Директорія, злука українських земель

Реакція Національного союзу на зміну П. Скоропадськимполітичного курсу була адекватною: того ж дня, тобто 14 листопада 1918 р., було сформовано Директорію й оголошено повстання проти владигетьмана. Очолена В. Винниченком, Директорія об’єднала всі невдоволені режимом Скоропадськогонаціональні, демократичні сили, що забезпечило успіх повстанню.

Директорію підтримав командир січових стрільців Є. Коновалець та начальник його штабу А. Мельник. На бік Директорії перейшов отаман Болбочан, він захопив владу у Харкові. На Чернігівщині – Сірожупанна дивізія, у Бердичеві – Чорноморський козацький кіш. Збройні сили Директорії швидко поповнювалися селянськими загонами. Невтручання німецьких військ забезпечила угода, підписана представниками німецької Великої солдатської ради і Директорії.

18 листопада біля Мотовилівки війська Директорії розбили гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва. Вже наприкінці місяця вплив Скоропадського далі Києва не сягав. 14 грудня він зрікся влади, а до міста вступили частини Директорії.

Українська Народна Республіка була відновлена майже на всій її території. 26 грудня Директорія призначила уряд, до складу якого увійшли представники всіх політичних партій, що об’єдналися в Український національний союз, а також видала свою програмову декларацію, побудовану на засадах так званого трудового принципу. Тобто влада в УНР повинна була належати лише «класам працюючим – робітництву і селянству». Директорія оголошувала себе тимчасовим верховним органом, який, отримавши владу від народу, йому її й передасть на Конгресі трудового народу України.

Становище в країні після повалення гетьманської влади було складним. Несприятливістю вирізнялося й зовнішньополітичне оточення. Антанта з підозрою зустріла відновлення УНР, прагнучи відродження небільшовицької єдиної і неділимої Росії. Свої подальші плани вона пов’язала з Добровольчою армією А. Денікіна, яка перебувала на Дону. Наприкінці 1918 р. війська Антанти почали окупацію півдня України, зокрема була захоплена Одеса. На заході активізувалися поляки. З півночі розгорнула наступ радянська Росія. Німецькі та австро-угорські війська вже неспроможні були захищати Україну від неї.

Справа погіршувалася ще й тим, що селяни-повстанці, які складали основну масу армії УНР, покинули її та поспішили додому ділити поміщицьку землю, а в самому уряді не існувало спільної політичної лінії. Те, що перед тим об’єднувало членів Директорії – боротьба проти гетьмана, – зникло, інших же мотивів практично не було.

Боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду були анульовані. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були, зокрема, В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків.

Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і українськими більшовиками про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку голови Ради народних комісарів України Х. Раковського (1873–1941) визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Росії виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності.

Наступ радянських військ зміцнив позиції прихильників союзу з Антантою і антибільшовицькі настрої в Директорії. 16 січня 1919 р. вона оголосила війну радянській Росії.

В таких несприятливих умовах 22 січня в Києві на Софіївському майдані відбулося проголошення довгоочікуваної злуки українських земель в єдину соборнудержаву (попередня угода про об’єднання УНР та ЗУНР була укладена 1 грудня 1918 р. у Фастові). Тепер ЗУНР мала офіційно називатися Західною Областю УНР. Але через небезпечний воєнний час практичне злиття двох державних організмів відклалося на майбутнє – до Всеукраїнських установчих зборів.

Фактично ЗУНР продовжила діяти самостійно, намагаючись поширити свій вплив на всі західноукраїнські землі. Значні успіхи вона мала у створенні збройних сил. Якщо в другій половині листопада 1918 р. Українська Галицька Армія налічувала 25 тис. солдатів, у січні 1919 р. – 70 тис., а через півроку – 100 тис.

28 січня Трудовий конгрес висловився за демократичний лад в Україні, підготовку закону про вибори всенародного парламенту й ухвалив доручити владу і оборону краю Директорії. Однак невдовзі тій довелося залишити Київ і перебратися до Вінниці. Армія УНР виявилася небоєздатною, легко піддавалася популістській агітації більшовиків, спрямованій, зокрема, на ліквідацію приватної власності на землю та її тотальний зрівняльний поділ.

УНР у 1919 р.: між більшовицькою Росією і Польщею. 6 січня 1919 р. у Харкові декрет Тимчасового робітничо-селянського Уряду України, який кілька днів тому переїхав з РСФРР, проголосив Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Невдовзі уряд задекларував необхідність об’єднання з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. Замість вільного обрання рад створювались надзвичайні органи влади – ревкоми (революційні комітети) і комбіди (комітети бідноти). Останні діяли на селі.

Загальна чисельність радянських військ була порівняно незначною (не перевищувала 11 тис.), але вони спиралися на підтримку більшовицького партизанського руху. Вже в січні 1919 р. два колишніх петлюрівських отамани М. Григор’єв (в минулому царський офіцер) і Зелений (Д. Терпило) оголосили про свій перехід на радянські позиції і розпочали боротьбу проти Директорії зсередини. У їхніх загонах налічувалося майже 50 тис. бійців. Катеринославська губернія зробилася своєрідним епіцентром діяльності збройних формувань анархіста Н. Махна (1888–1934), який теж не визнавав Директорію.

Характерними ознаками цього періоду сталипрогресуючий параліч влади, наростаючий безлад в країні, єврейські погроми (найкривавіші з них відбулися в Проскурові, Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені та Бахмачі). Дедалі більші території охоплювала отаманщина, яка нерідко межувала з відвертим бандитизмом. В основі отаманщини лежали низький рівень політичної культури, відсутність демократичних традицій, соціальна ненависть до привілейованих верств, крайня радикалізація мас, що прагнули досягти своїх інтересів лише силою. В умовах кількарічної світової та безпосередньо громадянської війни народ звик до щоденного насильства, вбивств, збройної боротьби.

У березні з’ясувалося, що в Антанти, на яку покладала сподівання Директорія, немає сил для розгортання масштабних воєнних дій в Україні. Внаслідок більшовицької пропаганди її війська розклалися. Під тиском Червоної армії, неабияк зміцненої повстанськими частинами отамана Григор’єва, вони мусили залишити Херсон і Миколаїв, на початку квітня – Одесу. Поразка Директорії стала очевидною, радянська влада встановилася на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

Юридичне оформлення радянської державності відбулося 10 березня 1919 р., коли ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР.

На той час ентузіазм мас, захоплених популістськими обіцянками більшовиків, ущух, щойно ті перейшли до політики «воєнного комунізму»: продрозкладок, одержавлення промисловості та землі, використання земельного фонду для створення радгоспів і комун, запровадження загальної трудової повинності. Націоналізація ліквідувала приватну ініціативу, звела до мінімуму товарно-грошові відносини. Промислові товари й речі широкого вжитку практично зникли з ринку. Гроші знецінювались, розвивалися примітивні форми мінової торгівлі. Місто як серцевина виробництва й збуту промислових товарів перестало приваблювати селян, завезення до нього продуктів різко скоротилося.

Для вирішення продовольчої проблеми в села понаїжджали продзагони, сформовані з робітників Москви, Петрограда, Шуї. Але від застосування продрозкладки хліба в містах майже не додалося. Велетенським апаратом з десятків тисяч чоловік було зібрано 8 млн. пудів зерна проти запланованих 140. Вилучення хліба за твердими цінами обходилося державі значно дорожче, ніж закупівля його в умовах вільного ринку.

В селах створювались радянські господарства. В одноосібне користування з 15 млн. десятин поміщицької землі перейшло не більше 6. Чимало земель було зарезервовано для комун і артілей. Проте селянство не бажало вступати до них, плекаючи надію стати самостійними господарями. Очолювані отаманами Зеленим, Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни почали активно обстоювати свої права. Наприкінці зими повстанський рух охопив Київську, Чернігівську і Полтавську губернії, потім – всю територію УСРР.

Для придушення повстань в квітні було задіяно 21 тис. бійців і командирів Червоної армії. Запроваджувалися надзвичайні методи боротьби – кругова порука, воєнна блокада, захоплення заручників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстань. Однак це тільки посилило опір.

На жаль, скористатися обставинами й взяти ініціативу в свої руки українські політики не зуміли і цього разу. Командуючий волинською групою армії УНР отаман В. Оскілко, соціаліст-самостійник, 29 квітня підняв державний заколот, заарештував членів уряду й оголосив себе головним отаманом. Хоча армія відмовилась коритися Оскілку, цей виступ остаточно підірвав її сили. 9 травня у Радивилові, куди на той час евакуювалася національна влада, головою Директорії був обраний С. Петлюра (В. Винниченко ще раніше покинув межі України).

14 травня у Волині проти військ УНР розгорнула наступ польська армія генерала Й. Галлера, сформована у Франції для боротьби з більшовиками. Уряд УНР опинився між двома ворожими силами: поляками, що заволоділи Тернополем, і більшовиками. Передові загони цих таборів розділяла смуга завширшки 10–20 км.

Директорії вдалося реорганізувати армію УНР за регулярним принципом, і вже на початку червня вона перейшла в контрнаступ на радянські війська, чиї сили були підірвані масовим повстанським рухом.

Оголосив виступ проти радянського уряду й кавалер ордена Червоного Прапора начдив М. Григор’єв. Він закликав села формувати повстанські загони, захоплювати повітові центри, а свої частини (15 тис. бійців) повів на Київ. Досить легко повстанці здобули Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Чимало частин Червоної армії перейшли на їхній бік, цілком поділяючи гасло «Геть московську обжорку!». Щоправда інше гасло отамана «Україна – для українців!» відлякнуло багатьох потенційних союзників, а традиційна для його військ практика мародерства, терору та погромів відвернула від нього широкі народні маси.

Зустрічаючи опір своїй політиці, більшовики дещо змінили тактику. Частина земель передавалась у зрівняльний розподіл, ліквідовувались повітові ЧК (Надзвичайні комісії для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та саботажем), де траплялося найбільше зловживань. Однак головним засобом боротьби проти бунтівників залишилася сила зброї. Наприкінці травня, оголивши в окремих місцях фронт, більшовикам таки вдалося придушити виступ Григор’єва й розпорошити повстанців.

Прибулий в Україну голова Реввійськради республіки Л. Троцький розгорнув шалену боротьбу з партизанщиною в Червоній армії. Всіх командирів, котрі не поділяли або сумнівалися у більшовицьких доктринах, визнавали за авантюристів. Таким оголосили талановитого повстанського ватажка Н. Махна, який очолював 3-тю Задніпровську бригаду і з погано озброєними частинами стримував прорив білогвардійців у Приазов’ї. Махна було вирішено ліквідувати. Ображений, зачеплений за живе комбриг відмовився від командних посад у Червоній армії і запропонував своїм загонам вибір – залишитися з більшовиками чи «розбитися на самостійні загони й працювати в інтересах народу». Все це остаточно підірвало боєздатність Червоної армії. Вона почала відступати. Під тиском денікінців червоні залишили Лівобережну Україну.

20 червня 1919 р. делегація УНР підписала у Львові тимчасовий договір з представниками польської армії про припинення воєнних дій. Створювалася можливість зосередити всі сили на більшовицькому фронті. Проте Є. Петрушевич (1863–1940), проголошений дещо раніше диктатором ЗУНР, не визнав цього договору, бо на початку місяця Українська галицька армія успішно розпочала Чортківську офензиву – широкомасштабну наступальну операцію. Стосунки між Директорією і проводом ЗОУНР стали напруженими.

У середині червня Червона армія перейшла в контрнаступ. На початку липня її підрозділи були за кілька десятків кілометрів від Кам’янця-Подільського. Втрата міста загрожувала УНР ліквідацією. Шляхів до відступу не було через неврегульованість відносин з Польщею та Румунією. Не краще йшли справи і в ЗОУНР. Під натиском польської армії Чортківська операція зупинилася, УГА змушена була відступити.

Є. Петрушевич з державними службами ЗОУНР теж перебрався до Кам’янця-Подільського. В місті виникло своєрідне двовладдя. С. Петлюра почав схилятися до необхідності зміни політичного курсу. 12 серпня новою урядовою декларацією оголошувався поворот від радянства до парламентарної демократії.

15 липня дві армії об’єдналися. Загальна кількість їхніх бійців сягнула 80 тис., з них 45 тис. припадало на УГА. Розгорнувся успішний наступ на більшовицькому фронті.

Радянська влада, втративши військову підтримку, політичний авторитет і соціальну опору в місті та селі, впала вдруге. 30 серпня був відвойований Київ. Але кількома годинами пізніше з лівого берега до міста увійшли білогвардійські денікінські частини. На вимогу їхнього командуючого українські війська залишили Київ.