Українські землі у складі Угорщини, Османської імперії та Московської держави

Першою територією Руської Землі, що захопили іноземці, було Закарпаття. Тут здавна жили слов'янські племена білих хорватів, які ходили у походи з князем Олегом і входили до держави Володимира Великого. Тоді ж сюди прийшла і назва Русь. Коли через Карпати пройшли угорці, руські дружини на чолі з легендарним князем Лаборцем вчинили опір загарбникам. Проте перший король угорців Стефан I Святий, скориставшись смутою на Русі після смерті Володимира, приєднав Закарпаття ДО Угорського королівства. Лише кілька разів на нетривалий час вдавалося повернути його до руських земель: за князя Лева Даниловича та у XIV ст. - представнику роду Гедиміна подільському князю Федору Коріатовичу. Він був далеким родичем угорського короля і дістав ці землі від цього у спадщину. Після смерті Федора у 1414 р. Закарпаття надовго перейщло під владу Угорщини.

У середині XIV ст. в басейні рік Прута та Дністра утворилася Молдавська держава на чолі з господарем (князем). Коли розпочалася боротьба за галицьку спадщину, молдавський господар, скориставшись нею, приєднав у 1359 р. до своїх володінь Шипинську землю - південну частину Галичини, що пізніше стала називатися Буковиною (тепер Чернівецька область). До Молдови ввійшло і Покуття - кут Галичини (тепер південно-східна частина Івано-Франківської області). У XVI ст. разом з Молдавським князівством вони потрапили під владу Османської (турецької) Порти (імперії).

Під час ослаблення Золотої Орди на північно-східних землях Русі виросло і зміцніло Велике князівство Московське, що стало суперником Beликого князівства Литовського у «збиранні руських земель». Москва висловила претензії на київську спадщину. Від 1487 до 1503 року, з перервами, між ними йшли кровопролитні війни за українські землі. Вони завершились тим, що Чернігово-Сіверська земля у 1503 р. втрапила під владу Москви. До неї відійшло 319 міст і 70 волостей (колишніх удільних князівств). На підвладні тепер Московщині території по Сіверському Дінцюпереселялося українське населення з Волині, Галичини та Наддніпрянщини, де всі землі вже були зайняті землевласниками. Переселенці осідали вільними селами - слободами, чим поклали початок поступовому створенню в степах Дикого поля Слобідської України - колишніх околиць Чернігівського, Переяславського та Новгород-Сіверського князівств.

Витісняючи з українських земель урядовців занепадаючої Золотої Орди, правителі Литви і Польщі наближали час розпаду великої татарської імперії. Зростаюча польсько-литовська держава сприяла утворенню в середині XV ст. на території Криму та Північного Приазов'я і Причорномор'я самостійної татарської держави - Кримського ханства (1449-1783рр.), на чолі з засновником місцевої династії ханом Хаджі-Гіреєм.

До утворення Кримського ханства кримські й приазово-цричорноморські землі в давнину заселялись змішаним населенням. Тут жили кіммерійці і таври, пізніше розселялися кочові скіфи, сармати, колоністи-греки, гуни, хозари, печеніги. У середньовіччі в Криму виникли факторії генуезьких купців і торговців італійського міста Венеції - Кафа, Чембано, Солдайя, що були незалежними від своїх сильних сусідів. Поширювались на Причорномор'ї та в Криму й великі східно-слов'янські поселення. Перейшовши з Криму на Таманський півострів, слов'яни створили відоме у Х-ХІ ст. Тмутараканське князівство, міцно пов'язане з Руссю й особливо з Чернігівським князівством.

Ставши у середині XV ст. володарями Криму, Причорномор'я, Пониззя Дніпра, Приазов'я і гирла Кубані, кримськотатарські хани створили порівняно сильну державу. її столицею стало місто Бахчисарай. Киримом (ровом) татари називали місто Солхат (тепер Старий Крим). Згодом назва поширилась на весь півострів, витіснивши стару - Таврида.

Кримські татари вели кочове скотарське господарство, що давало незначний прибуток. He вистачало кримським ханам і награбованої з місцевого населення данини. Тому кримські татари, а особливо їхня знать, намагалися збагачуватися за рахунок пограбування населення сусідніх країн. Ці напади стали системою, а ханство перетворилося в паразитичну державу. Таке становище склалося об'єктивно.

У 1475 р. могутня Османська імперія підкорила своїй владі генуезькі та венеційські колонії південного узбережжя Криму і змусила кримського хана визнати своє верховенство. Перетворившись у 1478 р. на васалів турецького султана, хани стали не тільки зажерливими грабіжниками, а й кривавими розбійниками. Вони постачали бранців на работоргові ринки всього Близького Сходу.

Свої напади татари здійснювали по второваних, вибитих кінськими копитами численних загонів шляхах — сакмах. На Лівобережній Україні головним був Муравський шлях, а на Правобережній - Чорний шлях. Від них ішли відгалуження, що охоплювали всю територію України.

Починаючи з 1474 p., коли татари пограбували Кам'янець, Дунаєвець, Галич і захопили 40 тисяч полонених, європейські та вітчизняні літописи й хроніки були наповнені повідомленнями про безкінечні бідування і грабунки, що приносили турки і татари в Україну. У 1482 р. кримський хан з намови московського великого князя Івана Третього з великою ордою дійшов до Києва, що був суперником Москви, і «град взяв і огнем сожже. Полону безчисленно взя, а землю Києвську учинила пусту».

Турки і татари вихором налітали на українські села і міста, палили їх, старих людей вбивали, а дітей, жінок і чоловіків забирали в полон - ясир. У 1498 р. з Галичини і Поділля вони забрали 100 тисяч людей. Весь південь України вони прагнули перетворити у «дике поле».

Нападаючи, грабіжники зв'язували захоплених арканом за шию та руки і під удари та посвист нагайок гнали до Криму. Полонили перш за все молодих селян, а також ремісників, купців. На кордоні ханства ясир ділили - розлучали рідних, б'ючи сильних і вбиваючи тих, котрі ослабли.

Страхіття татарської навали стали особливістю життя України, що потерпала від них протягом чотирьох століть. Польсько-литовські урядовці, які володіли українськими землями, не захищали їх від татар, a інколи й продавали цілі округи для пограбування. Це змушувало місцеве населення озброюватися та організовувати самооборону і розвідку. По всій Україні на високих місцях були встановлені стрімкі вежі із смоляними діжками. У разі небезпеки смолу на вежах запалювали, і великі території відразу дізналися про прихід татар. Попередження надавало змогу населенню міст і сіл вчасно організовувати самооборону.

загрузка...