Старшина гетьманату івана самойловича

Священик містечка Ходоркова на Сквирщині Самійло перейшов на парафію до містечка Красний Колядин Прилуцького полку на Лівобережжі. Разом з ним був і син Іван, який став сотенним писарем у місцевій сотні. Шлюб з Марією Голуб відбувся до переходу на Лівобережжя. Достовірних даних про те, коли її батько Іван Григорович Голуб (Багатий) перейшов у Красний Колядин з Правобережжя, чи був місцевим жителем, не маємо. Проте, вже у 1654 р. він був у Красному Колядині, а дещо пізніше переселився до Кролевця . Один із його синів був одружений з N Іванівною Забілою, онукою генерального обозного. Посвоячення Самойловичів з Забілами, безумовно, мало першочергове значення в кар’єрі Івана Самойловича. Родинним зв’язкам з Забілами та генеральному писареві Степану Гречаному (є якісь натяки на родинні зв’язки Гречаних і впливових у Прилуцькому полку Горленків) слід завдячувати у отриманні сотницького правління у Веприку, який належав до столичного лівобережного полку — Гадяцького. Взаємини генерального писаря Степана Гречаного і Самойловича потребують додаткового дослідження. Вважається, що кар’єру Самойловича спротегував Гречаний.

За гетьмана Брюховецького Самойлович повернувся у Прилуцький полк, ставши наказним полковником, а, відповідно, тоді вже мав бути сотником красноколядинським. Полковникував тоді Федір Терещенко або вже Дмитро Чернявський. Нам невідовий жоден із полкових старшин прилуцьких того часу. В. Модзалевський приводить архівні свідчення, що Самойлович був посланцем Брюховецького до Москви до д’яка приказу Таємних справ Дементія Башмакова з «язиками», за що отримав нагороду — пару соболів вартістю п’ять карбованців

У 1665 р. він очолив охочий козацький полк, який був посланий під Смоленськ. Після цієї операції повернувся в Україну, проте не у рідний Прилуцький полк, а переходить до Чернігівського на посаду вже не сотника, а полкового старшини: спочатку осавула, а потім судді. На цих урядах іноді виконував функцію наказного полковника. Три роки працював під началом полковника Дем’яна Ігнатовича. Мабуть, проявив себе вірною йому людиною, бо коли останній у січні 1668 р. став генеральним осавулом, то полковницький пірнач перейшов до рук Самойловича. У полку співпрацював з обозним Савою Посудевським, суддею Марком Артемовичем, писарем Леонтієм Полуботком, разом з якими піднявся на боротьбу проти російських воєвод.

Після загибелі Брюховецького і відступу військ Дорошенка з прибічниками наказного гетьмана Ігнатовича отримав царське прощення. Проте полк очолював недовго, і вже через рік став генеральним суддею, а його місце зайняв Іван Лисенко.

Крім Івана Самойловича, документи донесли нам імена ще трьох його братів: Василя, Мартина, Тимоша. Всі три були священиками: Василь у Лебедині, Тиміш (? — ран.1687) і Мартин (? — 1687 — ?) — у Ромнах, при чому двоє останніх були і протопопами. Мартину братгетьман надав с. Оксютинці Роменської сотні

У подружжя Івана і Марії Самойловичів було троє синів і дві доньки [1243, 477]. Старший Семен народився приблизно 1660 р. У такому разі і шлюб слід віднести близько 1659 р. Другого сина назвали Григорієм, а третього — Яковом, доньок — Параскою і Настасією. Пізніше брата дружини Костянтина Голуба, свого швагра, Самойлович спротегував на уряд генерального бунчужного.

Після перевороту 1672 р. для впевненості забрав цар до свого двору синів гетьмана Семена і Григорія. З 1675 р. у Москві тримали по черзі вже по одному сину. У березні 1677 р. з Сибіру до Москви повернувся брат гетьмана Петра Дорошенка Григорій, отримав царський дозвіл «ходити за караулом» і переселився ближче до «двору» Семена Самойловича. Яків Самойлович був у Москві безвідлучно два роки (1676–1678.11.), у грудні 1678 р. відпущений був і Григорій Самойлович. 1681 року Семен і Григорій знаходились вже у Батурині, а у Москві залишався Яків . У 1680 р. 20річний Семен Самойлович одружується з п’ятнадцятирічною донькою Федора Сулими Марією

1672 р. претендентами на обрання гетьманом були Іван Самойлович, Костянтин Солонина, Карпо Мокрієвич, Родіон Думитрашка. Не зовсім зрозуміло, чому групу Самойловича підтримував родич Ігнатовичів Іван Домонтович, який після перевороту не втратив уряду судді генерального. Він вимагав зачекати ради з обрання гетьмана до царського указу. На цьому підгрунті у нього виник конфлікт з писарем Мокрієвичем. Останній розпочав «бранитца, что он не приговариваетъ Гетмана выбирать до Указу великого Государя. И судія Іван Домонтовъ Карпу писареві говорил: тебе де напрасно Карпъ в Гетманы хотеть, полно де и того что мы и за те свои дела… — з головою недостоин де ты і в писарехъ быть за свои дела. И писарь де Карп за те слова судье Івану Домонтову выдрал половину бороды; и обозной де хотел на писаря справу дать, да вступили за писарися Дмитрашко да Солонина и то де дело так покинули»

Увесь час гетьманування Самойловича уряд обозництва тримав дід його дружини Петро Забіла, на судівстві Домонтовича змінив Михайло Вуяхевич, який повернувся з сибірського заслання. Уряд генерального писаря зайняв і тримав десять років писар Генерального Військового Суду Сава Прокопович (? — 1650 — бл. 1701.01.). Є згадка про його попереднє сотникування у Воронежі (1669) у Ніжинському полку, потім — писарство полкове переяславське (1671). Рід Савичів тримав уряд генерального писаря 31 рік (1672–1687), (1709–1725).

За 15 років генеральними осавулами були шість старшин: Іван Лисенко, Лесько Черняк, Леонтій Полуботок, Павло Грибович, Іван Мазепа, Михайло Миклашевський, хорунжими — троє: Григорій КоровкаВольський, Степан Забіла , Михайло Миклашевський і двоє бунчужних — Леонтій Полуботок і Костянтин Голуб. Генеральні установи очолювали Василь Кочубей (писар ГВС і реєнт ГВК ), Андрій Васильович (писар ГВС), Степан Соломаха (осавул ГВА), Андрій Криницький (хорунжий ГВА). Думитрашко отримав на відкуп індуктивний збір в Гетьманщині. Як бачимо, генеральні уряди за Самойловича посідали 13 старшин з 11 родин (Забіли і Миклашевські мали по два представники). При цьому враховувалося, що «обирая гетьмана в раде...приговор имели...даби начальних людей не перехрестов и ляхов, от которых нам разоренье чинитца», — згадував дещо пізніше один із полковників.

Впадає у вічі тісний зв’язок Самойловича з Лисенком. Останній змінив попередника спочатку на полковництві, а потім на уряді генерального старшини. Активно підтримував Самойловича Леонтій Полуботко, який ще за його полковництва був писарем полковим чернігівським, під час самого перевороту відіграв не останню роль, очолюючи полкову сотню Чернігівську. В нагороду після перевороту отримав посаду генерального бунчужного. Надалі як випробувана і вірна людина був посланий очолити опозиційний Переяславський полк.

Л. Окіншевич систематизував факти діяльності Леонтія Полуботка на посаді генерального бунчужного, а саме: в листопаді 1673 р. займався врегулюванням взаємин архімандрита Михайла Лежайського і жителів сіл Дехтярівки, Кудлаївки, Ігнатівки. В цьому ж місяці до гетьманської столиці хотів заїхати із Січі колишній генеральний осавул Павло Грибович, який втік з сибірського заслання на Запоріжжя, але через те, що на Січі був мор, його тримали під Батурином в карантині, і гетьман направив до нього Полуботка розпитати, як йому вдалося втекти з Сибіру. В лютому наступного року був делегований гетьманом прийняти присягу в генерального осавула дорошенківської армії Якова Лизогуба, який перейшов на бік Самойловича . Приїзд до Москви 26 лютого 1676 р. великої української делегації, очолюваної Полуботком , в серпні цього ж року він був посланцем до князя Ромодановського з інформацією від гетьмана про готовність до походу. В жовтні 1676 р. гетьман наказав йому взяти на допит і під арешт в Переяслав, де він знаходився, стародубського полковника Петра Рославця . В січні 1677 р. на духовному суді ніжинського протопопа Семена Адамовича виступав як представник від гетьмана, звинувачуючи протопопа, і за відмови останнього прийняти постриг, «повелением господина бунчучного посажен в тесное узилище» . Через 4 місяці делегований до Курська для переговорів з Ромодановським . Під час чигиринського походу 1678 р. організовував переправу полків через Дніпро, гетьман «послав генерального осавула Леонтія Полуботка… вислати в Чигирин піхотного полковника Дмитра з серденятами і Гадяцького з полком його» . Пізніше Полуботок став генеральним осавулом.

Син соратника Кривоноса , очевидно, козака чи сотника лисянського Якова Іван (Івашко) Лисняченко (Лисенко) (? — 1629–1696 — ран. 1699.10.) службу розпочав козаком сотні Лисянської Корсунського полку (1649). Одружився з донькою сотника Ясногородської сотні Київського полку Гафією Трохимівною Підтереб (? — 1665–1725 — ?). Потрапив на Запоріжжя. Підтримав Брюховецького і від останнього став полковником (очевидно, запорозьким). Очоливши Чернігівський полк (1669.05. — 1671.02. — ран. 1671.08.), 3 лютого 1671 р. отримав універсал Дем’яна Ігнатовича на села Осьмаки і Дягове. Переворот зустрів значним військовим товаришем. 17 червня 1672 р. був обраний осавулом генеральним, а вже 3 липня 1672 р. гетьман Самойлович затвердив за ним млин на р. Сперші у с. Данилівці, куплений у козака Ісая Опанасовича Був наказним гетьманом

Місцеву чернігівську покозачену шляхту, очолювали ДуніниБорковські, Домонтовичі, Кохановські. Найвідомішим представником родини Домонтовичів у козацькому середовищі був Іван Михайлович (? — 1630–1683). Він розпочав службу козаком Слабинської сотні Чернігівського полку, отримав від Богдана Хмельницького села Смолин і Максим. Уже як сотник слабинський у жовтні 1659 р. супроводжував до Москви полонених Юрія та Іллю Виговських. Був суддею полковим чернігівським за Брюховецького, отаманом городовим чернігівським за Ігнатовича. Тоді ж обраний суддею генеральним. Відразу після перевороту 1672 р. отримав від Самойловича с. Кудровку. Зберігав уряд судді за Самойловича майже до смерті (1669–1681). Його син, підписок ГВК Петро (? — 1648–1676 — ?) після перевороту 1672 р. посланий у Київський полк писарем полковим (1672–1676). Можливо, цьому сприяв той факт, що у Гоголеві раніше відомий сотник Леонтій Домонтович

10 років у Чернігові очолював полк Василь ДунінБорковський, у 1675 р. наказним у нього був старий Станіслав Коханенко. У 1683 р. Самойлович направив у полк полковником свого сина Григорія. Обозними полковими були Костянтин Угровецький, Гнат Байдак, Ничипір Каленикович ВеличковськийСавич, Олександр Яхимович.

Суддями були Василь Болдаковський, Яцинич, Костянтин Стрієвський, писарями — Михайло Слободецький, Іван Скоропадський , осавулами — Ничипір Каленикович ВеличковськийСавич, Василь Мокрієвич, Павло Грибович, Філон Рашко. Хорунжими полковими були Степан Силич і Корній Савенко. Полковими сотниками були Дмитро Донець і Антін Євтихієвич, киселіськими — Кіндрат Бутожалов, Герман Михайлів, Андрій Тищенко, Гнат Сахновський, Тиміш Лазовський, березнянським — Василь Антонович, волинськими — Василь Коляда, покозачений шляхтич гербу «Лада» Іван Богданович, який, звільнившись від сотництва, став священиком Михайлівської церкви у Волинці і був ним ще у 1713 р. Після нього сотню очолювали Федір Лобина, Василь Олещенко, Василь Борисенко. Городницькими сотниками були Григорій Романович, Василь Півень, Іван Войцехович, якийсь Герасим, роїськими — Іван Рашевський, Степан Шихуцький, седнівськими Ярема Петличенко, який був серед «борзненців» ще у 1649 р. і Михайло Петличний. Їх змінили Кирило Давидович, Политка (бл. 1674), Григорій Пекур, Іван Полетика, Казимир Паришковський, Богдан Войцехович, якийсь Опанас.

Серед любецьких сотників відомі Григорій Іванович, Іван Решутько, Василь Устимович (Устименко), у Виблях сотникували Яків Близниченко і Юхим Лобко, в Білоусі — Павло Товстоліс, у Мені — Федір Онищенко (Ониськів), Габриель, Овсій Крупинський, Павло Павловський, Іван Курський (Курка, Курочка), у Понорниці — Федір Ковтуненко, Василь Свириденко, Андрій Костомаха, у Синяві — Василь Маркович (Марченко), у Стольному — Пилип Марченко, у Слабині — Іван Утвенко, Агей Іванів, у Сосниці — Степан Зорченко, Андрій Дорошенко, Павло Крачевський.

Столичний Ніжинський полк три роки (1674–1677) очолював Марко Борсук, вісім років Яків Журахівський (1678–1685), два роки Ярема Непрак (? — 1687.07.). Гаврило Підкупний був на чолі обозу до 1674 р., коли його змінив Матвій Матвіїв. Наступним обозним став колишній сотник бахмацький Іван Городинський, якого у 1684/1685 рр. змінив сотник конотопський Матвій Шендюх.

Федір Завадський був полковим суддею ще у 1678 р., а у проміжку між 1678 і 1682 рр. його змінив хорунжий Іван Стефанович. Писарями у полку служили Самусь, Іван Дорошевич, Дмитро Максимович, Осип Завадський, Іван Курганий.

Полковими осавулами були батуринець Хома Михайлович Гнилозуб, він загинув під Чигирином, і Григорій Шпаковський, який належав до старовинної місцевої козацької родини, яка дала полку Марка Шпаковського — одного із перших козаків полку в Ніжині . Їх змінили Михайло Миклашевський і Аввакум Ненада. Хорунжими полковими відомі Василь Ігуменський, Григорій Костенецький, Тиміш Борсук, Іван Зеленко.

Ніжинські сотні очолювали Ілько Пилипенко, який розпочав службу у ніжинській сотні Кобилецького за Богдана Хмельницького , Сергій Мелентієвич, Кас’ян Вакуленко, Тиміш і Марко Борсуки, Григорій Трушенко, який походив з розгалуженої місцевої козацької родини (з початку Визвольної війни у сотні Феська Мринського козакували Мисько і Сахно Трушенко, а Федір Трушенко — у сотні Григорія Красножона — шляхтича гербу «Кита»

На чолі Новоміської сотні були Аввакум Ненада і Гаврило Толочко, Веркіївської — Григорій Чекановський (у 1649 р. Пилип Чеканенко, Федір Чекановський, Васько козакували у Дівицькій сотні), Івангородської — Дем’ян Іванович, Федір Малюга, Борзнянської — Степан, Тарас, Василь Забіли, Прохорівської — Григорій Хоменко, Григорій Глущенко, Мринської — Кузьма Якимович, Іван Урсул (Грек), Григорій Глуховський, Костянтин Завадський, Хома Якимович, Юсько Завадський, Іван Васильович, Коропської — Матвій Мартинович, Нестор Михайлович, Семен Іванович, Федір Химич, Тихін Довгеля, Новомлинської — Степан Федорович, Кіндрат Степанович, Юрко Матвієнко, Антон Круглик, Степан Саливонович, Олексій Семенович, Дмитро Семіяненко, Батуринської — Іван Бутович, Василь Болдаковський, Ярема Андрійович, Бахмацької — Яків Пащенко, Михайло Білоцерківець, Федір Біляк, Рождественської — Юрій Ничипорович, Олишівської — Іван Пригара, Семен Кривий, Семен БиховецьСупруненко, Леонтій Шрамченко, Ярема Яхневич, Антін Яхневич. У Воронежі Іван Безпалий був наказним сотником.

Конотопськими сотниками були Іван Ждан (Жданенко), Федір Кандиба, Андрій. У Шаповалівці сотню очолювали Небаба, Василь Сидоренко, у Кролевці — Іван Маковський, Кіндрат Огієнко, Іван Маковський, у Глухові — Ясько Жураковський, Василь Яловицький, у Янишполі — Василь Жураковський, у Дівиці — Петро Іванів, Матвій Шендюх.

Чотири роки у Стародубі полковником був Петро Рославець. 1676 р. його змінив Тиміш Олексійович. Пізніше полк очолив колишній генеральний хорунжий і полковник чигиринський КоровкаВольський. Він володів с. Шкрябинів у полковій сотні, с. Кривець в Топальській сотні, яке перейшло до нього від Михайла Рубця (можливо, за шлюбом). Коли ж його перевели до Київського полку, то полковником став син гетьмана Семен, по смерті якого пірнач отримав інший гетьманський син — Яків.

Обозним був Григорій Тимішович, суддями — Андрій Аврамович, Яків Улезько, Самійло Колничий, писарями — Іван Воробей, Микола Підгурський, Василь Романович, Григорій Кроткевич, осавулами — Олексій Нужний, Іван Остапович, хорунжими — Ничипір Квех, Іван Юркевич.

Полкову сотню очолювали Кузьма Дашкович, Михайло Мархаленко, Дмитро Журман, Павло Гудович, Давид Пушкаренко, Топальську — Михайло Рубець, Павло Хромченко, Новгородську — Михайло Чарнацький, Василь Черняй, Захар Стефанович, Костянтин Карнаух, Давид Пушкаренко, Іван Стягайло, Мглинську — Іван Єсимонтовський, Павло Лось, Іван Красний, Іван Станенко, Іван Романовський, Шептаківську — Юрій Бунак, Василь Ісаєнко, покозачений шляхтич Тиміш Куриленко, Ларко Тимішович.

Гнат Окуленко був сотником почепським і наказним полковником стародубським (1675). Пізніше, у 1679 р., за ним затверджений млин на річці Голишівці. Його змінив Овдій Рославець, який у 1676 р. здав керівництво сотнею покозаченому шляхтичу Науму Ноздрі. Отаманом городовим у нього був шляхтич гербу «Лук» Кирило Великосович , який ще 2 квітня 1664 р. отримав від полковника Івана Плотного дозвіл побудувати млин на р. Косці в с. Бахаричах. Ноздрю на сотництві змінив Яків Кошарський, потім цей уряд знову отримав Овдій Рославець, а з 1679 р. до коломацького перевороту сотником був Наум Ноздря.

У Погарі перші чотири роки після перевороту уряд сотника тримав покозачений шляхтич Лазар Тимішович, а наказним у нього був Вакула Купецький, потім керівництво сотнею перейшло до родини Яремієнків, спочатку Гаврила, а з 1681 р. до його сина Тараса Гавриловича. Наказним сотником був Гнат ЧериковерВолодкевич (? — 1640–1690 — ?), який «от молодих лет до шедавого волоса у Войску Запорожском роненніе услуги», а з гетьмануванням Самойловича тримав уряд отамана городового погарського. У 1675 р. полковник стародубський здійснив йому надання, які 8 жовтня 1687 р. Мазепа підтвердив за ним (с. Слободку і млин власним коштом побудований на р. Липинці)

Бакланського сотника Михайла Морського після 1672 р. змінив Андрій Богданович, а після чигиринського походу 1678 р. сотником став Терентій (Терех) Ширай.

У деяких полках на вищих урядах йшла звичайна ротація кадрів, в інших — «чистка». У Миргородському полку помер Григорій Гладкий, який «удостоил на своё место полковником Павла Апостола, которое произвождение учинено было тогда по их вольным обыкновеям». «Чистка» 1682 р. захопила полковника переяславського Войцу Сербина, звільненого за «немощию и слабостию» (якої він, безумовно, не відчував) і полковника київського Костянтина Солонину.

Задля знищення сербськопереяславського старшинського угруповання у січні 1683 р. був влаштований суд над колишнім полковником переяславським Думитрашкою Райчею за участь у змові проти гетьмана. До судової процедури залучалися Вуяхевич, ряд правників (Андрій Васильович — писар суду генерального; Василь Ігуменський — суддя полковий ніжинський; Семен Кулага — суддя полковий переяславський), місцева переяславська козацька еліта: полковник Леонтій Полуботок, обозний Іван Гулак, сотник полковий Давид Пушкаренко, значні військові товариші Іван Гурський, Матюша Тичина, Пилип Ринд (з колишньої Межиріцької сотні Канівського полку), Іван Момот (колишній полковник переяславський), осавул сердюцького полку Герасима Васильовича Прохір Кулага

Прилуцький полк Лазар Горленко очолював п’ять років , його змінив Іван Маценко, а у 1678 р. на короткий час до своєї загибелі під Чигирином полковником був Федір Мовчан.

У 1675 р. повернувся на Лівобережжя наказний дорошенківський гетьман і генеральний суддя Дмитро Чернявський. Раніше до 1663 р. він очолював Прилуцький полк, а потім, після семи років сибірського заслання, повернувся в Україну і служив на Правобережжі у гетьмана Дорошенка. Деякий час після повернення на Прилуччину був без уряду, а у 1679 р. знадобився Самойловичу і очолив Прилуцький полк. У цьому ж році отримав від гетьмана с. Ряски.

Дмитро Чернявський зміг управитися з колишніми прилуцькими полковниками Яковом Воронченком і Лазарем Горленком (полковий суддя), які були у нього наказними. Проте, старість брала своє, тому уряд Чернявський тримав лише рік, і, ймовірно, помер.

Полковником став активний учасник Переяславської ради 1674 р. Лазар Горленко. Разом з полком брав участь у кримському поході. 1678 р. звістка про арешт гетьмана Самойловича викликала хвилювання в полках. Прилуцький полк теж збунтувався, через бунт і загинув Горленко: його живого полчани кинули в полум’я . Поховали тут же: між Кодаком і Самарою, «где и могилу знатную высыпано над ним, в которой лет десять лежал; а когда Господь Бог напрaвил сердце его мил. п. Дмитрию Горленку, за ведомостью гетманскою, будучи с полком своим на том же местцу, откопал тело милого п. родича своего и почесне допровадил до монастыря Густыне, иде положися в склепе р. 1697, сент. 15»

У гору пішов Василь Себастьянович, який перші чотири роки гетьманування Самойловича був полковим обозним, а постарівши, як один із найдосвідченіших у полку старшин обійняв уряд полкового судді. У 1674 р. в нагороду від гетьмана отримав села Гурбинці та Ігнатівку Варвинської сотні. Полковими обозними були Іван Ніс, Михайло Низкогляд, який після цього уряду став отаманом городовим прилуцьким. Його змінив у 1680 р. Григорій Чернявський, син полковника Дмитра, який тримав уряд щонайменше 19 років. Гетьман Самойлович надав йому с. Сорочинці (1685)

Протягом гетьманування Самойловича у Прилуцькому полку змінилося чотири судді: Іван Маценко, Василь Себастьянович, Лазар Горленко Ян Христофорович (Іван Грек). При чому Маценко був на цьому уряді двічі.

Григорій Чернявський, перебувши десь період 1663–1672 рр. (мабуть, з батьком на Правобережжі), став осавулом полковим прилуцьким (з 1672). Надалі на цьому уряді згадані Зінець Корнієнко, Михайло Носач, Федір Мовчан, Іван Ніс, а також підосавули Іван Федорович Золотаренко і Мартин Рижій. Корогву охороняли Андрій Семенів і Семен Даценко.

Полковими сотниками були Григорій Пилипович, Юхим Куриленко, Євстафій Маценко, який, мабуть, був сином полковника Івана. Варвинську сотню очолювали Михайло Ракович і покозачений шляхтич гербу «Огоньчик» Ярема Моренець, Журавську — Матвій Биченко і Степан Левченко, Іваницьку — Сава Миценко, Ічнянську — представник місцевої розгалуженої козацької родини Іван Вовченко (лише в реєстрі 1649 р. зафіксовані Артюх Вовченки і Степан — у Горлюнській сотні, Малош і Стецько — в Прилуцькій сотні Омеляна Проценка, Мартин — у сотні Шкуратова, Мисько — у Ічнянській сотні) і після переходу з Канівщин Іван Стороженко. На чолі Корибутівської сотні стояв Яцько Драник, Красноколядинської — Павло Загурський і Тиміш Андрійович, Монастирищанської — представник місцевої козацької родини Левко Петрович Карасенко (ще у реєстрі 1649 р. зафіксований Васько Карась) та Іван Михайлович, Срібнянської — Іван Вовчанський, Петро Савенко, Іван Іванович БілецькийНосенко, Трохим Троцина.

Семена Остренка на полковництві гадяцькому зм [772, 191], у 1670 р. проживав у Лохвиці. Мав тісні зв’язки із Запорозькою Січчю. На уряд полковника тримав містечко Рашівку, місто Камишин, села Гримячку, Остапівку, Березову Луку Загинув під час оборони Чигирина. На початку його полковникування наказним був Федір Донець. Мисько і Влас Криниченко були козаками Богацької сотні [823, 420, 419].

Гетьман Самойлович спротегував свого племінника Михайла Васильовича на гадяцьке полковництво. Покозачений шляхтич гербу «Шелга змінений» сотник лютенський Михайло Борохович став обозним полковим і вони займали почергово цей уряд з Юхимом Вечіркою.

Полковим суддею був Михайло Приступка, який ще у 1649 р. як Мисько Приступенко козакував разом з Андрієм Приступенком у Гадячі. Його змінив Юхим Вечірка (? — 1640 — бл. 1693), який спочатку був товаришем полку Гадяцького (1669), потім отаманом городовим гадяцьким. Після суддівства полкового став обозним і наказним полковником. За Самойловича тримав села Русанівку, Липову Долину

Коли Вечірка став полковим обозним, Криницький задіяв свого старого шефа у ГВК за Брюховецького, колишнього генерального писаря Степана Прокоповича Гречаного (? — 1630–1689 — ?) на посаду полкового судді гадяцького. Самойлович надав йому с. Римарівку . Він був одружений з N Григорівною ДонецьЗахаржевською, донькою полковника харківського. Цей шлюб посвоячив Гречаних з російським воєводою С. Дурново, родиною Ф. В. Шидловського. Але це йому не допомогло, коли невідомо з яких причин Самойлович звільнив Гречаного з уряду полкового судді і на його місце призначив Павла Федоровича.

Полковими писарями були Степан Мокрієвич, Сидір Раєвський, Степан Залеський, Федір Трощинський, Стефан Гречаний, Василь Луб’яновський.

Увесь період гетьманування Самойловича уряд полкового осавула (1672–1687) зберігав Андрій Ісайович Мітла. Рід Мітли згадується серед козаків Лютенської сотні . Осавула Тихона Стефановича, який загинув під Чигирином, замінив відомий полковник попередніх часів Михайло Кияшко. Полковими хорунжими були Андрій Заєць і Кирило Мартинович.

Полкову сотню очолювали Ясько Донець, Матвій (Мелентій) Кончицький (Костючицький), Пишко (Тишко) Підлісний — походив із старовинної місцевої козацької родини, представник якої Іван Підлісний був серед засновників Гадяцької сотні, а надалі проживав у с. Крутьки . Останнім сотником полковим за гетьманування Самойловича став Леонтій Должецький. У Котельві відомо 7 сотників: Ярема Гнилосиренко, Федір Кирилович, Матюша, Кирило, Михайло Іванович, Павло Григорович, Василь Білецький. З Білецьких у 1649 р. відомий Матвій — козак сотні Гадяцької . У Лютенці сотником був Іван Скаженоженський (Сканожеженко), а у Куземині — Кіндрат Клименкуц.

Короткий проміжок часу до призначення полковим осавулом сотником борківським був Андрій Мітла. Серед Веприцьких сотників згадані Богдан Савченко і Василь Михайлович, рашівським сотником був Федір Вербицький.

П’ять сотників відомо у Зінькові: Левко Гаврилович, Григорій Федорович, Ілля Павлович Бутко, Данило Чупринський, Хома Григорович, Іван Цирло. Колишній полковник Микита Безпалий був отаманом городовим зіньківським.

У Груні сотню очолювали Михайло Михайлович, Пасько Григорович, Роман Бувайло. Наказним сотником був Леонтій Блажецький (Блажченки Жадан і Стецько був серед перших козаків Зіньківської сотні у 1649 р.). У Комишні документи згадують сотника Гната Супруненка, у Ковалівці — Степана Гриценка. В Опішні сотницький уряд перейшов до родини Корицьких і першим сотником з цієї династії став Яків.

Лубенського полковника Михайла Степановича у травні 1672 р. змінив Іван Сербин. Сотник роменський Максим Ілляшенко став полковником лубенським у 1676 р. Під його керівництвом полк брав участь у чигиринських походах.

Після Сави Кириловича Стеблювця (козак полкового товариства Миргородського полку ще у 1649) у 1676 р. полковим обозним лубенським став його син, колишній полковник піхотний (1671.12.) Іван Стеблювець. Коли ж у наступному році його змінив Павло Якович Цюпченко, Стеблювець замість батька очолив полковий суд лубенський. Але вже у 1678 р. він знову на чолі обозної служби. Покозачені шляхтичі Андрій Якович Якубович (з сотників лукомських) і Іван Сохацький очолювали цей напрям роботи у 1681–1687 рр.

Полковими суддями були Леонтій Свічка , Сава Стеблювець, Іван Стеблювець, Андрій Якубович, Матяш Папкевич. Останній як полковник іркліївський у 1663 р. був засланий до Сибіру.

Після повернення в 1670 р. став полковим суддею лубенським. Його рідна сестра вийшла заміж за козака лубенського Матвія Піковця. Подружжя мало синів Федора — козака Лукомської сотні (1649) і Василя — сотника лукомського (1709–1718) [1070, Ч. ІІ, 187–188].

Полковими писарями були Хома Тризна, Леонтій Верхувський, Яків Теодорович, Федір Билим, осавулами Микита Бурий, Яків Лещенко, Григорій Севрюк, Леонтій Свічка, Дмитро Зарудненко.

Полковими сотниками були Пасько Цюпченко (Павло Якович), Лесько Гладкий, Леонтій Піковець, Роман Радченко, Захар Салогуб, Андрій Якович, яблунівськими — Федір Линський, Лунський, Петро Ворона, Петро Сухоніс. Можливо, його батько Хома Сухоніс був козаком Пирятинської сотні ще на початку Визвольної війни. У Пирятині відомі три сотники: Остап Додока, Микита Бурий і Влас Семашко, причому останній був двічі. Костянтинівськими сотниками були Іван Лубенець і Юхим Березанець, чигриндубравським — Андрій Отрошко, смілянським — Іван Берченко, глинським — Гришко Жуковський, городиськими — Трохим Ничипоренко і якийсь Сахно, лукомськими — Олексій Бутенко і Андрій Якубович. Бутенко був вже серед перших козаків сотні, поруч з Яцьком і Василем Бутами .

У Сенчі сотникували Михайло Дубовик, Павло Заліський, Сергій Криштопенко. Родина Заліських фундувала сотню, коли до неї увійшов Федір . Ще раніше Михайло Заліський був сотником (1638) Переяславського полку, а хтось з його нащадків у 1677 р. отримав універсал Ігнатовича на частину млинового розміру у Чернігівському полку Харко Дубовиченко розпочав службу у Миргородській сотні Гладченка (1649), а Фесько Дубовик — у Роменській (1649). Іван Дубовик був у сотні Богданенковій Канівського полку (1649) , а ще раніше сотню Межиріцьку очолював Лукаш Криштофович (1638).

Лохвицьку сотню очолювали Юсько Котляренко, Сава Геращенко, Іван Куцкевич, Андрій Гамалія, Федір Кратченко. Чорнуськими сотниками були Лаврін Замниборщ і Лук’ян Шевейченко.

Миргородський полковий пірнач почергово тримали Іван Дуб’яга, Григорій Гладкий, Павло Апостол, і з 1683 р. його син Данило. Гетьман констатував: «въ Миргороде после отца сынъ полковникомъ»

Полковим обозним був Яків Федорович, суддею — Андрій Іванович, писарем — Макар Морокевський (Мрокевський), осавулами — Юхим Федорович, Грицько Яцькович, хорунжими — Іван Іванович.

Полкову сотню очолювали Фесько Сахненко і Гаврило Корсун. Сотником яресківським згаданий Михайло Череватенко (у Краснопольській сотні 1649 р. був Фесько Череватий). Після нього сотню очолювали Лесько Хвостик і Данило Леонтійович. Серед уставицьких сотників згадані Іван Майдан і Іван Лук’яненко, білоцерківських — Іван Вергун, Іван Грошенко, Марко Дяченко, Василь Базилевський. Представники родини Вергунів відомі у козацькому середовищі ще в середині ХVІІ ст. (Сергій Вергуненко в Уставицькій сотні, Лазар у сотні Миргородскій Андросовій, Іван у сотні Хорольській

У Сорочинцях сотниками були Іван Борисенко, Іван Мартиненко, Іван Романенко, в Остап’ї — Яків Махнів, син місцевого сотника Івана (1649), який разом з батьком козакував у сотні ще у 1649 р.

Омельницькими сотниками були Дмитро Пащенко, Максим Федорович, Дмитро Авраменко, хорольськими — Грицько Міщенко, Микола Турукало, гербований шляхтич Василь Лагода. Останній від полковника Апостола отримав с. Аврамівку Хорольської сотні. У Шишаках сотником був Григорій Оробець, Яцько Павлович, Григорій Зарудний.

Знову повернув собі полковницький пірнач після втрати його за Брюховецького у Полтавському полку Дем’ян Гуджол. Очевидно, Самойлович підшукував антизапорозьку опору у Полтаві і розраховував спертися на нього як противагу Жученку. Гуджол очолював полк два роки. До влади в полку повернулися Горбаненки. Дмитро, який за Сомка був осавулом полковим полтавським, став отаманом городовим, а його син Дорош Дмитрович — хорунжим полковим.

Після Жученка полковниками були Прокіп Левенець, Павло Герцик , знову Прокіп Левенець. Надалі полковниками були Федір Жученко, Леонтій Черняк, Павло Герцик, обрання якого Самойлович охарактеризував так: «Въ Полтаве новый и молодой полковникъ своимъ техъ полчанъ поставленъ есть обычаемъ, потому что тамъ и прежде сего переменивалися полковники» . Потім знову до влади прийшов Федір Жученко.

Обозним був Артюх Донець. Рід Донців здавна осів у Полтаві. Коли розпочалася Визвольна війна, п’ять представників цієї родини вступили до лав козацького війська: Милаш, Михайло, Нестор і Василь — козаки сотні полкової Полтавської (1649), Іван — козак ІІ полкової сотні Полтавської (1649) . Син Василя Артюх став обозним полковим полтавським за Гуджола. Його почергово змінювали Гаврило Барабаш, Андрій Лученко, Іван Браілко.

Кость Кублицький за Самойловича тричі стояв на чолі суду полкового (1673, 1675–1676, 1680–1684), отримав гетьманський універсал Самойловича на третину Соколового байраку . Крім нього суддями були Федір Куриленко, Федір Конашевич, Петро Мисенко, Стефан Мойцевий, Тиміш Гаєвський. Дем’ян Гуджол після звільнення з полковничого уряду деякий час був без посади, а потім два роки (1676–1677) тримав отаманство городове полтавське, і, мабуть, на кінець життя три роки суддівство полкове (1678–1680), на якому його змінив той самий багаторічний, але небеззмінний, Кость Кублицький.

Осавулами полковими були Стецько (Дорошенко), Степан Петрашенко, Іван Несвіт, Адам Ненаденко, Іван Іскра, Тиміш Гаєвський, Дорош Горбаненко. З них Несвіт був одружений з донькою Степанця (? — ран. 1677), який ще за Лукомського перед 1648 р. мав своїх вівчарів.

На уряді полкового писаря Богдана Войцеховича, якого перевели до ГВК, змінив Павло Герцик. Надалі писарями були Ілляш Туранський, Кузьма Наумович, Олександр Чуйкевич, Даніель Войцехович.

За сотництво у першій полковій сотні конкурували представники найвідоміших родин полку. Спочатку сотником став Петро Жученко, потім Михайло Нащинський, а вже після нього — Іван Красноперич. Другу ж полкову сотню продовжували очолювати представники однієї родини — ГорбаненківЯковенків, спочатку Степан, а потім його син Петро.

У Великих Будищах за період гетьманування Самойловича відомі три сотники: Дмитро Харченко, Леонтій, Педан Хоменко. У Решетилівці лише два наказні, і ті з одного року (1684): Гаврило Мираховський і Семен Дерев’янко.

Павло Тарасович очолював Старосанжарську сотню, а Санжарську — Іван Труш, Федір Горячий, Кіндрат Федянович. Білицьким сотником був Андрій Білоконь, кобиляцькими — Грицько Бражний, Іван Сухин, Іван Шило, Андрій Хилецький і наказним — Павло Чечуга.

Сокологорськими сотниками в той час були Карпо (Сокологорський?) і Павло Олексієнко, в Орелі — Підстрішний, Царичанці — Гаврило Саленко, Нехворощі — Федір Сухомлин. Збереглися дані про кишенських сотників Михайла, Леська Нещенка, Луцика Шаленого. В Келеберді знані три сотники: Яцько, Павло Коба, Степан Дорошевич, а у Переволочній чотири — Мартин, Степан Білий, Андрій Олексієнко, Федір Мойсейович.

У той час, коли у Переяславі полковником був ДумитрашкоРайча 1673 р. у Київ до воєводи князя Юрія Трубецького з’явився колишній полковник і син гетьмана Сулима. У серпні цього ж року на двох підводах у супроводі ротмістра Олексія Ободовського виїхав до царя. 3 жовтня 1673 р. отримав подорожній лист від царя на себе, сина Івана, племінника Олексія і 5 челядників на проїзд на 8 підводах до Глухова. Став значним військовим товаришем, прибув у Переяслав — і старе протиріччя між Сулимами і Романенками розгорілося знову. За гетьмана Самойловича перші йшли вгору, а Романенки зникли з керівних посад.

Федір Сулима зробив усе, щоб поріднитися з гетьманом. Йому вдалося доньку Марію видати заміж за сина гетьмана Семена Івановича. Це забезпечило Сулимі міцність і стабільність позицій не лише на Переяславщині, але і у Гетьманщині.

Поступово у полку відбулося піднесеня вихідця із Сербії Войці — Василя (Вовка) Сербина (? — 1650–1687 — ?). Можливо, вінщо прибув до Переяславського полку з корогвами Райчі Думитрашки чи полку Мигалевського. Сотник золотоніський, обирав гетьманом Самойловича на раді 1672 р., їздив у складі козацької делегації до Москви. Наказний полковник (1674), посланий Думитрашкою на допомогу полковнику Мурашці на р. Буг, потрапив в оточення в Ладижині. Йому вдалося прорватися з оточення до головних сил Переяславського полку.

Полковником переяславським Сербин був у 1675–1676 рр. Вперше обраний після розходжень гетьмана Самойловича з полковником Думитрашкою і усунення останнього. У лютому 1675 р. завдав удару загонам дорошенківців, які підходили під Бубнів, і виступив на Домонтів. Влітку цього ж року ходив за «язиком» під Мошни, де розгромив значний загін сердюків і компанійців. Зміцнюючи свій авторитет серед полчан, надав с. Малу Каратуль полковому сотнику Мойсею Саченку, с. Шабельники — сотнику бубнівському Івану Канівцю , гай Добролежівський — Шабельнику

У той період житель КиєвоПечерський Максим Васильківський купив двір у жительки переяславської Феодори Якової Лагоди, до якого належали гай і три сіножаті під Переяславом. Тримали цей двір Максимовичі до 1736 р., коли у них він був викуплений значковим товаришем Григорієм Ризою . Залишаються не з’ясованими родинні зв’язки Максима Васильківського і полковника овруцького Петра Васильківського.

Добру згадку про себе у полчан залишив Лисенко, ставши полковником переяславським. «За його першого полковництва в 1677–1679 рр., місто Переяслав зросло і збагатіло». Після того, як залишив уряд значним військовим товаришем (1678–1690), мабуть, проживав і надалі у Переяславі.

На тлі усунення від влади Думитрашки зміцнювалось економічне становище Сулими. 20 липня 1677 р. полковий уряд на чолі з полковником Іваном Лисенком підтвердив за ним Сулимінці, Лебедин і Кучаків. 18 березня 1678 р. разом з племінником Іваном у жительки старицької Гафії Романихи Бочечихи купили надвоє греблю на річці Стариці, а через два роки Федір викупив у племінника його половину. 21 липня 1681 р. отримав універсал гетьмана Самойловича на с. Сошники.

Сербин знову був обраний полковником переяславським (1679–1682). На полковницький уряд тримав села Стовпяги, Ячники, Кодинці, Городище, Ув’юнище Терехтемирівської сотні Ядлівка, Гостролуччя Баришівської сотні, Помоклі, Пологи і Циблі, Хоцьки, села Старе і Кальне Воронківської сотні, Драбовець, Сенківці і Ковтуни Золотоніської сотні.

На Різдво 1682 р. Самойлович відсторонив Сербина від керівництва полком, який «отговариваяся немощию и слабостию». У 1683 р. заарештував його через невідомі нам причини. Можливо, підставою було пізніше звинувачення його в тому, що тримав «татарина в руках своих, отпустил его на волю при гетманстве Самойловичеве». Під арештом був у 1683–1684 рр.

Генеральний бунчужний Леонтій Полуботко видав свою доньку Марію за Івана Федоровича Сулиму, тим самим забезпечуючи свій керівний стан у Переяславському полку, полковником якого він став у 1683 р. Олександр Сулима у 1684 р. став полковим хорунжим. Таким чином, в 1683–1687 рр. влада в Переяславському полку повністю контролювалася родинним кланом СулимПолуботків. До цього слід додати, що в зону їх впливу потрапили Максимовичі, з яких Дмитро став чоловіком Тетяни Федорівни Сулими.

«Нашему радетельному человеку» Полуботку Самойлович доручив Переяславський полк, «по уступке отъ того уряду бывшаго полковника Войцы, того места тогда иному кому поверить было нельзя» . Будучи полковником, купив на р. Трубіж у Дем’яна і Гапона Корнієнків «на гребле низшой меской чтири ставидле» . Потім докупив «то ж чтири ставидле» у Андрія Богданенка і «также чтире ставидле» у Олексія Бібличенка та Гната Михеєвича. Крім купівлі у Переяславі, полковницький погляд привернув і Яготин. Там «на речце Супой под Яготином у Федора Тикаленка пят ставидл, з хуторами до них прилеглими и дванатцет кол млыва з млынами свойм коштом постройл»

Тим часом Сербин повернувся у Переяслав, де проживав як військовий товариш. 17 жовтня 1684 р. подарував дворове місце з будинком «близ церкви Воскресенія Христова через улицу противко домов панов Сулимов Іоана Стефановича сотника Гельмязовского, Александра Стефановича хоружого полкового Переяславского стоячий» Київському Микольському монастирю. Він чекав реваншу і про це засвідчує його активна участь коломацького перевороту 1687 р. проти Самойловича, коли він був обраний першим генеральним осавулом.

Полковими обозними були Григорій Рубаник, Іван Гулак, Олефір Максименко, полковими суддями — Юрій Мокрієвич (раніше Юрій Миколайович — козак Канівського полку, який в делегації полку до Москви був найосвіченішим і підписався за усіх її представників), Семен Кульженко, Олефір Максименко, писарями — Кирило Бувайло, Андрій Кореневський, Леонтій Папкевич, Михайло Мокієвський, Петро Максимович, осавулами — Роман Романовський, Іван Мироненко.

На чолі Переяславських сотень стояли Максим Хоменко, Яків Попович, Іван Хрипуненко, Мойсей Скаченко, Мирон Гавришенко, Давид Пушкаренко, Семен Кульженко. Березанськими сотниками були Федір Бузинарський, Кирило Брайко, Дем’ян Безбородченко.

У 1682 р. Григорiй Карпович Коровка–Вольський був переведений до Київського полку на місце Костянтина Солонини з Стародуба і його резиденцією став Остер

Обозними полковими були Опанас Савенко, Степан Звенецький, Іван Фальківський, Павло Лясковський. Полковими суддями були Юрій Незамай і Роман Жила, писарями — Петро Долинський і Даніель Кiпрiянович, осавулами — Яків Олександрович, Семен Кобилинський, Iлля і Роман Жили.

Козелецьку сотню очолювали Василь Каплонський, покозачений шляхтичПетро Борсук, Федір Терміновець, Гаврило Жила, а Остерську — Гнат Кизимовський (Проскуренко), Iван Дворецький, Iван Лук’янович, Прохiр, Павло Дворецький.

У Києві сотниками були Федiр Ляшко, Михайло Степанський, Сава Туптало. Моровськими сотниками — Iван Шумейко і Лукаш Суховiй, носівськими — Артем Мартинович, Семен і Федiр Шаули, бобровицькими — Гнат Кальницький і Хома Биченко, гоголівськими — Iван Яковенко і Федiр Олексiйович, кобизькими — Федiр Мандрика, Федір Ханенко, Василь Небiда, Василь Мандрика, Iван Кохановський.

619 урядників 1672–1687 рр. з 538 старшинських родин стояли у керма козацьких підрозділів Гетьманщини. 6 родин мали по 4 старшини, це гетьманський рід Самойловичів, а також Мокрієвичі, Донці, Гладкі миргородські, Жили і Савенки. 8 родин мали по три старшини: Забіли, Домонтовичі, Романовські, Жученки, Борсуки, Завадські, Войцеховичі, Куриленки. По двоє старшин репрезентували у козацьке військо Яцьковичі, Яремієнки, Щербини, Шаули, Бути, Бувайли, Чернявські, Туранські, Трушенки, Барабаші, Чарнацькі, Сулими, Гулаки, Горячки, Білецькі, Стеблювці, Себастяновичі, ГорбаненкиЯковенки, Гнилозубенки, Саченки, Рославці, Борисенки, Романовичі, Раковичі, Гавриленки, Петрашенки, Пащенки, Панкевичі, Павловські, Олексієнки, Ненади, Міщенки, Маценки, Мандрики, Литовченки, Лесенки, Дворецькі, Дащенки, Кульженки, Коханенки, Кичкаровські, Ісаєнки, Ігуменські, Зарудні, Залеські, Жураковські, Жуковські — всього 47 родин.

399 родин чітко визначаються за прізвищами. Повернули владу 46 (11,5%) (а саме: репресованого угруповання Сомка — Кульженки, Барабаші, Бувайли, Бурманки, Горячки, Желєзки, Шуми, групи Золотаренка — Ковтуненки, Угровецькі, відсторонені прибічники Брюховецького — Вечірки, Гречані, Животовські, Незамаї).

Зберегли свій вплив і статус 114 (28,6%) родин, тобто з відомих родин заміна щодо старшини Ігнатовича становила абсолютну більшість. Новими у старшинському середовищі були 216 (54,1%) родин. З впевненістю можна сказати, що до влади за Самойловича прийшли щонайменше 23 (5,8% від загальної кількості старшини і 10,6% від нових родин) родини (Вуяхевичі, Гулаки, Кандиби, Каплонські, Корицькі, Костенецькі, Криштопенки, Курки, Курощупи, Лясковські, Сазепи, Низькогляди, Огієнки, Скоропадські, Улезькі та інші).

Гетьман Самойлович, з одного боку, укріплював свій монопольний адміністративний і майновий стан (за підрахунками П. Пирога, лише протягом 1681–1682 рр. скупив вісім млинів ), з іншого — ставав на шлях обмеження в адміністративному зростанні інших родин, а також у їх збагаченні. Такі дії гетьмана викликали у старшини непевність у своєму становищі і бажання позбутися перешкоди, яка стала наперекір їх інтересам. Особливо болісно це відчувала правобережна старшина, яка перейшла під регімент Самойловича. Відповідно, заклалалося підгрунття подіям 1687 р., коли лівобережна старшина не змогла захистити свого гетьмана. Самойлович відійшов від старшини — старшина відійшла від Самойловича.

Таким чином, наприкінці 70х років XVII ст. з гетьманством Самойловича настав період відносної стабільності в Лівобережній Україні. Правобережну ж лихоманило і далі, що робило протилежний берег Дніпра ще привабливішим для місцевих старшинських родин. Значна їх частина вже до цього часу перейшла (сама чи з окремими частинами сотень і полків) на Лівобережжя і тільки вичікувала слушного моменту, який дозволив би зайняти ключові уряди в Гетьманщині. Такий момент настав у 1687 р.