Припинення десталінізації, дисидентський рух

Сталіністи, що прийшли до влади разом з Л. Брежнєвим, обрали тактику боягузливого замовчування відомостей навіть про ті злочини режиму, що стали надбанням гласності при Хрущові. Знову було заблоковано доступ до архівів. Всі оцінки й положення сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)», вилученого з бібліотек ще в 1956 р., сумлінно відтворювалися в офіційних документах, численних «творах» нового генсека, які готувалися апаратом, у посібниках і підручниках з різних галузей суспільствознавства. На зміну «відлизі» у внутрішній політиці СРСР насувалась реакція.

Хоча Л. Брежнєв починав свою кар’єру в Україні, це не завадило йому на новому посту проводити щодо неї відкрито русифікаторську лінію. Він не був войовничим шовіністом, але інтереси зміцнення централізованої держави вимагали здійснення курсу на «зближення націй», тобто нівелювання (стирання) національних відмінностей. Кінцевою метою мало стати злиття націй і штучне утворення «нової історичної спільноти – радянського народу».

В серпні 1965 р. в кількох містах України органи держбезпеки заарештували понад два десятки представників української інтеліґенції, звинувачених у антирадянській діяльності та пропаганді. Більшість з них мала пряме або опосередковане відношення до виготовлення й розповсюдження «самвидаву». Причиною арештів став протест цих мужніх людей проти припинення процесу десталінізації, відстоювання ними громадянських, у тому числі національних прав. Завдання акції було очевидним – придушити інакодумство, залякати ту частину інтеліґенції, яка ще наважувалася на незгоду.

Паралельно розгорталася програма утисків і переслідувань тих, хто співчував заарештованим, їхніх однодумців. ЦК КПУ надіслав до місцевих парторганізацій «закритого листа», в якому виправдовувалися репресії, підкреслювалася необхідність посилення «виховної роботи» з інтелігенцією. Республікою прокотилася хвиля відкритих партійних зборів «з участю громадськості», на яких засуджували «відщепенців» і всіляко паплюжили їхніх однодумців. Людей, згаданих у листі, звільняли з роботи, виключали з партії та комсомолу, виганяли з інститутів. Переслідували навіть членів їхніх родин.

Газети зарясніли статтями, спрямованими проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму». Пожорстокішала цензура. ЦК КПУ ухвалив низку «закритих» постанов, що стосувалися виправлення «ідеологічних помилок» у роботі ряду журналів («Вітчизна», «Жовтень» та ін.), кіностудії ім. О. Довженка. Відбулася прихована ідеологічна чистка редакцій газет, журналів, видавництв, науково-дослідних інститутів гуманітарного профілю. Від переслідувань влади в той чи інший спосіб постраждали М. Вінграновський, Є. Сверстюк, В. Стус, М. Ко­цюбинська, А. Матвієнко, М. Шаповал і багато інших діячів культури.

Загалом, в українському дисидентстві виділяють 3 течії. До першої належав правозахисний, або демократичний, рух, його представники намагалися відстоювати елементарні громадянські права населення СРСР. Друга течія – релігійна – вела боротьбу за зняття заборони з діяльності греко-католицької (уніатської) церкви, а також протестантських сект – баптистів, п’ятидесятників, адвентистів, свідків Єгови. Нарешті, націоналістична опозиція здійснювала спротив русифікації та імперській політиці Москви.

Репресивні дії проти дисидентів в Україні вирізнялися значно більшим масштабом, ніж в інших республіках. Та часи змінилися. Переслідування інакодумців не були зустрінуті «загальнонародним схваленням», навпаки – почалися протести. 4 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі «Україна» в день прем’єрного показу кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» представники творчої інтеліґенції виступили з рішучим осудом дій влади. В їх числі були І. Дзюба, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо, В. Стус та інші. Своєрідним викликом радянській політиці в УРСР стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Влада відповіла посиленням репресій. У другій половині 1965 р. політичні арешти пройшли, крім Києва, в Одесі, Львові, Тернополі, Луцьку, інших містах. Навесні 1966 р. відбулася серія судових процесів. В результаті в таборах Мордовії опинилися науковці М. і Б. Горині, М. Осадчий, інститутські викладачі В. Мороз та Д. Іващенко, художник О. Заливаха, інженери О. Мартиненко, І. Русин та ін. Проте і опозиція згуртовувалася. Під час судового процесу над діячами самвидаву у Львові відбулися вже справжні демонстрації біля будинку суду на підтримку підсудних.

У квітні 1966 р. десять членів Спілки художників України звернулися до Верховного Суду з клопотанням переглянути справу члена Спілки О. Заливахи. Кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода, поети Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор Олег Антонов звернулися з вимогою до ЦК КПУ публічно роз’яснити причини масових арештів. На захист засуджених виступили також А. Малишко, М. Стельмах.

Дуже неприємним сюрпризом для влади став стихійний протест проти заборони відзначення пам’яті Т. Шевченка 22 травня 1967 р. в Києві. Коли міліція спробувала розігнати неформальне зібрання біля пам’ятника, його учасники організували маніфестацію протесту й демонстрацію, яка дійшла до будинку ЦК КПУ.

В квітні 1968 р. на адресу найвищого керівництва СРСР надійшов лист, спрямований проти політичних арештів, який підписали 139 осіб, серед них члени-кореспонденти АН УРСР, доктори й кандидати наук, відомі митці, літератори. Хоча лист мав цілком прорадянський зміст і спрямованість, його авторів почали переслідувати: звільняти з роботи, виключати з партії, «проробляти» на зборах колективів тощо. Реакція влади була неадекватно жорстокою.

Коли влітку 1968 р. війська країн Варшавського договору на чолі з СРСР вторглися в Чехословаччину, щоб придушити там процес демократизації, стало зрозумілим: радянське керівництво остаточно перейшло на рейки неосталінізму. Після ухвалення ЦК КПУ у 1969 р. кількох спеціальних постанов ідеологічний контроль за діяльністю інтелігенції став майже тотальним. Письменників, митців, учених картали в пресі та на зборах творчих спілок за «аполітичність», «ідейну незрілість», «формалізм», «націоналізм» тощо.

Влітку 1970 р. в Україні відбулася заміна шефа КДБ: новопризначений В. Федорчук орієнтувався тільки на Москву і був прибічником «жорсткого курсу» проти інакодумців. Політичні репресії значно пожорстокішали. Вже восени отримав 14 років тюрми, таборів і заслання В. Мороз, уся провина якого полягала в писанні самвидавчих статей. Почалося застосування такої витонченої форми переслідувань, як відправлення інакодумців у спеціалізовані психіатричні лікарні. Найжахливішою подією стала трагічна і загадкова загибель художниці А. Горської, людини, яка своєю громадянською позицією та авторитетом серед інакодумців давно викликала різке незадоволення влади.

У січні–травні 1972 р. в різних містах України пройшли арешти «українських буржуазних націоналістів»: В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Дзюби, М. Осадчого, В. Стуса, І. та Н. Світличних, І. Геля, І. Стасів-Калинець, І. Калинця, Л. Плюща, Ю. Шухевича та ін. Спочатку КДБ намагався представити їх як людей, пов’язаних із закордонними центрами ОУН.

У слідчих ізоляторах, за різними підрахунками, на той час перебувало від 70 до 122 осіб, звинувачених за політичними статтями. Восени 1972 – навесні 1973 р. майже 90 з них засудили на максимальні терміни ув’язнення. Арешти супроводжувалися повальними обшуками, допитами сотень свідків, переслідуваннями родин дисидентів та їхніх друзів. Декого із заарештованих примусили прилюдно покаятися в «антирадянщині», щоб створити у такий спосіб украй негативний образ інакодумців. У результаті здійсненого погрому більшість активних дисидентів опинилася у таборах для політичних в’язнів, майже повністю був паралізований самвидав.

У цих умовах правлячу комуністичну верхівку перестав влаштовувати перший секретар ЦК КПУ П. Шелест, який займав цю посаду з 1963 р., користувався українською мовою в офіційному спілкуванні і виявляв турботу про розвиток національної культури. У 1969 р. П. Шелест видав книгу «Україно наша радянська», що викликала незадоволення в Москві своїми національними мотивами.

У березні 1972 р. на засіданні політбюро ЦК КПРС П. Шелест та його прибічники в КПУ були піддані розгромній критиці за недоліки в справі «інтернаціонального виховання трудящих» і «примиренське ставлення до проявів націоналізму». А вже в травні найвищу посаду в республіці зайняв В. Щербицький. Він належав до так званої «дніпропетровської групи» соратників генсека і найретельніше виконував всі вказівки Москви.

Новий секретар ЦК з ідеології В. Маланчук розпочав масштабну кампанію цькування наукової і творчої інтеліґенції. Звертатися до національної проблематики стало просто небезпечно, віталася тільки розробка тем, присвячених дружбі народів і благотворному впливові російського народу на інші нації СРСР. З бібліотек вилучалася література «націоналістичної» спрямованості. Відбулася заміна всіх керівників ідеологічних відділів ЦК КПУ та значної частини керівників відповідних структур обласних, міських і районних комітетів партії.

Однак дисидентський рух не був подоланий. Особливо гучно він нагадав про себе заснуванням Української гельсінкської групи (листопад 1976 р., м. Київ). До неї увійшли, крім згадуваних вже генерала П. Григоренка, Л. Лук’яненка, І. Кандиби, поет, письменник та публіцист, ветеран війни М. Руденко (голова групи), письменник-фантаст О. Бердник, О. Тихий, О. Мешко та інші (всього 37 чол.). УГГ мала намір здійснювати легальний контроль за дотриманням прав людини, адже, згідно з підписаними Брежнєвим Гельсінкськими угодами 1975 р., СРСР, зокрема, зобов’язався не допускати переслідувань громадян за їхні переконання.

УГГ, що діяла цілком у рамках радянської конституції та міжнародних угод СРСР, стала об’єктом жахливих переслідувань. До 1980 р. близько 30 членів групи одержали кримінальне ув’язнення терміном від 10 до 15 років, а решта мусила емігрувати. Три члени групи – В. Стус, О. Тихий та Ю. Литвин загинули в таборах.

Дисидентський рух не став масовим з кількох причин. Відсутність чіткої соціально-політичної програми, зрозумілої не тільки інтеліґенції, а й широким масам, звузила його соціальну базу, тоді як тоталітарний режим утримував в Україні щільну мережу своїх місцевих підрозділів, які поводилися більш брутально, ніж, скажімо, аналогічні служби в Москві. Майже зовсім ізольовані від засобів масової інформації країн Заходу, місцеві дисиденти не мали тієї «парасолі гласності», котра певною мірою допомагала їхнім московським колегам. До того ж проблема національних прав українців не викликала на Заході скільки-небудь значного інтересу. І все ж український правозахисний рух відіграв відчутну роль у пробудженні національної свідомості народу.

загрузка...