Українська культура кінця XVII - XVIII cm

Існування української автономної державності в кінці XVII ст. створило сприятливі умови для розвитку національної культури. Розширення зв'язків із Західною Європою, розбудова держави вимагали освічених людей, урядовців, канцеляристів, що викликало поширення освіти, писемності, політичної думки. Бурхливі події історії відобразились у літературі, мистецтві, театрі, книгодрукуванні, народній творчості. Але у XVIII ст. в Україні почали накопичуватися негативні умови для розвитку культурного життя. Високо піднесені під час Визвольної війни 1648-1657 pp. ідеї самостійності та державної незалежності України окрилили народні маси, розбудили національну свідомість, але не знайшли в подальшому повного втілення у життя. В українського народу не вистачило внутрішньої консолідації військових і духовних сил для захисту єдності країни, для здобуття повної державної незалежності. Україна стала об'єктом поділу її територій між «добрими сусідами». Це принижувало й зневажало душу народу, викликало законний протест проти гнобителів. Та все ж козацька державність допомагала зберегти етнічну єдність української народності, врятувати її від культурно-національного поглинання близькими за походженням поляками та росіянами.

Вищу школу України із середини XVII ст. репрезентував заснований 1632 р. Києво-Могилянський колегіум, що за гетьманства Івана Мазепи у 1701 р. дістав статус академії. Ввібравши кращий досвід наукової і навчальної діяльності, Києво-Могилянська академія досягла високого рівня освіти. Особливо піднісся її авторитет за часів I. Мазепи, який багатодбав про неї: виділяв чимало власних коштів на будівництво приміщень і обладнання, сприяв набору вихованців. Кількість студентів при ньому зросла до 2 тисяч чоловік.

Ректор і педагоги колегіуму створили струнку систему навчання, що непоступалася рівню європейських університетів. Навчання у 8 класах тривало 12 років. Учнями могли стати лише діти, які вже вміли читати й писати, вони вступали у підготовчий клас. Три наступні класи вивчали грецьку, старослов'янську, латинську і польську мови. Навчання у двох середніх класах зосереджувалося на вивченні піїтики і риторики. Учні складали вірші, літературні твори, опановували теорію й практику ораторського мистецтва. У двох вищих класах вивчалися філософія та богослов'я: спочатку два роки - філософія, а потім чотири роки - богослов'я. До програми входили також математика, історія, географія, архітектура, астрономія.

Освіту в Академії одержували діти шляхти, козацької старшини, купецтва, заможного міщанства та козацтва. Проте потрапляли туди і здібні учні з міської та селянської бідноти.

Академія славилася талановитими й високоосвіченими педагогами, науковцями, серед яких відомі вчені та письменники: професор філософії Інокентій Гізель, письменник-полеміст професор Стефан Яворський, професор риторики Іоаникій Галятовський, письменник і церковний діяч Лазар Баранович, радник Петра I та ідеолог його реформ Феофан Прокопович, архієпископ Білоруський Георгій Кониський. Академія здобула славу не лише в Україні, а й у Московії. Українське суспільство часів Мазепи було передовим, модернішим порівняно з Москвою і стало для неї зразком запозичень. Уже тоді цар забирав до себе освічених людей з України для піднесення культури. Зокрема, українські вчені Артемій Сатановський та Єпіфаній Славинецький стали провідниками культурно-освітніх і церковних реформ у Московщині в другій половині XVII ст.

Вишкіл в Академії діставали також білоруси, поляки, молдавани, болгари, греки, серби. її випускники ставали просвітителями, викладачами поважних навчальних закладів Польщі, Угорщини, Білорусії, Литви, Сербії, Молдавії, Болгарії, Далмації. Серед вихованців, які уславили Академію, були філософ Г. Сковорода, письменник В. Григорович-Барський, державні діячі О. Безбородько та Г. Полетика, історик М. Бантиш-Каменський, культурно-освітній діяч і письменник П. Гулак-Артемовський.

Разом з Києво-Могилянською академією освітній престиж України підносили також Чернігівський, Харківський і Переяславський колегіуми, відкриті відповідно у 1700 p., 1727 p. та 1738 p. Вони виступали своєрідними філіями Академії.

Передова громадськість України прагнула піднесення освіти в краї. Гетьман К. Розумовський хотів відкрити університет у Батурині, що зробив своєю столицею. Пропонували заснувати університети у Києві, Чернігові, Катеринославі, Харкові. Але царський уряд не дав згоди, а розпорядженням від 1783 р. запровадив викладання в Київській Академії лише російською мовою, а згодом перетворив її на звичайну духовну академію. Сільські школи теж перевели на російську мову навчання.

Австрійський уряд запровадив навчання українців чужою для них німецькою і польською мовами. Центрами вищої освіти і культури Західної України були відкритий у 1661 р. Львівський університет у Галичині та Мукачівська семінарія в Закарпатті.

Початкову освіту в міських школах здобували діти шляхти, купецтва, духівництва, міщан, ремісників, селян, козаків. З'являлися школи й у селах. У них навчалися переважно діти козаків та вільних поселян. Поширенню освіти серед простого народу України на зламі XVII-XVIII ст. дивувалися проїжджі іноземці. Як свідчать документи, у 1748 р. в семи полках Гетьманщини працювало 866 шкіл. Це орієнтовно одна школа на тисячу жителів. Школу будувала громада, вона ж запрошувала й утримувала вчителів. На хуторах навчання вели «мандрівні дяки». Вчителями, яких тоді називали бакалярами, здебільшого ставали теж попи і дяки. Сотники і полковники наймали мандрівних приватних учителів.

Методи й прийоми навчання були досить простими. Учнів заохочували навчатися, викликаючи інтерес до знань, а також примусом і побоями. Зміст навчання у школах для народу обмежувався вивченням Закону Божого, граматики й арифметики. Вчили і навичкам діловодства - копіювати документи, писати прохання, скарги. Навчання велося староукраїнською книжною мовою. Деякі учні, частіш усього сироти, жили при школах і звалися «школьниками». Вони заробляли на хліб працею в господарстві вчителя, допомагаючи відправляти церковну службу.

Поступово навчання вдосконалювалося, особливо у братських школах, поширених у польській частині України. Братства мали достатньо коштів, щоб будувати школи, забезпечувати їх усім необхідним. Це «Букварі», видані у друкарнях Києво-Печерської Лаври та Львівського братства, неодноразово перевидана «Граматика словенська» Мелетія Смотрицького. Користувались у школах рукописними посібниками, в яких висвітлювалися питання історії, техніки, ремесел, торгівлі. У школах Галичини і Правобережжя вивчалися польська, грецька та латинська мови. Привілейованими були уніатські та єзуїтські школи.

Тісно пов'язане з освітою, широкого поширення набуло в Україні книгодрукування. Українські друкарні досягли високої майстерності. Книги, друковані на папері, прикрашали великими заставними літерами, заголовними вставками. Кожна книжка відкривалася розкішно і вміло виконаною гравюрою. Особливої досконалості досягли майстри-друкарі львівської, київської й чернігівської друкарень. Уже наприкінці XVII ст. всі великі міста України мали власні друкарні та майстрів.

Головним чином друкували книги релігійного змісту, але виходили і наукові видання. Це - підручники з мов, граматики, історії, географії, математики. Книги стали дешевшими, доступнішими для народу, що також сприяло поширенню знань і освіти.

Сирійського мандрівника XVII ст. захопила і зачарувала велика друкарня в Печорському монастирі. «Це чудовий друкарський дім, що слугує для цієї країни. Із нього виходять всі їхні церковні книги дивного Друку, різного кольору і виду, а також малюнки на великих аркушах, визначні місця країн, ікони святих, вчені дослідження», - записав він у подорожніх нотатках.

Чільне місце у розвитку науки та культури України XVIII ст. займає творчість видатного філософа і письменника Григорія Савича Сковороди (1722-1794). Син козака Чорнуської сотні Лубенського полку, Григорій Сковорода завдяки природній обдарованості, таланту, безмежному працелюбству здобув високу освіту та значний науковий престиж.

Він навчався в Києво-Могилянській академії, побував у Петербурзі, Угорщині, Австрії, Польщі, Чехії, Словаччині, Німеччині. Визначний Мислитель пропагував гуманістичні ідеї, викладаючи у Харківському та Переяславському колегіумах. Але найбільшою аудиторією для пропаганди його філософських думок став український народ, у мандрах серед (кого Григорій Савич провів понад 25 років. Побачене і почуте стало Основою для формування гуманістичних переконань філософа.

Ось чому у своїх поглядах великий вільнодумець виходив з визначення пізнаваності реального світу і намагання до пізнання в першу чергу самого себе. Основне питання філософських роздумів Сковороди спрямовувалось на розкриття проблеми людини, її життя і щастя. Сковорода поділяв прагнення народу до волі, до щасливого життя. Він проголошував, що тільки там люди житимуть щасливо, де всі працюватимуть на волі й за покликанням.

У трактатах, байках, піснях, поемах філософ висміював багатих, співчував бідним, оспівував героїчне минуле рідного народу, прославляв його лицарів-вождів, зокрема Богдана Хмельницького. Hi багатство, ні слава, ні влада не спокусили мандрівного філософа. Церковні ієрархи запропонували йому кар'єру, щоб згодом зробити його одним із стовпів церкви. «Досить і вас, стовпів неотесаних!» - відповів Сковорода. Він проголосив життєве кредо: «Мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Коли великий філософ помер, на могильній плиті, за його заповітом, викарбували слова: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Пропагуючи гуманістичні просвітницькі ідеї та демократичні погляди, Сковорода філософськими творами обстоював історичні права народу, викривав існуючі кріпосницькі порядки. Виявом гнівного протесту проти них стали популярні серед простолюду збірки віршів і байок. Особливо славились його «Байки харківські». Своїм життям і творчістю Г.С. Сковорода заслужив велику пошану і вдячну пам'ять українського народу.

Першою спробою подати історію східнослов'янських народів у хронологічній послідовності на підставі літописів і документів стала історична праця «Синопсис», що з'явилася 1674 р. в Києві. Автор його невідомий, але напевно ним був хтось із викладачів Києво-Могилянського колегіуму, ймовірно ректор Інокентій Гізель. «Синопсис» для свого часу був настільки вдало написаний, що його перевидавали кільканадцять разів і він слугував підручником історії аж до початку XIX ст.

Велике значення для розвитку історичної думки, для дослідження подій тих часів має Літопис Самовидця. Як вважають вчені, автором його був генеральний підскарбій Роман Онисимович Ракушка-Романовський. Події, що охоплюють період 1648-1702 pp., висвітлено з позицій представника старшинської верхівки. Автор схвалює Визвольну війну, звеличує Б. Хмельницького, критикує гетьманів-невдах. Водночас він засуджує боротьбу козаків і посполитих селян із людьми «значними», із старшиною, із заможними селянами та міщанами. Літопис Самовидця не лише визначний історичний твір, а й чудова літературна і мовна пам'ятка. Написаний близькою до розмовної мовою, з багатьма приказками, прислів'ями, влучними виразами, літопис читати дуже цікаво, повчально і пізнавально.

Розвивалося козацьке літописання й у XVIII ст. У чотиритомному літописі (1648-1720), що дійшов до нас неповним, канцелярист Самійло Величко прославляє історію козацтва. Особливо високої оцінки заслужив перший том твору під назвою «Сказання про війну козацьку з поляками». У ньому підноситься постать Б. Хмельницького як видатного полководця, мудрого політика, визначного сина неньки-України.

Подібні ідеї пропагував і третій козацький літописець, гадяцький полковник Григорій Граб'янка. На його думку, історичні знання мають не лише наукове, а й практичне значення. У літописі «Дєйствія презєльной брані» також обстоюються ідеї визвольної боротьби українського народу за самостійність і незалежність отчої землі. Автор прагнув показати «народ український як рівний серед усіх народів». Літописець - переконаний поборник автономії України.

Характерною особливістю української літератури кінця XVII - початку XVIII ст. стало поєднання релігійної полемічності з християнським проповідництвом. Найвидатнішим твором такого стилю стала чотиритомна збірка «Житія святих» Дмитра Туптала, архієпископа Ростовського. Знаходив літературне втілення й пишномовний стиль бароко. Він поширювався завдяки перекладам західноєвропейських лицарських романів і повістей. Читачам того часу подобалися описи битв, перемог, побутових драматичних сцен, любовних історій та інтриг.

Бурхливі події XVII-XVIII ст. відобразилися й у творах світської літератури - віршах, драмах, поемах, повістях. Героями в них виступають сміливі й відважні козаки, борці з турецько-татарськими та польськими ііі ресорами, хоробрі ватажки і гетьмани Остряниця, Павлюк, Хмельницький, Сагайдачний, Мазепа, Палій. Поряд з оригінальними творами з’явилося багато перекладів з польської і латинської, чимало творів і писалися цими мовами. Спираючись на козацькі й староукраїнські літописи та історичні документи, у кінці XVIII ст. літературний виклад історії України подали представники козацької старшини - Григорій Полетика, Леонтій Боболинський, Василь Рубан.

В Україні поряд з вільнолюбними виступами Г. Сковороди і визвольними ідеями козацьких літописців зростали і поширювались антикріпосницькі й просвітницькі ідеї. Український просвітитель-демократ Яків Козельський виступив за ліквідацію кріпосництва. Він схвалював боротьбу пригнобленого народу за свободу проти кріпосного рабства. Просвітитель вважав ідеальним суспільний лад, заснований на республіканських засадах за умови, що члени суспільства будуть задовольняти матеріальні потреби власною працею. У «Філософських пропозиціях» Я. Козельський твердив, що «спільна користь є основою всіх людських чеснот і законодавств».

Письменник і громадський діяч Василь Капніст у віршах також висловлював визвольні ідеї. В «Оді на рабство», що було написано з приводу сумнозвісного указу Катерини II, письменник викриває безглуздість і антигуманність закріпачення українських селян. Він з великою силою і майстерністю показує бюрократичну самодержавну систему Росії й у комедії «Ябеда».

У 1762 р. Семен Дівович, перекладач Генеральної військової канцелярії', написав визначний віршований твір «Розмова Великоросії з Малоросією». Автор в алегоричній формі бесіди двох країн довів старожитність походження України та її невід'ємне право на самостійне державне існування.

Подібними ідеями пронизані й твори інших, менш відомих поетів та письменників. Темами їхніх книг все частіше ставали події з життя народу, його побуту, звичаїв, героїчного минулого. Селяни, запорожці, гайдамаки у них наділені позитивними рисами. Зате панам. здирникам та їм подібним діставалося сповна. У сатиричних повістях висміювали хабарників, зрадників, поміщиків і попів. Наприклад, одна сатира розповідає, як піп ховав, мов людину, собаку, а єпископ висвячував за гроші на попа козла. Здебільшого авторами подібних творінь були мандрівні дяки, студенти та викладачі Академії, колегіумів. їхня літературна творчість, як правило, спиралася на народну основу, на фольклор.

Фольклорне підґрунтя мала і поема Івана Котляревського «Енеїда» - перелицьована на український лад і подана в гумористично-сатиричній формі однойменна поема давньоримського автора Вергілія. Перші три розділи «Енеїди» з'явились у Петербурзі 1798 р. і знаменували початок нової української літератури, що писалася живою, розмовною народною мовою.

Значний крок вперед зробило й українське театральне мистецтво та музика. Драматурги в комедіях і трагедіях розповідали про боротьбу з агресією турків і татар, про героїчні подвиги Б. Хмельницького, П. Сагайдачного, I. Сірка. С. Палія, вигадували різні гумористичні сценки з народного життя. Згодом їх ставили на площах у відкритих театрах-балаганах студенти, а із заснуванням у 1789 р. в Харкові постійного театру - і професійні актори. Вистави відбувались у Києво-Могилянській академії, колегіумах, школах. Український вертеп у цей час поширювався у сусідні країни і користувався особливим успіхом у російських містах - Курську, Тобольську, навіть Якутську, де жили вислані, репресовані царським режимом українці.

З розвитком театрального мистецтва набула поширення і професійна музика. її теоретиком вважався Микола Дилецький, автор виданої у 1670 р. «Граматики музичної». Перших музикантів випускали Києво-Могилянська академія та засноване в 1737 р. у Глухові музичне училище, учнями якого все XVTII ст. поповнювалася царська придворна капела. Саме вихованець Глухівського училища, а пізніше і Києво-Могилянської академії Максим Березовський став видатним українським композитором, хоча й жив за межами України, автором першої в Росії опери «Демофонт». Його земляк і учень Дмитро Бортнянський розвинув далі національне музичне мистецтво, написавши опери «Креонт», «Сокіл», а також понад 100 хорових творів, багато з яких і донині чарують слухачів талановитістю. Д. Бортнянський тридцять років керував придворною капелою у Санкт-Петербурзі. Широко використовували пісенну творчість українського народу і такі талановиті музики, як Артем Ведель і Марко Полторацький.

У тяжких умовах колоніально-кріпосного гніту розвивалися таланти народних музикантів - кобзарів, лірників, співців, троїстих музик. Серед цих самородків варто згадати простого козака Климовського, автора широко відомої пісні «Їхав козак за Дунай», що й нині входить до репертуару більшості хорів.

Джерелом натхнення для поетів, письменників, музик була усна творчість українського народу. Вона справила вирішальний вплив на формування духовної культури. Народна поезія України - пісні, думи, казки - апофеоз краси. Український народ проніс через ст. рабства і неволі дорогоцінні багатства свого генію, оспівуючи мужність, кохання, відвагу, героїзм, вірність, любов до Вітчизни. Герої «Енеїди» I. Котляревського говорять: «Любов к Отчизні де героїть - там сила вража не устоїть, там грудь сильніша од гармат!»

До наших днів дійшли згадки про напівлегендарну дівчину Марусю Мурай, народну поетесу з Полтави. Їй належить багато пісень, складених під час Визвольної війни, що й сьогодні на устах у народу.

Прості люди вигадали чимало прислів'їв та приказок, що дотепно і влучно висміювали різні вади: «Від багача не жди калача», «Всяк знає, як багач дбає: не своїм горбом, а чужим трудом». У кінці XVII ст. з'явилася перша збірка фольклору - «Вірші та приповісті посполиті» Климентія Зіновієва. З історичного епосу того часу маємо найкращі пам'ятки кобзарської творчості в думах про «Феська Ганджу Андибера», «Федора Безродного», «Козака Голоту». Кожна з них подає долю окремого козака на широкому історичному і суспільному тлі бурхливої епохи.

Своє житло народ прикрашав вишитими рушниками, килимами з рослинно-квітковим і геометричним орнаментом. Печі обкладали декоративними, майстерно виробленими кахлями, розмальовували квітками. На стінах вішали ікони і народні картини, найчастіше із зображенням козака Мамая, в образі якого народ бачив не лише відважного воїна-патріота, a іі задумливого музику та співака. Тому на численних варіантах народної картини Мамая зображено з кобзою в руках і піснею на устах. Його погляд сповнений глибоких людських почуттів, світлих мрій.

Барвистим і своєрідним став одяг народу - плахти, пояси, намітки, шаровари, свити, кожухи, корсетки тощо. Здавна дійшли до нас згадки про оригінальні свята, весілля, толоки, веснянки, гагілки, розваги. Все це свідчить про невичерпність сил і наснаги українського народу, про його прагнення до світлого, прекрасного. Неповторна оригінальна культура, створена ним, зайняла почесне місце у світовій культурі.

3 ростом освіченості змінювалася на краще й культура жителів села. Ось як характеризує життя українського селянина кінця XVIII ст. один з англійських мандрівників. На його думку, чистота і порядок в українському селі такі високі, що подібне він бачив лише у Голландії та Норвегії. А за столом в українського селянина більш охайності, ніж у московського князя. Подорожуючи по Україні, автор нотаток «почував себе ж вдома». Подорожній відзначає «чесність, привітність, гостинність і господарність українців».

Варто відзначити, що козацька старшина виявляла велику турботу про відновлення і реставрацію старовинних церков, таких як Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Спаський собор у Чернігові та інші. їхнє оновлення, як і нове будівництво, велося з поєднанням місцевих традицій і поширеного у Західній Європі стилю бароко. Споруди у новоствореному стилі козацького бароко характеризуються вибагливими декоративними фронтонами, вишуканим оформленням вікон і дверей, східчастими дахами, кількома грушоподібними куполами, серед яких центральний - найвищий. Виключною урочистістю, охайністю відзначалося й оформлення інтер'єру будов.

Серед нових споруд архітектурною довершеністю триверхого храму відзначається Покровська церква у Харкові, монументальністю й архітектурним смаком дивують Троїцький собор у Чернігові та Преображенський собор Мгарського монастиря під Лубнами.

Багато храмів і цивільних будов Києва споруджено за проектами архітекторів Києво-Печерської Лаври. Кріпак-архітектор Степан Ковнір (1695-1786) побудував друкарню, дзвіницю, келії монастиря. Будівничий Іван Григорович-Барський (1713-1785) спорудив будинок Академії, Покровську церкву на Подолі тощо. їхні будівлі мали білі стіни, широкі фронтони, барвисті, червоні й зелені дахи, вкриті позолотою маківки, багато орнаментувалися гірляндами листя, плодів, квітів.

Яскравою пам'яткою дерев'яної народної архітектури є козацький Троїцький собор у Новоселиці (Новомосковськ Дніпропетровської області), збудований народним майстром Якимом Погрібняком у стилі козацького бароко.

Крім храмів, зводились нові та оновлювались старі об'єкти військового призначення. Нові форти і бастіони виростали у фортецях Києво-Печерської Лаври, Львова, Кам'янця-Подільського, Хотина, Мукачевого. Меджибожа, Чигирина. Оригінальними і своєрідними за стилем були будинки гетьманів, полковників, заможних людей Києва, Львова, Черні-рева, Батурина, міст Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя. Сьогодні стоїть у Чернігові розкішна кам'яниця полковника Якова Лизогуба, що нагадує про силу і багатство козацької старшини. Особливої пишноти зазнав Глухів за часів гетьмана К. Розумовського, який перетворив його на передове європейське місто з чудовими храмами та розкішним палацом, спроектованим і спорудженим архітектором світового значення Чарлзом Камероном.

Провідне місце у розвитку іконопису і монументального живопису займали майстри Києва. Тут дуже ретельно і талановито оновлювалися настінний живопис і мозаїка Софійського собору. А в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври було створено галерею портретів світської знаті, гетьманів, полковників. Від Києва не відставали й інші міста. Створена на Лівобережжі композиція «Воздвиження Христа» побудована на протиставленні юрбі знаті групи співаків - міщан, козаків, селян. Особливо яскраво реалістичні риси мистецтва проявились у роботі художника I. Паєвського над портретом молодої дружини козацького полковника з Новгород-Сіверського Євдокії Журавки з дітками.

На Західній Україні уславилися живописними творами Іван Руткович (з Жовкви) та Йов Кондзелевич (з Волині). Вони малювали в основ-ЙОму на замовлення багатих людей. Проте у портретах, за розкішним одягом і блиском багатства, бачимо звичайних людей з їхніми турботами і переживаннями.

Художники майстерно оздоблювали книги. Сторінки прикрашали цікавими й оригінальними мініатюрами та гравюрами. Цілі майстерні по гравіруванню існували при київській, чернігівській та львівській друкарнях. Діяли і малярські школи. У Києві їх було дві - у Лаврі й Академії. Видатними живописцями, послідовниками київської малярської школи стали Антін Лосенко, Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський, які, у силу умов, жили і працювали в основному поза Україною, у Росії. Левицький і Боровиковський розмалювали чудову Андріївську церкву в Києві, споруджену за проектом італійського архітектора Варфоломія Растреллі у стилі бароко. їм же належать парадні портрети російських аристократів, царів і цариць, української знаті.

Отже, незважаючи на несприятливі економічні й політичні умови, на відтік талановитих людей до Росії, українська культура на кінець XVIII ст. мала значні здобутки у провідних галузях.