Становище західноукраїнських земель

Всього за межами УСРР проживали 6,6 млн. українців. Найтяжчим їхнє становище було в Північній Буковині під владою Румунії, легшим – в Закарпатті, що належало Чехословаччині. Більша ж частина західноукраїнських теренів (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) ввійшла до складу Польщі. Українці складали не менше 15% її населення. При цьому Галичина й Волинь залишались справжнім вогнищем і центром визвольних змагань.

В Східній Галичині, Волині, на Закарпатті промисловість і сільське господарство перебували у стані стагнації і використовувалися як допоміжний резерв. Натомість значного розвитку тут дістали сільська кооперація, кооперативний рух взагалі. Поступово набирав силу український середній клас.

Польська влада прагнула шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну державу. Наступ на права на українців був всеохоплюючим. Від них вичищали урядові установи, включаючи повітові. Польським колоністам передавались найкращі землі. Розгорнулось масове переселення вчителів із Східної Галичини до Західної, а то й у центральні райони Польщі. Щоб не допустити народження нових інтелігентських кадрів, ліквідовувалися всі українські кафедри Львівського університету. Боротьба за університет стала справою всього західноукраїнського населення, з 1921 по 1925 рр. він діяв таємно.

«Подвійний стандарт» у ставленні до «чужих» і «своїх» українців був притаманний і ліберально-демократичній Чехословаччині. У цій найбільш розвинутій у промисловому відношенні країні Центральної і Східної Європи, Закарпаттю відводилась роль економічно занедбаної провінції. Прихильне ставлення до еміграційних українських вищих шкіл у Празі помітно контрастувало з політикою уряду щодо закарпатських українців. Борючись за краще життя, трудящі Закарпаття піднімались на страйки й демонстрації, підтримували найрадикальніші ліві партії. На виборах 1924 р. комуністи тут отримали 40% голосів. У 1935 р. кількість поданих за них голосів зменшилась до чверті, але лишалась більшою, ніж за будь-яку іншу партію.

Румунський уряд, зазнаючи економічних ускладнень, розв’язував їх за рахунок Буковини та Бессарабії. Промислові об’єкти тут закривалися, а їх обладнання вивозилося до Бухареста. Українські вчителі у наказному порядку відривались від свого народу, переводились до центральних районів. Гонінням піддавалась українська церква.

Протягом 20–30-х рр. тривала масова еміграція західноукраїнського населення до УСРР. Почали її Михайло Грушевський та його колеги з партії Українських соціал-революціонерів. Найбільшу частку приїжджих становили галичани – представники інтелігенції, письменники й діячі мистецтва, військові УГА та студенти українських шкіл у Чехословаччині, робітники, які опинились поза Вітчизною.

Поступове, а з початку 30-х рр. обвальне згортання українізації, колективізація, масові політично-репресивні кампанії, а особливо страшний голодомор 1933 р. остудили прорадянські симпатії значної частини західних українців.

Боротьба населення Західної України за свої права точилася у двох формах. Політичні партії (Українське національно-демократичне об’єднання, Українська соціалістично-радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Українська національна католицька партія тощо), товариства (насамперед «Просвіта», соціальні та економічні групи використовували легальні методи.

Молодь загарбаних територій приваблювала безпосередня боротьба з окупантами, теракти, саботажні акції й напади на поліцейські дільниці, підпали польських маєтків, організовані Українською військовою організацією. Остання виникла у серпні 1920 р., а з липня 1921 р. її очолив Є. Коновалець (1891–1938).

Готуючись до створення наступниці УВО, Є. Коновалець надавав важливого значення розробці ідеології. Основну роботу в цьому напрямі виконував відомий політичний діяч доктор права Д. Донцов. 1926 р. у Львові вийшла друком його книга «Націоналізм». Украй права форма націоналізму, яку обстоював автор, дістала назву «інтегрального». Д. Донцов розумів історичний розвиток як «вічний гін народів до експансії». Сенс мав «лише один закон» – «закон боротьби... закон вічного суперництва націй». Визнання права на існування тільки за цим «єдиним законом» мало виразне політичне спрямування. В такий спосіб прокладався шлях нав’язування «єдиної норми поведінки», обстоювалася необхідність «єдиної організації» з «єдиним вождем».

Подібна програма могла лише відштовхнути від українського націоналістичного руху демократії світу. Натомість вона привертала увагу фашистських режимів у Європі, рівно як і націоналістів Румунії, Угорщині, Югославії.

На ідеології інтегрального націоналізму було побудовано створену в січні 1929 р. у Відні (Австрія) Організацію українських націоналістів, популярність якої поступово зростала на західноукраїнських землях. Лідером ОУН став Є. Коновалець. Організація вважала своєю метою безкомпромісну революційну боротьбу за відновлення втраченої незалежності України та встановлення українського суверенітету на всіх землях українського народу.

ОУН повела рішучу боротьбу з окупантами. Набули поширення терористичні акти. Діячі ОУНСтепан Бандера, М. Лебедь, Я. Карпинець були засуджені до страти за вбивство у Варшаві міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького. Згодом смертна кара була замінена їм довічним ув’язненням.

Продовжувала діяти в Західній України й компартія. Діячі КПЗУ продовжували опрацьовувати шляхи розв’язання не лише соціальних, а й національних проблем. Однак у Москви це викликало підозри щодо націоналістичних відхилень. Кілька разів лідери КПЗУ ставали об’єктом наклепів і замінялися. Скінчилося все масовими репресіями проти західноукраїнських комуністів, розпуском і ліквідацією КПЗУ.

Суттєвим чинником суспільно-політичного життя у Західній Україні була греко-католицька церква. Її митрополит А. Шептицький активно протестував проти польської політики щодо українців і, водночас, засуджував екстремістські дії ОУН та політику комуністів.