Загострення національного питання. Національні меншини

Історичний досвід багатьох народів і країн показав, що формування націй більш успішно здійснювалося там, де воно збігалося з утворенням самостійної національної держави. У тих же країнах, що потрапили в залежність до іноземних держав, цей процес затримувався й ускладнювався шовіністичною колоніальною політикою держави-гнобительки. Особливо спотворювалося становлення народності та нації в умовах поділу території пригнобленого народу між кількома державами. Саме у таке становище і потрапив на багато століть український народ.

Втім, ніщо не могло зупинити природного історичною розвитку, у тому числі й завершення формування української нації. Швидке зростання капіталізму з його об'єднавчими рисами, розвиток торгового обороту на знаменитих українських ярмарках спричинили прискорене зростання та єднання населення України, її нації, чисельність якої в кінці XIX ст. досягла 30 млн. чоловік (у складі Росії - близько 24 млн., у складі Австро-Угорщини - 6 млн.). На другу половину XIX ст. українська народність оволоділа всіма рисами, притаманними нації, і, незважаючи на поділ території між двома державами, вона вже складала етнічну єдність. Склалися достатньо виражені риси спільності соціально-економічного життя. Розвинулися й збагатилися характерні риси етнографічної специфіки нації. Та найбільше згуртували українську націю яскраво виражені успіхи у розвитку основної її ознаки - української мови.

У той час, коли царі та їхні шовіністичні посіпаки проголошували українську мову то мертвою, то просто неіснуючою, український народ в особі його кращих синів підніс свою мову на рівень розвинутих мов світу. Народна мова, що вже у 1820-х pp. мала наукову граматику, піднеслась на основі появи й розвитку нової української літератури. Якщо твори I. Котляревського спричинили появу справді нової української літератури, то вихід у світ творів геніального Т. Шевченка знаменував всесвітнє вираження української літератури, української мови, української нації як цілком самостійної етнічної єдності.

Це стало поштовхом до подальшого національного самовизначення українців. Ідейною основою формування української свідомості стало захоплення героїчним минулим народу. Серед тодішніх публікацій було багато документальних історичних збірок, збірок народних пісень і нових літературних та історичних творів. У народі читалися книги, в яких все більше відображалася національна самобутність, національна гідність, національна гордість. Найяскравіше це показала поезія Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна», яка, незважаючи на всі незгоди й гоніння, вже понад 150 років визнається національним гімном українського народу. Цей твір став ідейним втіленням повноти зрілості нації та її самосвідомості.

Важливою ознакою зрілості української нації стала й поява українських вчених, які заглибилися у наукову розробку національного питання, в аналіз української нації, її мови, історії, літератури, етнографії.

Але були чинники, що заважали остаточному завершенню формування нації. I головний з них - відсутність власної державності, те, що країна була розірвана між двома монархіями - Австрійською та Російською. Тому розвиток національного і суспільного руху мав в Україні свої особливості. Набирав сили всезростаючий національно-визвольний рух - як кожна свідома, повноцінна нація, українці прагнули державного та політичного самовизначення й самовираження. Під кінець XIX ст. в Україні особливої гостроти набрало національне питання.

Більшість української нації перебувала під владою Росії, царі якої розглядали українські землі як «исконно русский край» і піддавали їх нещадній економічній експлуатації, колоніальному пригніченню та русифікації.

У 1870-1890-х pp. Україна, як і більшість країн Європи, пережила демографічний вибух: за 40 років чисельність українців зросла на 72%. I це при тому, що смертність на кожну тисячу жителів тут була вдвічі вищою, ніж середньоєвропейський показник.

Україна була економічною колонією російської імперії, яка нещадно експлуатувалась, не дістаючи нічого взамін. Перш за все, викачувалися природні багатства української землі. При цьому імперія оцінювала українську сировину (вугілля, руди, льон, коноплі, збіжжя, цукор) за дуже низькими цінами, а російські товари, що везли з центру до України, були дорожчими втричі, а то й більше. Відтак, увесь капітал з українських прибутків осідав не в Україні, а в Москві.

Економіка України, яка ще на початку XIX ст. була самостійною, у кінці століття остаточно підпорядкувалася так званому «всеросійському ринку», що визискував її, позбавивши власного, самодостатнього існування й узалежнивши від Москви. Наприклад, залізниці прокладалися так, що доїхати з Чернігова, Полтави чи Харкова було і швидше, і дешевше до Москви, аніж до Києва.

У 1913 р. Україна, що складала соту частину імперії, давала їй більше четвертої частини всіх державних прибутків і не тільки покривала урядові витрати на себе, але більше половини віддавала на розвиток центральних російських губерній держави. Україна продукувала 90% експортованої з Російської імперії пшениці, 80% цукру, 70% вугілля, 75% залізної руди.

Про соціально-економічну відсталість українців свідчать цифри. Так, у містах України українців жило лише 5%, тоді як росіян - 38%, a євреїв - 45%. Серед робітників українців було 27%, серед інтелігенції - 18%, студентів Київського університету - 11% (у 1917 p.).

Ha зламі XIX і XX ст. внаслідок системи урядової політики Росії український народ був загнаний у резервацію - темне, позбавлене національної освіти, культури, медичного обслуговування село. Хоча заради справедливості скажемо, що у такій же нужді перебував і сам багатомільйонний російський народ, що ще більше посилює злочин імперських верховодів.

Яскравим свідченням колоніального пригнічення України імперською Москвою було і ставлення царського уряду до мови українців. У цьому питанні самодержавство пішло далі будь-якої держави-метрополії. Аж до 1906 р. українська мова, як злочинниця, була заборонена Росією карним законодавством, і вживати її офіційно було неможливо під страхом тюремного чи адміністративного покарання. Це робилось у той час, коли в Галичині українська мова мала офіційний статус і вживалася як третя, паралельна, у провінції (поряд з німецькою і польською).

Разом із забороною української мови йшов невпинний процес русифікації українців, здійснюваний різними методами й у різних напрямках. До початку XX ст. вчителі, поміщики і чиновники на Правобережжі одержували спеціальну платню від уряду за «обрусение края», чим заохочувалися добровільні «обмосковітелі» українців. До України спрямовувався цілий потік російських чиновників, священиків, учителів, професорів спеціально для русифікації населення. У земствах і міському самоуправлінні (муніципіях), що мали безпосередній вплив на культуру, просвіту, школи, бібліотеки, керували російські або обрусілі чиновники, яким чужими і далекими були національні прагнення українців. Тому земська освіта і просвіта мала чисто російський характер.

Русифікація йшла через військо, куди набирали українців для відбування загальної військової повинності, заведеної реформою 1874 р. Українців відправляли служити в Росію, а на Україні розташовувалися чисто російські гарнізони. Русифікована була і православна церква.

Засилля російської преси і книжок при цілковитій забороні українського друкованого слова, державні установи, фабрики, банки, залізниці, казарми стали засобами масової русифікації. Внаслідок цього Україна, яка ще у XVII ст. славилася освіченістю своїх громадян, стояла за відсотком грамотного населення на останніх місцях серед імперських окраїн.

Сподіваючись адміністративним розшматуванням українських земель знівелювати їх з російськими губерніями й русифікувати, царські чиновники вважали, що вже ліквідували український народ як націю. (Ідин з ідеологів великодержавного шовінізму М. Катков заявляв, що Україна «ніколи не мала окремої території, ніколи не була окремою державою. Малоросійської мови ніколи не було і до цього часу не існує». Такому сильному пресингу нечисленна, аполітична українська інтелігенція не могла протиставити нічого, крім скромної просвітницької роботи.

Російський уряд тримав український народ у темряві й неуцтві, за допомогою різок та нагайок оздоблював його, виховуючи з нього сліпих і затурканих рабів, які у дні послуху сумирно тягли своє ярмо, а в часи бунту втілювали свій біль у жорстокі, криваві розправи. Історична вина за все це лежала і лежатиме на всіх правителях Російської імперії й ніколи не буде стерта ніякими вигадками про якісь блага, що нібито дали вони Україні взамін.

Аграрно-сировинним, колоніальним придатком монархії Габсбургів, що з 1867 р. прибрала назви Австро-Угорщини, залишалась і Західна Україна - Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття.

Цісарський уряд гальмував розвиток української культури та мови, насаджував панування польських, угорських і румунських землевласників. Проте, українському народу вдалося добитися від австрійської монархії деяких поступок. Було відкрито кафедру української мови та історії у Львівському університеті, працювали українські школи, виходили українські газети, журнали, книги, діяли різні товариства. Але це не означало, що в західноукраїнських землях не було національного гніту.

Головними власниками землі у Галичині були польські магнати, що забезпечувало їхнє економічне панування в провінції. У кінці 60-х pp. вожді польського національно-визвольного руху відмовилися від підготовки героїчних повстань, що кожного разу зазнавали поразки. Вони знайшли порозуміння з австрійським урядом і, взамін підтримки монархії Габсбургів, дістали від Відня необмежену владу в Галичині, яку поступово перетворили на «державу в державі», на базу відродження незалежної Польщі. Тому українці, які домагалися поділу Галичини на Західну (польську) та Східну (українську) і визнання власних національних прав, не лише заважали польським керівникам, але й природно ставали найпершими ворогами польського руху. Ось чому польсько-український конфлікт на зламі XIX і XX ст. набрав небаченої гостроти.

Наступ поляків розпочався з освіти. Якова Головацького змусили піти і посади професора української літератури. Спроби впровадити в українські видання латинський шрифт викликали цілу «абеткову війну». Намагалися також перевести греко-католиків на римський церковний календар.

Польська мова панувала в університеті, інститутах, середніх професійних школах. У 1914 р. в Галичині було 96 польських гімназій і лише 6 українських (одна на 42 тисяч поляків і на 520 тисяч українців). Фінансові вкладення з Відня йшли головним чином у польську, Західну Галичину, а у східній частині їх діставали головно польські установи - вдесятеро більше, ніж українські. Мізерною була кількість українців і в загальноавстрійському парламенті та у місцевому галицькому сеймі.

Відтак, поляки захопили провід у Галичині й завдяки цілеспрямованій антиукраїнській політиці досягли значних успіхів: польська мова стала офіційною у провінції, їхня інтелігенція - численною й високоосвіченою, міське населення - в основному, польським. Українцям доводилося здобувати з боєм кожну школу, кожну газету, кожну урядову посаду.

Робити все це дозволяли легальні умови конституційної парламентської монархії. Ось чому, на відміну від жителів Великої України, де панувало деспотичне російське самодержавство, жителі Галичини були не тільки більш політично й національно свідомими, але й більш активними в боротьбі за свої людські та національні права.

Якщо на початку XIX ст. Україна на 95% була заселена українцями, то наприкінці ст. їхня частка знизилася до 80%. 20% жителів Великої та Західної України складали національні меншини - росіяни, поляки, євреї, угорці, румуни, греки, болгари, серби, кримські татари. Розглянемо найбільш численні з них.

Росіяни почали селитися в Україні після Переяславської ради, і в кінці XIX ст. вони становили 11,7% населення Наддніпрянщини. У Західній Україні їх не було. Мешкали вони, головним чином, у містах - це були солдати, військові, чиновники, службовці, робітники, які напливали в Україну з початком індустріалізації. Були й окремі російські села — на пограниччі та переселені поміщиками ще за кріпаччини. Оскільки українці й росіяни були близькі за слов'янським походженням, мали споріднені мови, одну православну віру, особливих конфліктів між ними ніколи не було. Але це не означає, що українці не усвідомлювали, що це окремий, чужий народ.

Поляки жили головним чином на Правобережжі, на Волині та в Галичині починаючи з XV ст. У підросійських губерніях їхня частка складала 6,5%, а у Східній Галичині - 48%. Поляки Правобережжя - головним чином поміщики-землевласники та дрібна шляхта, які проживали у селах. Західноукраїнські поляки складали більш вагому частину польського народу і були представлені всіма верствами і прошарками населення. Задавнена історична ворожнеча між поляками та українцями не затухала ніколи в обох імперіях.

Євреї були найстарішою меншиною в Україні, бо жили тут ще за доби Київсько-Руської держави. З огляду на соціальне становище і на чужу, незрозумілу православним віру, євреї завжди сприймалися в Україні як чужинці, хоча і мешкали тут віками. Основна маса євреїв перейшла до Російської імперії після поділів Польщі й проживала на Правобережжі, головно у маленьких містечках (80%). Євреї жили замкнутими громадами (кагалами) і займалися ремеслом, торгівлею, орендою, перекупкою тощо. Царським законодавством їм заборонили жити в селах та у власне російських губерніях і відвели для цього «черту оседлости» - Україну та Білорусію. Їхня кількість в Україні у кінці XIX ст. сягнула 2 млн. чоловік.

Серед євреїв виділялася заможна верхівка - рабини, банкіри, торговці, промисловці, лихварі. У кінці 70-х pp. єврейським капіталістам у підросійській Україні належало 33% цукрових заводів, 48% тютюнових фабрик, 90% винокурень і 56% лісопилень.

Антиєврейські настрої, що сіялися урядом, капіталістична діяльність євреїв-промисловців та посилення великоросійського державного шовінізму спровокували у 1881 p. по українських містах і містечках єврейські погроми, під час яких загинули люди і було пограбоване і поруйновано багато майна. Євреї масово почали емігрувати з Російської імперії.

Значний відсоток складали євреї й у західноукраїнських містах (у Бродах - 70%, в інших містах - 40-45%). Це були теж в основному крамарі, ремісники та робітники. Євреї були найбільш політично активним народом, і їхні представники перебували в усіх російських та польських партіях.

До того ж, вони створювали й власні політичні формування, з яких найчисельнішими були соціалісти (Бунд) і націонал-сіоністи (Поалей Ціон). Український національно-визвольний рух вони не підтримували.