Україна в роки «розвинутого соціалізму»

На початку 1970-х рр. в Москві остаточно перемогли консервативні сили на чолі з Л. Брежнєвим, що негайно позначилося на економічній стратегії. Центр ваги було перенесено на освоєння Сибіру й Далекого Сходу, збільшення капіталовкладень у сільське господарство й розвиток військово-промислового комплексу, куди направлялися величезні ресурси (хоч і раніше він не міг поскаржитися на брак коштів). А на плакатах під портретами генсека друкували його загадковий вислів: «Економіка повинна бути економною».

УРСР була перетворена на інтегральну частину «загальносоюзного народногосподарського комплексу», тут розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, зокрема високотехнологічні. Традиційно розвинуті індустріальні галузі республіки (видобуток вугілля й металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів) швидко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними, якість продукції неухильно знижувалася. Екстенсивна спрямованість виробництва вимагала залучення в обіг надлишкової кількості матеріальних ресурсів та робочої сили. Через недостатнє використання досягнень науково-технічного прогресу на нових підприємствах діяли застарілі, екологічно небезпечні технології.

В Україні період «застою» характеризувався подальшим зростанням видобувних галузей, розтринькуванням природних багатств, перетворенням багатьох місцевостей на зони екологічної небезпеки. Започаткована ще з дореволюційних часів однобічна орієнтація промисловості на так звані «базові галузі» призвела врешті-решт до того, що територія республіки забруднювалася відходами мінерально-сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж у Радянському Союзі у цілому. Щорічне вилучення з надр більш як 1 млрд. т корисних копалин супроводжувалося винесенням на поверхню 2,5 млрд. т гірничих порід.

Інтенсивна експлуатація корисних копалин вичерпала найбільш багаті родовища. Особливо ускладнилися гірничо-геологічні умови видобутку у вугільній промисловості. Це позначилося на обсягах: у ІX п’ятирічці Донбас давав щороку до 200 млн. т вугілля, в X – 190, в XІ – менше 180 млн. т. З кожною п’ятирічкою собівартість вуглевидобутку зростала: щоб дістати паливо, доводилося вводити в експлуатацію крутоспадні тонкі шари або йти все глибше під землю. Погана технічна оснащеність позначалася не тільки на продуктивності, а й на умовах праці шахтарів, створювала загрозу їх життю.

Своєрідною модою часів застою було закладати нові підприємства, колосальні об’єкти нового будівництва й виділяти для цих проектів неймовірні кошти. Ця гігантоманія, яка збігалася з прихованою інфляцією, призвела до того, що вартість нових об’єктів у середньому перевищувала заплановану на 25–50%. Доводилося кидати значні кошти й сили на закінчення найбільш важливих на той час будівництв, залишаючи інші незавершеними. В побут увійшло слово «довгобуд». На таке будівництво щорічно витрачалося до 75% капіталовкладень у галузь.

У сільському господарстві магістральними напрямками розвитку були оголошені електрифікація, хімізація, меліорація та механізація. Але технократичний підхід до виробництва не рятував становища. Безвідповідальність партійних і відомчих інстанцій, які приймали рішення, та економічна незаінтересованість відчужених від виробництва безпосередніх виробників призводили до тяжких наслідків. Найродючіша у світі смуга придніпровських заплавних чорноземів перетворилася на дно штучних морів, в значній кількості землі відводилися під капітальне будівництво, меліоративні ґрунти засолонялися, насичені хімікатами сільськогосподарські продукти ставали небезпечними для здоров’я людини.

Низька якість виготовлення та обслуговування техніки призводила до того, що частка важкої ручної праці в суспільному виробництві залишалася винятково високою. Проте основним гальмом у сільському господарстві була не нестача машин, а протиприродні виробничі відносини. Займаючи всього 5–6% сільськогосподарських угідь, присадибні ділянки селян, озброєних тільки вилами, лопатами й сапками, давали понад 30% всього обсягу виробленого м’яса, 25% молока, майже 40% картоплі.

Не маючи змоги забезпечити високопродуктивну працю в колгоспах і радгоспах, власті здійснювали розширення посівних площ, особливо в головних хлібовиробних регіонах. Тому ступінь розораності території України сягнув 57%, у тому числі у степовій зоні – 73%. Розораність безпосередньо сільськогосподарських угідь досягла 80% проти 25% у США і 48% у Франції. Це активізувало ерозійні процеси: щороку Україна втрачала до 600 млн. т родючих ґрунтів, якими так славилася.

Використовуючи «ножиці цін», держава висмоктувала в централізовані фонди все більшу частку доходів колгоспів і радгоспів. Це не давало змоги поліпшувати умови праці й культурно-побутове обслуговування трудівників села, підвищувати їх заробіток, нарощувати виробничий потенціал сільського господарства.

Кількість бажаючих залишатися в селах постійно зменшувалася. За 1966–1985 рр. з них виїхало 4,6 млн. чол., переважно молоді. Внаслідок цього вкрай погіршилася вікова структура населення. Якщо у 1960 р. сільські жителі становили половину мешканців України, то в 1985 р. – тільки третину. Продуктивність же праці в аграрному секторі за цей час майже не зросла. Тому село аж ніяк не могло прогодувати дві третини населення у містах. Так виникла продовольча проблема – одна з ознак системної кризи тоталітаризму.

Найнаочнішим свідченням украй низької ефективності використання людських ресурсів у сільському господарстві виступали сезонні «мобілізації» працівників інших секторів народного господарства, освіти та науки на збирання врожаїв. До цього додавалася відстала система переробки та зберігання сільгосппродукції, в результаті чого щорічні втрати урожаю з окремих видів сягали 30–33%.

Темпи зростання реальних доходів людей з року в рік уповільнювалися, а за рівнем споживання на душу населення СРСР опинився на середину 80-х рр. на 77 місці в світі. Надзвичайної гостроти набула житлова проблема (2 млн. сімей в Україні стояли у черзі на житло). Традиційна неуважність радянського керівництва до розвитку легкої і харчової промисловості, обмеженість їх сировинної бази зумовили постійний дефіцит якісних товарів народного споживання.

Зовнішня торгівля почала використовуватися як важіль для ліквідації бюджетного дефіциту і підтримання певного рівня постачання населення товарами широкого вжитку. Десятки мільярдів «нафтодоларів», які Радянський Союз заробив під час енергетичної кризи 70-х рр., пішли не на технічне переобладнання промисловості, а на масову закупівлю найдешевших товарів (серед них неухильно зростала питома вага продовольства) з метою перепродажу їх вже за значно вищими цінами на внутрішньому ринку. Коли «нафтодолари» вичерпалися, у бюджеті почали утворюватися багатомільярдні «дірки». Вони ретельно приховувалися від громадськості різноманітними хитромудрими методами. Партійно-державна олігархія жила за принципом «після нас – хоч потоп».

Щоб створити видимість бюджетного благополуччя, у промислових підприємств вилучалася не тільки основна частка прибутку, а й частина амортизаційних відрахувань, призначених на повне відтворення засобів виробництва. У результаті рівень технічної озброєності підприємств порівняно із світовим невпинно знижувався.

Виходячи з фінансових міркувань, держава з 70-х рр. почала широко заохочувати продаж рентабельних міцних спиртних напоїв, монополію на виготовлення яких тримала в своїх руках ще з 1923 р. Суспільство дедалі більше відчувало на собі негативні наслідки поширення алкоголізму. Споживання спиртного набрало таких масштабів, що почало загрожувати генофонду населення. Однак медичні й моральні наслідки споювання населення злочинно замовчувалися.

Міністерство оборони, воєнно-промисловий комплекс загалом, одержували ресурси з бюджету за потребами. Однак непосильна для держави гонка озброєнь заводила Радянський Союз в економічну прірву, остаточно виснажуючи народне господарство. На відміну від заявок військових, медичні, освітні, культурні установи й більшість наукових на великі асигнування розраховувати не могли.

У пропагандистських виданнях підкреслювалося, що за кількістю медичного персоналу і лікарняних ліжок у розрахунку на душу населення республіки Радянського Союзу займали перші місця у світі. Не згадувалося, однак, що охорона здоров’я фінансувалася за залишковим принципом і невигідно відрізнялася від інших країн слабкою технічною оснащеністю та якістю медичних послуг. СРСР витрачав на підготовку лікаря вдесятеро менше коштів, ніж розвинуті держави Заходу. Вважалося можливим ставити ліжка для хворих навіть у коридорах не пристосованих до лікарняних вимог приміщень.

Коли визначені у третій партійній програмі цифри розбіглися з життям, про неї забули. Наближені до влади суспільствознавці запровадили новий термін – «розвинутий соціалізм». Активно пропагувалася теза, що в суспільстві, яке вступило у смугу розвинутого, або зрілого, соціалізму, поступово зникають майже всі відмінності між людьми – класові, майнові, освітні і навіть національні.

Лозунг комуністичного будівництва залишився, але комунізм знову відсунувся в неокреслене майбутнє. Щоправда, не для всіх. Система різноманітних привілеїв, яка виникла відразу після перетворення партії в державну, постійно розбудовувалася. Їхні якість і обсяг залежали від номенклатурного рівня. У вищих ешелонах влади панував повний комунізм.

Медичні установи, що обслуговували номенклатуру, розміщувалися у нових, спеціально спроектованих для цієї мети будівлях, зводилися у парковій зоні, оснащувалися найновішим імпортним устаткуванням, комплектувалися висококваліфікованим і високооплачуваним персоналом. У зростаючій мережі закритих магазинів номенклатурні працівники за дуже помірними цінами одержували продукти харчування, виготовлені у спеццехах, овочі і фрукти, вирощені у спецгосподарствах без застосування хімічних добрив. Поширилася практика закупівлі за рубежем дрібних партій високоякісних товарів, призначених виключно для керівної еліти.

Без кінця декларований лозунг про розквіт «національних за формою» культур на практиці замінювався заходами, спрямованими на нівелювання національних особливостей. Найяскравіше це виявилося у мовній сфері. Документація установ поступово переводилася на російську мову. Незважаючи на протести окремих письменників, у республіці невпинно підвищувалася питома вага російськомовних видань. Якщо в середині 60-х рр. школи з українською мовою навчання охоплювали 62% дітей, то в 1987 р. – тільки 50,5% (переважно в сільській місцевості). У столиці України в 1987 р. тільки 23% дітей навчалися в українських школах. Темпи цілеспрямованої русифікації прискорювалися.

Далі політизувався навчально-виховний процес. У 1972 р. в усіх середніх школах запроваджувалась обов’язкова початкова військова підготовка (у вищих навчальних закладах військова підготовка була відновлена в 1968 р.). Освіченість випускників середніх шкіл падала. Рівень підготовки учнів сільських шкіл значно поступався рівню міських школярів.

Мережа інститутів та університетів неухильно розширювалась, адже народне господарство потребувало збільшення фахівців із вищою освітою. Однак проблемою залишалася якість підготовки спеціалістів. У своїй масі вона була низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях. На початку 80-х рр. стало особливо помітно, що рівень підготовки фахівців у СРСР значно відстає від світового.

Хоч українська наука не стояла на місці – перспективними дослідженнями займалися Інститути напівпровідників, радіотехнічних проблем, проблем міцності, металофізики, геофізики, хімії, високомолекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень та ін. – наукові розробки впроваджувалися у виробництво здебільшого методом адміністративного тиску, наказу, розпорядження. Об’єктивно господарська сфера не була зорієнтована на пошук інтенсивних шляхів розвитку. Тож велика кількість наукових досягнень, технологій, винаходів і розробок циркулювали лише в дослідницькому середовищі, не знаходячи попиту на виробництва, а якщо й знаходили, то за межами СРСР. Винятки становили тільки розробки в інтересах військово-промислового комплексу та великі наукові проекти загальнодержавного значення.

Протягом 1959–1988 рр. населення УРСР зросло на 9,6 млн. чол. і за переписом 1989 р. становило 51,7 млн. За кількістю жителів Україна перебувала на шостому місці в Європі після Росії, Німеччини, Італії, Великобританії та Франції. Однак темпи приросту населення у кожному новому десятиріччі швидко зменшувалися. Зумовлювалося це в першу чергу зниженням народжуваності. Вже тоді природний приріст населення перестав забезпечувати просте відтворення поколінь. За рівнем смертності УРСР посідала третє місце серед республік СРСР.

При цьому за 30 років питома вага українців у республіці зменшилася з 76,8 до 72,7%, тим часом як частка росіян збільшилася з 16,7 до 22,1%. Досить істотні зміни в національному складі населення сталися внаслідок низького природного приросту місцевих жителів, інтенсивних міграційних процесів, коли за межі республіки відбували головним чином українці, а прибували до неї в першу чергу росіяни, а також постійного відпливу єврейського населення за кордон. Міграційні процеси досягли свого максимуму в 70-х рр. Як наслідок, протягом цілого десятиріччя приріст населення корінної національності був менший, ніж приріст населення некорінних національностей.

Глибока економічна криза, незбалансованість розвитку народногосподарського комплексу, низький життєвий рівець народу, політико-ідеологічний пресинг у духовній сфері, наростання проблем у зовнішній політиці – такими були характеристики СРСР кінця 70-х – початку 80-х рр. Ситуацію значною мірою ускладнювали інтелектуальна обмеженість Л. Брежнєва і фізична неспроможність у зв’язку з тяжкими хворобами належно виконувати свої посадові обов’язки.

Фактично в останні роки життя Брежнєв не брав участі в керівництві країною, надавши його важелі партапаратові. У цей час набули поширення безгосподарність, безвідповідальність, уседозволеність, практика приписок, показуха, парадна метушня, розростались корупція, зловживання владою, розкрадання державної та колгоспно-кооперативної власності. Економічна і політична кризи доповнювалися моральною деградацією суспільства. Радянська імперія неухильно просувалася до своєї катастрофи. Зростало невдоволення існуючим ладом не тільки серед інтеліґенції, робітників та селян, а й серед певної частини партійних функціонерів різного рівня.

Смерть Л. Брежнєва в 1982 р. поклала край його «ері», але не змінила загальної ситуації в країні.

загрузка...