Утворення української козацької держави — Гетьманщини

У ході національно-визвольної війни на звільненій від польських окупантів території формувалися підвалини самостійної української національноїдержавності у вигляді козацької республіки, започаткованої традиціями Запорозької Січі. Визволена територія України була поділена на 17 військово-адміністративних одиниць – полків. Найвідомішими серед них були Київський, Брацлавський, Черкаський, Чернігівський, Полтавський, Чигиринський, Переяславський. Крім адміністративно-територіальних, існували полки й суто військові, що формувалися на відповідних адміністративних територіях.

Полки поділялися на сотні. Їхня кількість у кожному полку була різною – від 10 до 20 сотень. У реєстрах сотень кількість козаків теж була різною. В одних – кілька десятків, в інших – до 300 чоловік.

У полку влада належала полковнику, а також полковому писарю, обозному, судді, осавулам та іншим військово-адміністративним чинам. Вони й складали старшинську раду полку. Всіма військовими і громадськими справами сотні управляв сотник, а козацькими сільськими громадами – отаман.

Центральна влада на визволеній території належала гетьману, який спирався на Раду генеральної старшини. До неї входили: генеральний писар, який відав гетьманською канцелярією і зовнішніми відносинами; генеральний обозний – керівник артилерії та виробництва зброї і спорядження; генеральний суддя – начальник у судово-адміністративних питаннях; підскарбій, який відав збиранням податків і фінансовими справами війська; безпосередні помічники гетьмана у військових справах – осавули, бунчужні та хорунжі. Символами верховної влади гетьмана в Україні були: булава, бунчук, прапор, литаври для скликання ради. У Богдана Хмельницького були різні загальновійськові стяги. 3 малиновим, червоним, порфірним ішли у бій, у поході за гетьманом хорунжий ніс блакитний, при гетьманськім наметі стояв білий, у таборі, під час ради, генеральний хорунжий з помічниками виносили всі прапори. Червоною китайкою (прапором з червоного шовку) покривали тіло козацького старшини, коли той гинув у бою або помирав, і військо прощалося з ним. Із червоною китайкою опускали в землю і домовину, бо червоний колір в Україні вважався уособленням жалю і безмірного смутку.

Успіхи Визвольної війни піднесли не тільки авторитет Б. Хмельницького як полководця і державного діяча, а й престиж гетьманської влади. Якщо раніш у призначенні й діяльності гетьманів вирішальну роль відігравала військова рада Коша Запорозької Січі, то тепер центр влади перемістився у Чигирин, де знаходилася військова і адміністративна ставка гетьмана. Тут була його резиденція з генеральною старшиною, яка разом з полковниками складала військову раду при гетьмані. Це ж була і своєрідна старшинська рада міністрів, яка вирішувала адміністративні, політичні й економічні проблеми звільненої України.

Гетьмана і генеральну старшину обирали на великій військовій раді. Обиралися також полковники і сотники, хоча інколи кандидатів і визначали зверху. Однак у цієї адміністрації залишалось багато і від існуючих соціальних відносин та порядків. Прийшовши до влади, старшина, разом з українською шляхтою і православним духовенством, вимагали від селян і бідноти міст покори порядкам, що встановилися за часів панування Польщі. Б. Хмельницький видав універсали про обов'язкове виконання повинностей, що викликали протест селян і бідноти міст. Проте створення власної адміністративно-державної структури по управлінню визволеною частиною України мало велике політичне значення у справі відродження і продовження традицій української державності.

Відтак, сформувався національний державний устрій України на підвалинах народоправства та демократизму, а Богдан Хмельницький став головою уряду Української держави, що називалася «Військо Запорозьке». Певна необмеженість влади гетьмана, його авторитаризм (влада авторитету) викликала незадоволення у деякої частини козацтва, яке звикло до запорозької вольниці, до ії демократичності. Але поки гетьманом був Б. Хмельницький, з цим мирилися.

У внутрішньому житті України за урядування Б. Хмельницького сталися великі зміни. Було покладено край пригнобленню шляхтою трудового населення. Хоча селяни і далі виконували повинності, але вони були вже не такими безправними. Панщини не стало зовсім, селянина тепер не можна було вбити, продати, карати канчуками. Він не вважався прикріпленим до землі. Значна частина населення, зокрема козаки, стали зовсім вільними людьми. Українські міста дістали право вільно розвиватися, вести торгівлю, удосконалювати ремесло, їхні права не обмежували жорстокі польські закони. Зник релігійний і національний гніт. Ліквідовано було унію, у державних установах польську мову замінила українська. Склалися сприятливі умови для розвитку економіки і культури на українських землях.

Вже від початку Визвольної війни її вождь розумів, що самотужки українському народу не здолати політичної і військової могутності Речі Посполитої. Тому Богдан вирішив шукати союзників, щоб одержати від них матеріальну, морально-політичну і військову допомогу. Найперше він уклав союзницьку угоду з кримським ханом. У вирішальних боях початку війни кримськотатарська кіннота справді надала суттєву допомогу українській народнійармії. Богдан Хмельницький був настільки впевнений у своєму союзникові, що казав: «Татар не буду шукати в диких полях або в лісових хащах. Вони самі прийдуть до мене, на зло ляхам, як тільки дам знати» Та, не зважаючи на союзницькі зобов'язання, кримський хан Іслам-Гірей зрадив Богдана у бою під Зборовом і пізніше ще не раз зраджував. Це шкодило перемогам народної армії над польським військом.

Досить тісні зв'язки встановилися у Хмельницького і з Османською імперією. Гетьман отримував від султана морально-політичну підтримку, а також обіцянку посилати підлеглих йому татар на допомогу. Більше того, постійний турецький посол при адміністрації Б. Хмельницького (чауш) пропонував йому і Війську Запорозькому перейти у підданство Порти. Султан навіть сподівався залучити козацькі війська до війни проти Венеції.Але подібні плани не були здійснені, а міждержавні відносини ускладнювалися татарськими зрадами. У дипломатичні відносини з гетьманським правлінням вступили також Швеція і Семиграддя (Угорщина).

Коли розпочалася Визвольна війна, Венеція уважно слідкувала за ходом подій і за відносинами Хмельницького з турками. Адже Венеціанська республіка вела війну з Портою і тому хотіла штовхнути козаків проти неї. Венеційський сенат вирішив встановити дипломатичні відносини з Хмельницьким. Здійснити цей задум було доручено послу Венеції у Відні, який послав до Чигирина Альберто Віміну, котрий знав слов'янські мови. Весною 1650 р. Віміна прибув до гетьманської резиденції. Однак посольство не мало успіху. Хмельницький дуже ввічливо прийняв Віміну, та від пропозицій Венеції стримано відмовився, вбачаючи у них дворушництво венеціанців і небезпеку від такого союзу для України.

Драматично складалися зв'язки Б. Хмельницького і з урядом Молдавського князівства, народ якого розвивався у тісному єднанні з українським. Офіційною мовою князівства була старослов'янська, 1640 p. у столиці, в Яссах, була відкрита Слов'яно-греко-латинська академія. Переслідувані османськими гнобителями молдавани шукали порятунку в Україні, у Запорозькій Січі. На боротьбу з турецько-татарською агресією до Молдавії часто ходили козацькі загони.

3 початком Визвольної війни правляча верхівка князівства зайняла до неї ворожу позицію. Молдавський господар Василь Лупул, тісно зв'язаний з польськими і литовськими магнатами, сприяв їхнім діям проти Богдана Хмельницького. Утворився союз Польщі та Молдавії проти України. Богдан вирішив застосувати військову силу. У серпні 1650 р. 60-тисячна українська армія разом з 30-тисячним татарським військом увійшли в Молдавію. Авангардний козацький загін Данила Нечая зайняв Ясси. Василь Лупул погодився на союз з урядом України і заплатив контрибуцію у 60 тис. талерів. Для закріплення союзу Лупул дав згоду на шлюб доньки Розанди з Тимошем Хмельницьким. Коли ж господар не дотримався угоди, Богдану Хмельницькому довелося робити другий похід на Молдавію. Так гетьман забезпечив зміцнення позицій західного кордону і тилу України.

Налагоджувалися зв'язки гетьманської адміністрації з урядом Москви, що мало забезпечити східний фланг української народно-визвольної армії. Україно-московське економічне і культурне спілкування складалося здавна. Взаємодіяли запорозькі та донські козаки у боротьбі з турецько-татарською агресією. Вожді численних козацько-селянських повстань в Україні та їхні учасники усвідомлювали, що православна Московщина може стати для них місцем порятунку від наступу загарбників. Добре розумів це і Б. Хмельницький. Вже після перших перемог 8 червня 1648 р. він надіслав до царя Олексія Михайловича власноручного листа, що зберігся й донині. Нагадавши про походження Московщини від Київської Русі, Богдан Хмельницький просив царя допомогти Україні у боротьбі з Польщею.

Але надати відкриту військову допомогу цар на той час не міг. Московська держава щойно закінчила дві війни з Польщею і не мала достатньо сил, щоб знову воювати. Крім того, у самій державі було неспокійно. У ряді міст і в Москві відбулися повстання посадських людей. Цар боявся, що вогонь повстання, яке охопило Україну, може перекинутись й у Московію. Та й союз Б. Хмельницького з кримським ханом не сприяв пропонованій дружбі.

Проте в українській армії діяли загони донських козаків, певну підтримку гетьманові подавав і царський уряд. Україні продавали зброю, порох, свинець, одяг. Українців, котрі втікали від тимчасових невдач, заохочували селитися на території Московської держави. Все це, безперечно, підтримувало український народ у його визвольній боротьбі. Б. Хмельницький протягом усієї війни продовжував переговори з царем про більш тісний союз України з Московщиною.

Військові успіхи та дипломатичні заходи піднесли міжнародний авторитет України та її гетьмана. Лорд-протектор Англії Олівер Кромвель вітав Б. Хмельницького і називав «імператором козаків, грозою і винищувачем аристократії Польщі». Про нього писали українські літописці, італієць Альберто Віміна, француз П'єр Шевальє, сирієць Павло Алеппський. Григорій Граб'янка, тоді козак гадяцького полку, зазначав: «He знав він сну ні вдень, ні вночі. А коли сон знемагав його у справах і військових турботах, тоді трішки спочивав. I то не на розкішному ложі, a на лежаку, як і годиться воїну. Як спав, то не турбувався про тишу, але й у гаморі і кличі військовім тихо собі спочивав незважаючи ні на що. Одягом від інших нічим не відрізнявся, зброю і коней теж гаку ж, мало ініж у інших, мав. Бачив багато разів, як він, вкритий звичайним козацьким плащем, під охороною, втомившись від праці, відпочивав просто неба».

Аскетизм і простоту в побуті та у поводженні гетьмана Хмельницького відзначили одностайно й іноземці. Альберто Віміна бачив гетьманську простоту і демократичність у поводженні з людьми, чим викликав до себе глибоку повагу і симпатію: «Всім, хто входить у його кімнату, він потискає руку і просить усіх сідати, коли вони козаки». А. Віміна особисто зустрічався з Богданом, вів з ним розмови, сидів за одним столом, надовго зберіг цей образ і подає його майже у портретному описі:»Зросту він скоріше високого, аніж середнього, ширококостий, міцної будови. Мова його і спосіб правління свідчать, що він володіє здоровим глуздомі проникливим розумом».

У такій оцінці Б. Хмельницького Віміна не самотній. Подібно пише про нього сирійський мандрівник Павло Алеппський: «Цей Хміль, муж похилих років, але в достатку наділений дарами щастя: нелукавий, спокійний, мовчазний, не відгороджується від людей, всіма справами займається особисто, помірний у стравах, напоях і одязі». Коли сирійців зустрічали козаки, то гетьман був із численним оточенням, серед якого його ніхто не міг впізнати: всі були в розкішнім одязі і з дорогою зброєю, а він мав вигляд звичайного полковника. Павло Алеппський підкреслює, що під час бенкету на честь гостей на столі не було ні вишуканих страв, ні дорогоцінного посуду, ні багатьох слуг - усього того, що мандрівники бачили у молдавського і валаського господарів. I він вигукує: «Який контраст, Хмелю, між твоїм гучним іменем та діяннями і твоїм зовнішнім виглядом!». Алеппський підкреслює, що «всякий, хто побачить його, здивується і скаже: «Так ось він, цей Хміль, якого слава й ім'я рознеслися по всьому світу».

Та й сам український народ зберіг пам'ять про Б. Хмельницького і його добу як про найкращі часи вільного державницького злету: «3 того ж то часу як Хмельницький гетьманувати став, оттоді ж то козаки, діти, друзі, молодці, стиха словами промовляли: «Ей, гетьмане Хмельницький, батьку наш, Зинов-Богдане чигиринський! Дай, боже, щоб ми за твоєю головою пили та гуляли, віри своєї християнської у поругу на вічні часи не подавали!»

Утворення козацько-гетьманського правління і налагодження його зв'язків з іноземцями сприяло піднесенню національно-визвольної боротьби за розбудову та зміцнення Української держави.