Розвиток промисловості

У 80-х ХІХ ст. промисловий переворот, в цілому, завершився. Втім він характеризувався нерівномірністю розвитку за різними регіонами й галузями господарства.

На Сході (у Харківській, частині Катеринославської губерній) динамічно розвивалася важка промисловість, що притягувала капітали із Західної Європи, а робочу силу – з усієї Російської імперії. Донбасько-Криворізький район став центром видобутку вугілля та залізної руди, виплавки чавуну, сталі. У правобережних та деяких лівобережних губерніях (Київській, Волинській, Подільській, Полтавській, Чернігівській) переважало сільськогосподарське виробництво, розвинулася й переробна промисловість, передусім цукрова. Південь (Херсонська, Таврійська, частина Катеринославської губернії) домінував щодо виробництва та експорту зерна. Торгівля, сільськогосподарське, транспортне машинобудування сконцентрувалися в Одесі, Києві, Миколаєві, Олександрівську, Херсоні, Харкові. Загалом, потужне нарощення промислового потенціалу та концентрація робочої сили Подніпров’я й Донбасу разюче контрастували з розвитком інших регіонів.

Значна кількість підприємств, що виникали, належали іноземцям – підприємцям з Франції, Бельгії, Англії та Німеччини, або акціонерним товариствам. Ініціативних підприємців, ділків, комерсантів, тобто головних суб’єктів капіталістичного розвитку місцевого походження бракувало.

Розвиток промисловості стрімко збільшував присутність на українських теренах неукраїнців. Місцевий люд, що не вмів працювати на промислових підприємствах, а бувало й взагалі боявся машин, здебільшого лишався на селі. Станом на 1897 р. тільки 5,5% українців мешкали у містах, тоді як рівень урбанізації росіян становив 38%, євреїв – майже 44%. Тож представники саме цих націй були найбільш причетні до індустріалізації, зростання міст і почали переважати в царинах суспільства, що активно модернізувалися.

Відтак українців ще більшою мірою, ніж доти, ототожнювали із від­сталим селом, дрібним сільськогосподарським виробництвом, яке у більшості районів не могло виборсатися зі стану економічного застою і ручної праці. Ті ж українці, котрі поповнювали склад пролетаріату, швидко потрапляли під вплив російської ментальності.

Процес утвердження капіталістичних (ринкових) відносин на селі супро­воджувався масовим зубожінням і обезземеленням селянства. Майже 70% працездат­ного населення, передусім сільського, не мало постійної роботи. Типовою картиною пореформеного життя стали юрби заробітчан на до­рогах. Водночас посилювалися державні пільгові заохочення до вкорінення і зростання національних меншин на українських теренах. Таємні розпорядження властей прямо рекоменду­вали державні (казенні) землі на Україні «віддавати переселенцям із внутрішніх російських губерній, місцеве ж збідніле населення... переселяти в інші частини Росії».

Нестерпний соціально-економічний гніт спричинив масову еміграцію українців у пошуках вільних земель для сільськогос­подарського обробітку. Найбільше заохочувалося урядом ос­воєння Сибіру та Далекого Сходу. Наприкінці XІX ст. українців тут налічувалося близько 225 тис. У населенні Примор’я та Приамур’я їх частка сягнула майже 20%.

Зрушення в організації виробництва до кінця XІX ст. вивели Україну на провідні позиції, особливо в сільському господарстві. Тут збиралося 43% світового врожаю ячменю, 20% – пшениці та 10% – кукурудзи, а частка України в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. Наростаюча індустріалізація перетворила Південь України на основну паливно-металургійну базу держави, що давала майже 70% видобутку кам’яного вугілля, значну частину виплавки чавуну, заліза і сталі. Національна буржуазія з часом зайняла провідні позиції в цукровій, винокурній, борошномельній, шкіряній, вугільній галузях промисловості.

загрузка...