Продовження війни у 1654-1657pp. maїї підсумки

Переяславська угода мала глобальні наслідки для Східної Європи. Змінилися політичні орієнтири Польщі, Молдавії, Туреччини, Криму. Хан, невдоволений українсько-московською угодою, підписав союз з Польщею і ввів загони на Поділля, де чинив страшні спустошення. Очевидець зазначає, що, хапаючи в ясир людей, татари убили 10 тисяч одних лише немовлят, кидаючи їх при дорозі.

Відновилася і війна з Польщею, тепер уже в союзі й за участі Москви. За Переяславським актом велика частина України ввійшла до складу Московської держави, але значна її територія продовжувала залишатися під польським гнітом. Heполишала Річ Посполита надій на повернення всіх українських земель. Весною 1654 р. король вирушив в Україну з великим військом. У перших сутичках з об'єднаною московсько-українською армією загони шляхти було розбито. Населенню України доводилося героїчно оборонятися, щоб не пропустити польські війська до Дніпра. Становище ускладнювалось тим, що основні козацькі сили наказного гетьмана Івана Золотаренка були відправлені в Білорусію на допомогу царській армії, а кримський хан продовжував спустошувати міста і села України.

Протягом 1654-1655 pp. головною ареною боїв стали Білорусія, Смоленськ і Поділля. Війську царя і гетьмана до середини 1655 р. вдалося звільнити Смоленщину і Білорусію. Велику допомогу подавало місцеве населення, яке прагнуло теж встановити козацькі порядки, тому охоче присягало гетьману, а не царю. За владу над білоруськими містами виникли перші суперечки між козацькими полковниками та царськими воєводами.

Запеклі бої йшли на Поділлі. Мужньо боронилися захисники Могилева-на-Дністрі та Умані. Винятковий героїзм показали загін козаків і жителі містечка Бугаї весною - восени 1654 р. Двічі польсько-шляхетське військо зазнало невдачі у захопленні замку. Коли все ж таки у жовтні вони увірвалися до фортеці, то потрапили під смертельний вибух порохового льоху, що запалила дружина козацького сотника. Польські війська все ж дійшли до Білої Церкви і загрожували Києву. Повернувшись з Білорусії, об'єднане українсько-московське військо у 1655 р. почало звільняти Правобережжя, взяло в облогу Львів, Кам'янець-Подільський, захопило Люблін. Влітку 1655 р. шведи, скориставшись війною Речі Посполитої в Україні та Білорусії, напавши з Півночі, зайняли північну частину Польщі. Ян Казимир втік до Сілезії. Польща стояла на межі розвалу. Богдан Хмельницький уклав угоду з королем Швеції про поділ Речі Посполитої. До них приєднався князь Трансільванії (Семиграддя) Юрій Ракоці. Проте шведський король, окрилений успіхами, розпочав війну і з Московією, покровителькою Богдана Хмельницького, поставивши цим гетьмана в дуже незручне і делікатне становище. Богдан опинився у союзі з двома ворогуючими державами. Українсько-московський розрив став неминучим. У новій ситуації цар ладен був підписати мир з Яном Казиміром на будь-яких умовах.

3 перших кроків діяльності московських урядовців в Україні почали виникати конфлікти. Царські воєводи прагнули розмістити якомога більше гарнізонів і перехопити управління краєм, ліквідувати його автономію. Б. Хмельницький і старшина розчарувалися і бажали позбутися такого союзника і покровителя. На одній із нарад Богдан висловлювався відверто про зраду царем умов Переяславської угоди. Гетьман готувався розірвати союз з Москвою і вів інтенсивні переговори з королем Швеції, шукаючи у нього опори в боротьбі за незалежність. Це викликало незадоволення царя.

Особливо посилилися антимосковські настрої в Україні після підписання царським послом 24 жовтня 1656 p. yВільному миру з Річчю Посполитою. Москва відмовилася від боротьби за Україну і погодилася на її поділ. Козацьких же послів не допустили не тільки на переговори, але навіть до посольського намету не запросили, «мов тих псів до церкві Божої», щоб повідомити про прийняття рішення. Обуренню українців не було меж, коли вони дізналися про таку зневагу.

«А гетьман Богдан Хмельницький, - писав очевидець, - мов шалений,котрий розуму уступився, заволав і мовив: «Вже, діти, про те не печальтеся! Я відаю, що вчинити: треба відступити від руки царя та й підемо не тільки під християнського государя, а хоч і під бусурманина!». Гетьман і полковники вже відкрито звинувачували царя у зраді Березневих статей. Богдан написав Олексію Михайловичу: «Шведи - люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримують слова. А цар, уклавши перемир'я з поляками, маючи намір віддати нас в їхні руки, вчинив з нами безсердечно!»

Богдан Хмельницький робить останню спробу вирватися з лабетів як зрадливих союзників, так і давніх ворогів, щоб здобути державну незалежність. У грудні 1656 р. козацькі посли уклали в Угорщині союз з Бранденбургом (Прусією), Трансільванією, Швецією і Литвою проти Польщі. Для погодження двосторонньої угоди із Швецією до Стокгольма поїхало посольство на чолі з полковником Петром Дорошенком. На жаль, через військове лихоліття воно не дісталося мети. Виконуючи союзницький обов'язок, Богдан Хмельницький послав на з'єднання з трансільванцями і шведами 12-тисячний корпус козаків київського полковника і наказного гетьмана Антона Ждановича і полк Івана Богу-на. З'єднавшись, союзники розгромили польські хоругви і зайняли Варшаву та Краків.

Розпочата кампанія означала розрив гетьманом Переяславської угоди. Але цар вже міцно тримав Україну гарнізонами і військами. Коли в Москві дізналися про переможний похід корпусу Ждановича, у Чигирин терміново приїхав царський посол з доганою гетьману і наказом негайно припинити воєнні дії проти Польщі. Московські посли застали Богдана в тяжкому стані — хворого і немічного. Проте, увірвавшись до гетьманського покою, осипали докорами і лайками, мов хлопчиська. Від такої наруги гордий гетьман тяжко занедужав і до кінця днів уже не підвівся з ліжка.

Напружена державна праця, виснажливі воєнні походи, гостра дипломатична боротьба підірвали здоров'я Богдана Хмельницького. Гетьман почав часто хворіти. Проте до останніх днів не залишав він справи, якій присвятив життя. Хмельницький постійно дбав про авторитет України - Гетьманщини, піклувався про військо, про народ.

Занедужавши, він зібрав старшину і, як заповіт, дав наказ бути вірними справі боротьби за самостійну і соборну Українську державу. Старшина ж, знаючи потаємні бажання Богдана утвердити свій рід при владі в Україні і щоб заспокоїти старого, його наступником обрала сина - Юрія Хмельницького, який мав усього 16 років і, звичайно ж, не годен був узяти кермо України в час тяжких випробувань. Це стало зрозуміло відразу ж: військо, очолене юним гетьманичем, що пішло проти татар на ріку Ташлик, вчинило заколот. Дізнавшись про нього і про повернення царем корпусу Ждановича та Богуна, Богдан Хмельницький помер 27 липня 1657 p. yЧигирині в гетьманських палатах.

Трагізм і розпач, що охопили місто, передає очевидець: «В останній день свого життя старий гетьман, побувши кілька годин наодинці із своїм сином та сподвижниками, помер після полудня. Голосіння й лемент гетьманської рідні та постріл з потужної гармати сповістили місто просмерть. Військо і люди різного звання й стану наповнили у той же час гетьманський будинок і оточили його. Плач та голосіння краяли серце. Всі оплакували його, як рідного батька, всі голосили: «Хто тепер пожене ворогів наших й захистить нас від них? Погасло сонце наше, і ми залишилися у пітьмі на поталу вовкам ненажерливим!»

Вся Україна - міщани, козаки, посполиті - прощалися із своїм вождем і полководцем. Зворушливі слова історичної думи доносять до нас загальнонародний сум: «Toне чорні хмари ясне сонце заступали. Toне буйні вітри в темнім лузі бушували. Козаки Хмельницького ховали, батька свого оплакали!»

Поховали гетьмана Богдана поруч з могилою старшого сина Тимоша у рідному Суботові, у церкві святого Іллі.

Головна і найбільша заслуга Богдана Хмельницького перед історією нашої Вітчизни полягає в тому, що він силою розуму і таланту, неперевершеною енергією відновив традиції українського державотворення і заклав підмурівок для подальшого відродження і творення держави українського народу. Хмельницький зумів знайти серед народу, який зрадила і покинула напризволяще інтелектуальна і заможнаверхівка, мислячих, мудрих, далекоглядних людей, згуртував їх навколо себе, перетворив на послідовних і переконаних борців за національну ідею.

Разом з ними з пригніченої, німої, некерованої в гніві юрби він виплекав дисципліноване, високоорганізоване козацьке військо - збройні сили України, що допомогли відродити українське державне життя там, де воно, здавалося, навіки вмерло. Силою авторитету Хмельницький розбудив українців від їхньої вікової бездіяльності, від політичного паралічу і вивів на шлях державотворення. Вселив у людей, які вже почали забувати, якого вони роду і племені, національну гордість, почуття національної самобутності та відокремленості.

Гетьман умів здобувати багато, маючи мало, а то й нічого. Його не Оминули помилки, поразки та розчарування. Але незважаючи на нездатність примусити сусідів визнати незалежність України, на хибність московського союзу, на катастрофу під Берестечком, на провал походів у Молдавію та на Польщу, Богдан Хмельницький до останнього дня боровся за втілення української ідеї в державні, самостійні форми. Його завжди пам'ятатиме український народ як великого бунтівника і неперевершеного визволителя.

Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького (від чого вона й дістала скорочену назву «Хмельниччина») стала крутим поворотом у перебігу історії України. Вона підійняла, розбудила український народ, вселила у нього віру в кращу долю. У ході війни була відроджена українська держава, створені структури нового політичного управління краєм, що засвідчило здатність українського народу до самодостатнього державного існування нарівні з іншими європейськими народами. Відродилися і зміцніли збройні сили України у формі козацького війська, склалася струнка система військово-адміністративних округів-полків, на які поділилася козацька держава. У процесі боротьби з народних глибин вийшли видатні політичні та військові діячі, які принесли перемоги і славу народу - Іван Богун, Максим Кривоніс, Іван Золотаренко, Антін Жданович, Йосип Глух, Мартин Небаба, Данило Нечай, Петро Дорошенко та багато інших.

Національно-визвольна війна принесла звільнення від кріпацтва, унії, чужоземного жорстокого гніту. Хоча в результаті війни Україна не стала самостійною, саме нею відкривається епоха національно-визвольних змагань українського народу за створення власної незалежної держави.

Відтак, підсумовуючи, можна зазначити, що у середині XVIIст. спалахнула національно-визвольна війна українського народу за звільнення від польського національного і соціального гноблення, релігійного переслідування, за створення власної держави. Основною її рушійною силою виступили козаки та широкі селянські й міщанські маси, що складали більшість народної армії Богдана Хмельницького. За характером Хмельниччина була національно-визвольною і антикріпосницькою війною, яку очолив видатний полководець і державний діяч Б. Хмельницький. У відповідності з рішенням Переяславської ради Україна підкорилася протекції московського самодержавного царя. У цілому ж національно-визвольні змагання українського народу мали велике історичне значення, поклавши початок відродженню української державності та пробудженню України до власного самостійного існування.