Рух опору

Звірства фашистів, масовий геноцид, ставлення окупантів до українців як до рабів не залишили останнім шансів на виживання, спричиняючи рух протесту проти поневолювачів. Виділяються 3 його складові: націоналістичний партизанський рух, радянський партизанський рух та партійно-комсомольське підпілля.

Рух українських націоналістів очолила ОУН. З нападом німців на Радянський Союз націоналісти пов’язували надії на проголошення суверенної Української держави. С. Бандера почав добиватися підтримки нацистського уряду, підкреслюючи цілком очевидний факт: для оунівців новий ворог Гітлера в особі Сталіна є противником № 1. Це знайшло певне співчуття серед керівників Абверу (військової розвідки) на чолі з адміралом В. Канарісом. Навпаки, керівництво нацистської партії, зокрема М. Борман, не вважало за потрібне підтримувати український національно-визвольний рух, оскільки не розглядало його як серйозний фактор в радянсько-німецькій війні. Сам фюрер до якогось часу не висловлювався цілком певно, породжуючи в оунівців ілюзії щодо можливого співробітництва.

З ініціативи мельниківців незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії був створений «Легіон українських націоналістів», який складався з двох частини – «Нахтігаль» і «Роланд» (загалом до 600 вояків). Командування вермахту розраховувало застосовувати їх, в основному, для каральних дій, спрямованих передусім проти поляків і євреїв. ОУН–Б сподівалося, що ці частини їй вдасться використати для утворення в майбутньому національної армії.

30 червня 1941 р., після взяття Львова військами вермахту, бандерівці скликали там багатолюдний мітинг, на якому в присутності кількох німецьких генералів заявили про відновлення незалежності. Тоді ж було створено український уряд із 15-ма міністрами, на чолі його став один з найближчих соратників Степана Бандери Я. Стецько (1912–1986). Цю акцію підтримав митрополит А. Шептицький.

ОУН розраховувала, що німці швидше погодяться на проголошення Української держави, ніж підуть на загострення відносин з українцями. Проте, незважаючи на заяву бандерівського уряду про підтримку Німеччини у війні з СРСР, через кілька днів гітлерівці заявили: «Ми не союзники, а завойовники». Гестапо зажадало від Бандери офіційно анулювати відновлення державності. Після відмови це зробити, у перші дні липня він і його найближчі соратники (в тому числі Я. Стецько) були заарештовані. З фронту відкликались обидва українські батальйони.

Гітлер бажав використовувати оунівців як колабораціоністів, тобто зрадників своєї батьківщини, але рішуче відкидав найменші ознаки їхньої самостійної діяльності, і перш за все – несанкціоноване проголошення державності. Крім того, оунівці намагалися розпустити колгоспи, відновити приватну власність. Незалежну поведінку вони виявляли і в так званих «похідних групах», які просувалися територією України слідом за наступаючими німецькими військами.

Ці групи складалися з досвідчених організаторів й пропагандистів і загалом нараховували до 2 тис. осіб. Їхньою метою було поширення впливу на східні та південні області, встановлення місцевого самоврядування під контролем ОУН, розгортання підпільної мережі в Києві, Сумах, Житомирі, Полтаві й інших містах. Однак вже у вересні підрозділи СС заарештували та знищили більшість членів похідних груп ОУН–Б.

У жовтні 1941 р. прихильники Мельника виступили з ініціативою створення (в основному зі східних українців) Української національної ради, розраховуючи перетворити її згодом на урядовий орган. Але й цього не сталося – 20 листопада діяльність Ради була заборонена. У грудні фашисти розстріляли працівників редакції газети «Українське слово». В результаті арештів у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Рівному та інших містах, були знищені понад 40 керівних діячів ОУН–М, звільнені з органів управління і поліції їх прихильники.

Загалом до кінця року близько 300 членів ОУН потрапили в німецькі концтабори. Зокрема, С. Бандера і Я. Стецько опинилися в Заксенхаузені, а двох братів Бандери фашисти розстріляли.

Стало очевидним, що захищати інтереси України можливо лише з допомогою зброї. Оунівці змушені були піти в підпілля. 14–15 серпня 1942 р. в Києві відбувся з’їзд українських самостійників, який прийняв рішення, «що настав час... нищити німецьку систему... протистояти німецькій силі».

Жорстокість окупації спричинила масовість національного партизанського руху. У серпні 1941 р. розрізнені групи Полісся та Волині об’єдналися в партизанську частину «Поліська Січ», яку очолив Т. Бульба (справжнє прізвище Боровець; 1908–1981). Метою «Січі» стала боротьба проти обох ворогів: Червоної армії і вермахту, але її воєнна активність була невеликою.

Протягом 1942 р. бандерівці й мельниківці створили власні партизанські загони. У жовтні відбулося об’єднання цих груп із «Поліською Січчю». Нова частина одержала назву Українська Повстанська Армія. Очолив її один з організаторів ОУН та керівників розформованого німцями «Нахтігалю» Р. Шухевич (бойові псевдоніми Тарас Чупринка, Тур; 1907–1950). При головній команді УПА діяв штаб, що ділився на відділи. Важливі функції покладались на службу безпеки та польову жандармерію. УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за складом була переважно селянською. Протягом 1943 р. територія діяльності партизанів швидко розширялася, УПА повнилася тисячами добровольців, її чисельність сягнула майже 100 тис.

Виганяючи німців, націоналісти повсюдно організовували українське життя. У тилу ворога утворювалися справжні незалежні зони. На кінець 1943 р. УПА контролювала Волинь, Полісся й Галичину. До весни 1944 р. Червона армія і НКВС загалом шанобливо ставилися до націоналістичного руху. Лише потім радянська пропаганда стала ототожнювати оунівців із гітлерівцями, винайшла термін «українсько-німецькі націоналісти». Тому з наближенням Червоної армії загони УПА переорієнтувались боротися на два фронти, одночасно ведучи бої з підпільною польською Армією Крайовою, яка прагнула взяти Західну Україну під власний контроль.

Коли Червона армія зайняла Лівобережжя і Донбас, війна між УПА і німецькими гарнізонами майже вщухла. Побачивши, що сталінський режим знову запанує над Україною, оунівці не бажали витрачати зусиль на війну з гітлерівцями, влада яких мала тимчасовий характер.

Як партизанська армія УПА здебільшого не йшла на відкриті бої з регулярними військами Сталіна. Однак сутички між ними були досить частими. Під час однієї з них весною 1944 р. було смертельно поранено командуючого І Українським фронтом генерала М. Ватутіна.

У липні 1944 р. представники всіх частин України створили Українську Головну Визвольну Раду – перший уряд самостійницького підпілля. Він об’єднав політичні сили, що сповідували суверенність Української держави. УГВР проголосила себе «єдиним керівним органом українського народу, аж до створення уряду Української Самостійної Соборної Держави». Головою Генерального секретаріату УГВР став Р. Шухевич.

Навесні 1943 р., після поразки під Сталінградом, нацистські власті прийняли рішення набрати в свою армію ненімецьких жителів західних українських областей. Все вище командування дивізією мало бути німецьким (такою ж і мова спілкування), а сама дивізія називатися не українською, а галицькою. Бажаючих виявилося до 82 тис. осіб, 13 тис. з них стали солдатами дивізії СС «Галичина». Показово, що бандерівці вважали створення дивізії – фактично німецької колоніальної частини – недоцільним і шкідливим. ОУН–Б категорично заявила, що «українська кров може бути пролита тільки за Українську державу і в лавах української армії».

Радянський партизанський рух на початку війни через погану підготовку був майже непомітним. До цього теж призвели допущені раніше помилки. Оскільки воєнною доктриною Червоної армії передбачалося, що війна вестиметься виключно на території противника, підготовка населення до партизанської боротьби визнавалася недоцільною. Мережа матеріально-технічних баз, що існувала в лісах прикордонних районів, перед війною була ліквідована, а підібрані для можливої боротьби в тилу ворога досвідчені кадри звинувачені у підготовці «замаху на товариша Сталіна» і знищені.

В перший рік війни на окупованій території залишились 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. Через погану підготовленість і недосвідченість більшість з них не витримали всього тягаря непередбачених труднощів – розпалися або були розгромлені. Тож на середину 1942 р. діяло не більше 22 загонів.

У червні 1942 р. зрештою було створено Український штаб партизанського руху на чолі з офіцером НКВС Т. Строкачем (1903–1963). Він налагодив координацію дій партизанських загонів з операціями Червоної армії і постачання партизан за допомогою авіації. Штаб організовував нові загони, направляв партизанам спеціалістів, особливо мінерів, лікарів, радистів, координував спільні дії. До кінця року почали діяти потужні з’єднання С. Ковпака, О. Федорова (1901–1989), О. Сабурова, Д. Медвєдєва та інші. У північних районах України з відповідними природними умовами (ліс, болота) партизанський рух перетворився на істотний чинник у війні. 1943 р. позначився масштабною «рейковою війною», яка зривала німецькі поставки фронту, відволікаючи значні сили ворога. Протягом 1944–1945 рр. радянські партизани здійснили кілька рейдів ворожими тилами, завдавши окупантам величезних збитків.

На кінець війни кількість радянських партизанів в Україні сягала 50 тис. чоловік, хоча окремі дослідники називають інші дані (аж до 600 тис.).

ОУН–УПА першою звернулася до радянських партизанів із пропозицією спільної боротьби проти німців. Але через незгоду взаємодії не вийшло. Більш того, протягом 1943–1945 рр. йшло кровопролитне протистояння обох сторін.

Партійно-комсомольське підпілля поряд із націоналістичним було досить розгалуженим. Однак поширеності це явище набрало лише на Лівобережжі. На Правобережній Україні швидкий наступ фашистів спричинив те, що багато партійних активістів, не встигши евакуюватися, поза їх волею опинилися в тилу ворога. Але це не завжди приводило до створення підпільних організацій.