Українські землі у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського

На час смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II у 1340 р. всі українські князівства - Чернігівське, Сіверське. Київське, Переяславське, як і Галицько-Волинське, залишалися (з 1240 р.) васалами Золотої Орди. У них князювали представники династії Рюриковичів, яким хани видавали ярлик на правління. Але починаючи з середини XIV ст. сили татарських гнобителів Русі виснажувалися. Опір пригноблених народів і міжусобна боротьба в самій Золотій Орді підточували сили великої держави. Протягом трьох років у Сараї могло змінитися сім ханів.

Скориставшись послабленням Золотої Орди, а також скрутним становищем, в яке потрапили українські землі - і монголо-татарська навала, і роздробленість, і міжусобні війни, іноземці почали захоплювати їх. Участь у розподілі України-Русі брали Угорщина, Польща, Молдавське князівство, Московська держава. Але левова доля дісталася литовським князям.

Литовські племена здавна жили між Німаном і Західною Двіною, по узбережжю Балтійського моря. Найбільшими з них були аукштайти, ятвяги, жемайти, пруси, земгали. Жили вони родовим ладом. Головними заняттями литовців, як і слов'ян, були землеробство, рибальство, скотарство і бортництво. На початку XIII ст. у литовців з розкладом родових общин утворилася ранньофеодальна держава. Засновником її став князь Міндовг (1216-1263), котрий вів уперту боротьбу з лицарями Тевтонського ордену за незалежність Литви. У цій боротьбі він і загинув. За його правління литовці захопили Чорну Русь з містами Гродно, Слонім та Новгородок, до якого Міндовг переніс свою столицю.

Після смерті Міндовга литовська знать почала міжусобну війну за князівський престол. Під час усобиць певний час князем Литви був син Данила Галицького і зять Міндовга Шварн Данилович.

Після майже 50-річних міжусобних чвар владу в Литві захопив князь Гедимін (1316-1341). Розправившись з дрібними князьками, він перейшов до розширення кордонів держави, до загарбання чужих земель. Саме за його правління утворилося Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське, куди ввійшли, крім Прибалтики, Україна і Білорусь. Гедимін приєднав Пінську, Берестейську, Турівську землі шляхом завоювання або добровільного переходу руських князів під захист Литви.

Коли у 1340 р. помер Юрій II, волинські бояри запросили князювали його зятя Любарта - сина Гедиміна. Так Литва заволоділа і Волинню. Любарт був православний, а його християнське ім'я - Дмитро. Він здавна жив на Волині, знав українську мову. Любарт-Дмитро став першим руським князем з литовської династії Гедиміновичів.

Найбільшого поширення влада Литви в Україні набула у другій половині XIV ст. за сина Гедиміна великого князя Ольгерда (1345-1377). Він проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». Ольгерд приєднав до своїх володінь Чернігівську, Сіверську, Київську і Переяславську землі. А після перемоги литовських військ Ольгерда і місцевих українських полків над татарами на Синіх Водах (притока Південного Бугу) у 1362 р. приєднано і Поділля.

Битва на Синіх Водах мала для України таке ж значення, як Куликовська битва для Московщини: українські князівства звільняються від васалітету монгольських ханів. Велике князівство Литовське виросло в багато разів за рахунок білоруських та відтятих у Золотої Орди українських земель, ставши найбільшою державою в Європі. До його володінь увійшли землі колишніх Волинського, Київського, Переяславського, Чернігівського, Новгород-Сіверського князівств. Кордони сягали від Балтійського до Чорного морів. 90% території держави складали землі Русі, що стояли на значно вищому культурному й економічному рівні, ніж власне Литва. Столицею князівства стало місто Вільно (сучасний Вільнюс).

Влиття українських (руських) земель у XIV-XV ст. до складу Литви проходило поступово і мирно. Формально українці користувалися рівними правами з усім населенням Великого князівства. На початку свого панування в Україні, що за традицією називалася Руссю, або руськими землями, литовські правителі проводили політику «вростання в землю». Вони встановлювали свої порядки «без крику і ґвалту». За своїм характером це була русько-литовська держава. Гедимін навіть титулувався: «король литовців і руських».

Литовські володарі прийшли в Україну як її визволителі з-під татарського ярма і як збирачі земель роздробленої Русі. Тому місцеве населення ставилося до них «спокійно», не чинило опору, не цінуючи, як належить, власного самостійного державного життя. Литовські правителі не нав'язували українцям литовські державні органи. Вони залишили чинною «Руську правду», незмінними - місцеву владу, суди та інші ланки управління, діючи за принципом: «Ми старовини не руйнуємо, а нового не вводимо». Великі князі вели постійну боротьбу з татарами, ворогами українського народу, чим також викликали симпатії. Вони запозичили місцеву організацію війська та самооборони, перейняли способи господарювання та управління. А тому місцева знать все частіше по своїй волі закликала до себе литовських княжат. За це її звільняли від сплати данини. Більше того, великий князь почав широко залучати українських землевласників до керування державою, до великокнязівської Ради. їм, як васалам Литви, було дозволено мати озброєні загони самооборони і керувати ними. Вони часто допомагали литовським покровителям.

Офіційною державною мовою князівства стала староукраїнська (руська) мова, а загальновизнаною релігією - православна церква. 3 12 синів Ольгерда 10 були православними.

Від початку експансії (наступу) на українські землі литовські князі опанували й землі Галицького князівства. Але тут вони зустрілися з могутнім суперником - Польщею. На сході литовці також зустріли сильний опір сусіда - Московського князівства, що шляхом загарбань переростало в сильну державу.

Взаємовідносини між великим литовським князем і місцевими українськими князями складалися як стосунки сеньйора з васалами. Великий князь мав необмежене право керувати державою, визначати її зовнішню політику, очолював військо, був верховним власником землі. Земельний наділ (феод) одержував від нього лише той, хто ніс військову службу. Якщо вона припинялася, земля передавалася іншому.

Щоб в українців не виникло прагнення створити власну державу, Ольгерд розпочав заміну місцевих князів своїми синами, родичами та намісниками. На Поділлі керували племінники Ольгерда - брати Коріатовичі. Київським князем став Володимир Ольгердович (1362-1395 pp.). Зміцнивши свою владу при підтримці місцевої знаті, він відновив колишню славу Києва. Володимир приєднав Переяславщину, частину Чернігівщини та Сіверщини, почав карбувати власну монету. Київ знову стає центром, навколо якого об'єднуються українські землі.