Загарбання Росією Причорномор'я, Приазов'я, Правобережної України та поділ з Австрією Західної України

Український народ вів тривалу боротьбу за визволення споконвічних слов'янських земель Північного Причорномор'я і Приазов'я. Нескінченними були походи запорожців, кривавими - сутички між ними і татарами та турками, як на суші, так і на морі. Довго перевага була на боці турецько-татарських військ. Вони господарювали у Причорномор'ї та Приазов'ї, претендуючи підкорити всю Україну. Але з другої половини XVII ст. на чорноморське узбережжя почала посягати могутня Російська імперія, що примножила сили значною мірою за рахунок підкорення більшої частини України.

У 1768 р. розпочалася чергова російсько-турецька війна. Царські війська під командуванням Петра Румянцева і Олександра Суворова здобули перемоги над турецькою армією завдяки й активній участі у сухопутних і морських боях запорозьких козаків і козацьких полків з Лівобережжя та Слобожанщини. «Плавне військо» запорожців завдало ряд значних поразок туркам у Дніпровському лимані й у Чорному морі. Ослаблена Османська імперія не витримала натиску з півночі й змушена була у 1774 р. укласти Кючук-Кайнарджійський мир. За його умовами Туреччина втратила південноукраїнські землі між Дніпром і Південним Бугом, а також фортеці Кінбурн, Єнікале, Керч і Азов. Кримське ханст-10 оголошувалось незалежною державою, а в 1783 p., після окупації півострова російськими військами, його приєднали до імперії. Чорне море стало відкритим для російського флоту, що сприяло швидкому розвитку торгівлі у Південній і Центральній Україні.

Ініціатором наступної російсько-турецької війни 1787-1791 pp. стала Порта. Вона прагнула повернути Кримськеханство. Але російські війська, до яких входили і збройні сили України, у тривалих боях завдали туркам відчутних поразок, захопивши кілька міст-фортець. Серед них Ізмаїл, могутність мурів якого долали й козаки.

Перемога Росії у цій війні завершилася Ясською мирною угодою 1791 р. За її умовами Катерина IIприєднувала південноукраїнські землі між Південним Бугом і Дністром, Порта визнавала Крим російським. Таким чином, усі приазовські та причорноморські землі возз'єдналися з Центральною Україною і перейшли під владу Росії, що прискорило господарський розвиток українського Причорномор'я.

Придушення Коліївщини російськими військами змінило внутрішнє становище Речі Посполитої на гірше. Боротьба між групами магнатів за вплив на короля посилилася і загострилася. Тим часом сусідні сильні держави-хижаки - Росія, Австрія та Пруссія, під виглядом допомоги ворогуючим конфедераціям, сприяли посиленню і розпалюванню анархії. Вони дивилися на вже розчленовані землі знесиленої Польщі як на майбутню здобич. Так було підготовлено поділи Речі Посполитої і ліквідацію Ії як незалежної держави.

Ініціатива розборів Польщі належала королю Пруссії Фрідріху II, до якого охоче приєдналися правителі Росії та Австрії. Переговори про кордони вони розпочали у 1769 p., aперший поділ здійснили в 1772 р. Пруссія захопила польські північно-західні землі, Австрія привласнила Галичину, а пізніш і Буковину. Росія оволоділа значною частиною Білорусії та Литви. За другим поділом 1793 р. до складу Російської імперії відійшла Правобережна Україна, а за третім поділом 1795 р. до Росії влилася решта білоруських земель та Волинь. Левова доля розборів дісталася Росії - 60% території і 45% населення Польщі.

Царський уряд зберіг на приєднаних землях лад, що існував раніше - панування польських магнатів і шляхти. Єдиним позитивним наслідком реакційних дій трьох імперій було хіба те, що перехід Правобережжя і Волині під владу Росії сприяв єднанню цих регіонів з Лівобережжям і Слобожанщиною, полегшуючи і прискорюючи формування української нації. Утворивши на Правобережжі три губернії - Київську, Подільську і Волинську - царизм зрівняв життя цих земель з іншими українськими губерніями, чим об'єктивно сприяв їхньому спільному господарському та культурному розвитку. Зрозуміло, що Петербург прагнув і тут якомога швидше запровадити єдині всеросійські порядки й провести русифікацію українського населення.

Але не всі українські землі потрапили під владу Росії, об'єдналися в єдиній, хоча й чужій, державі. Галичина, Північна Буковина й Закарпаття опинилися під владою Австрії. Панівне становище тут зайняли німецькі землевласники. Посилювали гніт і місцеві дідичі: у Галичині - польські, у Північній Буковині - румунські, у Закарпатті - угорські. Господарство розвивалося повільно, посилювався визиск, панщина. Високим був і чинш. Українці, які складали дві третини населення краю, продовжували зазнавати релігійних гонінь і національних утисків. Переслідувалась українська мова, принижувалася православна і тепер уже греко-католицька віра. У селянина лишався єдиний шлях - тікати в гори й приєднуватися до опришків.

Після завершення війни з Османською Портою російський уряд отримав великі степові володіння та причорноморські багатства української землі. Ліквідація Запорозької Січі примножила земельний фонд, яким розпоряджався виключно царський уряд. Катерина IIщедро наділяла вельмож, урядовців, придворних, вірних слуг-генералів великими земельними наділами з умовою їх заселення і використання природних багатств краю. Поряд з роздачею своїм, російським поміщикам, імператриця запросила на вільні землі багато іноземців. Дуже швидко на півдні України з'являлися і розросталися колонії та поселення сербів, німців, болгар, греків, волохів, вірмен та інших народів. Значною мірою місцеве населення поповнювалося і за рахунок великого притоку селян-втікачів із Центральної України, Росії, Білорусії та інших густонаселених районів імперії.

Українські та російські поміщики, захопивши у Південній Україні великі земельні угіддя, прагнули прикріпити до них селян, як це було в Росії. Великі землевласники - Потьомкіни, Румянцеви, Трубецькі, Воронцови зганяли козаків і селян з землі, примушували силою коритися їхній волі і відробляти панщину.

Особливо посилилась неволя після проголошення у 1783 р. горезвісного указу Катерини IIпро повне покріпачення селян Лівобережної України. Панщина і гноблення кріпаків набрали ще більш жорстокого, брутального характеру і почали впроваджуватися і на півдні.

Розорювання цілини на приєднаних землях спричинило підвищення врожайності зернових, технічних і городніх культур, примножило виробництво товарної продукції на ринок. Значні прибутки давало вирощування тютюну, льону, конопель, а також продукції городництва, садівництва, бджільництва. На півдні поширилося вирощування картоплі, що поступово перетворилася на «другий хліб», а також кунжуту, рису, гірчиці.

На цім підґрунті швидко розвивалося і тваринництво. Для потреб землеробства та візникового транспорту у великій кількості вирошували волів невибагливої до клімату і харчування, витривалої у праці сірої української породи. Швидко зростало і конярство. Кінні заводи одержували великі прибутки від продажу коней для потреб кінноти армії Росії та інших держав. Швидко поширювалось у Південній Україні тонкорунне вівчарство. 3 нього мали значні прибутки власники тисяч овець, а також царський уряд, який тримав у руках монополію на експорт тонкорунної вовни.

На берегах Чорного та Азовського морів і в пониззі річок, що у них впадали, засновувалися нові та розбудовувалися старі татарські й турецькі поселення. Зокрема, виникли такі міста, як Олександрівськ (Запоріжжя) - 1770 p., Херсон - 1778 p., Севастополь - 1783 p., Катеринослав (Дніпропетровськ) - 1776 p., Миколаїв - 1789 р. У 1794 р. на місці поселення Хаджибей розпочалося будівництво великого порту і нового міста, що дістало назву Одеса.

Незабаром нові міста стали значними промисловими й торговими центрами Південної України. Тут на заводах, мануфактурах і фабриках будували могутні кораблі, виробляли зброю, виплавляли чавун і сталь, переробляли сільськогосподарську продукцію та реалізовували її на зовнішніх ринках. Швидко зростав експорт збіжжя, тютюну, вовни, коней, овець, великої рогатої худоби. Товарна продукція з України йшла до Польщі, Німеччини, Франції, Англії, Туреччини та інших країн.

У нових містах періодично проводилися ярмарки, на яких збували товари купці, ремісники і розбагатілі селяни. Тут був достатній вибір високоякісних продуктів сільського господарства, товарів ремесла, промислів. Продавали металеві знаряддя праці, прикраси, мануфактуру, бакалію, інші товари.

На щойно створених заводах і мануфактурах, що належали поміщикам, купцям і державі, працювали робітники, приписні селяни, кріпаки, вільнонаймані люди. Кількість їх на одному підприємстві була значною - 10-20 чоловік, праця була ручною, механізмів було дуже Ma-no, а трудитися доводилося по 12-14 годин. Діти й жінки працювали нарівні з чоловіками, але платили їм у кілька разів менше. Чоловіки теж отримували мізерні гроші, яких ледве вистачало на злиденне життя.

Інтенсивно підносився економічний рівень краю, який у цілому дістав офіційну урядову назву Новоросійської губернії, або Новоросії. Самодержавний уряд Росії цим ще раз підкреслив, що ніякої України він не визнає і не бажає зберігати старі українські назви земель і територій, здобутих і заселених українським народом.