Занепад Руської держави

Стаття 1054 р. «Повісті» відкривається словами: «Помер великий князь руський Ярослав. Ще за життя свого він дав заповіт синам своїм, мовивши їм: «Ось я залишаю світ цей, сини мої живіть у любові... я доручаю замістити мене на столі моєму в Києві старшому си­нові моєму, брату вашому Ізяславу, слухайтесь його, як слухались мене, він замінить вам мене; а Свято­славу даю Чернігів, а Всеволодові – Переяслав, а Ігореві – Володимир (Волинський), а Вячеславу – Смоленськ».

Запровадивши спільне управління державою всім князівським родом, Ярослав поклав початок удільному устрою. Влада великого князя позбулася своєї економічної основи, що посилило його залежність від уділів. Престоло-наступництво мало здійснюватися за встановленою чергою: по смерті київського князя його місце займав чернігівський князь, до Чернігова переходив переяславський, до Переяслава – волинський і так далі. Після смерті всіх синів Ярослава княжити в Києві мав почати найстарший нащадок його першого сина. Життєздатною така громіздка система бути не могла: непорозуміння почалися вже за перших Ярославичів.

Бра­ти Ізяслава не забажали визнавати його верховним володарем і дивились на міста із землями, що заповів їм батько, як на особи­сту спадкову власність – «вотчину». Ізяславу довелося укласти союз із двома мо­лодшими братами – Святославом і Всеволодом. На Русі встановилася незнана раніше форма правління, яку називають тріумвіратом.

Всі державні справи брати вирішували разом: ви­давали закони («Правда Ярославичів»), ходили в походи на торків і половців (кипчаків, куманів), перевели брата Ігоря з Володимира до Смоленська тощо. Але здебільшого дбали про збільшення власних володінь. 1057 р. Ізяслав захопив Волинь, а коли незабаром потому помер Ігор, тріумвірат поділив між собою Смоленську волость, нічого не залишив­ши синам покійного. Ізяслав, Святослав і Всеволод 1067 р. заволоділи Полоцькою землею, а її князя Все­слава кинули до київської в’язниці. Новгород привласнив Святослав, Смоленськ – Всеволод. Все це викликало обурення серед молод­ших Ярославичів і посіяло зерна подальших усобиць.

Після невдалої битви з половцями на р. Альті (1068 р.) тріумвірат дав тріщину й став розпадатися. 1073 р. Святослав звинуватив Ізяслава у змові з не­давнім ворогом Всеславом полоцьким, з допомогою Всеволода вибив старшого брата з Києва і сів на йо­го місце. Так скінчився майже 20-літній тріумвірат Ярославичів. Ізяслав утік до Польщі, далі до Германії, та зміг повернутися до Києва лише по смерті Свято­слава, наприкінці 1076 р.

Тим часом у чвари втрутилися обійдені дядьками й жа­даючі багатих волостей-вотчин їх небожі Олег Святославич і Борис Вячеславич. Вони вигнали з Черніго­ва, вотчини Олега, Всеволода Ярославича, де той сів, коли Святослав утвердився в Києві. Ізяслав прийшов на допомогу братові, разом 3 жовтня 1078 р. по­близу Чернігова вони розгромили Олега з Борисом. Але Ізяслав сам загинув у тій битві, й у Києві вокняжився Всеволод. На Русі відновилась одноосібна монархія. Та їй було далеко до минулої могутності.

Всеволод Ярославич виявився слабким правителем. Його влада поширювалася лише на частину держави – Волинська, Турівська, Муромська землі не підкорились йому. Оскільки князь не любив воювати й ходити в походи, а віддавав перевагу бесідам з вченими людьми й читанню книжок (знав 5 іноземних мов), військову справу він доручив синові Володимиру, як тільки тому виповнилося 12 чи 13 років (в історію він увійшов за родовим іменем матері, доньки візантійського імператора Марії, – як Мономах). Практично державою правив сімейний дуумвірат.

Посадивши сина Володимира князем у Чернігові, Всеволод зневажив переважні права на місто синів свого старшого брата Святослава. Тож довелося йому захища­тися від небожів – Святославичів, Давида й Святослава Ігоровичів, а також троюрідних онуків – Рюрика, Володаря й Василька Ростиславичів.

Кончина Всеволода у 1093 р. круто змінила перебіг політичних подій. Сталося несподіване: Володи­мир, що за життя батька став фактичним правителем Русі й мав найбільшу військову силу, не бажаючи розпалювати чвар, добровільно поступився престолом на користь кузена Свято­полка (той, як син старшого брата Всеволода Ізяслава, мав переважні права на Київ).

Та міжкнязівські усобиці тривали. Святополк не зумів власними сила­ми приборкати бунтівників, тому уклав союз із Мономахом. Разом вони збройно змусили Свято­славичів утихомиритися. В 1096–1113 рр. Руссю пра­вив дуумвірат Святополк – Володимир.

Відновлення державної єдності було украй необхідним, адже ще з кінця 1070-х рр. половецькі ха­ни посилили натиск на Переяславщину й південну Київщину. Крім того, Олег Святославич, а за ним й інші князі (переважно чернігівські), почали використовувати степовиків у боротьбі з суперниками на Русі.

Становище особливо загострилося на початку 90-х рр. Майже щороку летюча половецька кіннота вдиралася на Русь, убивала й полонила ти­сячі людей, палила оселі й міста, витоптувала поля. Навіть об’єднані сили Святополка київського і Во­лодимира, в ту пору чернігівського князя, були у 1093 р. розбиті половцями біля р. Стугни, на підступах до Києва. Тому з 1094 р. з ініціативи Мо­номаха руські князі почали гуртуватися проти половецьких ханів.

У 1097 р. в Любечі зібрався князівський з’їзд, який проголосив об’єднан­ня сил проти половецької загрози. Було вирішено припинити чвари і скасувати принцип спадкоємності, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь отримував успадковані від батька землі – вотчину, а всі спірні питання мали розв’язуються на князівських з’їздах. Протягом наступних років збиралося ще кілька з’їздів: Витичівський 1100 р., на Золотчі 1101 р. й біля Долобського озера 1103 р.

Між 1103 і 1116 рр. з ініціативи й під командуван­ням Мономаха відбулося 5 великих переможних походів на степ. Після цього половецькі хани ще чверть століття не насмілювалися нападати на Русь.

У 1113 р. помер Святополк. Кияни не лю­били нещирого й скупого князя, котрий благоволив лихварям і сам спекулював сіллю. Його смерть збу­рила повстання в Києві. Віче із заможних городян покликало на престол Володими­ра, але той не одразу погодився. Немолодий вже князь вагався, чи варто брати на плечі важку ношу керівництва державою. Тільки друге посольство переконало його. Мономах вокняжився в Києві й просидів на престолі до смерті (1125).

Володимир відновив єдиновладну монархію, при цьому визнав за краще не порушувати проголошених за його ініціативою рішень Любецько­го з’їзду: кожен володіє власною вотчиною. Але найменші спроби внести розбрат між князями, вийти з-під влади великого князя швидко й жорстоко придушувались.

За Володимира зміцнилися династичні зв’язки: сам він був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, донька – за угорського короля.

Син Володимира Мстислав (1125–1132) теж підтримував єдність Русі, гасив князівські чвари й дбав про консолідацію держави. За допомогою інших князів здійснив кілька успішних походів на половців, загнавши їх за Дон і Волгу, за що був прозваний літописцями Великим. Князь розвинув добрі стосунки з сусідами. Одна з його дочок вийшла заміж за норвезького короля Сіґурда, друга – за датського короля Кнута Лаванда, третя – за майбутнього імператора Візантії Андроніка Комніна, четверта – за угорського короля Гейзу ІІ.

Після смерті Мстислава Володимировича Русь, начебто несподівано, розпалася на півтора десят­ка князівств, володарі яких, принаймні частина з них, заходилися суперничати з великим князем київським. З 40-х рр. останній перетворився лише на формального главу держави.

Та цей процес, що дістав назву феодальної роздробленості, був цілком закономірним. Причини роздробленості полягали в тому, що впродовж другої полови­ни XІ – першої половини XІІ ст. у країні сформувався клас землевласників-феодалів. Вони стали значною економічною, а відтак і політичною силою. Суспільний поступ привів до вирівнювання соціально-економічного розвитку в центрі держави і в її окремих частинах. Якщо раніше політичне, суспільне, економічне й культурне життя зосе­реджувалось у Наддніпрянщині, то в XІІ ст. стрімко піднеслися осе­редки інших земель. Їхні князі й бояри почали вважати обтяж­ливою залежність від Києва, дбали здебільшого про власні володіння, їх дедалі менше цікавили загальноруські справи.

Передоднем роздробленості історики називають князювання на київському престолі Ярополка (1132–1139), брата Мстислава. Він не зміг зберегти єдиновладдя на Русі, зате одверто піклувався про інтереси свого клану, що викликало протидію інших членів великої родини Мономаха.

Проте Києворуська держава у середині XІІ ст. не розпалася. Змінилася лише форма її устрою. Відносно єдину й централізовану монархію змінила монархія федеративна. Державою спільно керувало об’єднання найвпливовіших і найсильніших князів (так званий «колективний сюзеренітет»). Головні питання внутрішньої й зовнішньої політики розв’язу­валися на з’їздах – снемах. Київ залишався стольним градом й мрією чи не кожного видного члена родини Рюрико­вичів. Супер­ництво за головний престол велося між двома князівськими кланами: Мономашичами й Ольгови­чами. З часом у це втрутилися й князі з роду галицьких Ростиславичів. Посівши ж престол, кожен князь перетворювався на активного поборника загальноруської єдності.

«І настала смута в усій Руській землі». Київ переходив з рук в руки (за сто років – 46 разів). Відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких ніколи не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Потім стали відносно самостійними Володимиро-Суздальська, Галицька та Волинська землі.

Процес подрібнення князівств характеризують наступні цифри: якщо на середину ХІІ ст. їх налічувалося 15, то на середину ХІІІ ст. – близько 50. Місцеві князі реформували державний апарат, створювали власні збройні сили. Князівства тепер ділилися на волості, куди князі призначали своїх посадників. Однак феодальна роздрібненість аж ніяк не була специфічною рисою Русі. На початку ХІІ ст. в Європі не існувало жодної централізованої держави.

загрузка...