Старшина за гетьманування Юрія Хмельницького

23–24 вересня 1659 р. гетьманом був обраний Ю. Хмельницький . Генеральний обозний Тимофій Носач зберіг свій уряд, суддями стали Іван Кравченко та Іван Безпалий, писарем Семен Голуховський, осавулами Іван Ковалевський, Онисим Чоботків. Тиміш Носач, Петро Дорошенко і Григорій Гуляницький возили Виговському «асекурацію» нового гетьмана. На козацькій раді канівський полковник Лизогуб і миргородський Лісницький стояли за вірність ЙКМ, що засвідчує їх антивиговську, але пропольську орієнтацію в той час.

У жовтні неподалік від Терехтемирова в Жержевій долині відбулася старшинська рада. З Дону, де шинкував горілкою, повернувся дядько Ю. Хмельницького Яким Сомко. Він прибув на раду з невеликим загоном, набраним із різних лівобережних полків.

У виборах Юрія на гетьманство брали участь сім правобережних полків, з Лівобережжя — Переяславський Т. Цицюри. Про інші три полки Лівобережжя маємо інформацію, що в кінці вересня 1659 р. ніжинський полковник В. Золотаренко, чернігівський І. Силич, прилуцький Ф. Терещенко закликали в похід на Київ. Князь Трубецькой направив туди підрозділи Г. Козловського, П. Долгорукого і вищеназвані три козацьких полки.

Наприкінці 1659 р. найбільший вплив на Ю. Хмельницького мав генеральний осавул Іван Ковалевський. Він разом з Захаром Шийкевичем умовляли, щоб гетьман не приймав Переяславських статей. Про подальшу долю Ковалевського знаємо лише те, що влітку 1660 р. він хворів і лікувався у Печерському монастирі, де, мабуть, і помер.

Активно підтримували молодого Хмельницького Бережецькі (за Виговського вони втратили впливові уряди). Крім двоюрідного брата Прокопа козацьким полковником згадується Федір Бережецький (мабуть, наказний чигиринський). З Іркліївщини до Переяслава перейшов і став полковим писарем переяславським Михайло Бережецький. Поруч завжди був «наш писар» шляхтич Василь Глосинський

Генеральними старшинами були Тимофій Носач (обозний), суддями — Іван Кравченко (Правденко), Іван Безпалий, Григорій Лісницький, Михайло Радкевич, Тимофій Гуляницький. Писар полковий миргородський Семен Голуховський став генеральним писарем, підписав переяславську угоду 1659 р., на корсунській раді 1660 р. склав повноваження генерального писаря на користь Павла Тетері. У 1661 р. «Тетеря зрадив, залишив писарство, поїхав до Польщі, а Семен як і раніше присланий на писарство з Запорога». «...обо всех делах... писав в Переяслав к гетьману к Якиму Самку и в Киев. И проведав де то Юрась, за то ево Семена хотел расстрелять». Голуховського змінив Василь Глосинський.

У той час відомі три генеральні осавули, а саме: Іван Ковалевський, Онисим Чоботків, Василь Дем’янів.

На боці Юрія Хмельницького активно стояли в полках Михайло, Павло, Семен, Олександр Зеленські (Брацлавський), Петро Дорошенко (Чигиринський), Михайло Ханенко (Уманський), Іван Кравченко (Бовдинович) (Білоцерківський), Сидір Карпенко (Переяславський), Остап Гоголь (Кальницький), Іван Хмельницький, Василь і Андрій Глосинські, Остафій Гвовський, Іван Федорович ЯцківськийКуницький (Кальницький), Остафій Новаковський, Хома і Яків Войцеховичі (Чернігівський полк, Седнів), Михайло Каленкович, Михайло Попадайло, Самуїл Пукержицький, Максим Сильницький (Паволоцький), Іван Лабушний (Цибулівська сотня Уманського полку), Степан Холминський, Ярема Урошевич з синами (Кальницький), Степан Подуцький, СевериненкоКосця, Захар і Христофор Петровичі (Канівський), сотник Василь Лихий. Як бачимо, Юрія Хмельницького найбільш активно підтримали західні полки, в першу чергу, Кальницький, Брацлавський, Уманський і Білоцерківський.

Московський вектор зовнішньополітичної діяльності знаходився під контролем А. Одинця, В. Дворецького, О. Фецкевича, П. Апостола, М. Булиги, П. Дорошенка, М. Суличича, Н. Кононовича, Г. Дорошенка.

У Чигирині Герасима (Еразма) Каплуновського на короткий проміжок часу змінив колишній козак Кременчуцької сотні за Богдана Хмельницького Кирило Андрійович Канівець, який очолював кінний запорозький полк у Виговського . Пізніше полковником став Павло Кременчуцький (1659–1660). Каплуновського бачимо ж на уряді сотника торговицького, коли йому 28 липня 1661 р. дістався королівський привілей на м. Торговицю і с. Нерубайку, м. Мазуров у Вінницькому старостві. Почергово передавали один одному полковий пірнач Петро Дорошенко Степану Опарі, той Прокопу Бережецькому, Івану Богуну, Семену Тихому. Потім полк знову очолив Петро Дорошенко.

Близькою людиною до родини Хмельницьких був Семен Тихий (? — 1629–1675 — ?). Спочатку він був деякий час у Богдана Хмельницького «гетьманським писарем» (1649–1650.12. — ?), в реєстрі 1649 р. зазначений як Семен Хмельницького. Мабуть, був пізніше і полковим писарем чигиринським. Змінив на полковництві Івана Богуна, який став наказним гетьманом. У серпні 1662 р. «Кременчук де здался изменником заднепровским черкасам по наговору и за приводом Кременчуцкого наказного полковника Савки Каневца да сотника Ильяша Ведмиченка да Спаского попа да Сеньки Листопаденка да Мишки Квачка. И вошло де в Кременчук с чигиринским полковником с Семеном Тихим да дьяком Черкаским з две тысячи человек»

На чолі сотень Чигиринського стояли: Голтв’янської — Матвій Кваша, Медведівської — Степан Опара, Суботівської — Михайло Капуста. Знаний в цей час сотником омельницьким Чигиринського (Кременчуцького) полку Гунька, можливо, — це зафіксований у реєстрі 1649 р. Андрій Гунченко

Сім чигиринських полковників представляли сім старшинських родин. З них повернули собі вплив Бережецькі, раніше полковникували не в цьому полку Богун, Дорошенко, Канівець. Новими родинами, які піднялися за Юрія Хмельницького, були дві — Кременчуцькі та Опари. Обидві ці родини були з сотницького середовища Чигиринського полку і, мабуть, відзначилися активним несприйняттям політики попереднього гетьмана. Двічі полковником у полку був гетьманський родич Петро Дорошенко. З сотників того часу відомі п’ятеро. Михайло Капуста був продовжувачем роду і традицій відомого в часи Богдана Хмельницького Лавріна Капусти. Чотири інших сотники — це козаки своїх сотень, які розпочинали Національновизвольну війну і з часом очолили свої сотні.

Усього в полку за період гетьманування Юрія Хмельницького відомо 11 старшин з 11 родин, щонайменше двоє з них були молодому гетьману ріднею. Згідно з періодом гетьманування Виговського все це нові люди на старшинських урядах, родини ж Дорошенків, Бережецьких і Капуст відродили свій вплив у полку, яким вони користувалися за старого Хмельницького.

На корсунському полковництві Креховецького змінив активний прибічник Юрія Хмельницького Яків Улізько. 26 жовтня 1659 р. у Лисянці він заарештував брата гетьмана Данила Виговського і передав його московському воєводі . В нагороду наприкінці 1659 р. отримав гетьманський універсал на млин, куплений у шляхтича Олександра Шивника, у м. Синиця на р. Росі на три застави. Пізніше разом з Хмельницьким восени 1660 р. перейшов на польський бік  За підтримки Улізька Юрась 9 грудня 1660 р. в Корсуні на раді був обраний знову гетьманом. Ціково, що Юрій Хмельницький був позбавлений гетьманства в 1663 р. в тому ж місті Корсуні і пішов ченцем місцевого ірдинського монастиря, ставши згодом його архимандритом (1663)

На короткий час Улізька змінив на полковництві Григорій Гуляницький, а потім полк очолив представник родини Золотаренків — Степан Оникійович, запеклий ворог Виговських.

З усуненням Івана Креховецького повністю змінилася полкова старшина Корсунського полку. Наказним полковником був Самійло Сухопара, який розпочав Визвольну війну у Демковій сотні. Суддею полковим був Герман Павлович, осавулом — Матвій Гриценко (з сотні Городиської, в якій крім нього козакували Лука і Федір Гриценко), полковими писарями відомі Василь Гнатів і Роман Сенявський.

У сотні Вергуненковій сотникував Іван Половченко (з полкового товариства). Склалася династія сотників корсунських Лаврін Тироненко (з сотні Гаркушиної), Мелешко Тироненко (з полкового товариства) і лише згодом вони передали сотню Миську Солов’ю. У Лисянці сотню продовжував тримати Дем’ян Якимович Лисянський.

Отаманом городовим корсунським був Прокіп Черетченко, родичі якого Іван Черетко з Куришкової сотні і Ярош Черетко з сотні Івахнюка — в перших шеренгах повстанців. Якимсь старшиною був колишній козак сотні Гаркушиної Павло Туча.

У Каневі покозачений шляхтич гербу «Погоня польська» зміненого  Іван Лизогуб зберіг за собою уряд полковника, і лише в наступному році на його місце став Степан Трушенко . 8 липня 1662 р. полковником знову був обраний Лизогуб, проте на дуже короткий строк. Восени полк уже очолював Іван Дмитренко. Якимсь чином у московський полон потрапив колишній полковник канівський Андрій Бутенко і на початку вересня 1662 р. наказний гетьман Сомко «бив чолом» про його звільнення. Лизогуб же разом з сотником суботівським Чигиринського полку Михайлом Капустою потрапив в полон до Сомка , перейшов на його бік і наприкінці 1662 р. був розстріляний за наказом Юрія Хмельницького. Це сталося так: Князь Ромадановський порадив полковнику Івану Лизогубу поїхати з представниками канівчан, корсунців і черкащан до Хмельницького в Чигирин умовити його перейти на бік царя. Останій же Лизогуба «велел немилостиво розстреляти». Після знищення Лизогуба полковником канівським став Данило (1662.09.), який тримався промосковської, але антисомківської орієнтації і підтримував Брюховецького. Можливо, це був Данило Ярмолаєнко, призначений після скинення Сомка і переяславського полковника Щуровського полковником у Переяслав. Підтвердженням цього є той факт, що Данко Ярмоленко у реєстрі 1649 р. зафіксований як козак Леплявської сотні Канівського полку, яка була лівобережною сотнею цього полку, а потім взагалі перейшла до складу полку Переяславського.

Осавулом полковим у той час був Юхим Панченко. З цієї родини відомі Юсько, який козакував у Михайлівській сотні у 1649 р., Семен Панченко — у сотні Канівській Стародуба. Серед старшин полку зафіксований Юхим Ращенко — сотник бубнівський Канівського полку (1649) і осавул полковий канівський (1662). Юхим Панченко — це, вірогідно, одна особа з Юхимом Паньковичем Ращенком. У його сотні козакували брати Демко і Федір Панченки. Останній у 1664 р. був полковником канівським від Брюховецького. У кінці червня цього року його включили до складу делегації до царя.

З писарів полкових канівських відомі Остап Гнатович, Михайло Коп’якович, Євстафій Полоницький (можливо, одна особа з Остапом Гнатовичем). Полковим сотником був колишній козак Андрієвої сотні Стефан Трушенко.

Загалом в цей період відомі чотири полковники канівські, з яких Лизогуб отримав пірнач вдруге, три інші полковники та їх родини такий злет мали вперше. Крім полковників джерела згадують одного сотника, двох полкових старшини, всього 6 старшин, при чому один з полковників відомий лише за ім’ям. З шести родин лише Лизогуби займали значний уряд в полку в попередній період.

У Черкасах Джулай втратив пірнач і весь період гетьманування Юрія Хмельницького нам не вдалося знайти про нього згадок, лише з приходом до влади Тетері він знову очолив полк. Він уступив уряд Андрію Одинцю, осавулу полковому з Чигиринського полку. Пізніше деякий час полк очолювали покозачений шляхтич гербу «Дрия»  Михайло Гамалія і Денис Мурашка. Писарем став Андрій Суличич. У Мошнах сотником був Левко Стельмах, Золотоноші — Мурав’єнко Онисим, Піщаній — Товстевич Онисько, а наказним полковником від Сомка в січні 1661 р. тут знаходився Кость Федоренко.

Призначених від Сомка Михайла Гамалію і Кравченка «старшими в город Черкасы для оберегания места и людей…Хмельницкий велел изымать…а изымав, в Чигирин велел их привести, там они разстреляны без милосердия».

Протягом осені 1659–1662 рр. у Черкаському полку відомі три полковники, полковий писар і три сотники. Вони представляли вісім козацькостаршинських родин. Привертає увагу факт, що троє з восьми старшин походили не з Черкаського полку (Одинець з Чигиринського, Мурашка з Білорусії, Суличич з Паволоцького). Федоренко уже більше десяти років був у керівництві Піщанської сотні, на більш низьких посадах у полку раніше перебував Гамалія.

У Паволочі полк очолив Василь Петровський, а потім Іван Попович. Сотниками були: полковим Дем’ян Малинка, ходорківським — Василь Петровський, брусилівським — Андрій Синицький.

Уманського полковника Ханенка змінив сотник цибулівський Максиміліан Булига, який в травні 1661 р. з корсунської ради був серед послів до короля. Можливо впродовж осені 1659 р. — весни 1660 р. Ханенко був генеральним старшиною, але про цей період його життя точних даних не маємо. Підтвердженням цьому є той факт, що він залишається серед впливових старшин, будучи наказним гетьманом. Знову полковником уманським він фіксується з квітня 1660 р. і до кінця року. Деякий час тут полковникував Іван Лизогуб (1661). Суддею полковим уманським був Артем Петренко, полковим сотником — Андрій Козирь, бабанським — Григорій Білогруд.

Брацлавський полк очолював Михайло Зеленський. На кальницькому полковництві Івана Сірка  у 1659 р. змінив сотник з Іллінців Іван Вертелецький. Високий суспільний статус Івана Федоровича Яцьківського у той час засвідчує його нобілітація у 1661 р. Уряд вінницького сотника повернув собі Ярема Урошевич. У Вербській сотні відомий сотник Павло Красняк, який у травні 1661 р. з корсунської ради був серед послів до короля.

9 грудня 1660 р. у Корсуні на козацькій раді знову був обраний Юрій Хмельницький, хоча спочатку «большая часть немедленно явно отвергла Хмельницкого», тим паче, що той страждав «падучей болезнью и грыжей» . Йому докоряли: «Чрез тебя одного возмутился и Сирко, и Апостол, и Тетеря, и ещё прежде них Пушкарь, но ваша милость послал Брюховецкого с частью сокровищ к царю; и что Самченко, твой родной дядя (по матери), по твоему наущению поднял бунт в Переяславе». Польський резедент С. Беневський «предложил ему избрать себе в помощники Тетерю, как раз ради недуга, так и для советов, возведя его в звание писаря, что этим самым он приобретёт себе доверенность и короля, Его милости, и Республики. Особенно когда отнимешь сан писаря у Семёна, который весь принадлежит царю и поставлен царём»

21 грудня на чорній раді була переобрана генеральна старшина: обозним знову став Носач, замість Голуховського писарем обрали Тетерю, при чому останній заявив: «Если бы в войске Запорожском последовала какая нибудь перемена, и обнаружилось недоброжелательство к природному повелителю, в таком случае я не хочу знать не только печати, но и Украины»

Козаки направили до короля посольство у складі Семена Голуховського, Степана Пітуха, Івана Креховецького, Олександра Скородкевича. Стосовно Голуховського короля просили «ущедрить его особенно своей благосклонностию, для того, чтобы он, забывши благодияние, оказанные ему царём Московским, желал единственно милости вашей королевской милости, природного своего повелителя, и не умыслил чинить какихнибудь козней»

На цьому етапі активно співпрацюють з Ю. Хмельницьким Гоголь, Ханенко, Зеленський, Дорошенко, Кравченко, канівчанин Степан Трушенко, корсунець Яків Клеченко і черкащанин Андрій Одинець. Серед його прибічників бачимо і Івана Богуна, Григорія Лісницького, Михайла Суличича, Михайла Махаринського, Нестора Кононовича. При цьому особлива увага звертається на релігійну чистоту командного корпусу: «В Переяславе на раде, как обран Юраско Хмельницкой, в новых статьях, сверх преждних его, Богдановых, настановленных статей, в 8й статье написано: «В Войску Запорожском всяким начальным людям, кроме православных християн, иных некоторых вер людей впредь не быть для всякой ссоры и прелести, а и новокрещённым иноземцам в начальных людях не быть же, потому что от иноземцов, от новокрещённых многая в войске смута и междуусобие зачинаетца» і «гетман и полковники и вся старшина и чернь на раде, выслушав сю статью, приговорили быть сей статье так, как написано»

Так, на початок Чуднівської кампанії 1660 р. лівобережні Переяславський, Ніженський, Полтавський, Миргородський, Чернігівський, Лохвицький полки входили до складу армії Шереметьєва, всіма командував наказний гетьман Тиміш Цицюра

За поданням переяславського полковника Цицюри московський цар підписав жаловану грамоту його швагру Молновецькому на с. Заворичі, ніжинського полковника Василя Золотаренка — сотнику Роману Ракушці на с. Кістер і полковому осавулу Леонтію Буту на сс. Киселівку і Адамівку. У 1660 р. Яким Сомко надав вибельському сотнику Стефану Шубі сс. Орловку, Грабівку з Вершинною Муравейкою , а у травні 1661 р. він отримав царську грамоту на сс. Орловку і Грабівку, а борзенський сотник Петро Забіла — на сс. Обтів, Ревутинці, Лучники, Погоріловку.

Тимофій Цицюра розпочав службу з 1648 р. . В Москві «бил челом о маетностях воры и изменика Ивашки Нечая». Проте сталося інакше. В той час, коли ніжинський полковник Золотаренко отримав Гомель, прохання Цицюри цар проігнорував. 12 квітня 1660 р. він отримав царську грамоту лише на хутір Липецький під Києвом, який належав переяславському війту Андрію. Ще більше розлютило переяславського полковника те, що маєтності були надані і ніжинському протопопу, «а я де при них оскорблен». Після Чуднівської битви 1660 р. поляки «тилко Цюцюру, до себе взявши, вязенем его у Дубине мучили, а тим на Вкраину з Дубня утек».

19 березня 1662 р. він з’явився в Переяславі, заявивши, що «сидел в Дубнах в тюрьме, и ис тюрьмы будто ушел». Цицюру відвезли до в’язниці у Москву, і звідти не могли визволити його ані Сомко, ані інші впливові діячі. Заслання відбував у Томську, де перебував разом з Михайлом Вуяхевичем (1667). Ще в травні 1671 р. старшинська рада просила про його звільнення (разом з Яковом Шаблинським переяславським).

Наприкінці 1660 р. переяславський, ніжинський і чернігівський полковники відмовилися визнавати владу Ю. Хмельницького. «Лівобережна старшина не змогла висунути єдиного кандидата у передвиборній кампанії, що сприяло ескалації в регіоні політичної нестабільності»

У лютому 1661 р., привертаючи на свій бік, король здійснив надання козацькій старшині: Семен Голуховський отримав хутір на р. Псьол, Павло Тетеря — маєток Сераковчичну (сс. Литинівка, Демидівка, Абрамівка, Воронківка, Баківка), Іван Креховецький — підтвердження на хутір під Васильковом у Корсунському старостві, Григорій Гуляницький — хутір Буджище в Стеблівському повіті, Павло Яненко — на м. Бобровицю та сс. Бугаївку і Берків, Петро Дорошенко — на два фільварки і два млини, сотник Степан Опара — на хутір під м. Медведівкою і над р. Псел у Чигиринському старостві . Крім того навесні 1661 р. Тетері було надано с. Раківку, Самійлу Зарудному — Мгліїв, Гуляницькому — с. Пожар, Булизі — м. Гайсин, Лісницькому — м. Камінноброд

Смілянська рада у лютому 1661 р. обрала полковника кальницького Вертелецького наказним гетьманом. Як наслідок кризи пропольської орієнтації до влади приходить антипольське угруповання правобережної старшини, до якого приєднується Запоріжжя. Гетьман Юрій Хмельницький мав бажання стратити свого прибічника Михайла Ханенка «за то, что писал к нему Михайлу изменник Ивашка Выговской, чтоб жену его Ивашкину он Михайла к нему выпроводил, и Михайла — де Ханенка против тово к нему Ивашку писал и хотел жену ему выкрасть и отослать к нему Ивашку, и тамде листом лазутчика поймали и привели к гетьману. И гетьманде перет полковниками и передо всею старшиною, на улику ему Михайлу, те листы чьли; и онде Михайла против тех листов не запирался, и говорил он Михайла: какде хотел собрався он Ивашка приходить под Умань, и яде утешая его писал к нему для того, чтоб не приходил под Умань, покаместо великого государя люди будут». За це Хмельницький прикував Ханенка до гармати.

Маємо і пізнішу звістку про ці події: «Цецюра говорил: какде был прикован у пушки Уманский полковник Михайла Ханенка, и гетьманде ево Михайла имал к себе, говорил с ним один на один, выслав всех; а чтоде с ним говорил, товоде он не ведает. И тоде Цецюра ставит в оман, будтоде он Михайла у пушки был прикован за вину; только–де гетьман и до тово на нево Михайла был сердит за то, что он Михайла присылал ко мне в Киев татарских языков без ево ведома», — зазначав російський воєвода у Києві В. Б. Шереметьєв.

На Лівобережжі наприкінці 1649 р., підтримуючи Юрія Хмельницького, від російських військ обороняли Гадяч полковники Черкас, Іван Дяченко, Кияшко, Павло Животовський. Активно діяли полковник полтавський Федір Жученко, козаки якого постійно «вели промисел» на Охтирщині, у Груні перебував полковник Яцько Черкес, полковник Бердник (Григорій Бердник — у Полтаві, Лесько — в Миргороді козакували ще у 1649 р.) з татарами у Зінькові. Координацію дій тут здійснював наказний гетьман Петро Дорошенко. На прикладі дій цих полків підтверджується те, що протиріччя між запорожцями і городовими козаками були здолані. Протистояння запорожців з Сомком мало іншу природу, ніж їх протистояння з Виговським. Запорожці взяли активну участь у приведенні до влади Юрія Хмельницького. Після підписання слободищенського трактату не фіксуються зміни щодо ставлення запорожців до нового гетьмана. Якщо виступ Пушкаря кваліфікувався січовиками як справедливий проти «незаконного» гетьмана, то виступ Сомка проти Ю. Хмельницького в їх очах виглядав як «бунт» проти законного гетьмана.

Хмельницький активізував зовнішньополітичну діяльність, залучивши до неї значних своїх прибічників. У травні 1661 р. на сейм поїхало посольство у складі генерального судді Лісницького, писаря Глосинського, брацлавського полковника Кравченка, колишнього судді Зурудного. Ще у серпні 1661 р. до Варшави було направлене посольство на чолі з М. Ханенком. Козаки розповідали, що хан «около Умани, Корсуня, Белой Церкви, Чигирина производит несносные опустошения» и просили «вдесятый раз покорно просим о скорой помощи». Була вислана депутація (Федір Коробка, Остап Фацкевич) до Вільно, оскільки «орда совершенно опустошила Украину». У березні 1662 р. до Варшави направлена делегація в складі корсунського полковника Гуляницького, писаря Глосинського, старшин Креховецького і Каплонського. 4 березня 1662 р. Юрій Хмельницький з Чигирина писав до Варшави, щоб «король прислал Тетерю быть пры Хмельницком свидетелем, как он верно и нелицемерно служит королю»

Одночасно кризовість політики Юрія Хмельницького, одним із проявів якої був розстріл гетьманом у грудні 1661 р. кількох старшин, які переорієнтувалися на Москву, щораз більше турбувала старшину . Проти Слободищенського трактату з поляками виступив Іван Богун, у 1662 р. його заарештували і відправили до Мальборзької фортеці.

Усю інформацію з Чигирина проросійська партія в Україні отримувала від місцевого священика Василя Бабського і направляла її до Москви з засторогою «чтоб с Посольского приказу не разнеслось». Пізніше він уже як протопоп козелецький у 1662 р. брав участь в Козелецькій раді, на якій гетьманом обрано Якима Сомка. Іншим інформатором був Семен Голуховський, писар військовий, який повідомляв: «...обо всех делах... писав в Переяслав к гетьману к Якиму Самку и в Киев. И проведав де то Юрась, за то ево Семена хотел расстрелять».

Від Юрія Хмельницького відверталися як прибічники самостійності України, так і промосковсько орієнтована частина старшини. Його гетьманство і кадрову політику слід охарактеризувати як невдалу спробу повернення до політики Богдана Хмельницького щодо консолідації усіх угруповань Гетьманщини. Але, поперше, маховик ворожнечі був запущений і громадянська війна набирала обертів, подруге, фігура Юрася, виконавши на початковому етапі роль прапора для консолідації, в подальшому не змогла і не могла стати врівень з таким велетнем української історії, яким був його батько.

Спробу виправити ситуацію і взяти владу в свої руки робить дядько Юрія лівобережний полковник переяславський Яким Сомко. Виступ під його керівництвом слід трактувати як внутрішню боротьбу всередині родинного «клану» Хмельницьких, виступ промосковсько орієнтованої частини старшини корінних козацьких полків, у першу чергу лівобережного Переяславського.

З початком Визвольної війни Сомко зразу ж став до лав повстанського війська серед козаків сотні Андрія Романенка. Коли останній отримав полкове судівство, уряд сотника звільнився і на ньому ми бачимо Сомка, який іноді призначався наказним полковником. Їздив посланцем Богдана Хмельницького до царя, очолював полк у антипушкарівській експедиції. Мав протиріччя з Виговським, рятуючи своє життя від якого змушений був втікати на Дон. Після повернення підтримав обрання Ю. Хмельницького, але, коли той перейшов на польський бік, Сомко залишив Білу Церкву, де був гетьманським намісником, і 15 жовтня 1660 р. повернувся у спустілий Переяслав.

У той час полк під командуванням Цицюри був розгромлений біля Чуднова, основна частина його старшин потрапила у полон. Сомку вдалося швидко зібрати полкову раду і відновити полкове управління, ставши переяславським полковником. Цьому сприяло як його попередня діяльність, так і родинні зв’язки з Калющенками, Щуровськими, Берлами. Активно підтримали Сомка і Гладкі. З попереднього періоду найбільш відомим був Іван Гладкий, що належав до старовинних козаків переяславських і після повстань 30х рр. став отаманом городовим у Переяславі (1638). Коли розпочалася Визвольна війна, підтримав Хмельницького і Лободу. Дещо пізніше на політичну арену виступив його родич Семен Остапович Гладкий, який став осавулом полковим переяславським, а 13 травня 1662 р. згаданий як полковник переяславський у наказного гетьмана Сомка. Після його обрання генеральним суддею, полковником переяславським Сомко поставив «брата своего» Опанаса Щуровського, можливо, якогось родича сотника гельмязівського у 1649 р. Івана Щуренка.

Полковими суддями переяславськими у цей час були Іван Юхимович Момот та Онисим Товстяченко, полковим писарем — Михайло Бережецький, полковим осавулом — Іван Воробей. Поступово з польського полону повернулася старшина, яка зміцнила антипольські позиції в полку.

У козацькому середовищі Переяслава середини ХVІІ ст. значним впливом користувався рід Пригар. У 1649 р. в сотні Федора Чикмена згадані Павло, Омелько, Іван. Останній пізніше був отаманом городовим переяславським (1659), обозним полковим (1666). Михайло Пригара в жовтні 1660 р. разом з Іваном Вороб’єм вийшов з польського полону і став осавулом полковим. Наприкінці 1662 р. він збирав запаси в Козельці для Переяславського полку. З ніжинської ради йому вдалося втекти.

Сотниками першої полкової сотні були Опанас Захар’ященко і Федір Петрушенко.

На противагу Сомку Ю. Хмельницький призначив полковником переяславським спочатку Михайла Крису , наказним полковником у якого був полковий суддя Дмитро Святуха. Після того як Криса потрапив у московський полон, переяславців які були на боці Хмельницького очолив Федір Сулима (? — 1629–1691) — син відомого запорізького гетьмана Івана Сулими. В молодості він потрапив в полон до турків, йому вдалося втекти на Дон, але під час одного із походів на стругах, потопаючи, знову потрапив до турецького полону і 12 років провів прикутий на галері. Викуплений венеціанцями і мальтійцями разом з тисячами невільників, повернувся на батьківщину. Намагався повернути свої права на батьківські маєтності. Якийсь час був райцею Переяславського магістрату (1653) , а потім пішов на військову службу до польського короля. Потрапив до Переяславського полку, який був на боці короля і Ю. Хмельницького у 1661 р. і після Криси очолив його. Ще 30 травня 1659 р. отримав королівський універсал на млин в с. Стовпягах на р. Карані, с. Рогощу в Чернігівському воєводстві після смерті підсудка чернігівського Якуба Оранського, який помер без потомства. 30 липня 1661 р. як полковник переяславський нагороджений королівським універсалом на сс. Юльче і Березки в Київському воєводстві . В цей же час був призначений королем опікуном над дітьми брата Степана Сулими. Крім вищезгаданих сіл, ленним правом тримав Яблунів над р. Прип’ятю, а також від Яреми Вишневецького Пулинці в Лубенському ключі (пізніше входили до ІІ Лубенської полкової сотні) .

Протягом всієї другої половини XVII століття на Переяславщині спостерігаємо конфлікт двох родин: Сулим і Романенків. В реєстрі 1649 року згадані відразу чотири Романенки в одній сотні, яка так і називається — «Романенкова». Наказним полковником у 1648 р. був Юсько Романенко. Сотник полковий переяславський Андрій Романенко неодноразово бував і наказним полковником (1649, 1665, 1666). Отримавши за Виговського нобілітацію, йому було надано с. Скопці. Був полковим суддею у 1659 р., 1669 р., мабуть, весь період з 1659 по 1669 р.

У Козельці відомі два сотники Гнат Кизимовський (шляхтич гербу «Домброва») і Степан Красовський, в Острі сотникував Сидір Велигорський. Опанас Захар’ященко у лютому — квітні 1662 р. був наказним полковником козелецьким. У січні 1662 р. наказним полковником остерським від Сомка був Богдан БіликСмоловик. Рід Біликів зафіксований ще у люстрації 1552 р. У 1560 р. отримали грунти Лукаревські між Остром і Олбином і заснували с. Білики. 12 червня 1596 р. Юрко Білик отримав підтвердження на землі поблизу Носівки — пізніше с. Білики. Володіли Островом і бором та урочищем Лукажевським. У ХVІІ ст. відбулося розгалудження роду на вісім гілок: 3 Ярмоличі, 2 Смоличі, 3 Біликовичі. Стефан, Іван Штома, Іван, Мисько Білики відомі як бояри остерські (1636). Від двох останніх, Івана і Михайла — «колишніх бояр королевських Острицьких, а нині козаків» — раніше 1656 р. Дмитро Рабець купив Красне поле. Родина покозачилась у складі Козелецької сотні (Семен, Іван, Мисько) . Згодом Іван Білик став сотником кобизьким. Поминальний ряд роду дозволяє встановити імена дружин Івана і Семена — Наталія і Марія . Вони мали синів Григорія, Мартина, Омеляна, Олексія, Григорія.

Козацька еліта Гетьманщини

Білики

БіликиЯрмоличі

БіликиСмоличі

Богдан Смоловик у січні

1662 р. наказний полковник остерський

БіликиБіликовичі

На ніжинській раді 1663 р. Богдан Смоловик був заарештований

Існував окремий Бориспільський полк (полковник Григорій Гаркуша), до складу якого входили Бориспільська (сотник Никон Бут), Броварська (сотник — покозачений шляхтич Микола), Дудерківська (сотник — покозачений шляхтич Матвій Молявченко ), сотня на чолі із сотником покозаченим шляхтичем Лук’яном Слущенком.

З метою зміцнення своїх позицій на Чигиринщині Сомко створив з окраїнних сотень гетьманського та сотень Полтавського полку Кременчуцький полк, який включав сотні Чигиринського полку: Максимівську, Потоцьку, Омельницьку, Остапівську, Кременчуцьку Полтавського полку — Лукомську, Кобиляцьку, (Переволочанська, Балаклійська, Білоцерківська, Новосанжарська, Кишенська, Білицька сотні ).

Полковниками кременчуцькими були Кирило Андрійович Канівець, Гаврило Дубовик (колишній сотник потоцький) і Кость Гавриленко, який раніше був у миргородській сотні Кирика Поповського (1649). Деякий час наказним полковником був Сава Канівець, полковим суддею Богдан Лавриченко. Полковими осавулами були Василь Трушенко і Семен Лисий, перший із них був козаком сотні Кременчуцької Чигиринського полку. Полковими писарями згадані Крисько Лук’янів і Михайло Лазаревич, хорунжим — Жадан Острогляд. До кременчуцького полковника пристали сотники максимівський, потоцький, омельницький, балаклійський, остапівський.

У спілці з московськими військами Сомко вів активні бойові дії проти хмельниченків. Особливі бої розгорнулися на січовому напрямку. В результаті йому і військам Ромадановського підкорився гадяцький сотник Крисько Семенович, а «старшину, которая... (царю — К. В.) изменила и на всякое злое дело приводила, держут ныне за сторожею». Далі капітулювали полковники миргородський і гадяцький Павло Животовський, лубенський Федір Шамрицький. Останній з сотниками свого полку відвідав Якима Сомка у Переяславі.

Сомко прийняв рішення про проведення козацької ради у Козельці, не зважаючи на застороги царських воєвод стосовно дозволу царя. В цей час Сомка підтримували полковник переяславський Семен Гладкий, сотник чернігівський Василь Болдаківський , полковник миргородський Павло Ілляшенко, лубенський Андрій Пирський , зіньківський Василь Шимон, прилуцький Федір Терещенко іркліївський Матяш Папкевич. Ця група в Козельці 16 квітня 1662 р. обрала гетьманом Якима Сомка. Акт підписали полковники ніжинський Золотаренко, чернігівський Силич, іркліївський Папкевич, миргородський Ілляшенко, лубенський Пирський, прилуцький Горленко зіньківський Шимон.

Військовим писарем у Я. Сомка став Хома Тризна, суддями — колишній полковник гадяцький Іван Дяченко і Семен Голуховський, який під загрозою розстрілу від Хмельницького «покинув жену свою и детей», залишив 29 липня Чигирин і 6 серпня 1661 р. прийшов до Якима Сомка у Переяслав. Дещо пізніше суддею став Семен Гладкий, обозним — Дмитро Святуха, який перейшов від Ю. Хмельницького, писарем судовим — Богдан Тимошевич.

Бойові дії прибічників Хмельницького на Лівобережі продовжували і надалі очолювати полковники Федір Жученко (сотні Полтавські, Котельвська, Куземинська), Яцько Черкас, Пушкеля (1000 піших козаків) і Макуха (2000 кінних козаків) (з Опішні). У одному з документів йдеться про курінь Пушкелі, а це засвідчує січове походження його полку. Полтавчани направили до Опішні загін на чолі із наказним полковником Дьомочкою і осавулом Дахном Чамарою. Російський воєвода князь Ромодановський з метою «искупления вины» на ці козацькі частини направив підрозділи з Лубен, Миргороду, Гадяча, Бахмацьку сотню Ніжинського полку, поставивши на чолі стряпчого Григорія Косогова. Між цими підрозділами «был де бой большой с утра до вечера», «...полк Пушкели весь побили а знамёна и литавры взяли», а сам Пушкеля зумів утекти

16 травня 1661 р. Косогов прийняв присягу полтавських козаків Дем’яна Гуджола, Клима Чорнушенка, Вікула Колосенка, Яреми Маркова (останній перейшов до Полтави з Уцтивицької сотні Миргородського полку (1649) . Посланці заявили, що «они де учинились в измене по неволе за проводом Жученка. А Жученко де побежал за Днепр и ныне за Днепром в местечке Синице»

Козак 2ї полкової Полтавської сотні (1649) Дем’ян (Дьомочка) Іванович Гуджол у травні 1661 р. став полковником полтавським, змінивши Жученка. 7 липня 1661 р. князь Г. Ромодановський підтвердив його обрання на полковничий уряд , який йому вдалося утримати до кінця 1664 р.

Курило Охрімович брав участь у Визвольній війні з перших її днів . І, маючи значний життєвий досвід, згодом очолив полкову обозну службу. Проте уже у 1660 р. цей уряд зайняв Парфен (Мустафа) Дидзарев. На короткий проміжок (1661–1662) полковим суддею став Клим Чорнушенко, але вже у наступному році його змінив колишній полковий обозний Курило Охрімович.

Шляхтич [589, 221] Дахно Чамара став до лав Полтавського полку з початком Визвольної війни як козак полтавський (1649). Мабуть, у 1658 р., після загибелі обох полкових осавулів, зайняв місце одного з них, але у травні 1661 р. уступив цей уряд Дмитру Горбаненку.

Сотник полтавський Сава Педашенко став отаманом городовим полтавським (1661). Зять Івана Іскри з козаків полтавських (1649) Олексій Кованько (? — 1629–1677 — ?) став сотником старосанжарським (1659).

У Гадячі відомі двоє полковників: Іван ДяченкоДяк (з веприцьких козаків) і Гаврило Білаш, тому приймати твердження Ю. Гаєцького про почесний титул полковника гадяцького, а не відродження цього полку  не варто. З полкової старшини є згадки про суддю Семена Іванова з Ковалівської сотні і наказного суддю Северина Денисенка. Гадяцькими сотниками були Павло Животовський (1659–1660) та Іван Івановський (1661). Рід Животовських на початковому етапі Визвольної війни дав козацькому товариству покозачених шляхтичів Саву (сотня Веприцька), Михайла (Гадяцька), Петра (Рашівська). Павло Трохимович Животовський (? — 1699)  з сотника полкового гадяцького став полковником миргородським, володів с. Красною Лукою

Іван Устимович з Лютенською сотнею пройшов нелегкими дорогами війни (1648 — 1661) і у 1661 р. став її сотником. Рід Безпалих у Зінькові відомий ще до початку Визвольної війни. В реєстрі 1649 р. записані вже три його представники: Федір, Савка, Василь. У 1661 р. сотником зіньківським став Микита Дмитрович Безпалий. У Груні сотником у 1661 р. був Данило Ценковський. Іван Уманський очолював сотню в Опішні, він зі своїм братом Ярошем знаходилися в сотні з часу її заснування.

Василь Шиман–Шимоновський належав до білоцерківського шляхетського роду Шимоновських. Став козаком Зіньківської сотні (1649)сотником, а потім полковником зіньківським (? — 1662–1663). 9 травня 1663 р. він побудував грунську Святомикольську церкву, в якій його нащадки століття тримали парафію. 2 квітня 1666 р. надав млинок на Скельський монастир. Був пов’язаний якимось родинним зв’язком з білоцерківськими шляхтичами Трощинськими.

На полковництві миргородському Григорія Лісницького ще влітку 1659 р. змінив Павло АпостолКатаржи («Paulus Apostel Catarreu). Раніше «став служити під прапором князя Яреми Вишневецького, від якого він дістав посаду сотника і був нагороджений за вірну службу маєтком Хомутець... На українську службу перейшов... десь уже в 50–х роках ХVІІ ст.... Павло Апостол був до кінця вірний князеві Вишневецькому і залишив польську службу лише після смерті свого протектора... знаходимо і пояснення, чому Апостол опинився в рядах козацького війська: під гетьманську булаву потягло його саме для того, щоби ввійти у володіння маєтками», — писав біограф Апостолів Б. Крупницький. Був неписьменним . Під Чудновим потрапив у полон і провів там рік, потім втік із Дубно.

У 1660 р. полковниками були Кирило Андрійович Канівець і Гаврило Осипович Білаш. У реєстрі 1649 р. зафіксований у полковому товаристві миргородському Гаврило Біляченко , його прихід до влади в полку слід розцінювати як перемогу місцевого корінного козацтва. Тим паче, що поруч з ним полковий суд очолював Яцько Котляр. Писарями полковими були Григорій Сергійович, Степан Лукашів, осавулами — Іван Іванов, Іван Ємолов.

Серед прибічників Юрася були виходці з Миргородського полку Василь і Андрій Глосинські. Василь, навіть, деякий час був генеральним писарем. В реєстрі 1649 р. у Миргороді зафіксований Мисько Клосинський

Полковим сотником миргородським був Павло Донець. Омелян, Яцько, Андрушко Донці відомі у полковому товаристві, Іван — у сотні Кирика Поповського, а у Кременчуцькій сотні — Гавриленко Донець  ще за реєстром 1649 р. Сотник хомутецький Григорій Король не втратив уряда і за Ю. Хмельницького.

Самійло Кореневський був уже в реєстрі 1649 р. у Миргороді , а Семен Степанович Кореневський став сотником богацьким (1659). В Уцтивиці сотникував Григорій Якович, у Шишаках — Матвій Андрійович (1659), у Білоцерківці — Роман Левченко (1660), у Сорочинцях — Павло Тарасів (1659).

Покозачений шляхтич  Яків Засядько з Хорольської сотні, яка залишилась у складі Миргородського полку, перебрався до Лубен, ставши, очевидно, спочатку полковим старшиною, а потім полковником лубенським. Обставини отримання ним полкового пернача були такі: йдучи на полтавців, поблизу Лубен зупинилися Ніжинський і Прилуцький полки. «Те полки прошли сильно сквозь город, а полковник Лубенский Павел утек, а пехоту ево те полки посекли, а иные, бежа от них, потонули в реке Суле». У Лубнах в опалу потрапив колишній полковник Павло Омельянович. 6 липня 1661 р. він отримав гетьманський універсал з доганою за покоси монастирських сіножатей лубенськими козаками

Наступний полковник Степан Шамрицький заявляв: «Нам однако, москаль чи лях; хто сильніший, за тим ми і будемо» . Службу розпочав козаком сотні Сенчанської Миргородського полку (1649) [, був полковником лубенським (1661). На рік його змінив сотник полковий Андрій Пирський. Степан Шамрицький залишився отаманом городовим лубенським, а у січні 1663 р. знову обраний полковником.

Обозний уряд зберіг Устим Луценко, полковим суддею став Петро Ворона. Основоположником лубенської гілки роду був Грицько Ворона, який зафіксований сотником Переяславського полку у 1638 р. , козаком Лубенської сотні сільської (1649). Петро записався у реєстр 1649 р. козаком Яблунівської сотні Кропивненського полку, згодом став полковим суддею лубенським (1660). Поруч з ним у Лубенській сотні Богдана Хмельницького підтримали Данило і Процик Вороненки, а у Роменській — Ілько Ворона.

Михайло Кулябко (? — 1629–1676 — ?) — отаман городовий лубенський (? — 1659 — ?), а Іван (бл. 1630 — бл. 1694) — козак Лубенської сотні (Іван Колядка) (? — 1649 — ?), військовий товариш (1661) [869, 50], суддя полковий лубенський у 1657–1670 рр. з перервами.

Перед тим як отримати полковничий пірнач, Андрій Піроцький очолював полкову сотню, у Пирятині сотницький уряд отримав Григорій Гамалія. Після короткотермінового сотникування у Ромнах 1659 р. Гаврила Шумейка Кіндрат Войтенко знову повернув собі уряд (1659–1660). Яцько Глушенко розпочав службу козаком Пирятинської сотні, яку очолював протягом 1661–1663 рр.

Андрій Донець спочатку козакував у Костянтинівській сотні (1649), а потім став сотником смілянським. У Глинській сотні сотником був обраний Іван Ярмолайович Ковалевський. Він разом з братами Грицьком і Леськом Ярмоленками у Лохвиці фундували сотню ще у 1649 р. У 1659 р. Іван Коваль був городовим отаманом лохвицьким, а наприкінці цього ж року перейшов сотником до Глинська.

У Сенчі відомі три сотники: Степан Шамрицький, Леонтій Степанович Шамрицький і Кирило Сулимовський, у Лохвиці — шість: Фесько Геращенко, Сава Геращенко, Іван Пилипенко, Яцько Котляренко, Іван Базилей, Степан Шамлицький.

У Чернігові полковникував Іоаникій Силич, його підтримував полковий обозний Олександр Ковтунович. З слабинського сотництва полковим суддею став Іван Домонтович, у полкові писарі вийшов Карпо Мокрієвич, який у липні 1660 р. отримав універсал на сл. Гучин та млин на р. Білоусі і в цьому ж році купив землю в Чернігові у міщанина Матвія Белковича.

Маємо перелік сотень Чернігівського полку 1660 р. в універсалі Юрія Хмельницького. Полк тоді складали 9 сотень: Вертіївська, Дівицька, Березинська, Столенська, Синявська, Кисільгородська, Волинська, Менська і Сосницька сотні. Серед сотників полкових були Стефан Шуба, Тимофій Негович, Степан Силич, Станіслав Коханенко і якийсь Василь (1659). Не виключено, що це Василь Іванович Болдаковський, який у 1660 р. отримав універсал Ю. Хмельницького на батьківську Рогощу, а, можливо, Василь Данилович Подобайло, син чернігівського полковника.

На Киселівському сотництві Федора Свіонтицького змінив Тишко Мартиненко (Киселівський), який повернув собі цей уряд. У Понорниці сотникували Лихаренко і Шабалтасний, у Синяві — Тихін (Борзенський? [816, 261]), Андрій Тихонів, Ілляш Аврамович Рубан, в Березні — Сава Гоневський (Іовенко) (? — 1660–1680 — ?), у Сосниці — Василь Омельяненко, Семен Павленко, в Любечі — Гнат Гуштин і Гаврило Васильович. З Любеча до Роїщ ще за Виговського перейшов сотникувати і утримався на уряді Хома Ращенко. З полкового сотництва Степан Шуба перейшов на такий самий уряд у Виблі.

«Заслужений у Війську Запорозькому товариш» Данило Знайко у лютому 1660 р. отримав універсал Ю. Хмельницького збирати прибутки з млина на р. Снові під Седневом

У Прилуках осавул полковий Федір Терещенко став полковником. Він був козаком Прилуцької сотні Павла Тереха (мабуть, свого брата) ще в 1649 р.  йому належало селище Сеталівське. 17 грудня 1659 р. надав універсал Пустинському монастирю на млин на р. Удай, забраний за проступок у якогось Демка. Цей універсал був завірений особистою печаткою Терещенка. Підтримував наказного гетьмана Якима Сомка. На деякий час його змінив Лазар Горленко, а потім Терещенко знову повернув собі владу в полку.

Зять полковника білоцерківського Половця  Лазар Горленко ще на початку березня 1661 р. був посланий гетьманом до кримського хана  а після повернення став полковником прилуцьким.

Покозачений шляхтич Дмитро Чернявський (? — 1613–1680 — ?) записаний серед козаків Переволочанської сотні у 1649 р. як Дмитро Федорович . Був сотником у 1659 р. (мабуть, переволочанський). 15 грудня 1661 р. Лазар Горленко писав гетьману Ю. Хмельницькому, що Чернявський був відпущений з Прилук. Останній був прибічником гетьмана Сомка, за допомогою якого став полковником прилуцьким. Гетьман Брюховецький конфіскував його маєтності , заслав до Сибіру, де багато років він провів на річці Лені . 10 березня 1663 р. Лаврін Гостилович, син ієромонаха Густинського монастиря Феодора продав йому дім у Прилуках. Цікаво, що рід Гостиловичів фіксується серед козаків Переволочанської сотні. Його син Григорій Дмитрович (? — 1633–1699 — ?) — козак Переволочанської сотні Прилуцького полку (1649). Можливо, сотник переволочанський, був полковником наказним прилуцьким у 1663 р.

Колишній підписок з канцелярії гетьмана Виговського Василь Кропивницький, який був посередником під час Гадяцького договору між гетьманом і познанським воєводою Яном Лещинським, пізніше направлений до Прилук. Там, мабуть, був полковником. У 1661 р. «взятий Москвою зрадою в Прилуці» .

У Нижньому Новгороді утримувався ще у 1669 р. Про його звільнення клопотали Юрій Хмельницький, Дорошенко, Лазар Баранович

Малош Вовченко розпочав війну у Прилуцькій сотні Омеляна Проценка, став полковим обозним (1658), а потім протягом кількох років городовим отаманом прилуцьким (1658.10., нак.; 1658.12. — 1663.06. — ?). Полковим суддею був Трохим Чорнишенко — покозачений шляхтич, записаний у реєстр 1649 р. як Трохим Чорниш. У грудні 1659 р. він разом з колишнім полковником прилуцьким П. Дорошенком у супроводі чотирьох козаків прибув у складі делегації від гетьмана Юрася Хмельницького до Москви. Функції полкового писаря виконував Іван Софонович.

Полковими сотниками були Яцько Матюнька, Аврам Лук’янович (у рестрі 1649 р. у Прилуках зафіксований лише один Аврам — Калениченко), Гнат Тимків. В Ічні сотникував Матвій Романович. З початку Визвольної війни у сотні були лише два Матвія: Гречаниченко і Вербненко. Можливо, хтось із них і є сотник Матвій Романович. В Корибутові сотником був Гнат Павлович. На початковому етапі Визвольної війни у сотні був лише один Гнат — Гребенько. Можливо, він і став сотником. В Срібному сотню очолював Павло Андріїв. Павло Федорович згаданий сотником срібнянським ще у 1649 р. Не виключено, що він був Павлом Андрійовичем Федоровичем і очолював сотню протягом 1649–1661 рр. Дотичним підтвердженням того, що Федорович — це прізвище, є той факт, що Лесько Федорович, який очолював сотню Корибутівську цього ж полку (1649), пізніше перейшов у Срібне і став писарем срібрянським (1666).

У Ніжині наказними полковниками були Петро Рославець, Федір Завадовський, Іван Попович, Роман РомановськийРакушка , Левко Бут. Наприкінці літа 1662 р. Ніжинський полк під керівництвом В. Золотаренка був розгромлений під Лубнами. На початку вересня В. Золотаренко з Лубен пішов до Полтави, де знаходився кошовий, і були призначені вибори нового гетьмана. На Чорній раді він був скинений з уряду, а потім знищений фізично.

Полковий осавул Левко Бут у березні 1660 р. подав чолобитну царю з проханням надати йому сс. Киселівку і Адамівку. Під час усунення Золотаренка від керівництва полком заарештований і засланий до Сибіру, де в Єнисейську знаходився ще в 1669 р..

Син запорозького кошового Яцька Мозиря і рідний брат полковника корсунського Лук’яна Мозиря Іван Яценко спочатку козакував у Корсуні, а потім перейшов до Ніжина і згодом став полковником піхотним ніжинським (1661).

Обозним полковим був Григорій Кобиляцький, писарями спочатку Захар Шийкевич (? — 1660.03. — ?), а потім Павло Рачинський (? — 1661 — ?). У 1662 р. ніжинський полковник В. Золотаренко надав колишньому полковому писарю Марку Кимбаровичу с. Березу в Глухівській сотні. Полковими осавулами у Ніжині були два старовинні правобережні козарлюги Леонтій Бут і Павло Килдей (Боженок) (рід Килдеїв корсунський полковничий), а тако ж Семен Григоріїв.

Полкові сотні очолювали Іван Шматович, Ілляш Аврамович, Ілько Пилипенко, Григор Гаркушка. У Коропі сотникували Гордій Черв’яченко, Іван Белиловець, у Новому Млині — Павло Михайлів, у Конотопі продовжував сотникувати Семен Бистрицький, а потім його змінив місцевий козак  Дмитро Скоробагатий, у Кролевці — Василь Дейнека, Давид Юхимович, Данило Якимович. Серед наказних згадані Роман Дубовик (мабуть, з козаків батуринських ) і Микита Андрійович. Іван Гродецький був серед козаків Бахмацької сотні з часу її заснування, очолюючи козаків с. Самбурці, а у 1661 р. він очолював її , в наступному році сотником став Павло Тищенко, який повернув собі цей уряд . У Глухові сотню очолював Василь Уманець, Дівицьку сотню — Демид Рогоза.

За наказного гетьмана Сомка нетривалий час існував Коропський полк (1662–1663), на чолі якого стояв Тихін Гаврилович. Батурин і околиці також знаходились на управлінні наказного полковника. Цей уряд тримали Федір Костонський і місцевий старовинний сотник Сава Михайлович Мішура.

У Стародубі наказними полковниками були Петро Рославець і Прокіп Петрович, полковим суддею Марко Кимберович (1660). Наказний полковник в Стародубі Рославець не піддавався на пропозиції Мурашки (1661.12.11.) перейти на бік короля , в НовгородСіверському наказний полковник Гаврило Дащенко контролював ситуацію. Гаврило Федорович Дащенко (? — 1676 — ран. 1678.10.) — покозачений шляхтич, полковник новгородський, пізніше — сотник стародубський (? — 1662.19.09. — 1663.10.07. — ?). Полковник ніжинський Василь Золотаренко надав йому с. Литовське в полковій сотні з млином на р. Цитві.

Сотниками новгородськими були Михайло Горбовецький, Семен Маленовський, Павло Запаревський, наказним — Лаврін Рожинський. У Мглині сотникував Ісак Жук (якийсь родич місцевого сотенного писаря Андрія Жуковського), в Шептаках — місцевий козак [816, 308] Василь Ісаєнко, у Почепі — Гаврило Яремійович Рубан, рідний дядько Петра Рославця. Його змінив Аверко Набатенко (1662).

У Київському полку полковника Бутрима змінив Іван Якименко. В 1661 р. полковником став Василь Дворецький, який під час чуднівської кампанії потрапив у татарський полон, де провів два роки. З 1662 р. полк очолював Семен Третяк (? — 1628–1674.03. — ?) — шляхтич, козак Білогородської сотні Київського полку (1649), сотник (1658), потім полковник київський (1662–1663.07.). Після скинення Сомка з гетьманства він втратив пірнач і засланий до Сибіру.

Серед наказних полковників згадані Пилип Скороход і Богдан Молява. Останній розпочав Визвольну війну козаком Київської сотні Самійла Білецького (1649), став сотником київським (? — 1654 — ?), пізніше осавулом полковим київським (? — 1659–1660.08. — ?), наказним полковником київським (? — 1660.08. — 1661.02). Він призначив полковником Корнія Бунчужного у Гродок. У цьому районі діяв охотницький полк Івана Московки (з Остра) [823, 342], сотниками якого були Іван Слінко (з Переяслава), Іван Якименко Кияниця, Василь Волошин (з Трипілля) (майбутній сердюцький полковник у 1666–1669 рр.), Максим Жупел (з Трипілля), Шибіга (з Гоголева), Лесько Переяславець Костирка (1660.08) (мабуть, його в 1667 р. бачили як полковника над іноземними корогвами).

Павло Яненко був прибічником Ю. Хмельницького, але уряду полковника київського не повернув, хоча у 1661 р. і нобілітований. У червні 1662 р. возив до Москви від Ю. Хмельницького 12 татар — «язиків».

Полковим писарем згаданий Лазар Григорович (? — 1663.06. — ?). Осавул полковий Ананко був вбитий у 1663 р. під час Чорної ради як прибічник Сомка. Якийсь його родич Ярмола Ананченко мав млин в одне коло на р. Остер в Козельці (1666). Полковим хорунжим був Костянтин Чекановський.

Київську сотню очолював якийсь Григорiй, у Бобровиці сотником був Iван Маковiй, у Гоголеві відомі два сотники: місцевий козак

Артем Гнєвушин і Шепіга (отаман Федір Кашуба), у Кобищах Якiв Кузьменко і Степан Шевлюга.

2 травня 1660 р. товариш полку Київського Степан Андрійович Жук отримав універсал гетьмана Юрія Хмельницького на володіння островком під м. Остер, названий «Щитєв фольварок». У 1666 р. він володів млином в два кола на р. Остер в Острі. Ці нагородження свідчать про його значний попередній статус у Війську Запорозькому.

Син Філона Гаркуші Григорій у 1662 р., будучи полковником бориспільським, привласнив «виморочний» хутір у Требухові. Пізніше був сотником бориспільським (? — 1661–1663) і військовим товаришем.

У жовтні 1662 р. Лісницький повідомив короля про бажання Ю. Хмельницького скласти гетьманські клейноди. Шляхетськокозацьке крило клану Хмельницьких шукало гідну заміну Юрасю. В історіграфії згадуються три можливих кандидати на гетьманство: Гуляницький, Носач, Лісницький. Чигиринська рада «всіх задніпрянських полковників»  прийняла відставку Юрася. Послом до короля був призначений Григорій Гуляницький.

У період гетьманування Юрія Хмельницького реєстр нараховує 361 старшини з 323 родин. Серед старшин були чотири Зеленські, по три Бережецькі, Гуляницькі, Дубовики, Уманці, по два Аврамовичі, Безпалі, Бути, Вербицькі, Войцеховичі, Гамалії, Геращенки, Глосинські, Дворецькі, Донці, Дорошенки, Золотаренки, Зражевські, Канівці, Кваші, Ковалевські, Молявки, Носачі, Пилипенки, Рославці, Рубани, Силичі, Сильницькі, Тироненки, Трушенки, Хмельницькі, Шамрицькі. 5 Лук’яновичів, 3 Андрійовичі, Григоровичі, Степановичі, 2 Івановичі, Михайловичі, Павловичі Федоровичі, Юхимовичі віднесені нами до різних родин невідомих прізвищ.

3 320 родин за прізвищами можемо впевнено визначити 253 родини, тобто 79%. Серед тих родин, хто повернув собі владу і влив були Аврамовичі, Бережецькі Калющенки, Капусти, Кизими, Килдеї, Кривоноси, Криси, Махаринські, Мозирі, Мурашки, Подобайли, Половці, Рогози, Сухопари, Терещенки, Улезьки, Уманці, Урошевичі та інші — всього 37 родин (14,6% від загальної кількості відомих родин).

Зберегли вплив — 79 родин (31,2%), серед них: Апостоли, Безпалі, Бистрицькі, Богуни, Булиги, Бути, Вербицькі, Вертилецькі, Войтенки, Ворони, Гаркуші, Горячки, Гладкі миргородські, Гладкі переяславські, Гоголі, Голуховські, Дворецькі, Домонтовичі, Донці, Дорошенки, Жученки, Забіли, Зеленські, Золотаренки, Ковалевські, Коханенки, Кравченки, Кублицькі, Кулябеки, Лизогуби, Лисянські, Лісницькі, Мокрієвичі, Панкевичі, Рославці, Рубани, Силичі, Скоробагаті, Тетері, Суличічі, Третяки, Трушенки, Уманці, Ханенки, Цицюри, Чернявські, ЯцьківськіКуницькі, Яхимовичі.

Не фіксуються серед урядової старшини з попереднього періоду 84 родини (умовно втратили вплив). З політичної арени після скинення свого патрона — гетьмана Виговського — зійшли Білобровки, Богатиренки, Богаченки, Бруяки, Вовченки, Виговські, Гапоновичі, Дереневські, Джулаї, Лісовці, Лученки, Люторенки, Миневські, Нечаї, Шумейки, значно послабився вплив Зарудних, Каплуновських, Креховецьких, Лобод, Яненків, які перейшли в значне військове товариство, тобто неурядову старшину.

Новими у старшинському середовищі були 137 родин (54,15%). Серед них вперше бачимо Войцеховичів, Гамалій, Глосинських, Гречаних, Гуджолів, Дубовиків, Дяченків, Животовських, Зражевських, Кальницьких, Канівців, Кваш, Кованьок, Кропивницьких, Малинок, Момотів, Опар, Пирських, Підтеребів, Пісоцьких, Пригар та інших.