Початок національного відродження

Після скасування автономно-державних утворень українського народу занепало і національно-культурне життя в Україні, позбавлене державного захисту. Селяни, козаки і міщани, не маючи освіти, задавлені поборами, не діставали жодної можливості проявити своє національне обличчя. Та й не до того було - дбали лише, щоб вижити в жорстоких умовах колоніальної окупації.

Українська освічена еліта - нащадки козацької старшини, вихідці з верхів духовенства - майже вся зрадила свою народність, яку вважала грубою, мужицькою, провінційною. He розуміючи сили й краси народної мови та поезії, вона захоплювалась усім чужим - російським, польським, французьким, вважаючи його взірцем аристократизму. Так же, як легко вона поміняла козацькі кунтуші на іноземні камзоли і фраки, так же просто зреклася і свого народу. Національно-культурні та визвольні ідеї на певний час завмерли.

Але вже на зламі XVIII-XIX ст. окремих представників українського суспільства опановує ідея народності, що проявилась у живому зацікавленні своїм народом, його мовою, історією, побутом, піснями, епосом. З'являється нова українська література, пробуджується історична думка, з'являються серйозні наукові праці з етнографії, фольклору, мовознавства, історії України, починається повільний процес українського національного відродження.

«Будителями» національної ідеї, носіями культури та українознавства у першій чверті XIX ст. стали вихідці з дворян - нечисленна українська дворянська інтелігенція, яка спромоглася повернутися до своїх козацьких витоків, до свого нужденного народу. В основному це були вчені, поети, письменники, митці – культурницька діяльність в умовах русифікації була тією єдиною цариною, де можна було засвідчити свою національну ідентичність.

Народ не був учасником культурницького руху початку XIX ст., і цей рух не пішов у глибини народу з однієї простої причини: український народ, задавлений кріпаччиною, був темний і неграмотний, у безпросвітних злиднях і нужді. He взяли у ньому участь і Правобережжя та Західна Україна, де верхні прошарки суспільства посідали поляки й австрійці. Лише на Лівобережжі і Слобожанщині, де ще жили корені козацьких традицій, що 150 років грілися під гетьманським берлом, почалося повільне відродження ідеї української державності.

В умовах шовіністичної реакції народна освіта України розвивалася слабо і не задовольняла зрослих потреб. Це призводило до того, що ос-повна маса трудового населення залишалася неписьменною. Вчитися рідної мови було заборонено. У недостатній кількості шкіл, що все ж Таки діяли, навчання велося російською або церковнослов'янською мовами. Для вільних селян навчання закінчувалося початковою школою. Середня та вища освіта простому народу була зовсім недоступна. У нечисельних гімназіях, що існували в Україні, навчалися лише діти дворян і розбагатілих міщан. У числі середніх учбових закладів досить відомими стали заснований у 1817 р. Ришельєвський ліцей в Одесі та відкритий у 1820 р. Ніжинський ліцей князя Безбородька, який називався Гімназією вищих наук.

Незважаючи на те, що царизм не бажав розвивати в Україні ні середню, ні, тим паче, вищу освіту, передова українська громадськість докладала великих зусиль, щоб мати такі учбові заклади. За ініціативою інтелігенції Слобідської України на чолі з відомим громадським діячем і вченим Василем Каразіним, у 1805 році був заснований Харківський університет, який став незабаром важливим науковим і культурним центром всієї України.

У Західній Україні центром наукової думки продовжував залишалися Львівський університет, відкритий ще у XVII ст. У ньому до 1809 р. існував навіть факультет україністики - «студіум рутенеум», який закрили, як не дивно, на вимогу студентів-українців. Вони вважали, що їх піддають дискримінації, не викладаючи, як на інших факультетах, німецькою мовою, а пропонують вивчати мішанину галицьких, польських, латинських і церковнослов'янських слів, що вважалася тоді українською літературною мовою.

Російський царизм і австрійські Габсбурги бажали зробити університети центрами асиміляції українського населення, опорою своєї реакційної політики. Підготовлені в них освічені чиновники мали вірою й правдою служити короні, нести в народні маси монархічний дух.

Однак, переборюючи реакційні задуми монархів, українські університети стали вогнищами поширення вільнолюбних ідей, центрами заснування і дії різних антиурядових таємних товариств. Вони виховали цілу плеяду прогресивних громадських діячів і велику групу видатних учених.

Наприклад, засновник Харківського університету В. Каразін був відомим просвітителем і громадським діячем, а також видатним для свого часу вченим-винахідником.

Харківська група вчених поклала початок і науковому українському мовознавству. У 1818 р. Олекса Павловський написав і видрукував «Грамматику малороссийского наречия». 3 огляду на тодішні умови автор граматики вважав українську мову діалектом, до того ж відмираючим. I, щоб зберегти його красу для нащадків, він і впорядкував свою працю.

Напевно, подібними ж думками керувався й Іван Войцехович, який склав у 1823 р. перший (після Памви Беренди) невеличкий словник української мови.

Початок науковому вивченню багатої епічно-пісенної творчості України поклав князь Микола Цертелєв (Церетелі) грузин з походження, який тривалий час жив в Україні й дуже її полюбив, як свого часу Давид Гурамішвілі. 1819 p. y Петербурзі він видрукував збірник українських народних пісень - «Попытку собрания старых малороссийских песен». Значення цієї маленької книжечки важко переоцінити: тоді, коли всі вважали українців росіянами, що піддалися згубному впливу поляків, своїм збірником Цертелєв показав, що українці - окремий народ, і відмежував їх від росіян.

Як на крайньому сході України Харків, так на крайньому заході Перемишль став вогнищем просвіти простого народу. У 1816 р. тут ченцем Іваном Могильницьким та єпископом Михайлом Левицьким засновано греко-католицьке Клерикальне товариство, що поширювало серед українців релігійні тексти простого змісту українською мовою, молитовники, букварики. I. Могильницький у 20-х pp. написав також «Граматику язика словено-руського».

У завершенні процесу переростання української народності в націю важливу роль відіграло становлення зрілої національної літератури як вищого прояву національної свідомості народу. У першій чверті XIX ст. українське письменство зробило вирішальний крок вперед до створення і початку розвитку нової української літератури.

Ще наприкінці XVIII ст. нащадок козацького роду письменник Іван Петрович Котляревський написав перші три частини своєї бурлескної поеми «Енеїда». У ній автор у гумористичній формі, перелицювавши античних героїв на козаків і життєрадісних сільських дівчат, зобразив життя та побут України часів Гетьманщини. Ідеалізуючи старе патріархальне суспільство, Котляревський протиставляє його жорстокому кріпосному гнітові, який гостро критикує. Людина передових поглядів, він відмовився від дворянських привілеїв і відпустив на волю своїх кріпаків. Котляревський першим зробив значний крок до створення основ нової національної літератури.

Започаткований Г. Сковородою жанр української байки набув свогодальшого розвитку у творах П.П. Гулака-Артемовського. Варто лише пригадати його байку «Пан та Собака», як одразу перед нами постає тогочасне суспільство самодурів-поміщиків, бідних і знедолених селян, яких обкрадають і над якими знущаються пани. «Езоповою» мовою критикував український байкар реакційні порядки.

Значні зрушення відбулись у цей період і в розвитку театрального мистецтва. На зміну вертепам, аматорським бурсацьким і поміщицьким театрам приходить театр професійний. Кріпосних артистів замінює вільна акторська трупа, яка виступає у спеціальних приміщеннях, відкритих для глядачів.

У 1806 р. в Києві відкривається постійний театр на 740 місць. Незабаром подібні театри виникають у Полтаві (1810) та Харкові (1812). Репертуар у них був головним чином російський. Але з появою нової української літератури на сценах з'являються й українські п'єси.

Для полтавського театру, де Котляревський був директором, ним були написані п'єса «Наталка Полтавка» та водевіль «Москаль-чарівник». У «Наталці Полтавці» Котляревський торкається важливих соціальних тем, реалістично змальовує тяжке становище простого народу. П’єса, насичена влучними прислів'ями живою мовою, чудовими піснями, не сходить зі сцен театрів і понині.

Наприкінці XVIII ст., у 1798 p., y Петербурзі нащадок козацьких старшин Яків Маркевич видав історичну працю - «Записки о Малоросії», пронизану патріотичним пафосом, любов'ю до України. I, хоча ця праця не є науковим дослідженням, вона справила певне враження на суспільство, викликавши зацікавлення історичним минулим українського народу.

Та особливого значення історія України набула з появою в 10-х pp. XIX ст. у рукописних списках «Історії русів, або Малої Росії». Невідомо хто, коли і де написав цей твір. Існують лише різні припущення з цього приводу. А загадковість і таємничість пояснюються тим, що «Історія русів», хоч і розглядає в послідовності історію українців, є скоріше не історико-науковим, а суспільно-політичним твором. Невідомий автор доводить, що Україна - окрема від Росії країна, і вона має право на власне політичне та державне життя, що історія України надзвичайно багата і що саме Україна, а не Росія є прямою спадкоємицею Київської Русі (звідси і назва книги). Працю пронизують як антипольські, так і антиросійські мотиви. Героями «Історії русів» є люди, які боролись за незалежність української землі, - Б. Хмельницький, I. Мазепа, П. Полуботок. 3 появою «Історії русів» вивчення української історії стало набувати не лише наукового, але й політичного значення. А в умовах царської деспотії правдиве її висвітлення стало небезпечною справою. Ось чому сам твір був анонімний і довго не друкувався.

Щоб нейтралізувати ідеї «Історії русів», у 1822 р. видрукував написану на розлогій джерельній базі чотирьохтомну «Историю Малороссии» Дмитро Бантиш-Каменський - правитель канцелярії київського губернатора (згодом - сам губернатор). Книга набула гучного резонансу та значного поширення. Але, на відміну від автора «Історії русів», дворянський історик доводив, що українці - лише відгалуження російського народу, і їхнє об'єднання у XVII ст. - акт історичної справедливості, мовляв, Росія повернула собі втрачене колись.

У цьому відношенні вигідно вирізнялася ще одна «История Малороссии», українця Олекси Мартоса, уривки з якої видруковано 1822 р. Автор історії України був великим патріотом своєї Вітчизни, шанувальником Мазепи та Полуботка.

Розвиток образотворчого мистецтва у першій чверті XIX ст. не відзначився особливими досягненнями, все через той же національний гніт. Наприклад, будувати церкви в українському стилі було заборонено, а кам'яні споруди для знаті мурували в основному російські будівничі у західноєвропейському стилі. He було і шкіл, які б готували українських митців - художників, будівничих, графіків.

Скульптурне мистецтво в Україні теж було розвинене слабо. Серед талановитих скульпторів варто назвати Івана Петровича Матроса - уродженця с. Ічні на Чернігівщині, батька історика О. Мартоса. Він являється творцем величного пам'ятника Мініну та Пожарському в Москві, а також пам'ятників Потьомкіну в Херсоні та Ришельє в Одесі.,

Народна творчість залишалася неосяжною і багатогранною. Тисячі пісень, приказок, прислів'їв, казок народилося протягом цього часу. У них оспівано борців за народне щастя, виплекані мрії про жадану волю, про жадану землю.

Пісенна творчість, килимарство, народні розписи, візерунки рушників, гаптування одягу, різьблення по дереву, гончарні вироби - все це продовжувало жити в народі, було невід'ємною частиною його великої душі.

загрузка...