Лібералізація культурного життя

Але найпомітніше атмосфера змін і новизни, ініційованих хрущовською «відлигою», далася взнаки у духовному житті. Першою ластівкою пробудження стала публікація у червні 1955 р. в «Литературной газете» статті О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність». У ній містився заклик «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». Він знайшов глибоке розуміння та підтримку в Україні, сприймався як сигнал нових можливостей для вільного творчого пошуку.

Першими на нову ситуацію зреагували письменники. 3 позицій «розширеного трактування методу соціалістичного реалізму» були написані автобіографічна повість О.Довженка «За ширмою», поеми «Розстріляне безсмертя», «Мазепа» та повість «Третя рота» В. Сосюри, Л. Первомайського «Дикий мед», роман Г. Тютюнника «Вир». У поезії активно виступали В. Симоненко, Л. Костенко, Д. Павличко, Ю. Мушкетик, I. Драч. Літературну критику представляли I. Дзюба, Є. Сверстюк, I. Світличний, В. Чорновіл та ін.

Місцева партійна еліта була дуже обережною у проведенні курсу лібералізації. В Україну поверталися реабілітовані в'язні сталінських таборів, у тому числі учасники повстанського руху. Оповідаючи родичам і знайомим про своє життя, вони творили реальну загрозу розповсюдження антирадянських настроїв у суспільстві. Пом'якшення режиму відкрило шлях для публікацій перекладів західних письменників - Антуана де Сент-Екзюпері, Альберта Камю, Франца Кафки, Ернеста Хемінгуея та ін. Іншим каналом «буржуазного» впливу стала західна поп - і рок-музика. Поширювалися перші «самвидавні» публікації.

На ініційованих партійним керівництвом зборах і нарадах, у газетних статтях українська інтелігенція вимагала підготовки й видання українських наукових словників, енциклопедій, появи українських кінофільмів. Запевняючи московське та київське керівництво у своїй лояльності й вірності новому курсу, українські інтелектуали вимагали розширення сфери вживання української мови і більш об'єктивного висвітлення національної історії. У листопаді 1957 р. Академія наук УРСР оголосила про свій намір розпочати видавництво «Українського історичного журналу». Відновилося (з 1958 р.) видання журналу «Всесвіт» і з'явилися нові журнали, «Прапор» (1956) та «Радянське літературознавство» (1957). Великою подією наукового і культурного життя стала перша «Українська Радянська Енциклопедія».

З початку 1960-х pp. в Україні появляється, власне, ціле покоління молодих літераторів і митців - так званих шістдесятників, до якого належалиЛіна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Стус, Віталій Коротич, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Алла Горська, Валерій Шевчук, Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, ЄвгенСверстюк, Іван Світличний та ін. Їхня поява була, мабуть, найважливішою подією у суспільно-політичному житті республіки. Характеризуючи шістдесятництво, один з його представників, В. Мороз, підкреслював: «Toбуло молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл, наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської газети. Дзюба був одним з найважливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури у Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях..., які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні моральному... Вони відчували, що проповідувати те, у що не віриш, просто робити кар'єру, дивитись, як твій народ російщать, - це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна».

Рух шістдесятників склав опозицію системі, але опозицію, що діяла головно у рамках системи. Натомість кінець 1950-х - початок 1960-х pp. Засвідчили появу підпільного руху. У 1958 p. yСтаніславі було викрито «Об'єднану партію визволення України», у 1961 р. - «Український національний комітет» у Львові та «Молодіжну національну організацію» у с. Кулич-Воля Нестерівського району Львівської області. Спільними для них були дві риси: по-перше, вони складалися з молодих людей, переважно робітників і студентів; по-друге, організаційно й ідеологічно ці групи орієнтувалися на досвід ОУН-УПА.

Принципово новим явищем у розвитку опозиційного руху стала поява групи, що наголошувала на використанні ненасильницьких, по можливості - легальних методів боротьби. Цю ідею розробили два молоді юристи - Левко Лук'яненко та Іван Кандиба, які утворили ядро організованої у 1958 р. на Львівщині Української робітничо-селянської спілки. Спілка мала собі за мету вихід України зі складу Союзу шляхом виконання відповідних статей республіканської та всесоюзної конституцій, що теоретично гарантували це право. Однак у січні 1961 р. Спілку було викрито: її членів засудили на різні терміни ув'язнення, а лідера, Л. Лук'яненка - до розстрілу за зраду Батьківщини (пізніше заміненого на 15-річнеув'язнення).

У доповідях на пленумах, у газетних публікаціях вищі партійні діячі України з тривогою повідомляли про випадки, коли робітники на підприємстві вимагали введення робітничого контролю на підприємствах, школярі й студенти слухали рок-н-рол і творили напівлегальні організації, письменники та художники мріяли про творчу свободу, а націоналісти у Західній Україні пробували підмінити критику культу Сталіна критикою самого марксизму-ленінізму тощо. Навіть якщо половина з цього було правдою, то зрозуміло, що влада стала перед загрозою втрати контролю над суспільством. Люди очікували нових змін та послаблення системи заборон і регуляцій, тим часом як партійно-державна номенклатура вважала, що й того є забагато.