Примусова колективізація сільського господарства в УСРР. Голодомор 1932-1933 pp

Селянин-власник, або, як стали казати в ті часи, одноосібник, був нс-зручною і небажаною фігурою для партійно-державного апарату. Держава не могла забезпечити прискорені темпи індустріалізації, доки мала справу I мільйонами власників-одноосібників. Маючи певний мінімум засобів виробництва, вони мало залежали від державних структур. Допоки селянин сам вирішував, що йому сіяти і що відвозити на ринок, від нього залежала держава, якій треба було нагодувати міста й армію, наповнити велетенські корпуси збудованих заводів модерним технічним устаткуванням. Його потрібно було купувати на Заході за валюту, а єдиним джерелом одержання необхідних коштів міг стати продаж за кордон зерна.

Влада була монополістом у закупівлі селянського хліба, а тому могла визначати рівень заготівельних цін. Таке ж саме становище у виробництві промислових товарів давало їй змогу завищувати ціни продажу останніх. Подібний штучно створюваний перепад у цінах на сільськогосподарські та промислові товари дістав назву «ножиці цін».

Проте вже взимку 1927-1928 pp. у СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза. За умов існування вільного ринку селяни не були зацікавлені продавати хліб державі, оскільки ціни на промислові товари утримувалися на дуже високому рівні. Шлях виходу з кризи Й. Сталін вбачав у насильному вилученні хліба і здійсненні за 3-4 роки колективізації сільського господарства. Колективним господарствам (колгоспам) під суворим державним контролем належало стати надійним постачальником хліба.

Але високі темпи колективізації міг забезпечити тільки примус. Це означало фактичне проголошення війниселянству, котре не бажало йти у колгоспи. На загальних зборах селян змушували подавати голоси, погрожуючи репресіями. Для прийняття рішення про проведення колективізації у селі було достатньо декількох голосів. У хід ішли погрози, наклеп, примус. Той, хто не вступав до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця. Адміністрація млинів відмовлялася молоти їхнє зерно, їхніх дітей виключали зі школи, лікарі не згоджувалися приймати їх як пацієнтів тощо.

Одним з головних напрямів колективізації стала «ліквідація куркулівяк класу». В Україні позиції заможного і середнього селянства були особливосильними. До того ж термін «куркуль» окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й тих селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Щодо першого критерію, то, як показують новітні дослідження, більшість із тих, хто застосовував найману працю, були інваліди першої світової війни і революції вдови та багатодітні сім'ї. Врешті, куркулями й їхніми посібниками - «підкуркульниками» - оголошувалися ті селяни-середняки, та навіть незаможні селяни, котрі не хотіли добровільно йти до колгоспу. Тому «ліквідація куркулів як класу» зачепила набагато ширші маси населення. Справді, якщо у 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис, то в дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств.

Одначе найтяжчим злочином Й. Сталіна супроти українського народу було влаштування голодомору 1932-1933 pp. Хоча його першопричиною була посуха, що у 1931 р. охопила степові райони, проте головна інша падає на зловмисну волю партійного керівництва. Врожай 1931 р. був нижчим за врожай 1930 р. на 20%, та УСРР належало здати таку ж Саму кількість зерна. Для вилучення зерна у селян до села надсилали війська і міліцію.

Шляхом реквізицій з республіки було відібрано не лише врожай, aй майже половину (45%) посівного зерна. Відтак уже у січні 1932 р. в окремих районах розпочався голод. Україна задихалася від непосильних поставок, а ЦК ВКП(б) продовжував вважати темпи здачі українського хліба «ганебно відсталими». Центральне керівництво не бажало визнати, що воно прийняло нереальні плани. Основним винуватцем невиконання поставок вважалося селянство, яке нібито злісно приховувало хліб, викрадало його з колгоспів, нищило техніку й т. ін.

7 серпня 1932 р. найвищі державні структури СРСР - Всесоюзний центральний виконавчий комітет і Рада народних комісарів - ухвалили постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». За нею, крадіжка майна колгоспу каралася розстрілом, а за пом'якшуючих обставин - ув'язненням не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. У народній пам'яті ця постанова залишилася під назвою «закон про п'ять колосків».

Для контролю за виконанням рішень центру восени 1932 р. до Харкова (на той час - столиці Радянської України) прибула спеціальна хлібозаготівельна комісія на чолі з В'ячеславом Молотовим і Лазарем Кагановичем. Окремі села і цілі райони (загалом 88 із 358 існуючих) як «найбільш злісні саботажники» заносилися до «чорних списків»: з них заборонялося виїжджати, їм була припинена доставка будь-яких товарів. Населення у цих селах, якщо в нього не залишилося запасів їжі, вимирало поголовно.

Для проведення реквізиції зерна у села надсилалися загони війська і міліції. їм допомагали «буксирні бригади», сформовані з місцевих активістів. Забирали не лише необхідну для виконання плану кількість зерна, а й запаси будь-якої їжі. Прихоплювалися також гроші, посуд, килими та інше - все цінне, що вдалося знайти під час обшуку.

Над українським селом нависла смертельна небезпека, що її воно не знало з часів татарських і турецьких навал. Комісія В. Молотова вивезла з України майже всі хлібні запаси (хоча навіть цього виявилося недостатньо для виконання плану!). Найбільшого розмаху голод сягнув після завершення роботи хлібозаготівельної комісії, весною - літом 1933 р. Люди вимирали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти й останніми - жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму та трупоїдства.

Селяни пробували рятуватися втечею до міста. Однак і там їх наздоганяла смерть — міське населення само терпіло від нестачі їжі, та й боялося надавати допомогу «куркулям», «контрреволюціонерам» і «саботажникам». Очевидці свідчать, що голод обмежувався українською територією; помираючим українським селянам не дозволялося переходити або переїжджати до Росії, де голод не був таким гострим. На кордоні з РРФСР стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України. Так само розстрілювали селян, котрі намагалися врятуватися втечею через польський або румунський кордон.

Радянський режим заперечував факт існування голоду, тому кількість жертв обчислити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 р. в Радянському Союзі був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, що сталися з часу проведення попереднього перепису 1926 р. Й. Сталін дав розпорядження засекретити матеріали перепису 1937 p., aтих, хто його провадив - розстріляти. Опубліковані у 1990-ті pp., вони показують, що чисельність населення в Українській СРР між 1931 та 1937 р. зменшилась на 2,8 млн. чол. Проте й наведені цифри не дають повного уявлення про масштаби катастрофи, оскільки певна кількість померлого населення частково компенсувалася досить високим рівнем народжуваності у 1935-1937 pp. Український історик С. Кульчицький оцінює прямі втрати від голоду в 3-3,5 млн. чол., а його колега, демограф А. Перковський - 4млн. Непрямі ж утрати обраховуються у 9-10 млн. чоловік.

Голод 1932-1933 pp. став національною трагедією. Окрім очевидних людських втрат і величезного морального удару, голод завдав невиправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилося колгоспне село, що вже ніколи не повставало проти радянської влади. На кілька поколінь вперед голодомор початку 1930-х pp. укорінив у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію та пасивність.