Культурне і духовне життя в Україні у 1920-1930-і pp

Однак залишалася ще одна верства населення, котра могла (принаймні теоретично) скласти опозицію тоталітарній системі. Це була інтелігенція - інтелектуальна еліта українського суспільства. За логікою московського керівництва, в Україні йшлося про «зрадницьке обличчя націоналістичної інтелігенції».

Проте спочатку нібито ніщо не віщувало бурі. Тимчасовий поворот до управління країною на засадах нової економічної політики у 1920-ті pp. почав приносити переконливі результати не лише у галузі господарювання, а й у культурно-духовній сфері. Радянська влада вимушена була пристосовуватися до змін у суспільстві, йдучи на кроки, значення яких інколи важко було швидко й однозначно оцінити. Один із таких кроків - політика «коренізації», проголошена XIIз'їздом РКП(б) у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в державних установах і закладах неросійських радянських республік, сприяння розвитковінаціональної культури.

Український різновид цієї політики дістав назву «українізації». Українська культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну можливість для нормального розвитку і вповні скористалася з неї. Центром українізації став Народний комісаріат освіти республіки, який очолювали послідовно Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Найбільший вплив «українізація» справила на розвиток національної освіти. Чимало позитивних змін сталось у літературі та мистецтві. З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі науки, освіти, культури. У літературі активно працювали П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, М Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Куліш та багато інших. Виникали національні культурні та літературні організації («Гарт», «Плуг», «Авангард» тощо). У 1925 р. постала Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), що об'єднала талановитих письменників, активних учасників руху за відродження української духовності. Значний внесок у розвиток національної музичної культури зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський. В образотворчому мистецтві активно працювали М. Бойчук, I. Їжакевич, А. Петрицький, Б. Іванов, В. Касіян та ін. Видатним діячем української сцени був Лесь Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальний театральний колектив «Березіль». Це був новий крок на шляху оновлення національного театру. У 1927 р. була створена Київська кіностудія.

Одначе наприкінці 20-х pp. процес українізації практично припинився, поступившись місцем масованому наступові сталінського режиму на національне життя. Першою жертвою цілеспрямованих атак у республіці впало старше дореволюційне покоління українських інтелектуалів. У липні 1929 р. серед них було проведено масові арешти. У березні 1930 р. 45 заарештованих постали в Харкові перед судом, звинувачувані у приналежності до таємної Спілки визволення України (СВУ). Були засуджені відомі вчені, письменники, культурні діячі: Сергій Єфремов, Михайло Слабченко, Андрій Ніковський, Осип Гермайзе, Людмила Старицька-Черняхівська та ін. Разом з ними на лаву підсудних потрапили молоді люди, яким закидалося членство в юнацькій організації СВУ - Спілці української молоді. Серед істориків немає єдності думок щодо фактичного існування СВУ-СУМ. Переважна більшість схиляється до думки, що справу сфабрикували радянські карні органи. Заарештовані одержали від 2 до 10 років, а згодом були ліквідовані.

У лютому 1931 р. прокотилася чергова хвиля арештів. На цей раз заарештованих звинуватили у належності до підпільного Українського національного центру (УНЦ). Більшість із них була емігрантами, які в 1920-х pp. повернулись у Радянську Україну. Керівництво Центром інкримінувалося двом провідним діячам Української Народної Республіки доби Центральної Ради - колишньому її лідерові Михайлові Грушевському та прем'єр-міністрові Всеволодові Голубовичу. Зокрема, М. Грушевського вислали до Москви у березні 1931 р. без права повернення в Україну (у 1934 р. він помер). У цілому ж за звинуваченнями в приналежності до УНЦ було репресовано 50 діячів національної науки і культури. У грудні 1934 р. у справі так званого «Українського центру біло-гвардійців-терористів» було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції.

Репресіям були піддані більшість з учасників політики «українізації». 7 липня 1933 p., звинувачений у причетності до контрреволюційної організації, наклав на себе руки Микола Скрипник, основний пропагандист українізації.

Тотальні «чистки» не обминули й театр. 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр «Березіль» закрито. У сталінських таборах загинули українські академіки - геолог Н. Світальський, генетик I. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці О. Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

У 30-ті pp. yсфері культури найбільшої шкоди завдав прес ідеологізації. З метою запровадження тотального контролю над творчістю митців у середині 30-х pp. було утворено єдині контрольовані Москвою спілки письменників, художників, композиторів тощо. За їхньою допомогою держава придушувала будь-яке відхилення від «лінії партії». Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців (або 16% від їх загального складу). Черговими жертвами репресій стали I. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О. Довженка, I. Кавалерідзе, I. Савченка, I. Пир'єва,Л. Лукова тощо. Так, у 30-х pp. Олександр Довженко був змушений залишити Україну й переїхати до Москви.

Прес більшовицького терору буквально розчавив українську культурницьку еліту. «Чистка» набула тотального характеру. З 85 українських науковців-філологів було репресовано 62; кілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з'їзд, було заарештовано й розстріляно всіх до одного. Апарат комісаріату освіти, головного провідника політики «українізації», був повністю заміщений на обласному рівні й на 90% - на районному. Звільнено з роботи мало не 4000 українських вчителів та 210 викладачів педагогічних інститутів. 3 259 українських письменників, які друкувались у 1930 p., після 1938 р. залишилося лише 36. З них, за приблизними підрахунками, розстріляно 17, покінчило життя самогубством 8, заарештовано й заслано у табори - 175, пропало без вісті - 16, померло своєю смертю - 7. Таких же втрат зазнали й інші галузі наукової та культурної діяльності.

Вкрай складним було становище церкви. Держава поставила собі за мсту контролювати або ж зовсім винищити релігійні установи. Йшлося про те, щоби виховати атеїстами нове покоління. Розпочалося масове нищення матеріальної основи релігійних громад. У приміщеннях храмів влаштовувалися школи, гаражі, склади і т.п. У 1930 р. поза законом оголошено Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), утворенув жовтні1921р. Друга п'ятирічка (1933-1937) була оголошена «п'ятирічкою знищення релігії». На середину 30-х pp. в Україні залишилось лише 9% церковних споруд порівняно з 1913 р.

Таким чином, становище української культури у 30-ті pp. повністю віддзеркалювало загальнополітичну ситуацію в країні. Досягши значних успіхів у 20-х pp., українська культура потрапила під жорсткий ідеологічний прес режиму, що дедалі більше виявляв себе як тоталітарний, антинародний. «Розстріляне відродження» - це, мабуть, найбільш точна характеристика стану національної культури у цей період.

За підрахунками М. Максудова, колишнього радянського демографа, який виїхав на Захід, прямі людські втрати від репресій у 1927-1938 pp. становили щонайменше 4,4 млн. чоловік. Підсумовуючи трагічний досвід 1930-х pp., не можна не погодитись із словами Богдана Кравченка: «Найбільшим досягненням українців у це десятиліття було те, що українці пережили його».

загрузка...