Формування старшини полків західної і північно-західної групи полків

На території колишнього Брацлавського воєводства виникли Брацлавський, Кальницький і Уманський полки, до яких за своїм складом тяжіли Білоцерківський і Київський полки Київського воєводства, а також Паволоцький з Волинського воєводства. У цих полках відсоток шляхтичів був найвищим.

Уманськими полковниками були Іван Ганджа, Степан Байбуза (наказний), Яхимів, Йосип Глух, Григорій Держановський, Самійло Іванович Богданович (наказний), Іван Гродзенко (наказний), Матвій Нечай (наказний), Семен Оргієнко (Угриненко), Михайло Ханенко .

Рід Байбуз козакував у Черкаському полку ще перед Національновизвольною війною, а саме: Тишко в сотні Черкаській Драгилевій, Василь в Мошенській сотні. Степан Байбуза у 1649 р. був козаком сотні Жаботинської Чигиринського полку (1649).

Наказний полковник уманський Іван Гродзенко загинув під час оборони Монастирища. Покозачений шляхтич гербу «Заглоба» Іван Федорович Безпалий (? — 1619–1659 — ран. 1662.02.) вже за реєстром 1649 р. належав до керівного ядра Уманського полку , і, відповідно, був фундатором полку, козакомсічовиком, що підтверджується подальшими його кроками та сталими зв’язками з Січчю. Він відзначився внутрішнім несприйняттям порядків Речі Посполитої, і це дає можливість зробити припущення, що ще на Січі належав до антипольської партії.

20 липня 1661 р. королівським привілеєм «добра» Зржанець (вірогідно Іржавець), Монедоніка (?), Лазарщиця (вірогідно Лазірці сучасне село Канівського району) в Канівському старостві були передані шляхтичам Степану і Андрію Держановським, які були, мабуть, синами уманського полковника Григорія Держановського.

Серед полкових осавулів відомі двоє старшин: Максим Мартиненко і Гаврило Маковецький. Крім Гаврила рід Маковецьких в козацькому середовищі представлений Макаром у сотні Демковій Корсунського, Василем — Іркліївській Кропивненського, Макаром — Жовнинській, Григорієм — Потоцькій сотень Чигиринського полків. З сотників уманських згадані Іван БогданенкоЗарудний (1653–1654), місцевий козак Тиміш Семенович (1650.10  — 1655.03. — ?) та Михайло Махаринський (1656 — ?) з Брацлавщини.

У квітні 1649 р. в бою під Костянтиновим козацький полк Приступи зазнав поразки і вимушений був відступити до Хмельника  Найвірогідніше, що Приступа був наказним полковником уманським. Підтвердженням цього є той факт, що до реєстру Бабанської сотні був записаний Іван Приступа.

Вихідцем з Уманського регіону був генеральний обозний (? — 1649–1650 — ?) Іван Чарнота — згаданий вперше під Замостям. У лютому 1649 р. він хворів у Переяславі, а в квітні був з гетьманом у Чигирині. Влітку 1649 р. в поході в Галичину був наказним гетьманом. Після Зборівської битви організовував проведення козацького реєстру. В Уманському полку в козацькому середовищі за реєстром 1649 р. зафіксовані якісь його родичі Іван Чарнота в Бузівський сотні, Андрушко, Фесько — в Бабанській, Матей — в Кочубіївській, Михайло — в Іванській, Панас — в Кислянській.

З брацлавських зем’ян Богдановичів  походив Самійло БогдановичЗарудний. 1642 р. згадуються служилі шляхтичі князя Януша Вишневецького Микола Зарудний з синами Миколою і Григорієм, які тримали маєтність свого патрона — містечко Бадівку. Самійло Богданенко потрапив в козацьке середовище перед Національновизвольною війною і служив у Городинській сотні Корсунського полку , в цій же сотні згадується Пасько Зарудченко . На Уманщині ж були їх родичі Василь та Стець Богдановичі — козаки Бузівської сотні Уманського полку (1649) . 1654 р. Самійло отримав царську грамоту з підтвердженням на Млієв. Його син Іван Богданенко (? — 1603–1659 — ?) спочатку згадується як козак (1649), потім сотник в Умані (? — 1653–1654). В. Шевчук зафіксував його на чолі Уманського полку у 1653 р., який прикривав Україну від татар. Пізніше мешкав неподалік Чигирина. За гетьмана Виговського став осавулом полковим миргородським. Крім Івана в Умані козакував Мартин Богданенко.

У Буківській сотні 1653 р. відомий сотник Іван Бородатий. Сотник бузівський Уманського полку Порокіп Негребецький походив з шляхетської родини з Брацлавщини з с. Негребки , тісно пов’язаної з київським православним духовенством і братською могилянською школою. Один з представників цієї родини в чернецтві Костянтин навіть став намісником Київського Софійського монастиря (1646), а 27 лютого 1647 р. підписав акт про вибори київського митрополита Сильвестра Косова.

Брацлавський полк очолювали Якуша, Данило Нечай, Левко (Уманський), Грозенко (Гродзенко?), Іван Богун, Іванчул, Тиміш Носач, Михайло Зеленський, наказними полковниками були Григорій Дорошенко, Сила Волошин, Григорій Кривенко, Павло Лисиця.

З шляхетського роду Зеленських Петро був кошовим отаманом запорозьким. Михайло тримав с. Зеленянку поблизу М’ястківки, очолив М’ястківську сотню. У травні 1654 р. отримав полковництво брацлавське. Разом з ним активно діяли Павло, Семен, Олександр Зеленські  В. Липинський зараховує цю родину до шляхти гербу Прус, а К. Нісецький — до гербу Прус ІІІ  Зеленський у травні 1655 р. був у Рашкові, його підтримував піхотний полковник у Шаргороді Іван Писар.

Полковник придністрянський (1649 р., весна) Кривецький очолював полк у складі 26 сотень . Михайло Махаринський (? — 1619–1660 — ?) — власник с. Ілляшівки (в ній у реєстрі записано 15 козаків) і, заставленої йому вінницьким гродським підсудком Косаківським, Тимонівки, став сотником тимонівським . У селі було 10 козаків, мабуть, раніше його піддані. Разом з братом Лукою у 1654 р. був послом до російського царя. З початку 1656 р. фіксується як уманський сотник. Одним з найближчих соратників Махаринського був Остап Короставченко, рід якого походив від Хоростовецьких — шляхтичів гербу «Остоя».

Очолити Чернівецьку сотню Нечай направив Гаврила Невмирецького, який був його родичем ще по спільній маєтності с. Невмиринцях. Від шляхтича Петра Білоуса з Вінницького повіту вели свій родовід козаки с. Білоусівки Федір Білоус, Семен, Ярема і Демко Білоусівські , які були серед перших фундаторів Тульчинської сотні.

Представників родини Шандаровських Харитона у Брацлавському, Савки у Корсунському і Прокопа у Миргородському полках В. Липинський відносив до родини гербу «Юноша» з Брацлавщини . Козака Минка Шурминського він вважав негербованим шляхтичем з Литви .

Полковий пірнач Кальницького полку тримали Остап Гоголь , Іван ЯцковськийКуницький, Іван Богун, наказним був Іван Нечай. Як бачимо, полк почергово очолювали то Іван ЯцьківськийКуницький то Іван Богун. Позиція автора щодо цих двох полководців висвітлена в окремих розвідках. Війт кальницький Філон Немира став суддею полковим кальницьким.

Ярема Урошевич очолив Вінницьку сотню, у 1660 р. він був нобілітований разом з синами. З синів відомий, мабуть, старший Василь, який був козаком Вінницької сотні ще у 1649 р..

Крім реєстру сотників 1649 р. Кальницького полку за часів Богдана Хмельницького, вдалося виявити лише двох сотників: іллінецького Івана Вертелецького у 1654 р. і липовецького Виторина у 1651 р.

Наказний полковник вінницький у 1648 р. Минко після Зборівського миру став сотником іванським сусіднього Уманського полку. Місцеві шляхтичі гербу «Топор» Ободенські представлені в козацькому середовищі шістьма своїми представниками: Власом, Мартином, Логвином, Іваном, Степаном і Олексою. Цьому сприяв як конфлікт, який стався на початку ще 1629 р. між Василем Ободенським і князем Домініком Заславським (останній здійснив наїзд на Ободну і захопив сіножать під Гайсином ), так і той факт, що Йосип Ободенський отримав привілей на ярмарок і торги в Іллінцях, а самими Іллінцями заволодів Чарнецький, воєвода руський.

До козацького середовища вливалися і православні вихідці з інших місцевостей. Так, козаків Кальницького полку Техна і Педора Тереховських В. Липинський вважав шляхтичами гербу «Побог» з Мінського воєводства , а Петро Шумський походив з шляхетської родини .

На Паволоччині полк почергово очолювали Іван КуцевичМиньківський  і два представники родини Хмелецьких: Адам і Степан, доки їх не змінили Михайло Богаченко, а потім Михайло Суличич .

Шляхтичі Миньківські спочатку були власниками маєтку с. Миньківців Кременецького повіту, а потім с. Миньківців, с. Вербівки, с. Верхівні під Паволоччю — після отримання посади паволоцького війта. Ще у 1630 р. одним із запорозьких генеральних старшин був Михайло Миньківський. Поступово представники роду переходять і на Лівобережжя. У 1645 р. Олександр Конецпольський позивав Купріяна Миньківського за кривди його підданим в містечку Яблонові, а Купріян з Яблонова позивав суддю переяславського Боремського.

Різні представники цієї родини потрапили у ворожі табори: Олександр і Григорій стали ротмістрами у князя Чарторийського, а Іван КучевичМиньківський (? — 1621–1651 — ран. 1657) очолив козацький Паволоцький полк. Після Зборівського миру полк був ліквідований, його сотні ввійшли до складу Білоцерківського полку, і Миньківський зафіксовані серед козаків полкової сотні Білоцерківської .

Ретроспективно можна стверджувати, що до Зборівського миру Паволоцьку сотню Паволоцького полку очолював Довгаль, Ходорківську — Гаврило Присович, Антонівську — Степашко Москаленко, Брусилівську — Василь Богуславець, Вілльську — Яцько Гаврусенко, Водотийську — Олекса Дикий (пізніше, можливо, Ханенко Лаврiн Степанович , Войташевську — Іван Ященко, Дідовщинську — Грицько Охсонка, Івничанську — Антін, Карабачевську — Івашко Косниченко, Коростишевську — Ігнатенко Іван, П’ятигірську — Іван, Рожівську — Михайло Стародубенко, Сквирську — Пархом Понацька, Торчицьку — Михей Букаченко (пізніше, можливо, Самійло Безсмертний). З відновленням Паволоцького полку його сотні повернулися з Білоцерківського полку, крім того, туди ввійшли Погребищенська і Борщагівська Кальницького. Сотником Паволоцького полку у квітні 1651 р. названий син Кривоноса

Київський полк, який виник з новоохоплених територій та частково з Білоцерківського на Правобережжі і Переяславського (Броварська, Гоголівська сотні) на Лівобережжі, очолювали полковники Олексiй Теплуцький, МихайлоСтанiслав Кричевський, Антiн Жданович (тричі), Михайло Криса, Остап Пiшко, Павло ЯненкоХмельницький. Серед наказних відзначився Василь Дворецький (? — 1629–1671[1240, 395] — ?) — шляхтич, сотенний старшина Київського полку (1649), наказний полковник київський. Він походив зі старовинного шляхетського роду, представники якого просувалися з району Володимира до Житомира і Остра. Так, у 1592 р. Григорій ХолявичівДворецький згаданий у Володимирі. БогдановичіДворецькі зафіксовані вже у межах Київського воєводства . 1 березня 1619 р. жовнір Адам Дворецький отримав привілей на добра Трибушів (городище Біліковці, Прежов, Прежовку) в Житомирському старостві . Він же у 1620 р. склав декрет з Олізарами на маєтності у с. Біловичі (Біловежі) на Київщині (що було підтверджено в 1622 р.), а з Прежовським на села Трибушів чи городище Прежов і Прежовку на Житомирщині .

Увесь період гетьманування Б. Хмельницького полковим писарем київським (1649–1658) був Іван Якимович. Разом з полковником Ждановичем у 1653 р. їздив до короля, який наказав їх і дев’ять козаків «оковать и держать за пристави в розних городах». Сейм і Радзивілл у 1654 р. умовили короля обміняти Ждановича і його товаришів на полонених шляхтичів Радзивіллового полку. 19 квітня 1654 р. король дав на це дозвіл і Радзивілл відправив Якимовича з листом до Б. Хмельницького з відповідною пропозицією.

Полковий осавул Карпо Воропай відомий за реєстром 1649 р. у Київській сотні Білецького. У одній із польських реляцій зазначено, що у липні 1651 р. загинув Воропай, «великий осавул, котрого головою оба сі полковники (Жданович і Гаркуша) вели справи».

Правобережні гостомельський, мотовилівський, обухівський, преварський, трипільський, ходосівський, білогородський сотники досліджуваного періоду відомі лише за реєстром 1649 р. Васильківська сотня вступала у битви під проводом Микити Бута (1649), Івана Кривди (1650), в Макарові сотниками були Григорій Петрицький (1649), Степан Пхекало (1654), Сава Григорович Тупталенко.

Серед київських сотників відзначимо Опанаса Предримовського. Він належав до шляхетської родини, яка була досить близькою до київської митрополичої кафедри. Так, у 1646 р. Іван Предримовський, як боярин митрополита Могили, очолював посольство духовенства до Москви , Федір Предримовський був старостою печерських маєтностей. У 1631 р. митрополит Петро Могила прийняв рішення про обмін хутора Опанаса Предримовського з КиєвоПечерським монастирем з доплатою 500 золотих власнику. Через двадцять років архімандрит Тризна хутір забрав, а грошей не повернув . 6 грудня 1653 р. в обозі під Жванцем король ЯнКазимір надав привілей за військові заслуги товаришу корогви вінницького старости Андрія Потоцького Криштофу Кульчицькому на маєтки Позняки і Ведельце у Київському воєводстві за Дніпром, які належали козацькому сотнику Опанасу Предримовському

Крім зазначених у реєстрі, відомі київські сотники Павло Яненко, Богдан Молява, Михайло Крюковський. У Броварах сотником був Федір Медведин, у Гоголеві — Василь Гоголівський і Федір Матвійович. У проміжку між 1650 і 1654 рр. перестали існувати Овруцька, Ясногорська і Ворсенська сотні, сотники яких відомі лише за реєстром 1649 р. Ці території відійшли до Овруцького полку.

Перед 1654 р. у складі Київського полку виникли нові сотні: Димерська, Лесняківська, Рожевкинська, Чорнобильська, Карпилівська, Вишгородська. З названих сотень вдалося віднайти згадку лише про сотника вишгородського Артема Богдановича, але без вказівки року. Дещо пізніше виникла сотня Борщагівська, сотником якої став Корнило Харитонович.

Згідно з реєстром В. Липинського шляхтичі у Війську Зопорозькому становили 3,3%. Наші дослідження дозволяють твердити, що такий відсоток становив щонайменше 12,6%.

Не можна не погодитися з твердженням, що «українська шляхта в своїй переважній більшості відразу ж і без жадних вагань із зброєю в руках рішуче виступила на захист Речі Посполитої», проте Хмельницькому і його соратникам вдалося її розколоти. Частина шляхти стала на бік повсталих і покозачилась. Н. Яковенко виділяє «більші хвилі покозачення шляхетського елементу: впродовж літа–осені 1648 р., тобто внаслідок перших військових тріумфів Хмельницького, і восени 1649 — на початку 1650 р., після Зборівської угоди» .

На початковому етапі у повстанні брала участь лише шляхта, покозачена перед 1648 р., яка була як серед реєстровців, так і серед запорожців. У травні 1648 р. Б. Хмельницький звернувся до козаків із забороною страчувати українську шляхту . 17 липня 1648 р. видав універсал до Війська Запорозького, забороняючи чинити шкоди маєткам литовських шляхтичів .

Вів переговори з посланцем головнокомандувача польських військ, сандомирського воєводи князя ВладиславаДомініка Заславського Колонтаєм про збереження маєтків князя і видав відповідний універсал. Відразу ж по цьому написав листа до коронного стражника Самійла Лаща про передачу йому маєтків Я. Вишневецького, якщо той перейде на бік Війська Запорозького. У липні 1648 р. отримав листа від священиків з проханням звільнити місто Кам’янецьПодільський. Гетьман навіть покарав Кривоноса і чотирьох його соратників за напади на шляхетські маєтки і захоплення міст Волині і Поділля (як вважають В. Смолій і В. Степанков «символічно»), 9 серпня звільнив полонених польських шляхтичів. На цьому етапі політику уряду Хмельницького слід охарактеризувати як спробу розколоти польськоукраїнськолитовську католицьку шляхту, з одного боку, і українськолитовську православну — з іншого, задля ослаблення їх єдності і тим самим послаблення противника.

До керованого генеральним писарем Іваном Виговським шляхетськокозацького угруповання потяглися після смерті воєводи київського Адама Киселя його ліберальноцентристсько налаштовані прибічники. Покинули польський табір і деякі служилі шляхтичі з оточення князя Яреми Вишневецького після смерті останнього. Їх приваблювала можливість отримання гетьманських чи полковничих підтверджень на лівобережні маєтності, що надав їм тестаментом князь.