Становище західноукраїнських земель

Всього за межами УСРР проживали 6,6 млн. українців. Найтяжчим їхнє становище було в Північній Буковині під владою Румунії, легшим – в Закарпатті, що належало Чехословаччині. Більша ж частина західноукраїнських теренів (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) ввійшла до складу Польщі. Українці складали не менше 15% її населення. При цьому Галичина й Волинь залиша­лись справжнім вогнищем і центром визвольних зма­гань.

В Східній Галичині, Волині, на Закарпатті промисловість і сільське господарство перебували у стані стагнації і використовувалися як допоміжний резерв. Натомість значного розвитку тут дістали сільська кооперація, кооперативний рух взагалі. Поступово наби­рав силу український середній клас.

Польська влада прагнула шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну державу. Наступ на права на українців був все­охоплюючим. Від них вичищали урядові установи, включаючи повітові. Польським колоністам пере­давались найкращі землі. Розгорнулось масове пере­селення вчителів із Східної Галичини до Західної, а то й у центральні райони Польщі. Щоб не допус­тити народження нових інтелігентських кадрів, ліквідовувалися всі українські кафедри Львівського університету. Боротьба за універси­тет стала справою всього західноу­країнського населення, з 1921 по 1925 рр. він діяв таємно.

«Подвійний стандарт» у ставленні до «чужих» і «своїх» українців був притаманний і лібераль­но-демократичній Чехословаччині. У цій найбільш розвинутій у про­мисловому відношенні країні Центральної і Східної Європи, Закарпаттю відводилась роль економічно занедбаної провінції. Прихильне ставлення до еміграційних українських вищих шкіл у Празі помітно контрастувало з політикою уряду щодо закарпатських ук­раїнців. Борючись за краще життя, трудящі Закарпаття піднімались на страйки й демонстрації, підтримува­ли найрадикальніші ліві партії. На виборах 1924 р. комуністи тут отримали 40% голосів. У 1935 р. кількість поданих за них голосів зменшилась до чверті, але лишалась більшою, ніж за будь-яку іншу партію.

Румунський уряд, зазнаючи економічних ускладнень, розв’язував їх за рахунок Буковини та Бессарабії. Про­мислові об’єкти тут закривалися, а їх обладнання виво­зилося до Бухареста. Українські вчи­телі у наказному порядку відривались від свого на­роду, переводились до центральних районів. Гонінням піддавалась ук­раїнська церква.

Протягом 20–30-х рр. тривала масова еміграція західноукраїнського населення до УСРР. Почали її Михайло Грушевський та його колеги з партії Українських соціал-ре­во­лю­ціонерів. Найбільшу частку приїжджих становили галичани – представники інтелігенції, письменники й діячі мистецтва, війсь­кові УГА та студенти українських шкіл у Чехосло­ваччині, робітники, які опинились поза Вітчизною.

Поступове, а з початку 30-х рр. обвальне згор­тання українізації, колективізація, масові політично-репресивні кампанії, а особливо страшний голодомор 1933 р. остудили прорадянські симпатії значної частини західних українців.

Боротьба населення Західної України за свої права точилася у двох формах. Політичні партії (Українське національно-демократичне об’єднання, Українська соціалістично-радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Українська національна католицька партія тощо), товариства (насамперед «Просвіта», соціальні та економічні групи використовували легальні методи.

Молодь загарбаних територій приваблювала безпо­середня боротьба з окупантами, теракти, саботажні акції й напади на поліцейські дільниці, підпали польських маєтків, організовані Українською військовою організацією. Остання виникла у серпні 1920 р., а з липня 1921 р. її очолив Є. Коновалець (1891–1938).

Готуючись до створення наступниці УВО, Є. Коновалець надавав важливого значення роз­робці ідеології. Основну роботу в цьому напрямі виконував відомий політичний діяч доктор права Д. Донцов. 1926 р. у Львові вийшла друком його книга «Націоналізм». Украй права форма націоналізму, яку обстоював ав­тор, дістала назву «інтегрального». Д. Донцов розумів історичний розвиток як «вічний гін народів до експансії». Сенс мав «лише один закон» – «закон бороть­би... закон вічного суперництва націй». Визнання права на існування тільки за цим «єдиним законом» мало виразне політичне спрямування. В такий спосіб прокладався шлях нав’язування «єдиної нор­ми поведінки», обстоювалася необхідність «єдиної організації» з «єдиним вождем».

Подібна програма могла лише відштовхнути від українського націоналістичного руху демократії світу. Натомість вона привертала увагу фашистських режимів у Європі, рівно як і націоналістів Румунії, Угорщині, Югославії.

На ідеології інтегрального націоналізму було побудовано створену в січні 1929 р. у Відні (Австрія) Ор­ганізацію українських націоналістів, популярність якої поступово зростала на західноукраїнських землях. Лідером ОУН став Є. Коновалець. Організація вважала своєю метою безкомпромісну революційну боротьбу за відновлення втраченої незалежності України та встановлення українського суверенітету на всіх землях українського народу.

ОУН повела рішучу боротьбу з окупантами. Набули поширення терористичні акти. Діячі ОУН Степан Бандера, М. Лебедь, Я. Карпинець були засуджені до страти за вбивство у Варшаві міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького. Згодом смертна кара була замінена їм довічним ув’язненням.

Продовжувала діяти в Західній України й компартія. Діячі КПЗУ продовжу­вали опрацьовувати шляхи розв’язання не лише соціальних, а й національних проблем. Однак у Москви це викликало підозри щодо націоналістичних відхилень. Кілька разів лідери КПЗУ ставали об’єктом наклепів і замінялися. Скінчилося все масовими репресіями проти західноукраїнських комуністів, розпуском і ліквідацією КПЗУ.

Суттєвим чинником суспільно-політичного життя у Західній Україні була греко-католицька церква. Її митрополит А. Шептицький активно протестував проти польської політики щодо українців і, водночас, засуджував екстремістські дії ОУН та політику комуністів.

загрузка...