Формування Києворуської держави

В процесі розселен­ня слов’ян великі й малі союзи племен поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня – племінні княжіння, що являли собою додер­жавні об’єднання. «Повість» роз­повідає, що після смерті Кия, Щека і Хорива «почав рід їх тримати княжіння у полян». Складалися й інші княжіння. На півдні Східної Європи це відбувалося у VІІІ, а на півночі – в ІX ст. Перша ж східнослов’янська держава сформувалася нав­коло Києва в середині ІX ст., її умовно називають Київським князівством. Якраз воно і стало тим етнокультурним, політичним й соціальним осердям, довкола якого наприкінці ІX ст. почала зростати Руська держава.

Головними ознаками виникнення державності в ранньосередньовічному суспільстві істо­рики вважають наявність відчуженої від народу влади, стягання данини для її утримання, розміщення населення за територіальним (а не племінним) принципом, а також успадкування влади князем.

Безсумнівно, у перших племінних княжіннях існував примітивний апарат влади. Але в них ще не відбулося відокремлення потомственої знаті, крім князівської.

Невелика територія Київського князівства охоплювала землі навколо Києва, головним чином в межах проживання полян. А першими князями, існування яких достеменно відоме, стали Дір (830–850-ті рр.) і його наступник Ас­кольд. Згідно літопису, обидва вони «володіли полянами й були ратними (воюва­ли) з древлянами й ули­чами». Йдеться про спроби підкорити землі цих племінних княжінь, як і поло­чан.

Досить ефектно князівство Аскольда сповістило світ про своє існування й початок боротьби за першість з Візантією на Чорному морі. У 860 р. руський флот з 200 лодій раптово вдерся до бухти Царгорода (Констан­тинополя). Напад виявився настільки несподіваним, що берегова сторожа не встигла натягти над поверхнею води ве­летенський ланцюг і зачинити вхід до бухти. Візантійському урядові довело­ся сплатити контрибуцію ватажкові русичів, аби він припинив об­логу й повернувся додому.

До часів правління Аскольда деякі вчені відносять і першу спробу введення християнства як офіційної релігії на Русі. І саме це, згідно з однією з історичних версій, стало причиною антикнязівського заколоту, ініціаторами котрого виступили місцеві волхви й знать. Для реалізації своїх планів вони звернулися до Новгорода, де з 870 р. утвердилося правління запрошеного варяга – Рюрика. В 879 році Рюрик помер і залишив свого малолітнього сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега.

Саме останній зробив вирішальний крок на шляху становлення східно­слов’янської державності. Близько 882 р. Олег, прозваний сучасниками Віщим, здійснив похід до Києва, де й вокняжився, вбивством Аскольда поклавши край полянській князівський династії Кия. Олег оголосив Київ стольним градом новоствореної держави: «Хай буде Київ матір’ю градам руським». Північ і Південь Русі об’єдналися воєдино, що знаме­нувало виникнення вже загальнорусь­кої держави. В Києві відновився язичницький культ.

Олегове князювання (882–912) поча­лося зі створення опорних пунктів центральної вла­ди у племінних княжіннях, зі встановлення на підвладних землях порядку стягання данини (до цього поляни й сіверяни сплачували її хозарам). По тому «Почав Олег воювати древлян і примучив (підкорив) їх, збираючи з них данину по чорній ку­ниці». До кінця правління князеві піддалися ще й ільменські словени, кривичі, радимичі, уличі, можливо, дуліби та хорва­ти, а також неслов’янські племінні об’єднання – чудь і меря.

Варязьке (норманське) походження Олега, а також деякі інші факти, дали підстави вважати норманів засновниками держави у східних слов’ян. Автори цієї теорії – німецькі історики на російській службі: Г. Байєр, Г. Міллер, А.-Л. Шльоцер. Проти неї з переконливою критикою виступали М. Ломоносов, М. Грушевський, інші відомі вчені.

По-перше, процеси державотворення почалися у східних слов’ян набагато раніше, ніж влада у Києві була захоплена загоном варягів, очолених Олегом. По-друге, скандинави були досить нечисленними і дуже швидко ослов’янилися на нових землях, їхні етнічні, ментальні риси розчинилися в місцевому середовищі. Вже син Ігоря, наступника Олега, та Ольги отримав слов’янське ім’я Святослав.

Держава Олега залишалася не досить консолідованою. Влада київсько­го володаря в землях племінних княжінь була слабкою, а системи управління, стягання данини й судочинства – примітивними й діяли час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва. Та країна була, як на свій час, економічно розвину­тою й мала велику військову потугу.

907 р. Олег здійснив грандіозний похід на Візантію, внаслідок якого русичі отримали чималу контрибуцію й здобули особливі пільги (яких не мала жодна інша країна) для своїх купців і послів. 911 р. русько-грецька угода була суттєво доповнена. Договори 907, 911 рр. стали першими дипломатичними й правовими ак­тами Руської держави.

Пізніше Олег здійснив кілька походів в землі Арабського халіфату на південно-західному узбережжі Каспійсь­кого моря. Близько 912 р. 500 його лодій досягли Волгою берега Каспію. Можливо, саме в цьому поході і наклав головою князь, обставини смерті якого залишаються за­гадковими.

Будівництво держави продовжив вихований Олегом син варязького конунга Рюрика Ігор (912–945). Він знову приєднав до держави княжіння уличів і древлян, що відпали було після звістки про кончину Олега.

Ігор поширив свою владу на східний Крим і Тамань, де було створене Тмутараканське князівство, вчинив два великих походи на Візантію: 941 р. (не дуже вдалий) та 944 р. (завершився підписанням менш вигідної, ніж Олегові, союзної угоди). Більшого успіху було досягнуто в поході 943 р. на узбережжя Каспію, коли руські воїни заволоділи багатими містами Дербентом і Бердаа.

Війни, що приносили славу та багатство князям і дру­жинникам, відривали від мирної праці багато народу, у війнах гинули тисячі людей, що по­слаблювало економіку держави. Головним джерелом постачання війська зброєю, харчами, кіньми слугувало стягання данини, яку князі прагнули увесь час збільшувати. Особливо жорстоким було насильницьке збирання полюддя, що безпосередньо йшло на утримання дружини. Саме під впливом дружинників Ігор, зібравши полюддя в землі древлян, невдовзі повернувся туди, щоб стяг­ти його вдруге, за що був забитий повсталим людом. Зі смертю князя закінчився перший етап у розвитку державності на Русі.

Свято­слав, син Ігоря, був ще хлопчиком, і на князівський престол сіла його дружина Ольга (945–964). Вона вия­вила себе розумним, енергійним і далекоглядним державним діячем. Ольга жорстоко придушила пов­стання древлян навесні 945 р., штурмом здобувши їх головне місто Іскоростень. Водночас княгиня, певно, збагнула, що настав час встановити розмір данини із залежного населення.

Ольга регламентувала повинності (запровадила «уроки»), створила устави, що їх застосовували дружинники, зби­раючи данину, виконуючи адміністративні й судові функції. Спеціально послані представники князівської адміністрації почали приймати данину від населення в укріплених пунктах – «становищах». Ольга влаштувала опорні пункти центральної влади на місцях, поширила адміністративну і судову системи на всі підвладні Києву землі племінних княжінь.

Настання другого етапу в розвиткові руської державності ознаменувалося візитом Ольги до Константи­нополя близько 946 р. Уперше володар Русі прийшов до Візантії на чолі мирного посольства. Княгиню урочисто прийняв імператор Константин Багрянородний. Правителі уклали союзну угоду.

Ольгу було похрещено патріархом та імператором у головному храмі Візантійської імперії – Софійському соборі. Але руське суспільство виявилось неготовим до запровадження християнст­ва. Навіть сина не змогла княгиня схилити до нової віри.

У 959 р. руське посольство було виряджене до імператора Священної Римської імперії.

Недовге князювання Свя­тослава (964–972) сповнене майже без­перервними походами і битвами, внаслідок яких Руська держава значно розширилась. Ось як характеризує князя, прозваного Хоробрим, літопис: «Коли Святослав виріс і змужнів, став він збирати багатьох воїнів хоробрих. І легко ходив у походах, мов барс, і багато воював. У походах же не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м’яса, але, тонко нарізавши конину чи звіри­ну, чи яловичину і засмаживши на вугіллі, так їв. Не мав він і намету, але спав, підіславши пітник з сідлом у головах. І посилав до інших земель із словами: «Хочу на вас іти!»

Святослав повернув під свою владу племінне княжіння в’ятичів, що потра­пило під зверхність хозарів. Для цього йому довелося здійснити похід у межиріччя Оки і Волги. У 968 р. князь завдав нищівної по­разки Хозарському каганатові. Потім він звернув погляд на південь, утрутившись у затяжну війну між Візантією й Бол­гарією. На чолі вели­чезного на той час війська (60 тис. воїнів) Святослав вирушив до Болгарії, розбив сильну болгарсь­ку армію й закріпився на Дунаї.

Того ж таки 968 р. на Київ раптово напали печеніги, яким фактично сам Святослав відкрив дорогу на захід, розгромивши хозарів. Вчасно попереджений гінцем князь спішно повернувся до стольного граду й відігнав нападників.

Безперервно воюючи 5 довгих років, Свято­слав занехаяв державні справи, за що йому дорікали кияни: «Ти, княже, шукаєш чужої землі й про неї дбаєш, а свою залишив на­призволяще». Зрозумівши справедливість цих закидів, Свято­слав провів адміністративну реформу, перед тим як вирушити знову до Болгарії. Стар­шого сина Ярополка він посадив намісником у Києві, молодшого Олега – в Овручі, стольному граді Древлянської землі, де, мабуть, ще не вщухли сепаратистські настрої. Позашлюбного сина Володимира послав правити від свого імені до Новгорода Великого, бо­ярство якого завжди прагнуло відокремитися від Києва. Цим Святослав продовжив справу зміцнення влади київсько­го князя у землях племінних княжінь.

Похід 969 р. склався менш успішно. Князеві довелося воювати не лише з болгарським царем Бо­рисом, а й з новим візантійським імператором Іоанном Цимісхієм, що порушив мирну угоду з прямодушним і чесним русичем. Імператор з переважаючими силами змусив Святослава зачини­тися в болгарському місті Доростолі й обложив його. Але візантійцям не вдалося здобути міста. У 971 р. знесилені сторони уклали мирний до­говір, який позбавив Русь переваг у зовнішньополітичних зносинах. Водночас Іоанн Цимісхій зобов’язався випустити військо Святослава із зброєю, забезпе­чивши його харчами на зворотний шлях.

Проте підступний імператор, змовившись з печеніга­ми, вирішив позбутися небезпечного суперника. В дорозі додому Святославу з військом довелося зазиму­вати у степу, поблизу дніпровських порогів. Навесні 972 р., коли русичі вирушили до Києва, на них зненацька напала орда хана Курі. Свято­слав загинув у бою.

Між його синами розпочалася запекла боротьба за владу. Олег і Володимир не бажали визнавати верховним князем старшого брата. Щоб стати єдинов­ладним володарем, у 977 р. Ярополк відправився з військом на Овруч. Олег програв йому битву й трагічно загинув біля брами міста. Не чекаючи нападу, Володимир попрямував до Скандинавії, набрав військо із варягів, професійних воїнів, і 978 р. сам рушив на Київ. У короткій війні Ярополк загинув.

загрузка...