Поява української діаспори

Схожі матеріали

З початком XX ст. в українській історії з'являється таке поняття, як діаспора - тобто розсіяння, розселення поза межами батьківщини. Еміграція (переселення) йшла з Наддніпрянщини по просторах неосяжної Російської імперії, а з Західної України - за океан: до США, Канади та Бразилії. I якщо східні українці, залишаючись у кордонах однієї держави, не витворили окремого національно-культурного життя, то західні українці у чужих державах створили власну окрему громаду, відкривши тим самим нову сторінку в історії свого народу.

Українці почали з'являтись у США ще в кінці XVIII ст. До Каліфорнії та Аляски вони прийшли разом з російською колонізацією. Але першим свідомим українцем в Америці вважають Агапія Гончаренка - священика з Київщини, знайомого Т.Г. Шевченка, який, редагуючи англомовну газету «Вісник Аляски», розповідав її читачам і про Україну.

Масове ж переселення розпочалось у 70-80-х pp. до Пенсільванії для роботи на металургійних заводах і вугільних копальнях. Тяжко попрацювавши рік-два, заробивши пару сотень доларів, молоді хлопці повертались до Галичини чи Закарпаття і розповідали односельчанам про чудову «країну багатих можливостей». Їхні розповіді, а також агітація вугільних і пароплавних компаній, зробили свою справу: до берегів Америки спрямувався цілий потік української трудової еміграції. Свого апогею він досяг у 1905 p., коли до США прибуло за кілька місяців 14 тисяч переселенців з України, головно із Закарпаття та Галичини.

Їхали вони родинами, з дружинами і дітьми, осідаючи у великих містах Пенсільванії, Іллінойсу, Нью-Джерсі, Огайо, Коннектикуту тощо. Працю собі знаходили на копальнях, заводах, у пароплавних і залізничних компаніях. Дружини працювали служницями, швачками на фабриках, у магазинах. Мало хто з них пішов у фермерство, що вимагало тяжкої праці і, що важливо, багато грошей. Фермерами, у штатах Північна Дакота та Вірджинія, стали вихідці головним чином зі Східної України - переслідувані населенням і православними попами протестанти (штундисти).

Напередодні 1914 р. українці у США складали понад 300-тисячну громаду, розпорошену по всіх штатах країни.

Про Канаду як про потенційну країну для проживання у Західній Україні до початку 90-х pp. майже не чули. У 1891 р. галицькі селяни Іван Пилипів і Василь Єлиняк, випадково втрапивши до Західної Канади, побачили неозорі простори нерозораних степів - прерій, з чудовим грунтом. Повернувшись до рідного села Небилів, вони взяли свої родини і, загітувавши ще шість сімей, переїхали на постійне проживання до Канади, оселившись біля Едмонтона у провінції Альберта. По Галичині пішли чутки про нову небачену «країну великих можливостей».

Щоб перевірити їх, до Канади у 1895 р. з'їздив професор-аграрник Йосип Олеськів. Як народовець, він прагнув поліпшити тяжке життя західноукраїнського селянина і шукав для цього різні можливості. Уподобавши Канаду, він, повернувшись, розпочав активну пропаганду переселення, рятування від місцевих злиднів.

До Західної Канади полився потік переселенців, головним чином з Буковини та Галичини. Напередодні 1914 р. тут осіло близько 200 тисяч емігрантів. Центром української колонізації стало місто Вінніпег.

Прибулі селяни діставали від уряду добрий шмат землі майже за безцінь - 10 доларів за 160 акрів. Земля була хороша, родюча, води, лі­cy, деревини вдосталь, клімат майже такий, як і на батьківщині. Переселенці осідали селами, будували свої біленькі хатки і починали у тяжкій напрузі плекати землю, що лише через кілька років виснажливої праці починала давати хороший врожай. Отже, у той час, як їхні брати-східняки розорювали перелоги Туркестану, Сибіру та Зеленого Клину, галичани та буковинці підіймали американські прерії.

Завзяті й працьовиті господарі, українці за пару десятиліть перетворили дикі, незаймані прерії Канади у найбільшу і найпродуктивнішу житницю світу, що, як це не соромно, годує сьогодні й саму їхню матір-Україну.

На зламі XIX і XX ст. у Західній Україні розпочалася «бразильська лихоманка»: страждаючи від земельного голоду і заохочувані італійськими пароплавними компаніями дешевизною дороги, селяни з Галичини почали масовий виїзд до Бразилії. Там їм обіцяли багато родючої, дешевої і легкодоступної землі. Близько 20 тисяч українців до 1914 р. приїхали до Бразилії й оселились у штаті Парана, навколо міста Пруденто-поліса, утворивши так звану «Бразильську Україну».

Проте, селян ошукали. Землі виявилося не так багато, як хотілося б, та й поросла вона вся незайманим тропічним лісом. Повертатися назад не було за що, отож і довелося переселенцям в умовах ворожого індіанського оточення і незвичного клімату вирубувати хащі й помалу, у кривавій праці, обробляти цю «райську» заокеанську землю. I той факт, що їм вдалось її освоїти та залишитись плекати й донині, тільки підтверджує велику працелюбність, терпіння, наполегливість і дбайливе господарювання, що здавна були притаманні українцям.

Українці, й особливо західні, споконвіку були глибоко релігійними, богобоязливими, віруючими людьми. Тому, поставивши житло на новому місці, вони відразу ж піклувалися про задоволення своїх духовних потреб, позаяк без церкви не мислили повсякденне життя, народження, Одруження, похорони і т. д. Як і в Україні, у країнах розселення українців були представлені всі конфесії українського християнства: католицизм, греко-католицтво, православ'я та протестантизм.

Першу українську греко-католицьку церкву збудовано у 80-х pp. XIX ст. в Пенсільванії (США). У наступні десятиріччя греко-католицькі парафії виникли по всій Америці й у Канаді. З огляду на зростаючу кількість віруючих, Папа римський утворив у 1907 р. першу греко-католицьку єпархію у Філадельфії на чолі з єпископом, а Андрій Шептицький у 1912 р. утворив єпископат у Канаді.

Греко-католиками були переважно вихідці з Галичини та Закарпаття. Але, оскільки на батьківщині ці дві провінції розділяв австро-угорський кордон, і закарпатці були національно несвідомими, називаючи себе русинами і не вважаючи українцями, на противагу галичанам, невдовзі між церковними громадами галичан і закарпатців стався розкол, призвівши до різкої ворожнечі між обома общинами. У 1916 р. Ватикан, під тиском обох ворогуючих сторін, розділив філадельфійську єпархію на Візантійську русинську католицьку церкву з центром у Пітсбурзі для закарпатців і на Українську католицьку церкву у Філадельфії для галичан.

Православні українські громади у США, засновані теж галичанами та закарпатцями у передвоєнний період, були підпорядковані російській православній місії в Америці. У Канаді певний час діяла так звана Незалежна грецька церква, що не підкорялася ні Риму, ні жодному з православних патріархів. Але вона швидко розпалася. Згодом її прихильники разом з православними буковинцями визнали владу незалежної (автокефальної) Української православної церкви, що виникла в Україні. її розбудова пішла швидкими темпами.

I в Канаді, і в США були також окремі нечисленні громади прихильників протестантизму (баптисти, штундисти) та інших релігійних сект.

На початковому етапі адаптації до незвичних суспільних умов Америки, церква була єдиною установою, де українець-переселенець знаходив не лише своє духовне вдоволення, але й громадсько-політичне самовираження.

Щоб захистити себе від можливого травматизму на заводах і фабриках, непрацездатності, на випадок хвороби, від утисків адміністрації, українці-емігранти створювали каси взаємодопомоги, об'єднувались у товариства та братства. У 1894 р. українці США заснували як братську організацію взаємодопомоги Руський народний союз, котрий у 1915 р. прибрав назви Українська національна асоціація, що існує й донині. Toді ж утворено також такі об'єднання, як Федерація українців Сполучених Штатів та Український альянс Америки.

Найбільше в культурному відношенні були забезпечені та зорганізовані канадські українці. На канадський ґрунт національно свідомі буковинці й галичани перенесли всі українські установи, з якими вони звиклися вдома. У місцях поселення українців діяли «Просвіти», народні доми, читальні, осередки «Пласту», «Соколів», «Січей», театральні товариства, хори.

У канадських преріях, у провінції Манітоба, у компактних українських селах з білими, критими соломою хатами, на 1916 р. діяло 400 двомовних українсько-англійських державних шкіл. Учителів для них готувала відкрита у Вінніпезі Русинська навчальна школа. Існували також приватні українські школи, «рідні школи» при парафіях. У 1916 р. в Саскатуні прогресивна українська інтелігенція заснувала Могилянський Український Інститут.

Українці-іммігранти, зіткнувшись із незвичною політичною дійсністю Нового Світу, почали творити власні партії й брати живу участь у: суспільному житті країн проживання. У Канаді, наприклад, вже у 1902 р. українці потрапили до органів місцевого самоуправління, а згодом - і до парламенту Альберти. У 1907 р. вони утворили Український соціалістичний союз, Федерацію українських соціал-демократів, а в 1914 р. - Українську соціал-демократичну партію Канади, що видавала газету «Робочий народ».

Українці у США теж вели активне національно-культурне життя: задовольняючи свої національні потреби, видавали книги, газети, журнали. Найстарішою і найвпливовішою українською газетою у СПІА є часопис «Свобода».

Лише українці Бразилії, загнані у глухі кути держави, ведучи замкнуте господарство, так і не змогли витворити організованого національного життя. Найбільшою й єдиною впливовою організацією тут стала Українська католицька церква.

Як зазначалося вище, до 1917 р. в Російській імперії розселені в Бессарабії, у Казахстані та на Далекому Сході українці не мали окремих національних установ та організацій. Влада не визнавала їх окремим народом в Україні, то що вже говорити про переселенців. Вікове придушення національного життя, тотальна русифікація давалися взнаки. Лише на Кубані, де ще жевріли спогади про славну Запорозьку Січ і жили українські народні традиції та звичаї, діяли читальні «Просвіти», існували філії кооперативів і партій з Великої України. Тут певний час жив лідер УСДРП Симон Петлюра, звідси вийшло кілька талановитих українських письменників.