Радянська Україна на початку 1920-х pp

Здобувши перемогу в революції, більшовики опинилися сам на сам іі суспільством, яке, з точки зору марксистської теорії, являло собою не найкращий матеріал для побудови комунізму. Після поразки лівацьких заколотів у Німеччині й Угорщині 1919 р. російським комуністам довелося розпрощатися з надіями на швидку соціалістичну революцію у Західній Європі. Замість великої західної промисловості, що мала б підвести матеріально-технічну базу під державну комуністичну надбудову, Вони отримали у спадок економічно відсталу і переважно аграрну країну. До того ж, у національному відношенні це суспільство було дуже різнорідним, і після хвилі національних революцій на окраїнах колишньої Російської імперії втримувати його як одне ціле стало дуже важко. На X з'їзді Російської комуністичної партії (більшовиків) (РКП(б)) у березні 1921 р. її лідер, Володимир Ленін, зробив сумний висновок, що радянський режим прямує до загибелі.

Становище в Україні у перші післяреволюційні роки добре ілюструвало таку тезу. Ставлення українського суспільства до російських більшовиків і до революційної Росії було вкрай негативним. Російські селяни, які під час голоду 1921-1923 pp. тікали у пошуках хліба з Поволжя до України, розповідали, що українці скрізь ставилися до них вороже. «Ви зробили революцію, - говорили українські селяни росіянам, - ідіть і живіть з нею і не приходьте до нас». Вороже ставлення місцевого населення створювало особливі труднощі для функціонування більшовицького режиму в Україні. Так, український комуністичний уряд у Харкові не зумів на початку 1920-х pp. зібрати точні дані про величину врожаю, оскільки харківські статисти не могли черпати інформацію Безпосередньо на місці. Вони були євреями, а для євреїв, особливо євреїв-комуністів, не було цілком безпечно виїжджати у село.

Загалом, за визнанням більшовицьких лідерів, українське селянство дивилося на них як на касту нових експлуататорів, які хочуть правити й гнобити не гірше старих привілейованих класів. Якщо селянам траплялося розмовляти з більшовиками, вони воліли робити це крізь приціл рушниці. До серпня 1921 р. армія Нестора Махна кількістю до 15 тисяч чоловік контролювала окремі регіони у центрі та на півдні України. Крім того, у 1921 р. в Україні та Криму діяло 464 партизанських загони, що нараховували від 20 до 500 чоловік у кожному. Деякі з них проіснували аж до кінця 1920-х pp.

Більшовики могли утриматися при владі, тільки й надалі застосовуючи терор проти місцевого населення. I дійсно, з першого року існування радянської влади репресії не припинялися. Список потенційних жертв терору був надзвичайно великим: так, у секретному циркулярі Державного політичного управління (ДПУ, так з 1922 р. стала називати ся ЧК - Надзвичайна комісія) до переліку «ворожих» груп і організацій в Україні увійшло близько 20 категорій населення - «націоналісти всіх мастей і відтінків», колишні білогвардійці, заможні селяни, торговці, священнослужителі, науковці та інші, одним словом, усі, хто піднімався вище пролетарського рівня.

Але репресії мали свої межі. Можна було ліквідувати нечисленні партії й залякати інтелігенцію. Однак що робити з багатомільйонним селянством із його глибоко вкоріненим приватновласницьким почуттям, політично неблагонадійним робітництвом — одним словом, із дрібнобуржуазною стихією, якій більшовики не довіряли, боялись і яку вважали за свого головного ворога? У 1920-х pp. радянська тоталітарна система була далека від свого завершення, і її потужностей явно не вистачало, щоб перепустити цю стихію крізь жорна революційного терору. Ситуація вимагала від більшовиків готовності йти на певні компроміси із суспільством. 3 точки зору революційної етики, така поведінка була рівнозначна зраді. Однак найбільш далекоглядна частина більшовицького керівництва, і насамперед В. Ленін, заговорили про потребу «передишки», стратегічного відступу, що в найближчому майбутньому міг би забезпечити ширший фронт наступу.

Одним із найперших і найдалекоглядніших компромісів було скасування вкрай непопулярного «воєнного комунізму» з властивим йому примусом, експропріаціями майна та тотальною централізацією виробництва. Проголошена у березні 1921 р. нова економічна політика (скорочено - неп) покращила загальне господарське становище, частково відновивши вільний ринок і звільнивши приватну ініціативу від жорстких державних обмежень. Найбільше ж скористалося з цього селянство, яке після ліквідації примусової продрозкладки могло продавати продукти своєї праці на ринку. Результати чекати на себе не забарилися: до середини 1920-х pp. були відновлені довоєнні рівні виробництва зерна і промислового виробництва.

Наступним кроком стало утворення у грудні 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Проголошений у Харкові український радянський уряд фактично був фікцією. Як визнавав пізніше його голова Християн Раковський, більшість членів його партії сприймала харківський уряд як тактичну дипломатичну гру. Радянська Україна не мала своєї власної армії, валюти, бюджету - тобто більшості ознак незалежної держави. Влітку 1919 р. було проголошено воєнно-політичний союз між РСФРР й УСРР. За його умовами, п'ять наркоматів - військових справ, народного господарства, залізничного управління, фінансів та праці — проголошувалися спільними, а фактично керувалися з Москви. Нова угода про воєнний і господарський союз між двома республіками (грудень 1920 р.) збільшила число спільних наркоматів ще на два (зовнішньої торгівлі, пошт і телеграфів). По суті, Україною управляли російські наркомати, а сама республіка перетворилася на автономну область РСФРР.