Соціально-економічне становище та антикріпосницька боротьба

Мільйони закріпачених українських селян були зовсім безправні й досягли у роки правління Миколи I становища рабів. Якщо російські селяни головним чином платили грошовий оброк, то з 5 млн. українських селян-кріпаків 99% відробляли тяжку панщину, що сягала 5-6 днів на тиждень. Розмір її встановлював сам поміщик. Крім звичайної, відробіткової панщини, в Україні були поширені й інші види цієї системи визиску.

Щоб збільшити виробництво сільгосппродуктів для продажу, поміщики, котрі й без того володіли 70% усієї землі, забирали селянські наділи, а селян переводили у дворові, які жили при маєтку пана, щодня працювали у полі, виконували найрізноманітнішу роботу, загадану ним.

Широко практикувалося поміщиками місячництво, коли селян переводили на постійну панщину, а за роботу платили місячне утримання продуктами. Ця місячна плата була дуже мізерною і ледве забезпечувала селянам напівголодне існування.

Багато поміщиків застосовували щодо кріпаків урочну систему відробітків. Щоб тримати селян на панщині, дідич давав кожному з них певне завдання (урок), але таке, що за день його не виконаєш.

Частина населення українських губерній - колишні козаки Лівобережжя й Слобожанщини - залишалися на становищі державних селян. За свою землю вони платили податки, відбували державні повинності.

Жорстокому гнобленню піддавалися і селяни-кріпаки Правобережжя, де основну масу землевласників складала польська шляхта. Тут непомірне панщинне ярмо доповнювалося ще й зневажливим ставленням до православних «схизматів».

У 1847-1848 pp. царський уряд провів на Правобережжі інвентарну реформу, нібито з метою описати поміщицькі маєтки і встановити постійну норму панщини. Але селяни, які сподівалися на покращення свого становища, у результаті нічого не отримали. Так звані «Інвентарні правила» хоч і проголошували обмеження панщини трьома днями, фактично ігнорували його. Поміщики не виконували інвентарних правил, a селянські скарги суд не розглядав. У результаті царським військам довелося придушувати понад 200 селянських заворушень.

Крім того, селяни мусили платити ще й податки птицею, медом, грошима і відбувати державні повинності. Змучений тяжкою працею і частими неврожаями та голодом народ вимирав, кріпацьке населення зменшувалося.

Миколаївська внутрішня політика призводила до занепаду селянських господарств, до зубожіння селян, що у свою чергу відбивалося й на стані поміщицького господарства. Бо коли вже нічого було взяти від розореного господарства селянина, біднів і сам поміщик. Значна маса землевласників залазила у неоплатні борги, закладала лихварям і державі по кілька разів маєтки. У цьому теж проявлялися криза поміщицького виробництва і процес розкладу поміщицького стану, який господарював і жив старими феодальними методами.

Відкриття у другій чверті XIX ст. широких можливостей вигідного продажу збіжжя й технічних культур як у Росію, так і через чорноморські порти - Херсон, Миколаїв, Одесу - за кордон, пожвавили сільськогосподарське товарне виробництво. Посилилося розорювання безмежних степів Південної України. Тут посівні площі за першу половину XIX ст. збільшились у 25 разів. Виросло й населення південноукраїнських губерній. Так, кількість ревізьких душ (чоловіків) зросла тут з 451 тисячі чоловік у 1801 р. до 1,1 млн. у 1857 р. Значна їхня частина була перевезена землевласниками, які одержали від царського уряду в дар за службу великі володіння і почали господарювати по-новому, на ринок.

Збільшення товарної продукції відбувалось не лише за рахунок розширення посівів на вільних землях, а й за рахунок покращення сільськогосподарського виробництва, впровадження сівозмін, сортового посіву, вдосконалення знарядь праці. Великі прибутки одержували землевласники й за рахунок тваринництва, завдяки зростанню міжнародних цін на вовну.

Дідичі розширювали посівні площі під найбільш ходові на внутрішніх і зовнішніх ринках технічні та зернові культури, впроваджували різні машини, переходили від трипілля до багатопілля. У цей час значно збільшилися посіви пшениці, жита, ячменю, кукурудзи. Україна почала швидко перетворюватися на житницю не тільки Росії, а й Європи.

У 1822 р. в селі Прощинці на Канівщині виник перший цукровий завод. Згодом подібні підприємства з'явились у багатьох місцях України. Поміщики правобережних губерній починають спеціалізуватися на вирощуванні цукрових буряків, катеринославські та херсонські - льону, соняшника, картоплі, полтавські - конопель і тютюну. Великого значення набуло товарне городництво, особливо на Херсонщині (кавуни, дині) та Чернігівщині (огірки).

На півдні України швидко розвивалося товарне тваринництво (продаж коней, великої рогатої худоби, свиней), і особливо - тонкорунне вівчарство.

У багатьох українських селах розвивалися різні селянські промисли - дублення шкір (Чернігівщина), гончарство (с. Опішня на Полтавщині), салотоплення, сукновальство, деревообробка. При поміщицьких маєтках виникають нові ґуральні, гути, папірні, суконні мануфактури, селітряні й поташеві заводи. На них поміщики використовували працю не тільки кріпаків, але й вільнонайманих робітників.

У першій половині XIX ст, в Україні розвивалися не лише поміщицькі підприємства, але й купецькі та казенні.

В руках поміщиків продовжували залишатися цукроварні, ґуральні й суконні мануфактури. Купецькі ж;підприємства - олійниці, салотопні, канатні, миловарні, шкіряні заводи - працювали вже на праці вільнонайманих робітників.

Зростало виробництво сукна на великих казенних мануфактурах типу Рашківської, Катеринославської, Путивльської, заснованих ще у XVIII ст. 3 1825 до 1860 р. число підприємств промисловості в Україні зросло з 650 до 2 800. Починаючи з 30-х pp. на більшості цих підприємств переходять від ручної праці до використання у виробництві різноманітних машин та механізмів. Відбувся перехід від мануфактур до заводів і фабрик, з яких уже на середину 50-х pp. було 20 машинобудівних заводів і понад півсотні механічних майстерень. Цукроварні та сукновальні використовували паровий двигун.

У 1823 р. в селі Мошнах (Черкащина), що належало князю М. Воронцову, було побудовано перший пароплав і спущено його на Дніпро. А вже у 1860 р. кількість дніпровських пароплавів сягнула 17. З'явилися вони і на Дністрі.

Одне з провідних місць у промисловому виробництві стали займати видобуток кам'яного вугілля та металургія Донбасу й Подніпров'я. На початок 1850-х pp. в українських губерніях діяло 11 чавуноливарних, 32 залізоробних та 13 мідноплавильних заводів. Металургія стапа базуватися на досконалішій технології із застосуванням кам'яного вугілля Донбасу. Найбільш відомим металургійним підприємством того часу став заснований ще у XVIII ст. Луганський ливарний завод. Зростання вугільної та металургійної промисловості було обумовлено потребами хоча ще й незначної, але зростаючої верстато - і машинобудівельної промисловості.

На базі розвитку вівчарства в українських губерніях успішно розвивалось і суконне виробництво, що забезпечувало потреби місцевого населення і російської армії. Певного розвитку досягли полотняна та інші галузі по переробці сільськогосподарської сировини.

З розвитком промисловості зростало і населення підросійської України, яке до 60-х pp. збільшилося з 7,5 млн. чоловік до 13 млн. Особливо швидко збільшувалася кількість жителів промислово розвинутих міст Півдня України. Після скасування гетьманства лівобережні містечка занепали, а коли Микола I скасував магдебурзьке право, і зовсім перетворилися на села. Правобережні ж міста, заселені переважно євреями, були дрібними ремісничо-торговими осередками, маленькими і брудними.

Таким чином, протягом першої половини XIX ст. в Україні розвивалися продуктивні сили в усіх галузях господарства. Разом з тим, промисловість України відставала у своєму розвитку від промисловості центральної Росії - царизм усіляко гальмував економічне зростання України і посилював її колоніальну залежність від Росії.

Вироблені у поміщицьких господарствах та на вільних підприємствах продукти і товари збувалися у містах на ярмарках і базарах, вивозилися за кордон, за межі України. Особливо розвиненою була торгівля на ярмарках. Найбільшою популярністю користувався Контрактовий ярмарок у Києві, де за один день укладалися тисячі контрактів на продаж зерна, тютюну, збут ремісничих виробів, оренду земель, маєтків, лісів. За межами України були відомі також Хрещенський і Троїцький ярмарки в Харкові, Хрещенський у Києві, Воздвиженський у Кролевці, Іллінський у Ромнах. На них збували свої товари не лише українські, але й російські купці з Нижнього Новгорода, Володимира, Москви. Водночас українські купці вели торгівлю тютюном, смушком, вовною, цукром у центральних російських губерніях. Ішов процес подальшого формування всеросійського ринку, посилювалася економічна залежність різних частин неосяжної Російської імперії. Україна все більше перетворювалась иа ринок збуту для російських товарів.

Лише у першій чверті XIX ст. третина товарів текстильної промисловості Росії була розпродана в Україні, а порти Чорного моря - Одеса, Херсон, Миколаїв - стали центрами зовнішньої торгівлі Російської імперії. Транспортуванням товарів до ринків збуту займалися чумаки. Чумацтво, яке виникло ще у XV ст., найвищого свого розвитку досягло саме в час, коли ринок почав вимагати значних візницько-транспортних засобів. Чумакували головним чином вільні (державні) селяни, міщани, інколи бідні поміщики, козаки.

«Візникування своє чумаки проводять звичайно валками, які складаються з кількох десятків возів (по-чумацькому паровиці). Валка, або фура, має свого отамана, який від імені цілої валки наймається для візникування, приймає заробітки і робить розкладку за участю кожного. Таке товариство зветься у них артіллю. Кожний чумак у своїй артілі підкоряється в суворому розумінні всім умовам і в разі відходу від них карається і навіть виганяється з артілі. Отаман вирішує всі суперечки остаточно, він призначає кару, і вся артіль підкоряється йому безумовно. Вдома, одержавши заробіток, чумак веде звичайне життя.

У дорозі ж чумак піддає себе всяким злигодням: завжди тверезий, помірний у харчах: пшоняна каша з салом, або галушки, шмат хліба з сіллю - оце все його харчування». Так описав сучасник чумацьке життя і працю.

Спершу чумаки транспортували сіль у Східну Україну й у Росію з Коломиї та Криму. 3 початком XIX ст. вони возили з верхнього Подніпров'я на Південь України вироби мануфактур і заводів, зерно, тютюн, фрукти, а звідти везли сіль, вино, вугілля, рибу. Із зростанням всеросійського ринку чумаки почали сягати Волги, Дону, Московської та Володимирської губерній. В Україні шляхи чумаків проходили через Одесу-Катеринослав-Полтаву-Харків, з Ростова через Полтаву-Київ до Луцька тощо.

За неповними даними, тільки у 40-х pp. чумаки перевозили за один рік до 600 тисяч маж (возів) різних товарів.

Занепад кріпосницької системи господарювання спричинив зміни й у становій структурі українського суспільства. Поряд з поміщиками і селянами-кріпаками почали з'являтися представники буржуазії та робітництва.

Джерела формування української буржуазії були різними. У розвиток промислового виробництва поступово втягувалися дворяни. Поміщицькі мануфактури відігравали значну роль у виробництві промислової продукції. Проте, провідне місце у зростанні буржуазії стали займати вихідці з купецтва та заможних ремісників і селян, інколи й кріпаків, які відкупилися від поміщиків.

Кількість купців за 20-50-ті pp. XIX ст. в Україні зросла більш як у 5 разів і досягла у 1859 р. 104 тисяч. Для України було характерним, що до складу купецтва, як і промисловців, входили вихідці з різних національностей: українці, росіяни, поляки, євреї, греки, молдовани і поселені ще у XVI ст. вірмени. Притаманним для української буржуазії стало поєднання торгового капіталу з промисловим.

Головними джерелами формування робітництва були розорені селяни, козаки та відпущені на оброк, а також сільські кустарі та міські ремісники. Значну частину працівників поміщицьких і казенних підприємств складали кріпаки. Навіть на великому Луганському казенному ливарному заводі працювали переважно місцеві приписні селяни. Вони складали у 30-х pp. XIX ст. 75% робітників.

Але зростала і кількість вільнонайманих робітників, сільськогосподарських батраків-наймитів, їхній відсоток у загальному складі робітних людей постійно зростав. На купецько-промислових підприємствах вони вже складали 100%. Зростала й загальна кількість робітництва. Якщо у 1825 р. їхня кількість досягала 10 тисяч чоловік, то в 1859 р. їх налічувалось уже близько 100 тисяч, причому 58% із них працювало на цукроварнях. Робітниками були переважно чоловіки. Поступово впроваджувалася і праця на виробництві жінок і дітей, які складали понад 30% працюючих. Це була найбільш гноблена частина працівників.

Соціально-економічна напруженість в Україні поглиблювалася стихійною боротьбою. Народ висував нових, безстрашних і відважних ватажків - месників за панські кривди і знущання.

На Поділлі (тепер Вінницька і Хмельницька області), де боротьба селян і міської бідноти набрала особливо широкого і впертого характеру, повстанські загони очолив Устим Кармалюк (1787-1835).

Народився він у селі Головчинці Літинського повіту (тепер Кармелюкове Жмеринського району Вінницької області) в сім'ї селянина-кріпака. Безпросвітні злидні, страждання і тяжка праця стали відомими Кармалюкові з дитячих років. Устим ходив на ненависну панщину, а пізніше поневірявся серед панських дворових. Але вже тоді парубок висловлював протест проти кріпосного рабства, за що й потрапив у немилість пана, який у 1812 р. віддав сміливця в солдати до уланського полку. Та хоробрий Кармалюк через рік не лише сам утік з полку, а й підговорив своїх друзів, які й склали ядро першого повстанського загону Кармалюка. У судовій справі збереглися прикмети У. Кармалюка, описані слідчим: «Кармалюк, прикмет таких: 20-ти років, на зріст 2 аршина 6,5 вершків, обличчя кругле, ніс звичайний, волосся на голові, брови, вуса і борода русяві, очі голубі, бороду голить».

У 1814 р. Кармалюка схопили і за вироком військового суду покарали 500 шпіцрутенами та відправили у військову частину до Криму. Однак по дорозі Кармалюк знову втік і розгорнув широку боротьбу проти соціального і національного гноблення селян польськими магнатами й шляхтичами.

Знову заарештувавши Кармалюка, царський суд засудив його до смертної кари, але згодом замінив її 10 роками сибірської каторги. Проте й там не полишив він надій на жадану волю: Кармалюк знову втік і очолив на Поділлі повстанський загін. Боротьба продовжувалася двадцять років, охопивши близько 20 тисяч селян, міської бідноти, солдат-втікачів, перекидаючись і до сусідніх - Київської та Бессарабської губерній.

Почалося багаторічне змагання. Повсталі, на чолі зі своїм ватажком, переслідували і карали лихих поміщиків, а царські чиновники прагнули швидше придушити pyx i спіймати Кармалюка, створивши для цього спеціальну комісію. Повстанці, нападаючи на маєтки поміщиків і багатіїв, здобуте добро роздавали бідному населенню.

Чисельні арешти, тюрми, каторга не лякали Кармалюка і його сподвижників. Вони знову і знову втікали на свободу і продовжували боротьбу. Надзвичайна популярність Кармалюка серед народу лякала поміщиків-шляхтичів, бо давала йому притулок у кожній хаті, захист у кожному селі. Урядовцям важко було боротися з його чисельними загонами, що діяли одночасно у різних місцях. I після смерті Кармалюка (у 1835 р. його вбив під час облави із засідки шляхтич) ім'я його продовжувало жити серед народу, хвиля повстань, піднятих ним, котилася на панські голови. Під його впливом на Харківщині 1825-1837 pp. відбувся ряд селянських заворушень, очолених Іваном Звонаренком. Серед народу ходили легенди й перекази про Кармалюка. Сліпі кобзарі оспівували грізного захисника трудового люду, а його сучасник, Т.Г. Шевченко, згадував про Устима як про відважного «лицаря». Діяльність його стала сюжетом однойменних творів М. Старицького, Марка Вовчка, Василя Кучера.

Забиті темнотою кріпаки наївно вірили у справедливість московського «царя-батюшки» і все сподівалися від нього волі. Цим інколи свідомо користувалися керівники заворушень.

У квітні 1826 р. підняв селян села Мошурів (Тальнівський район Черкаської області) солдат розквартированого в Умані Дніпровського піхотного полку Олексій Семенов, виходець із Орловської губернії. Він проголосив себе царським офіцером з особливих доручень - флігель-ад'ютантом, якому нібито цар доручив заарештувати лихих поміщиків Київщини й відправити до Петербургу. Селянам Семенов проголошував «Царську грамоту», їм самим написану. Нею землероби звільнялися від панщини й свавілля панів.

Селяни так цього прагнули, що повірили самозванцю і пішли за Семеновим. Мошурівці, а за ними й жителі навколишніх сіл, відмовилися виходити на панщину та виконувати інші повинності, збиралися великими групами, проголошували самоуправління і під проводом Семенова йшли карати поміщиків. Лихого економа побили канчуками, злого посесора закували у кайдани.

Генерал-губернатор військами придушив повстання, а його учасників тяжко покарав. Семенова засудили до смертної кари, яку замінили биттям шпіцрутенами та засланням до Сибіру на каторгу. До судової відповідальності притягли близько 150 учасників руху, які теж зазнали фізичної розправи шпіцрутенами і заслання до Сибіру.

Проводячи у 1847-1848 pp. інвентарну реформу, царський уряд сподівався певним унормуванням панщини й інших повинностей кріпаків утихомирити селян. А вийшло навпаки. Селяни сприйняли це як можливість повного звільнення від панщини і відмовлялися підписувати інвентарі з визначеними у них повинностями. Жителі окремих сіл припинили вихід на панщину.

У березні 1848 р. виступили жителі Ребедайлівки Чигиринського повіту. Відмовившись від панщини, вони вийшли з покори поміщику, a військовій команді вчинили рішучий опір. Лише посиленому загону військ вдалося приборкати хліборобів та жорстоко їх покарати.

Але виступи не припинялися і йшли під гаслами шукання «справжньої» царської милості та справедливості. Найбільшого розмаху рух набрав у червні 1848 р. в містечку Жаботині та сусідніх селах (Смілянський район Черкаської області). Відмова від інвентарних правил, невихід на панщину, а далі й непокора начальству носили категоричний характер. Коли для придушення виступу було послано загін донських козаків, жаботинці, озброївшись киями, розігнали карателів. Влада у містечку перейшла до повстанців, організувалося самоуправління й самооборона. Та війську вдалося придушити і цей виступ та суворо покарати учасників.

Особливого забарвлення царистськими ілюзіями набрали виступи українських селян, спричинені Кримською війною 1853-1856 pp. Розв'язуючи конфлікт з ослабленою Туреччиною за панування на Балканах і Близькому Сході, царський уряд сподівався на хвилі військових успіхів і шовіністичного чаду зміцнити політичні позиції в середині імперії. Успіхи російських військ у Молдавії і Валахії, розгром ескадрою адмірала П. Нахімова турецького флоту в Синопській битві викликали певні сподівання успіху. Але вступ Англії та Франції у війну на боці Туреччини й висадка їхніх армій у Криму зробили бойові дії затяжними й приреченими на поразку, незважаючи на героїчну оборону Севастополя.

В умовах війни антикріпосницькі рухи селян України набрали специфічного характеру. На Київщині вони дістали назву «Київської козаччини». Приводом до розгортання стало обнародування указу царя від 6 лютого 1855 p., написаного малозрозумілою українським селянам російською мовою, про створення так званого «рухомого ополчення». Серед жителів України, особливо Київської губернії, швидко поширилися чутки, що цар видав указ, яким закликає українців записуватись у козаки, як у старі добрі часи Гетьманщини й іти на війну, щоб повернутися з неї вільним від кріпаччини. Той, хто не запишеться, залишиться кріпаком назавжди, втративши право на звільнення.

На весну 1855 р. покозачення охопило 500 сіл 9 повітів (з 12) Київщини, понад 183 тис. чоловік. Деякі прояви руху мали місце і в інших губерніях України. Селяни самостійно складали списки козаків, до яких записувалися десятки й сотні охочих, а відтак - переставали ходити на панщину, виконувати вимоги землевласників, ігнорували розпорядження урядовців. У багатьох селах обрали селянське самоуправління. Селяни розуміли, що волю потрібно захищати, і озброювалися, хто чим міг.

Як правило, повстанці збиралися великими юрбами на сільських майданах, біля церков і вимагали від попів прочитати їм царський указ про їхнє звільнення від неволі й привести до присяги, вже як козаків. Селяни були переконані, що такий указ царя є, а поміщики і урядовці нс бажають його оголосити. Чутки поширювалися швидко ще й тому, що деякі сільські вчителі, лікарі, священики підтримували і підтверджували їх своїм авторитетом освічених людей.

В окремих селах і містечках виступи набрали характеру кривавих сутичок. Так, у селі Мала Березна селяни вдарили у дзвін і великим гуртом, з кілками, сокирами, косами кинулись у наступ на загін карателів. Але пролунав залп, і 20 убитих та більше 40 поранених залишилися на майдані. Багатьох з них як «зачинщиків» загнали на панський двір і відшмагали шпіцрутенами. Подібна сутичка відбулася й у Корсуні, де також загинуло понад 20 та поранено понад 100 чоловік з 4-тисячного натовпу, який зробив спробу наступу на карателів.

Про розмах «Київської козаччини» свідчить не тільки велика участь селян, а й те, що для їхнього приборкання мобілізовано 16 ескадронів кінноти, дивізію піхоти, резервний батальйон, дві роти саперів та інші військові сили.

He менш трагічною стала і доля українських селян, які з такими ж наївними царистськими ілюзіями відправлялися «у Таврію за волею». Рух поширився весною й улітку 1856 р. в Херсонській та Катеринославській губерніях. Частково його відгуки проникли й у села Харківщини, Полтавщини, Чернігівщини.

Ще весною 1856 р. на Херсонщині та Катеринославщині поширилися чутки про те, що нібито розпочинається заселення й відбудова зруйнованого війною Криму, що нібито туди запрошуються кріпаки, які здобудуть там, як переселенці, землю та матеріальну допомогу, свободу від кріпацтва і високу платню за казенні роботи. Чутки знайшли відгук у селян-кріпаків, які почали збиратися великими валками і, захопивши з собою на вози все, що тільки можна було взяти, а то й майно з поміщицьких маєтків, рухались до Перекопу, щоб дістатись Криму. У такий похід, не зважаючи на опір поміщиків і чиновників, улітку виїхало понад 19 тис. селян.

У середині 1856 р. поблизу Перекопу зібралася величезна маса людей, які прагнули прорватися до Криму. Царизм кинув проти селян регулярну армію, яка ще стояла тут після війни. Відбувалися справжні бої з багатьма вбитими і пораненими. Ціною цих жертв селян вдалося розігнати по своїх домівках. Найбільш активних віддали до військово-польових судів.