Колективізація та її наслідки

В умовах форсованої індустріалізації сільське господарство повинно було задовольнити потреби держави у постачанні продуктів харчування зростаючим промисловим центрам і армії, а також у хлібі для експорту (тобто забезпечити валютні надходження для закупівлі імпортної техніки). Крім того, село мало надати промисловості необхідну кількість робочих рук і технічну сировину.

План І п’ятирічки передбачав використання «ножиць цін». Оскільки заготівельні ціни на хліб врожаю 1927 р. були занижені, селя­ни не стали його продавати. Раніше в подібній ситуації держава йшла на поступки, тим самим збільшувався платоспроможний попит селян на фабрично-заводські товари. Ринок підправляв у бік зниження темпи індустріалізації. Проте цього разу більшовики вирішили примусити селян здавати хліб за невигідними цінами під загрозою штрафних санкцій. Тисячі партпрацівників, у тому числі члени політбюро ЦК ВКП(б), поїхали «вибивати» хліб. Проти «кур­кулів» активно використовувались тюремні ув’язнення, депортації у віддалені райони, частко­ва або повна конфіскація майна – розкур­ку­лення. За січень–лютий 1928 р. з селян вдалося вичавити 70 млн. пудів хліба.

Сталін розумів, що подібні надзвичайні заходи придатні тільки як короткотривалий захід. Ніхто не змусив би селян-власників з року в рік вирощувати хліб не на продаж, а для держави. Доки вони самі вирішували, що сіяти і продавати, від них залежала держава. Щоб відсікти селян від ринку і змусити сіяти стільки, скільки необхідно державі, їх спочатку треба бу­ло позбавити власності, тобто колективізувати.

Влітку 1928 р. Сталін забрав Кагановича в центральний партапарат. Українським генсеком став С. Косіор (1889–1939). Останній із шкіри пнувся, аби догодити Сталіну.

Листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) проголосив перехід до суцільної ко­лективізації, а Україна мусила в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам. І вона почала це робити. Якщо у жовтні 1929 р. суцільно колективізованих районів було 10, то в грудні того ж року – вже 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Поодинокі спроби утворення селянських спілок придушувалися. Незгодних репресували. Партія знову заговорила про «куркульсь­ку небезпеку» і почала нацьковувати пролетарські та напів­про­ле­тарсь­кі елементи села на власників.

Протиставлення «куркулів» біднякам полягало у самообкладанні. Кожному селу давали завдання на здачу хліба, а доведення його «до двору» відбувалося за рішенням сходів. Селян, які не виконували рішень, спочатку штрафували у п’ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здаванню, а потім майно їх розпродувалося з торгів. Частина штрафу перераховувалася у фонди кооперування й колективізації бідноти, щоб забезпечити їхню корисливу заінтересованість. Так весною 1929 р. було розпродано майно 18 тис. господарств, оголошених куркульськими.

Робилося все, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та продуктивно працювати на ній. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Протягом кількох років зусилля держави спрямовува­лися на економічне, а то й фізичне винищення мільйонів вигаданих «куркулів» (усіх глитаїв, які будували свій добробут на експлуатації бідняків, власті винищили ще під час зрівняльно­го поділу землі і засобів виробництва у 1920–1923 рр., пізніше в заможну верхівку селяни вибивалися завдяки власній праці). В ході «ліквідації куркульства як класу» постраждало чимало середняцьких господарств.

Зрозуміло, що саме заможні селя­ни опиралися колективізації найзапекліше: їм було що втрачати. Втім, репресували бідняків і навіть наймитів, якщо вони виступали проти колгоспів. Для цього винайшли категорію «підкуркульників».

Розкуркулювані селяни поділялися на 3 категорії. «Учасники і організатори антирадянських виступів та терористичних актів» ізолювалися в тюрмах або концтаборах. Тих, хто здійснював «менш ак­тивний опір», разом з сім’ями депортували на Північ (і 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру). Тим, хто не чинив опору, надава­лися зменшені земельні ділянки за межами кол­госпних масивів. Кількість «належних» до кожної з категорій доводилася згори. Хвиля розкуркулювання, що тривала з другої половини січня до початку березня 1930 р., охопила 61887 господарств.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Аграрну політику партії впроваджували так звані 25-тисячники – російські, як правило, робітники. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано вже 90 тис. господарств.

Офіційно колек­тивізація проголошувалася в артільній формі, тобто колгоспникам залишали присадибне господарство. Однак у різних інструкціях, якими обставлялися офіційні документи, артіль мала вигляд комуни. З лютого 1930 р. колективізатори стали забирати у селян корів, дрібну худобу і навіть пти­цю. Селяни почали чи­нити опір. Сталін вирішив відступитися, публічно назвав комунізацію села «перегином» і поклав відпові­дальність за це на місцеві власті. Відтоді артіль перестала вважатися проміжною формою на шляху до комуни і стала синонімом терміна «кол­госп». Було оголошено, що колективізація– спра­ва добровільна.

До осені 1930 р. з колгоспів вийшла приблизно половина селянських господарств, у тому числі всі середняцькі. Восени почалася нова кампанія. Одноосібники обкла­далися колосальними податками, тоді як колгосп­ники діставали податкові пільги. Штучно створе­ний податково-пільговий перепад погнав селян на­зад у колгоспи. Знов почалися показові розкуркулення, у тому числі в районах, де вони відбулися півроку тому. Цього разу стали депортувати всіх репресованих.

На кінець 1932 р. було колективізовано майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ. До цього часу, починаючи з 1928 р., в Україні зникло 352 тис. селянських господарств. По-різному склалася їх доля. Більшість внесли у списки розкуркулених, частина була експропрійована шляхом продажу майна з торгів за невиконання «зобов’язань» по хлібозаготівлях, за несплату завищених податків, за «немотивований» забій власної худоби. Немало селян самі розпродували майно, кидали землю і виїжджали на новобудови.

Позбавлені землі селяни були зо­бов’язані виконувати «обов’язковий мінімум тру­доднів» (фактично – відпрацьовувати право користуватися присадибною ділянкою, за рахунок якої і вдавалося виживати). Можливості переселятися до міст селяни остаточно позбулися наприкінці 1932 р., коли в СРСР в умовах стрімкого зростання кримінальної злочинності був запроваджений паспортний режим (паспорти отримало тільки населення міст і новобудов).

Засобом економічного контролю над колгоспами виступали машинно-тракторні станції, що здійснювали обробіток колективізованих посівних площ.

Колгоспна продукція поставлялася, а не продавалася, державі, хоча та і сплачувала за неї сим­волічні гроші. Розміри поставок зазда­легідь не визначалися, а контрольне завдання, коли ставало відомим, охоплювало майже весь урожай. Щоб колгоспники не продавали хліб на сторо­ну, приватну торгівлю в 1930 р. заборонили.

Коли колгоспники пересвідчилися, що хлібозаготівельний план безрозмірний і для роз­поділу по трудоднях майже нічого не залишається, вони змушені були, щоб вижити, приховувати справжні розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб змолотити її вдруге. Хлібозаготівлі проходили все важче. Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали аж до весни 1932-го. Заготівельники вимели у селян абсолютно все, у 44 районах розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Були зареєстровані факти людоїдства. Голод припинився тільки влітку, з но­вим урожаєм.

Не зацікавлені в результатах праці колгоспники тільки імітували її, що призводило до коло­сальних втрат врожаю на полях. Селяни заявляли: «Хай гине, все од­но й це заберуть». Влада зро­зуміла необхідність змін. У травні 1932 р. було запроваджено так звану «колгоспну», тобто базарну торгівлю. План хлібозаготівель для колгоспів та одноосібників ско­рочувався так, щоб приблизно п’яту частину продукції селяни могли спрямувати у вільну торгівлю. Однак торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання хлібозаготівельного плану, тобто, не раніше січня майбутнього (1933) року.

7 серпня 1932 р. вийшла постанова «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів...», прозвана «законом про п’ять колосків». За нею розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом’якшуючих обставин» – по­збавленням волі на строк не менше 10 років. За півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім’ї, колгоспник потрапляв до концтабору.

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. йшли украй важко. Сталін направив в Україну спеціальну комісію з надзвичайними повнова­женнями на чолі з В. Молотовим. Посилання на відсутність зерна не бралися до уваги. Зрив за­готівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб. Організовувалося вилучення у колгоспів, одно­осібників та робітників радгоспів хліба, розкраде­ного під час косовиці, обмолоту і перевезення. Проводилися масові подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів, бо вирізняти «украдене» ніхто не збирався. Ще зловіснішими були натуральні штрафи м’ясом і картоплею. За рік молотовська комісія додатково «заготовила» 105 млн. пудів зерна. На початку 1933 р. практично ніде запасів вже не лишилося, а треба бу­ло дожити до нового врожаю.

Знов розгорнувся терор голодом. У «боржників» вилучали будь-які запаси їжі – сухарі, картоплю, сало, соління, фрук­тову сушню, прирікаючи їх на смерть, бо не­легальна ринкова торгівля ледь животіла. Конфіскація продовольства подавалася як кара за «куркульський саботаж» і здійсню­валася гласно, з висвітленням у газетах.

Щоб перешкодити втечам го­лодуючих за межі республіки, на кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ. Бригади працівників ДПУ перевіряли у поїздах багаж пасажирів і конфісковували продо­вольство, яке селяни придбали за великі гроші або обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місце­востях, щоб привезти голодуючим сім’ям.

Смерті від голоду почалися вже у перший місяць дій комісії, а з весни 1933 р. вони стали масовими. Прагнучи врятувати хоча б дітей, селяни везли їх у міста і залишали в устано­вах, лікарнях, на вулицях. Траплялися випадки людоїдства і трупоїдства. 1932 р. голодною смертю загинуло близько 150 тис. чо­ловік, 1933 р. – до 3,5 млн. Народжуваність у сільській місце­вості різко знизилася. Повні демографічні втрати в УСРР, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932–1934 рр. 5 млн.

Після кількох кампаній розкуркулення і те­рору голодом селяни змири­лися з необхідністю працювати в артілі і припинили бойкот громадського господарства. Але і держава послабила свій прес. З січня 1933 р. селянам залишалася на продаж вся продукція, вироблена понад заздалегідь визначену норму здавання державі. Це пробуд­жувало у колгоспників заінтересованість у розши­ренні посівних площ і відкривало шлях для подо­лання безгосподарності.

У люто­му 1933 р. Сталін висунув гасло: «Зробити усіх кол­госпників заможними». І справді, в другій п’яти­річці держава зробила чимало, щоб зміцнити кол­госпний лад. Новостворені політвідділи МТС і радгоспів, ви­користовуючи методи батога і пряника (скасуван­ня продрозкладки, преміювання натурою, поліп­шення побутових умов на селі тощо), налагод­жували громадське господарство. У колгоспах створювалися бригади з постійним складом працюючих, за якими закріплювалися ма­шини, реманент, робоча худоба. Щоб ліквідувати знеосібку при вирощуванні врожаю, політвідділи заборонили перекидати бригади з однієї ділянки на іншу.

До кінця 1934 р. кризу колгоспного ладу було подолано. В середині 1937 р. колгоспи об’єднували 96% селянських дворів. Суцільна колективізація стала фактом.

Після послаблення податкового тиску колгоспи змогли розвивати, крім основних виробництв, птахів­ництво, садівництво, бджільництво. Орга­нізо­ву­ва­лися тваринницькі ферми. Колгоспникам надавався безпроцентний кредит на придбання ху­доби. Виявилося, що полегшення матеріального ста­новища селян вигідніше державі, ніж відбиран­ня всього урожаю насильницькими методами.

загрузка...