубських і ніжинських полчан, але встановлення їх серед козацької старшини ще вимагає спеціального дослідження. Складнощі цього процесу пов’язані з традиційним формуванням козацтва, як з українських, так і білоруських земель, а також тим, що у самому Війську Запорозькому різниці між українцями і білорусами, як свідчать документи, не робилося, тобто, рівень усвідомлення окремішності від білорусів був набагато слабшим, ніж від московитів.

Загалом відсоткове зставлення неукраїнців серед старшини в полках Гетьманщини коливалося від 1 до 11%, а саме: Переяславський полк — 11%, Гадяцький — 4,6%, Миргородський — 3,3%, Лубенський і Стародубський — 2,7%, Полтавський — 1,8%, Чернігівський і Київський — 1,5%, Прилуцький — 1,4%, Ніжинський — 1%. Загалом неукраїнці в старшинському середовищі становили 3,9%, серед них 53 представники волоського походження, по 29 євреїв і греків, по 19 татарського і сербського, 10 росіян, 4 болгари, по 3 поляків і угорців, 2 молдавани, по одному чеського, німецького і циганського походження.

16. Відсутність серед козацької старшини представників неправославного віросповідання засвідчує жорсткий підхід у релігійному питанні. Представники польських католицьких родів отримували уряди лише як нагороду після хрещення за православним обрядом, усі старшиниєвреї були вихрестами, це саме стосується і татар.

17. Дослідження еволюції суспільної значущості старшинських родин, періоди їх політичного підйому та занепаду, вказують на те, що старшинськокозацькі родини періоду Богдана Хмельницького поступово сходили з політичної арени і лише в останній період існування козацької держави вони дещо повернули собі вплив. Це сталося внаслідок того, що владні старшинські родини першої половини ХVIII ст. протягом 1764–1782 рр. переорієнтовувалися на російську суспільну ієрархію. Встановлено, що з 601 старшинської родини відомих за гетьманування Богдана Хмельницького, Самойловича на урядах залишалося 75, за Мазепи — 64, Скоропадського — 40, Апостола — 31, в останній період існування козацької держави — 37.

18. Використавши генеалогію як метод загальноісторичного дослідження, здійснено географічну локалізацію так званих іменних сотень у правобережних полках, а саме: в Канівському полку сотня Стародуба визначена як Литвинецька, Волинця — Пекарська, Кулаги — Костенецька, Богданенкова — Келебердинська, Ращенка — Леплявська, Рощенка — Бубнівська, в Корсунському полку сотня Остапа Ярощенка — як Богуславська, Гавриленкова — Звенигородська, а Куришкова і Корчовського — Стеблівська. Завдяки генеалогічному методу вдалося встановити, що перед Національновизвольною війною до Переяславського полку входила територія навколо Миргорода і Лубен, які у 1638–1648 рр. були сотенними центрами цього полку.

19. Вдалося географічно локалізувати масові переходи козаків правобережних полків на Лівобережжя. Козацтво і старшина Чигиринського полку перейшли до південних сотень Миргородського полку і Прилук, Канівського — до Переяслава, Золотоноші, Бубнова і Келеберди Переяславського, Корсунського полків — Конотопа Ніжинського полку, Смілянської і Хмелівської сотень Лубенського, Уманського полку — Ромни Лубенського полку і Орільські сотні Полтавського полку, Білоцерківського — до Козельця Київського і Опішні Гадяцького полків, Брацлавського — до Миргорода.