Слов'яни

Слов'яни є автохтонним, тобто споконвічним, населенням Східної Європи в цілому й України зокрема. Витоки історії слов'янська людність бере з рільницько-скотарської культури трипільських племен. Корені найдавнішого слов'янства за археологічними пам'ятками простежуються з кінця II тисячоліття до н.е. У писемних джерелах уперше слов'ян під назвою венедів (венетів) згадує на початку I ст. н.е. римський історик Пліній Старший. Його свідчення в кінці I ст. н.е. підтверджує та доповнює римлянин Корнелій Тацит. Він відрізняє венедів від германців і сарматів. Птоломей Олександрійський у «Географії» пише про венедів як про «дуже велике плем'я». Археологи вважають, що венеди залишили після себе пам'ятки зарубинецької та пшеворської культури. Вони існували на зламі ер у басейнах Дніпра, Прип'яті, Сяну та Вісли.

У VI ст. історики Йордан, Прокопій Кесарійський та Маврикій Стратег вже називають слов'ян різними іменами: венедами, склавинами та антами. Це засвідчує, що слов'янські племена утворили три великі групи: західну (венеди), південну (склавини) та східну (анти). Вони розселилися (хоча і не суцільно) на значних територіях від Лаби (Ельби) та Вісли на заході до середнього Подніпров'я на сході та від Карпат, Дунаю й Причорномор’я на півдні до Прибалтики на півночі. На цих просторах у ранній період свого розвитку вони стикалися на південному сході зі скіфами, сарматами, фракійцями, а на півночі - з готами і фінно-угорськими племенами.

Головним заняттям слов'ян було землеробство, хліб вважався основною стравою. Його називали «житом» (від слова «жити»). Хліборобство визначило й осілий спосіб їхнього життя. Стародавні слов'яни також ходили на полювання, рибалили, вирощували свійських тварин: велику рогату худобу, овець, кіз, свиней. Потужною тягловою силою поряд з волами стали коні. У густих лісах у деревах вирубували дупла - борті для диких бджіл, а потім збирали мед. Це заняття називалося бортництвом.

Поступово перетворювалося в самостійну галузь ремесло. Відбувалосяі групування ремісничого населення в окремих селищах, де виділялися ремісники-ковалі й виготовляли досконалі знаряддя праці з металу - наральники, лемеші, плуги, серпи, ножі, коси-горбуші. Кравці шили ОДЯГ, шевці - взуття, лимарі - збрую для коней. Вправними були і ювеліри. Виділення ремесла в окрему галузь господарства сприяло розвитку торгівлі, заснуванню та зростанню міст-фортець (градів) і майновому розшаруванню населення.

Землеробство визначало не лише спосіб життя, а й побут, вірування, культуру слов'ян. Вони, як і предки багатьох інших сучасних народів, обожнювали сили природи, від яких залежали врожай хлібів, добробут у домі, численна і здорова худоба в хлівах, власне як і все життя людей. Така віра пізніше, уже в християнські часи, дістала назву язичницької, або поганської.

Верховним божеством у ній вважався бог сонця Даждьбог. Слов'яни з особливою повагою поклонялися йому. Вони зустрічали світанок з непокритою головою, низько кланяючись і проголошуючи молитву. Всесильним божеством вважали також і бога неба Сварога. На їхню думку, Сварог був батьком Даждьбога, тому останнього інколи називали Сварожичем. Богиню неба називали Колядою. За повір'ям, у найдовшу зимову ніч Коляда народжувала новий рік - Божича. Щоліта влаштовувалося свято на честь бога врожайності Купала. На догоду йому вночі в річці топили дівчину. Згодом почали топити ляльку, а люди просто купалися. Ця ніч називалася купальською.

Серед головних богів був і бог грому Перун, творець і володар небесного вогню. Шануванням Перуна і вогню пронизане життя людей того часу. Запалений весною з очищувального освяченого багаття вогонь розносився по всіх хатах. Сім'я мала берегти його цілий рік, бо він був запорукою добробуту в домі. Поклонялися і богу весни Ярилу та богині любові й щастя Ладі.

Слов'яни обожнювали землю, а богиню землі називали Мокош. Вона вважалася матір'ю-заступницею і годувальницею. I до нашого часу дійшли благородні слова «мати щира і щедра земля», клятва землею, зберігання жмені землі на свячених місцях. Над ворітьми кожного селища, а інколи й окремого двору, висів волячий череп з рогами, що був втіленням божества багатства і покровителя худоби Велеса (Волоса). Поклонялися слов'яни також вітру — Стрибогу, місяцю - Хорсу. Задобрювалась і богиня зла - лиха Мара.

Шанували предки українців родові традиції. Священним був культ Роду і Породіллі. Вони обожнювали духи предків - Цура і Пека. Від цього залишилась і донині приказка «Цур тобі, Пек». Дух предків роду уособлювався в поважанні діда Домового, який опікувався двором. Одухотворення природи сповнювало слов'ян вірою, що в лісі живуть лісовики, у воді - Водяні й Русалки тощо.

Слов'янські язичники не будували храмів. Вони складали з каміння невеликі жертовники - капища, на яких ставилися ідоли божеств. Частіш за все це були чотирикутні стовпи з вирізьбленими з усіх боків у три яруси (уособлення неба - горішній, землі - середній і підземного царства - долішній) зображень богів, людей, землі, загробного світу. На капищах відбувалися релігійні обряди та принесення жертв.

Культовий характер мали спалювання мерців і поховання покійників, що іноді супроводжувалися принесенням людських жертв. Віра в загробне життя спонукала класти в домовину горщик з їжею, побутові речі. Військових вождів хоронили у великих могилах, у розкішному одязі, прикрашеному дорогоцінностями. Разом з ними клали зброю, коней, а інколи вбивали й прислужників. Над могилою споруджували високий, до 10 метрів, насип. Після похорону влаштовувався обід з ритуальними войовничими танцями - тризна.

V культових церемоніях брала участь уся громада, але керував обрядом жрець-волхв. Волхви вважалися знавцями таємниць природи, посередниками у спілкуванні з богами, носіями надприродних сил і здібностей, а також захисниками людей від нещасть. Вони лікували хворих, пророкували. Але із загальної маси віруючих не вирізнялися.

3 вірою в сили природи пов'язаний побут слов'ян та зародження культури. Вони відзначали прихід весни, літа, осені, зими. Радіючи весні, пращури українців виходили за селище на вигін чи толоку, водили хороводи, палили багаття, приносили смачну страву, співали веснянки, в яких дякували весні за прихід: «Ой весна, весна, ти красна, що ж ти нам, весно, принесла?». Хлопці й дівчата влаштовували ігри, змагання, намагалися переспівати, перемудрити один одного: «А ми просо сіяли, сіяли. Ой Див, Ладо, сіяли, сіяли. А ми просо витопчемо, витопчемо».

Коли не було дощу, хлібороби викликали його обіцянкою: «Іди, іди, дощику, зваримо тобі борщику в полив'янім горщику!». Співом освячувалися весілля, обрядові свята. Влітку - це бадьорі, веселі пісні в супроводі танців. Взимку - протяжні щедрівки та колядки. Пісні й танці супроводжувалися награванням та наспівом музик.

Розклад родоплемінного устрою у слов'ян у перші ст. нашої ери набирав сили. Посилення майнової нерівності та зосередження багатств у племінної знаті ставали все більшими. У групі східних слов'ян, які мешкали на території теперішньої Правобережної України, розпочався процес утвореннявеликих племінних об'єднань державного типу. Спочатку такі племінні союзи-держави мали нестійкий характер і часто розпадались.

Найпершимслов'янськимдержавнимутвореннямнатериторії України був антський племінний союз. Видатний український історикГрушевський вважав антів безпосередніми предками сучасних українців. Антський союз, що охопив у IV-VI ст. значні лісостепові територіїУкраїни від Середньої Наддніпрянщини до Дністра, став грізною силою у боротьбі за незалежність слов'янства. Археологічним підтвердженням існування Антії є пам'ятки черняхівської культури (ІІІ-V ст.), знайдені археологами по всій Україні. Воєнну могутність антського союзу підтверджують джерела.

Прокопій Кесарійський писав, що «анти не підлягають одній людині, а з давніх-давенживуть у демократії. Тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно. Єдиного бога-громовержця визнають вони владикою світу і в жертву йому приносять священних тварин. Живуть в убогиххатинах, далеко розташованих одна від одної, і часто міняють місце проживання. Вирушаючи на війну, багато хто з них іде на ворога піший, тримаючи в руках невеликий щит і дротики. Панцирів носять: деяківиходять у бій без хітона і без плаща, у дуже коротких штанях, що закривають лише частину тіла. У них проста мова. Вони високі на зріст і надзвичайно сильні. Колір обличчя в них не зовсім білий, волосся не русе і не переходить у чорне, а рудувате.

Антам часто доводилося воювати з різними кочовими племенами, які рухалися через їхні землі з півночі на південь, як готи, або зі сходу на захід, як авари, булгари, хозари. Постійно чекали нападу ворогів, які палили села, забирали в рабство людей, навіть орати й сіяти хліб доводилося зі зброєю.

Слов'янські військові ватажки - князі (від «князь» - кінний витязь) - водили дружини в грабіжницькі походи проти Римської та Візантійської імперій. Візантійці малюють слов'янських антських воїнів високими, сильними, добре озброєними, які легко зносили незгоди військових походів, а в битвах виявляли хоробрість, кмітливість і хитрість. Озброєні щитом, списом, сокирою, вони сміливо атакували ворогів.

Сучасники стверджують, що антські вожді могли виставити військо у 100 тис. воїнів. Вони розбили війська готів Германаріха. Згодом анти завдали поразки і його наступнику, готському рексу Вінітарію, який прагнув підкорити їх своїй владі. Лише захопивши шляхом підступної омани царя антів Божа, його синів та 70 старійшин і скаравши їх на розп'яття, Вінітарій тимчасово підкорив антів. Але їх підтримали гуни: цар Баламбер покарав Вінітарія. Під владою готів анти не згубили своєї національної самобутності, залишилися слов'янами. Про це говорять їхні імена (Ардагаст, Пирогаст) і те, що Дніпрові пороги вони називали «Вільний», «Ненаситець», а їх самих сирійський історик тих часів іменує народом рос.

Під час навали гунів предки українців не лише змогли співіснувати із завойовниками, але й своєю вищою культурою почали впливати на диких кочівників. Гунська знать вживала місцеву мову. У 448 р. візантієць, який побував у гунів з посольством, відзначив, що послів частували їжею, яку господарі називали „стравою", подавали напої - «квасос», «медос». Спільно з царем гунів Аттілою анти і склавини ходили в походи проти Римської імперії.

У 559 р. на Антію напав аварський хан Боян. Для переговорів анти відрядили послів на чолі з Мезамиром. За горду і незалежну поведінку Боян наказав його стратити.

Ослаблений у боях з аварами, а також від втрати великої частини населення, яка пішла з готами та гунами, антський союз занепадає. Востаннє анти згадані у джерелах під 602 р.

Отже, підведемо перші підсумки. Територія України віддавна заселялася первісною людиною. На найдавнішому стійбищі, залишки якого розкопані археологами в селі Королеве Закарпатської області, первісне людське стадо жило близько 1 млн. років тому. Пізніші людські поселення знайдено також на Кирилівській і Мізинській стоянках.

Протягом палеоліту первісне стадо змінилося родовою общиною,люди навчилися виготовляти знаряддя праці, здобувати вогонь, виготовляти одяг, будувати житло. Подальше вдосконалення знарядь праці за доби мезоліту та неоліту дало поштовх розвитку суспільства. Відбувся перехід від привласнюючих форм господарювання (полювання і збиральництва) до відтворюючих (хліборобства і скотарства). Першими хліборобами і скотарями в межах сучасної України були племена культури лінійно-стрічкової кераміки та племена трипільської культури. Розвиток господарства поступово спричинив поділ праці в суспільстві - на осілих землеробів та скотарів-кочівників.

Перший суспільний поділ праці згодом доповнився другим - виділеннямремесла, що, у свою чергу, спричинило третій розподіл – розвиток і відокремлення торгівлі. Родова община перейшла від матріархату до патріархату та до утворення великих об'єднань - племен.

Останнє тисячоліття до н.е. стало добою широкого застосування металів - міді, бронзи і головним чином заліза. Це привело до удосконалення знарядь праці, зброї, що у свою чергу сприяло розвитку виробництва, накопиченню багатств, розкладу родового суспільства, появі майнової нерівності. Союзи племен об'єднуються в держави. Першими племенами на території України, які мали власну державність, були кіммерійці. Їх по черзі змінили скіфи та сармати. Одночасно з ними на північних берегах Чорного моря існували грецькіколонії - міста-держави („поліси"). Вони єднали українські землі з античним світом. Перших століттях першого тисячоліття нової ери, під час Великого переселення народів, через Україну пройшли численні завойовницькі племена - готи, гуни, авари, булгари, хозари, угри. Але основним постійним населенням, яке остаточно посіло територію України, стали слов’янські племена.Вонистворюваливеликіймаліплемінні об’єднання. Наймогутнішим з них був антський племінний союз. Усі названі племена і народи взяли участь у формуванні постійного населення, з якого з часом утворився сучасний український народ.

загрузка...