Посилення колоніальної політики Російської Імперії щодо України

Політика царизму в Україні у XVIIIст. спрямовувалася виключно на русифікацію Гетьманщини, на ліквідацію її автономних утворень. Але на різних етапах історичного розвитку, при різних міжнародних обставинах керівники держави іменем царя здійснювали її не однаково. Надходили часи, коли українську автономію нібито підтримували, щоб потім знову принизити до повної ліквідації.

Щоб до решти стерти пам'ять про Україну-Русь у свідомості західно-європейського суспільства і нейтралізувати діяльність Пилипа Орлика та мазепинців за кордонами Москви, ayвнутрішньому житті утвердити уявлення,що Московщина і Україна є єдиним державним організмом, цар Петро Перший вдався до сміливого політичного маневру. У 1713 р. за йогоуказом Московське царство прибрало назву Росія (Російська імперія), що відповідало грецькому найменуванню України - Росья, Русія. Таємним наказом всім послам у Західній Європі вказувалося змагати європейські уряди проханнями, підкупами і погрозами до вживання саме такої назви. Послу в Копенгагені цар писав, щоб той пильнував за місцевими газетами і поборював уживану ними назву «Московія». Але нівеляція всього українського особливо боляче пройшла по самій Україні.

Після виступу I. Мазепи Петро Iрішуче повів наступ на українську державну автономію. У 1715 р. цар видав указ про заміну виборності полковників і сотників їхнім призначенням гетьманом з кількох рекомендованих кандидатур під контролем царського резидента. За кілька місяців Чернігівський, Стародубський і Ніжинський полки очолили чужинці-московіти, а на чолі Гадяцького став серб Милорадович. Призначені з чужинців полковники не корилися гетьману і зневажали місцеві звичаї.

Відверто провокувалося протистояння старшини і гетьмана. В одному з листів петровський чиновник писав: «Задля нашої (тобто московської) безпеки в Україні треба посіяти незгоду між полковниками й Гетьманом. Heтреба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман вже не має такої влади як Мазепа, то буде приходити з доносами. При цьому не треба поводитись з донощиками суворо, якщо двоє прийдуть з брехливим доносом. Але коли з ними обійдуться лагідно, то третій прийде вже з правдивим доносом, а гетьман і старшина будуть боятися. Треба щоб у всіх полках були полковники незгодні з гетьманом: якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі їхні справи будуть нам відкриті».

Приниження гетьманської влади в останні роки правління I. Скоропадського досягло межі пристойності. Немалу роль у цьому відіграла гарна і спритна дружина гетьмана Анастасія Марківна, донька відомого на Лівобережній Україні єврея-вихреста, підприємця і лихваря Марка Абрамовича, який започаткував цілу родину Маркевичів. Спираючись на родичів, Маркевичка керувала від імені гетьмана. Недарма в народі ходила промовка, що у Гетьманщині «Настя носить булаву, а Іван - плахту».

Призначені урядом полковники, хизуючись «вірністю» Росії, вели себе брутально. Самовладними сатрапами стали Гнат Ґалаґан у Прилуцькому полку, Михайло Милорадович у Гадяцькому. Вони зневажали полкову старшину, побиття киями селян і козаків стало системою. У Полтавському полку те саме робили Кочубеї. Та особливо безкарно грабував і знущався над людьми рідний брат гетьманші лубенський полковник Андрій Маркевич. Він бив нещадно киями не тільки посполитих і козаків, а й полкову старшину, ґвалтом забирав у селян і козаків ґрунти, завдавав кривд населенню. Родич гетьмана Іван Чорниш, ставши генеральним суддею, брав великі хабарі, чим ґрунтовно підірвав авторитет Генерального суду. 1720 р. Петро I вивів з підпорядкування гетьмана Генеральну канцелярію і заборонив вживати в діловодстві українську мову, а виключно російську.

Свідомі і цілеспрямовані дії московських наглядачів-резидентів та купленої й наставленої чужинської старшини призводили до компрометування місцевої української державності й давали привід уряду до її подальшого обмеження і нищення.

Щедрою роздачею земель і схваленням самочинних загарбань царизм прагнув наблизити верхівку Гетьманщини і Слобожанщини до становища російських поміщиків, перетворити старшину у свою опору. Свідомо вносився розкол у громадянство України, загострювалася ворожнеча між старшиною і збіднілими селянсько-козацькими масами. Старшина щодалі то більше перетворювалася на вірну служку царизму в приборканні визвольного руху проти колоніального гноблення Москви. Уряд залякував старшин гнівом народу проти соціального визиску, що вони творили.

Петро I та його наступники обмежували автономію Гетьманщини, виснажували її економічно, а населення експлуатували, принижували і навіть винищували. Козаки постійно брали участь у воєнних діях Російської імперії і зазнавали великих втрат. У Перських походах Петра Iза чотири роки в далекі рейди було відправлено 20 000 козаків, значна частина яких полягла не лише в боях, а й на тяжких роботах у незвичному, шкідливому кліматі.

Але найбільше козаків загинуло на півночі, куди протягом багатьох років їх посилали групами по 10 тисяч чоловік. Вони вимирали сотнями і тисячами на будівництві у болотах дельти Неви Санкт-Петербурга й обвідного каналу навколо Ладозького озера. Понад 10 тисяч козаків у 1716 р. до Царицина привів генеральний хорунжий І. Сулима на будівництво каналу Волга-Дон, спорудження якого так і не було здійснено. Тяжким ярмом стало й утримання розквартированих в Україні російських військ. Колись багата Гетьманщина швидко збідніла і втрапила у нужду та залежність від «ласки» московського уряду.'

27 квітня 1722 р. Петро І для управління Лівобережною Україною створив Малоросійську колегію. Вона мала знаходитися у Глухові й складатися з президента, яким призначено було бригадира С. Вельямінова, 6 офіцерів російських полків, що перебували в Україні, та з прокурора. Цар оголосив, що Малоросійська колегія створюється як дорадчий судовий орган при гетьманові Скоропадському. Але насправді вона підлягала Сенатові та командуючому російськими військами в Україні й мала самочинно управляти краєм. Це було грубе порушення умов козацько-московської угоди 1654 р. I. Скоропадський, не витримавши наруги, влітку 1722 р. помер.

Відразу ж після одержання звістки про його смерть Петро I без погодження з старшиною призначив наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка (1660-1724). Цар змушений був обрати цього хороброго козака і талановитого воєначальника, хоча свого часу і боявся, щоб Полуботок не став «другим Мазепою». Це був вимушений компромісний крок. Різке й одночасне знищення гетьманату могло б викликати в Україні велике повстання, чого цар все ж побоювався.

Наказний гетьман відновив представницькі козацькі суди, що чимось нагадували суди присяжних. 3 його ініціативи до Царя відіслано подання, в якому висловлювалась пропозиція відновити автономію. Полуботок встановив зв'язки з Пилипом Орликом, поділяв його думки щодо незалежного майбутнього України.

Але колоніальне пограбування Гетьманщини посилювалося. Якщо у 1722 р. з її населення Москва одержала податків на суму 45,5 тис. крб., то у 1724 р. податків стягнуто вже на суму 241,3 тис. крб., цебто збільшено у п'ять разів. Коли П. Полуботок спробував обмежити це свавілля і вибороти право на повноту гетьманської влади, то спіткав рішучий опір. Петро Iсказав, що всі гетьмани, окрім Б. Хмельницького й I. Скоропадського, були «зрадниками» і діяли не на користь України, aтому до них немає довіри. С. Вельямінов у розмові з гетьманом заявляв: «Що твоя служба у порівнянні з моєю? Адже ти бачиш, що я бригадир і президент, а ти переді мною - ніщо».

Щоб продемонструвати владу, Вельямінов розгорнув ревізію державного майна Гетьманщини. Московські урядовці розповсюджували чутки про зловживання старшини, а також роздавали щедрі обіцянки перерозподілу землі на користь селян. Зрештою наказного гетьмана і багатьох старшин викликали для пояснень до Санкт-Петербурга. Там їх заарештували і вчинили криваву розправу. Heвитримавши тортур, Полуботок 29 грудня 1724 р. помер. Перед смертю він нібито проголосив в очі Петру слова: «Виступаючи за вітчизну, я не боюся ні кайданів, ні тюрми, і для мене краще найгіршою смертю померти, аніж дивитись на загибель моїх земляків. А ти, безбожний царю, станеш перед грізним судом верховного царя (Бога) і сповна відповіси за муки і страждання мого народу». Через сорок днів помер і «безбожний» цар.

Після арешту Полуботка Петро I не дозволив обирати нового гетьмана, і Малоросійська колегія кілька років втілювала на Лівобережжі його жорстоку колоніальну політику. Лише з часом, після смерті царя, у зв'язку з погіршенням стосунків з Туреччиною і небезпекою війни з нею, згадали й про становище в Україні: адже вона мала стати не лише близьким тилом російської армії і полем воєнних баталій, а й резервом військових сил імперії.

У кінці 1726 p., вже при Катерині I, уряд з ініціативи фактичного правителя держави О. Меншикова вжив заходів до деякого покращення становища в Україні і нейтралізації негативних наслідків політики Петра. Реалізація їх продовжилася і при новому цареві, малолітньому Петру II. Імперія скасувала встановлені вельямінівською колегією тяжкі податки, а потім ліквідувала і саму колегію. Українські справи передано у відання Колегії закордонних справ. Від імені молодого царя в Україну надіслано грамоту з обіцянкою дозволити вибори нового гетьмана.

3 великою урочистістю, хоч і під наглядом царського резидента, 1 жовтня 1727 р. у Глухові на козацькій раді гетьманом України старшина обрала миргородського полковника Данила Апостола (1654-1734). Його діяльність на посаді гетьмана (1727-1734) стала визначним явищем історії України.

Походив гетьман з багатої козацько-старшинської родини, яка, вийшовши з Молдавії, з часом українізувалася. Володіючи значними землями у Миргородському полку, родина Апостолів посідала уряд миргородського полковника майже сто років. Данило Апостол був хоробрим і відважним воїном, учасником усіх війн, що відбулися в Україні у кінці XVII - на початку XVIIIст. Він мав талант воїна-лицаря, борця за інтереси власного народу: разом з Мазепою виступив проти Москви, але швидко повернувся до I. Скоропадського рятувати залишки козацького устрою від деспотії Петра I.

Незважаючи на похилий сімдесятирічний вік, гетьман прагнув відновити автономію Гетьманщини. На початку 1728 p., на коронації Петра Другого, Апостол подав імператору петицію від імені українського народу, в якій просив відновити угоду Богдана Хмельницького зМосквою. У відповідь на звернення козацьке посольство одержало царське веління з 28 «Рішительних пунктів», якими передбачалося відновити деякі автономні права і привілеї, хоча і в Обмежених рамках. Цей документ став основним законом життя Гетьманщини аж до кінця її існування. Гетьману дозволялося мати зовнішні зв'язки під наглядом резидента, але вільно лише з Польщею та Туреччиною, та й то, з прикордонних питань, а про решту зносин він Мав доповідати до Петербурга і надсилати туди все листування. Йому дозволили затверджувати обрану козаками полкову і сотенну старшину, мати три полки найманих військ, очолювати Генеральний суд, підпорядкувати маєтності московських поміщиків у Гетьманщині, розмістити столицю в Глухові. Разом з тим, Апостола обмежили в багатьох інших правах. Генеральну старшину і полковників, визначених старшиною, затверджував лише цар, гетьмана підпорядкували генерал-фельдмаршалу російської армії в Україні - під пильне око й під загрозу зброї.

3 метою упорядкування податкової системи, поповнення військового скарбу й урегулювання землевласницьких стосунків у 1729-1731 pp. Данило Апостол провів «Генеральне слідство про маєтності», що дало позитивні наслідки для розвитку краю. Хоча царські заходи обмежували політичну й економічну автономію України, гетьману вдалося покращити господарське становище Лівобережжя. Унормування податей поліпшило майновий стан козаків, селян, міщан. Піднеслася фінансова роль військового скарбу, встановилися розміри адміністративних витрат, розроблявся бюджет, поширювалася опіка влади над торгівлею і містами, Київ підпорядковувався безпосередньо гетьману. Діяльність Данила Апостола дещо зміцнила автономію Гетьманщини.