Утворення племінних союзів та рабовласницьких держав

Із часом люди навчилися обробляти не лише мідь і бронзу, але й залізо. З'явилися залізні знаряддя праці і зброя. Це привело до росту продуктивності праці. Землю почали орати, і тепер землеробство стало чоловічою справою. З'явилася сім'я. Головою роду став чоловік. По батькові визначали родичів і спадщину. Матріархат змінився патріархатом — чоловічою родовою общиною. Із зростанням продуктивності праці поступово відпала необхідність вести господарство спільно. Вже й сім'я могла впоратися з ним. З'явилася власність, що належала тільки сім'ї, - тобто приватна власність. А відтак, поступово виникла і майнова нерівність між людьми. З'явилися старійшини племен і військові вожді, царАтей. При ньому вперше карбувалися скіфські гроші. Центр держави в IV—III ст. до н.е. знаходився у так званому Кам'янському Городищі (Запорізька область). Пізніше скіфи перенесли столицю до Неаполя-Скіфського (неподалік сучасного Сімферополя). Це було добре укріплене, цивілізоване місто, з високою брамою, з житловими кварталами, a також громадськими спорудами. Поряд зі скіфами в ньому мешкали таври, греки. Місто-столиця проіснувало кілька століть. Відомі й імена двох його царів - Скілур і його син Палак.

Скіфи - надзвичайно хоробрий і войовничий народ. Вони відзначалися невибагливістю, витривалістю та жорстокістю до ворогів. 3 убитого ворога здирали шкіру, якою потім обтягували сагайдак (пристрій для зберігання стріл). Богові війни приносили в жертву кожного сотого бранця. До святкової вечері не допускався той, хто не вбив жодного ворога, а той, хто не показав вождю голови вбитого ним ворога, не одержував своєї долі здобичі. Геродот розповів про звичай побратимства: воїни скріплювали дружбу і братерство чашею вина, до якого додавали власну кров і занурювали у нього зброю.

У 513 р. до н.е. перський цар Дарій I зробив спробу завоювати Скіфію. Та скіфські воїни перехитрили його грізне військо. За весь похід від Дунаю до Дону Дарій не зміг нав'язати скіфам жодного рішучого бою. А скіфи, майстерно маневруючи, виснажували перське військо, завдаючи йому значних втрат.

Це змусило Дарія безславно відступити. 3 перемінним успіхом скіфи вели війни з войовничою Македонією. У 339 р. до н.е. скіфське військо, очолене царем Атеєм, зазнало поразки від армії Філіпа II. Загинув і скіфський цар. Та вже 331 р. до н.е. похід на Скіфію македонської армії Зопіріона - полководця Олександра Македонського - закінчився повним розгромом і знищенням зайд.

У поглядах на навколишній світ і побут скіфи були прихильниками обожнювання сил природи та послідовниками міфологічних вірувань, що походили від давньоіранських культів. На чолі їхнього релігійного пантеону стояла богиня Табіті - охоронниця родинного вогнища. Важливе місце займав бог Папай, який уособлював усі сили природи і нагадував грецького Зевса. Глибоку пошану викликав у скіфів бог війни Арес (Арей). Богам систематично приносили в офіру тварин, а іноді й людей. Жертовні страви варилися у великих бронзових казанах.

Скіфи не будували храмів та культових споруд. Найяскравішим проявом вірувань у них були похорони померлих, особливо знатних. Коли помирав вождь племені, його тіло вбирали в розкішні шати і возили по всій країні. Жителі зустрічали віз із тілом небіжчика голосним плачем, на знак скорботи відрізали волосся, частину вуха, дряпали обличчя. Потім вождя чи царя урочисто ховали. Вірячи в загробне життя, скіфи клали до могили померлого їжу в дорогоцінних посудинах, побутові речі, його забитих коней у повному спорядженні, дружин, рабів. Над ямою з труною й принесеними жертвами насипали високу (до 20 м) могилу, яку періодично підсипали наступні покоління по кілька разів. В одній з таких могил, крім царя, поховали 500 коней і десятки рабів. У багатьох похованнях (Солоха, Куль-Оба, Гайманова, Чортомлицька, Товста могили) археологи знайшли велику кількість речей високої мистецької досконалості. У 1971 р. в кургані Товста Могила на Дніпропетровщині, поряд з багатьма дорогоцінними речами, археолог Борис Мозолевський відкрив художньо довершену нагрудну прикрасу знатного воїна-скіфа - пектораль, вагою 1150 г чистого золота.

Обожнювання сил природи, тварин спричинило розвиток звіриного стилю у скіфському мистецтві. Характерним для нього є зображення тварин, частин їхнього тіла і особливо боротьби між хижаками. Про розвиток мистецтва скіфів розповідають пам'ятки, що репрезентують високий рівень не лише їхнього матеріального виробництва, а й свідомості та інтелекту. Мечі, кинджали, військове спорядження коня, жертовні ножі скіфські майстри прикрашали художнім орнаментом і візерунками з широким використанням золота. Скіфи навчалися художнього ремесла у своїх сусідів - греків-колоністів. Значну частину найдених археологами художніх творів виготовляли на замовлення багатих скіфів висококваліфіковані грецькі майстри. Численні знахідки скіфської культури зберігаються у Петербурзі в Ермітажі, у Київському музеї історичних коштовностей та деяких інших музеях.

За скіфської доби значні території України стали хоч і невеличкою, але часткою античної цивілізації стародавнього світу. У III ст. до н.е. скіфська державність занепадає. Скіфські царі переходять від завоювань до оборони кордонів від зайд. Зокрема, натиску близьких за походженням східних сусідів - кочових племен сарматів - скіфи не витримали. Сармати мало чим відрізнялися від скіфів. Вони жили родовим ладом (з залишками матріархату) між Доном і Волгою. У III ст. до н.е. сармати, об'єднавшись у військово-політичний союз на чолі з царями та царицями, здійснили напад на Скіфію. Сарматські завойовники завдяки важко озброєній кінноті витіснили скіфів-кочівників і підкорили місцеве осіле землеробське населення. Частина скіфів пішла на Кавказ і в Малу Азію, а ті, які встигли осісти, залишились разом із сарматами у Придніпров'ї. ()сі, чому в нашій мові й нині існують слова скіфсько-сарматського походження: собака (слов'янське - пес), топор (сокира), хорошо (добре).

На території колишньої Скіфії утворилося нове міжплемінне об'єднання - Сарматія, що існувало з III ст. до н.е. до III ст. н.е. Воно стало визначною силою й авторитетом у тодішніх міжнародних стосунках. У Західній Європі тривалий час, аж до XVII ст., Україну називали Сарматією Європейською.

Як і скіфи, сармати займалися кочовим скотарством, жили в кибитках, вели торгівлю з греками і навіть з Індією, Китаєм та Єгиптом. Значні прибутки племінній знаті давали постійні війни. Тісні стосунки мали сармати з грецькими містами-полісами, які виникли у Північному Причорномор'ї. У III ст. під ударами племен готів, гунів та римських легіонів сарматський державно-племінний союз припинив існування.