Народництво в Україні

У 70-х pp. XIX ст. в Україні загострюється соціальна боротьба на селі. У цей час поміщики розмежовували землі, забираючи собі кращі, a селян витісняючи на «пісочок». Селяни ж вимагали загального перерозподілу землі на свою користь.

Виразником волі темного селянства стала передова різночинська інтелігенція, яка об'єднувалася для боротьби у таємні революційні організації. Учасники цього руху дістали назву народників, тому що вони йшли в села, «у народ», щоб підняти селянство на масовий виступ проти самодержавно-поміщицької деспотії.

Головною революційною силою народники вважали селян, а очолити їх у боротьбі мали «герої»-інтелігенти. Промислових робітників вони вважали теж селянами, які тимчасово працюють у місті. Народники були переконані, що капіталізм у Росії розвиватися не буде та є для неї випадковим явищем. Основою ж майбутнього соціалізму вони бачили селянську общину з її круговою порукою. Проте, за своїм складом народництво було неоднорідним. У народницькому русі поступово виділилися три напрямки: бунтарський, пропагандистський і змовницький.

Народницький рух мав «всеросійський» характер і не враховував національних особливостей. Народники перш за все хотіли здійснити революцію, а вже потім, розв'язати назріле національне питання.

Нехтування національними інтересами підривало теорію і практику руху. Зокрема, головний козир народницького соціалізму - община - в Україні був відсутній. Тут здавна велося індивідуальне, приватне господарство. Це бентежило, але не зупиняло рішучості народних революціонерів. Учасники руху виявили виключний героїзм, відвагу, готовність жертвувати всім, навіть життям, заради успіху в боротьбі із самодержавством.

Найвідомішою серед народників стала створена в 1876 p. y Петербурзі таємна організація, що згодом дістала назву «Земля і воля».

В Україні діяв ряд народницьких гуртків усіх трьох напрямків. Центром народницької пропаганди став Київ, де працював гурток М.В. Чайковського (філія), що виник і базувався в Петербурзі. У 1873 р. в Києві було організовано народниками-бунтарями у складі 30 чоловік гурток «Київська комуна». До нього ввійшли студенти, прогресивна молодь, інтелігенція - Володимир Дебагорій-Мокрієвич, Віра Засулич, Яків Стефанович.

Велику роль серед народників в Україні відігравали брати Жебуньови. їхній гурток працював на Чернігівщині. Народницькі гуртки існували також в Одесі, Харкові, Херсоні, Полтаві, на Поділлі.

На Київщині своєю діяльністю особливо відзначились такі відомі народники, як Я.Ф. Степанович і Л.Г. Дейч. Вони стали організаторами так званої «Чигиринської змови» (1876-1877).

Переконавшись під час «ходіння у народ», що селяни ще сповнені царистських ілюзій, надій на те, що «добрий цар» дасть їм землю, народники вирішили готувати селянське повстання від імені самого царя.

Я.Стефанович установив зв'язок з селянами Чигиринського повіту на Київщині й у 1875 р. поселив там свою групу народників та розпочав підготовку повстання, читаючи селянам «Кобзаря» і розповідаючи про вільні козацькі часи гетьманської України.

Видавши себе за селянина, Стефанович добився, щоб селяни послали його ходоком до царя. Через певний час він повернувся з гаданою «царською грамотою», нібито одержаною від імператора. У «царській грамоті» лунав заклик до створення повстанської армії та підготовки збройного виступу. Селяни, повіривши у «царську грамоту», розпочали записуватись до організації під назвою «Таємна дружина». Збираючись на таємні зустрічі, учасники дружини обговорювали плани повстання.

Проте, у 1877 р. «Таємну дружину» викрили, а учасників заарештували. Селянських ватажків (Кузьму Прудкого, Михайла Гудзя, Лазаря Тененка) було засуджено до 12 років каторги. Організаторам змови - Стефановичу, Дейчу та іншим - загрожувала страта, але їм вдалося втекти з в'язниці, а незабаром й емігрувати за кордон. Ця невдача остаточно переконала народників у неможливості підняти велике повстання селян, у слабості всього руху.

Побачивши, що «ходіння у народ» з метою революційної агітації серед селян не принесло бажаних наслідків, переконавшись, що селяни за ними не тільки не йдуть, але часто і видають жандармам, народники вирішили вести збройну політичну боротьбу з царизмом шляхом терору, спираючись на власні сили. Організація народників «Земля і воля» розпалася на дві течії - «Чорний переділ», керівники якої залишилися на позиціях пропаганди соціалістичної революції, і «Народна воля», учасники якої перейшли до тактики індивідуального терору як засобу здійснення соціального перевороту.

Продовжуючи агітаційно-пропагандистські традиції, чорнопередільці, які діяли в Україні, у 1880-х pp. організували в Києві нову групу «Південноросійський робітничий союз». До його діяльності прилучило ся близько тисячі робітників «Арсеналу» та інших підприємств. «Союз» проводив за містом масові сходи, на яких йшла мова про шляхи політичної боротьби, про розправу з жорстокими підприємцями і їхніми чиновниками. «Союз» придбав нелегальну друкарню й публікував листівки. Та проіснував він менше року: після арешту керівників розпався.

Народовольцями були організовані замахи на царя Олександра II, на київського генерал-губернатора Черткова, капітана жандармів Судейкіна та інших царських чиновників.

Активними учасниками «Народної волі» були вихідці з України Андрій Желябов і Микола Кибальчич. А. Желябов народився у Криму в сім'ї кріпака. Навчаючись в Одесі в університеті, брав участь у роботі гуртка народників, які ідеалом суспільного устрою обрали порядки Запорозької Січі. Згодом вступив до організації «Земля і воля», а після її розпаду - до «Народної волі». Ним було організовано ряд терористичних актів, у тому числі й замахи на царя в Олександрівську та Одесі.

Його товариш по організації М.І. Кибальчич вів революційну пропаганду і боротьбу на Київщині та Чернігівщині - своїй батьківщині. Він був високоосвіченою людиною, навчався в Інституті інженерів шляхів і Медико-хірургічній академії. Йому належить проект першого у світі літального апарата з реактивним двигуном.

1 березня 1881 р. народовольцям нарешті вдалося вбити Олександра II. Але бажаних змін не сталося. Просто одного царя змінив інший, при якому народу жити стало ще гірше. Самих же учасників замаху (А. Желябова, С.Перовську, М. Кибальчича та ін.) за вироком царського суду стратили.

Боротьба народників проти глухої стіни московського самодержавства була героїчною і самовідданою. Вони внесли свій вклад у розвиток революційного руху. Останньою важливою акцією ще не репресованих народників став скликаний у 1885 р. в Катеринославі підпільний загальноросійський з'їзд. Мета з'їзду полягала у відновленні після багатьох арештів діяльності керівного центру руху. Проте задум не був здійснений, бо царські чиновники продовжили численні арешти й переслідування учасників руху. У розрізнених таємних організаціях ще продовжувала брати участь передова молодь. Серед неї були й молодий український поет, революціонер Павло Грабовський та письменникМихайло Коцюбинський.

Звичайно, внаслідок недосконалої програми та хибної тактики народники не досягли успіху. Проте їхня героїчна, самовіддана діяльність прославила їх не тільки в Україні, а й у цілому світі. 3 народницького руху вийшли майбутні соціалісти, котрі взяли участь у творенні нової, незалежної Української держави, що постала у 1917 р.