Поворот до неосталінізму

Перші ознаки повороту назад проявилися у публічних виступах Хрущова в 1957 p., коли він несподівано заговорив про загалом позитивну роль Сталіна в історії партії й держави. Подібним чином постанови за часів «ждановщини» були розцінені як «вірні у принципі». Поворот пов'язувався з подіями 1956 p. yПольщі й Угорщині, що вийшли далеко за рамки дозволеної зверху критики і привели до відвертих антирадянських виступів, впливаючи також і на Україну, передовсім - на сусідні Галичину й Закарпаття. Офіційна пропаганда навіть стверджувала, що напередодні Будапештського повстання в Угорщину проникли десять груп бандерівців із Заходу, і відзначала схожість югославського ревізіонізму з українським національним комунізмом.

Головним об'єктом критики в Україні стали «буржуазний націоналізм» і «сіонізм», що нібито уклали між собою «нечестивий союз». Одним із проявів курсу згортання лібералізації стала форсована атеїстична кампанія. У результаті її проведення в 1957-1964 pp. половина церковних громад України залишилася без храмів та духовної опіки, дві третини монастирів перестали діяти.

Тяжкого удару українству завдала хрущовська освітня реформа. 16 листопада 1958 р. ЦК КПРС обнародував тези про реформу освіти, що мали стати підставою для дискусії, яка освіта потрібна радянському суспільству. Московське керівництво пропонувало батькам самим вибирати, якою мовою повинні вчитися їхні діти. Таке формулювання викликало хвилю протестів в Україні. За умов, коли соціальний статус і престиж української мови був нижчим, аніж російської, було очевидним, яку школу вибиратимуть батьки для своїх дітей, щоб полегшити їм у майбутньому просування по суспільній драбині. Тому в Україні, як і в інших республіках, дійшло до відвертої опозиції хрущовській реформі. У республіканській пресі під час обговорення проекту освітньої реформи не пролунало жодного голосу на підтримку позиції Хрущова.

Незважаючи на протести, Верховна Рада СРСР 25 грудня 1958 р. схвалила новий закон про школу. У Литві й Азербайджані Верховні Ради відмовилися приймати цей закон у запропонованій версії та включили пункт про обов'язковість у шкільному викладанні не тільки російської, але й місцевої національної мови. Однак Москва, усунувши бунтівливих чиновників з високих посад, добилася свого. Верховна Рада України виявилася більш слухняною. Єдине, на чому наполягав міністр Освіти I. Білодід, було покращання рівня навчання українською мовою.

Останні роки перебування Хрущова при владі минули під знаком «закручування гайок». У 1962-1963 pp. в Москві відбулися зустрічі Хрущова та інших високопоставлених партійних чиновників з інтелігенцією. Організована з великим розмахом голосна кампанія ставила собі за мету повернути під партійний контроль тих, хто відбігли рук. Першими жертвами масованої атаки стали російські письменники та поети Борис Пастернак, роман якого «Доктор Живаго», надрукований на Заході, одержав Нобелівську премію, Ілля Еренбург (власне, автор самого терміна «відлига») та київський поет Віктор Некрасов. Їм, зокрема, інкримінувалися шкідливий вплив на молодих поетів і письменників.

У цілому, всі позитивні можливості «відлиги» на початок 60-х pp. повністю вичерпалися. Політична лінія реформ прийшла у повну невідповідність з існуючою системою, що не допускала серйозних змін. Господарська криза (у 1963 р. Радянський Союз уперше почав закуповувати й ввозити хліб з-за кордону) та пов'язане з нею зростання масового невдоволення послужили тлом, на якому невдоволеній лібералізацією партійній еліті вдалося усунути Хрущова від влади. У жовтні 1964 р. відбувся «тихий переворот», у результаті якого першого секретаря ЦК КПРС та Голову Ради міністрів відправили на пенсію. Українські партійні лідери відіграли не останню роль у московському перевороті. Президія ЦК КПУ мала намір передати пост першого секретаря більш урівноваженій і посередній кандидатурі, яка не претендуватиме на роль лідера. Цією фігурою став один із змовників, який довгі роки працював в Україні, - член так званого «дніпропетровського клану» Леонід Брежнєв.

Падіння Хрущова негативно позначилося на політичному становищі України. Знову запроваджувався галузевий принцип управління економікою, і права республіки у цій галузі відразу були обмежені. Зупинилася реабілітація осіб, постраждалих від сталінського режиму. Почалася хвиля масових арештів і судових процесів, посилилася русифікація України. Але початок цим перетворенням було підготовлено саме кінцем правління М. Хрущова.

У серпні 1965 р. у кількох містах України були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола шістдесятників, майже всі - представники інтелігенції. Більшість з них мала пряме або посереднє відношення до виготовлення й розповсюдження самвидаву. Мета акції була очевидною - придушити інакомислення, залякати ту частину інтелігенції, яка ще наважувалась на незгоду. Проти більшості заарештованих було висунуто звинувачення в «антирадянській агітації й пропаганді», й навесні 1966 р. під час серії судових процесів 20 чоловік були засуджені у Львові, Києві, Луцьку, Тернополі, Житомирі та Івано-Франківську до різних строків покарання. У результаті в таборах Мордовії опинилися науковці М. і Б. Горині, М. Осадчий, інститутські викладачі В. Мороз та Д. Іващенко, художник П. Заливаха, інженери О. Мартиненко, I. Русин та ін.

Паралельно розгорталась програма утисків і переслідувань тих, хто співчував заарештованим, їх однодумців. ЦК КПУ надіслав до місцевих парторганізацій «закритого листа», в якому виправдовувались репресії (їх жертв виставляли як «антирадянщиків») і йшлося про необхідність посилення «виховної роботи» з інтелігенцією. Республікою прокотилась хвиля відкритих партійних зборів за участю громадськості, на яких «відщепенців» засуджували й всіляко паплюжили їх однодумців. Людей, згаданих у листі, звільняли з роботи, виключали з партії та комсомолу, виганяли з інститутів. Переслідували навіть членів їх родин.

Сплеск репресій у 1965-1966 pp. супроводжувався досить масштабним ідеологічним поворотом. Газети зарясніли статтями, спрямованими проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму». Жорстокішою стала цензура. Все це нагадувало сталінські ідеологічні чистки 40-50-х pp., хоча, зрозуміло, не могло зрівнятися з ними за масштабами та інтенсивністю.

Репресії не були зустрінуті «загальнонародним схваленням», як у попередні роки. До ЦК КПУ, прокуратури, КДБ, ЦК КПРС відправлялися колективні та індивідуальні петиції на захист репресованих, підписані здебільшого представниками інтелігенції. Серед їх авторів нерідко були вчені, митці, письменники. Ці листи нерідко розповсюджувались у самвидаві, потрапляли за кордон. Дуже неприємним сюрпризом для властей став стихійний протест проти заборони відзначення пам'яті Т. Шевченка 22 травня 1967 p. yКиєві. Цього дня міліція спробувала розігнати неформальне зібрання біля пам'ятника. У відповідь присутні організували маніфестацію протесту і демонстрацію, котра дійшла до будинку ЦК КПУ.

Коли влітку 1968 р. війська країн Варшавського договору на чолі з СРСР вторглися у Чехословаччину, щоб придушити там процес демократизації, стало зрозумілим: радянське керівництво остаточно перейшло на рейки неосталінізму. Водночас репресії та посилення ідеологічного тиску на інтелігенцію замість бажаного знищення інакомислення дали зворотний результат. Це сприяло певній радикалізації політичних настроїв частини колишніх шістдесятників, які, залишившись на волі, почали чинити опір режиму.

Друга половина 60-х pp. стала епохою справжнього розквіту «самвидаву».