Культура Київської Русі

Народ Київської Русі, однієї з найбільших держав тогочасної Європи, створив неповторну матеріальну і духовну культуру. В її основі лежала повсякденна праця, багатовіковий досвід поколінь, боротьба за оволодіння силами природи. Центрами культурного життя стали численні міста - насамперед Київ, Володимир, Чернігів.

Здавна знали на Русі писемність і цінували грамотних людей. Вчені стверджують, що до прийняття християнства київські князі Дір, Аскольд, Олег та Ігор, укладаючиміжнародніугоди, користувалися слов’янськоюмовою й писемністю з використанням грецького алфавіту. Поширювалися також літери, що називалися глаголицею.

Але з часом на Русі утвердилася слов'янська абетка кирилиця, названа на честь її винахідника - болгарського проповідника і просвітителя Кирила. Цією абеткою, дещо зміненою пізніше, ми користуємося й сьогодні. Особливо розповсюдилася кирилиця, а разом з нею й освіта, після запровадження християнства. Потребу в цьому зрозумів ще хреститель Русі князь Володимир Святославович. Він першим почав «брати певних людей» дітей і віддавати у книжне навчання. У тих умовах здійснити це було складно, бо «матері плакали по них, як по мертвих».

Поступово навчання дітей, переважно хлопчиків, при церквах та монастирях поширювалося. До нього з часом залучалися і здібні вихідціз простого народу. За деякими відомостями, внучка Ярослава Мудрого навчала дівчат при Андріївському монастирі. А сестра Володимимира Мономаха створила для них навіть окрему школу.

У тодішніх школах навчали читати, писати і лічити, співати церковні пісні (псалми). Старшокласникам викладали філософію, граматику, риторику. Про поширення освіти серед народу свідчать берестяні грамоти, знайдені в Галичині. Це листи, різні документи, написані купцями, міщанами, боярами. Київські та удільні князі були освіченими людьми, знавцями історії, спритними дипломатами. їм були відомі твори Гомера, Геродота, Аристотеля. Своєю освіченістю славився Ярослав Мудрий, його сини. У той час, як імператор франків Карл Великий і король Франції Генріх I були неписьменними і замість підпису ставили хрестик, дружина останнього - донька Ярослава Мудрого Анна - відзначалася освіченістю й власноруч підписувала державні документи. Всеволод Ярославович знав п'ять мов.

Освічені люди знали, любили й цінували книги, що були тоді рукописними. Про Ярослава Мудрого сучасник розповідає як про людину, яка любила книги і багато читала: «До книг він мав нахил, читаючи їх часто вдень і вночі». Князь зібрав перекладачів і переписувачів, котрі переклали з грецької та латинської мов на слов'янську і переписали велику кількість книжок. Ярославова книгозбірня, що знаходилася в Софійському соборі, нараховувала понад 500 книг. Книголюбом уславився і син Ярослава. Від його бібліотеки залишився знаменитий «Ізборник Святослава» 1073 р. - своєрідна енциклопедія різних видань. Збирав рукописи і дбав про їхнє розмноження і Володимир Мономах. «Краса для воїна - зброя, для човна - вітрила, а для праведника - читання книг», - говорили русичі.

У книгах, писаних від руки, містяться віртуозно виконані химерні заставні літери, вишукані ілюстрації - невеликі малюнки фарбами на різні теми (мініатюри). Будучи доповненням до тексту, вони водночас є самостійним витвором мистецтва і джерелом знань. Писані на пергаменті книги створювались тривалий час і коштували досить дорого. Користуватися ними і мати їх могли лише багаті люди: князі, бояри, єпископи. Для новгородського посадника було написано чудову книгу «Остромирове Євангеліє», що збереглося до наших днів.

Мала Русь і власну оригінальну літературу, як духовну, так і світську. Серед християнських проповідників відзначився найвизначніший письменник того часу, автор видатного твору « Слово про закон і благодать» митрополит Іларіон. Це була промова, виголошена в Софійському соборі перед князем Ярославом. У ній йдеться про хрещення України-Русі і про визначну роль у цьому місцевих християн. «Слово» пронизане патріотичним стилем, гордістю за свою землю, свою державу, свій народ.

Героїчний і трагічний похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича на половців та його поразка оспівані у найдавнішій літературній пам'ятці України-Русі - талановитому поетичному творі «Слово о полку Ігоревім». Поема, створена невідомим учасником і очевидцем подій, стала великим патріотичним закликом до єднання руських князів перед загрозою зовнішніх ворогів. Сюжет «Слова» є основою героїко-патріотичної опери композитора О.П. Бородіна «Князь Ігор». А художні якості твору ставлять його в один рівень з такими західноєвропейськими шедеврами, як «Пісня про Роланда» та «Пісня про Нібелунгів».

«Повчання дітям» Володимира Мономаха теж входить до числа кращих творів середньовічної української літератури. Визначною пам'яткою літературної і книжної культури тих часів є «Києво-Печерський патерик» - збірка оповідань про життя святих первосвящеників та великомучеників Руської Землі. Остаточно її складено та впорядковано у XIII ст. Згодом «Патерик» постійно доповнювався та розширювався.

Окреме місце в літературі Русі займають літописи (від «літо» - рік) – визначне явище в історії світової культури. Жоден народ у світі не створив чогось подібного. Літописні зводи, що дійшли до нас, є цінним свідченням характеру тодішніх історичних подій та явищ. Створювалися вони на основі відомостей попередніх історичних творів, тому в них є й значні протиріччя, неточності. Вчені вважають, що найдавніший літопис створено при дворі князяАскольда. У літописи рік за роком записувалися найважливіші події в житті слов'янських народів. Складали і переписували їх ченці в Софійському соборі, у Печорському та інших монастирях.

Старі українські літописи не збереглися через постійні руїну і спустошення, які охоплювали Україну в усі віки, і дійшли до нас у пізніших копіях-списках, до того ж зроблених на чужині, у Московщині, у XIV-ХVІ ст. Від того вони, звичайно, зазнали фальсифікацій, змін та переробок. Сьогодні нам відомо багато літописних списків. В їхній основі лежить головний, найперший літопис «Повість минулих літ», написаний в Українімонахом Печерської Лаври, істориком-літописцем Нестором близько 1113 р. Своє головне завдання Нестор визначив у назві: розповісти наступним поколінням, «звідки пішла Земля Руська, хто почав у Києві першим князювати і як виникла держава Русь».

Літописець сумлінно розповів про героїчну боротьбу наших предків з ворогами, про їхню нелегку історію і важке життя. Літописи мають і художню цінність як літературні твори, написані досконалим стилем, проникнуті патріотичним пафосом. Хоч писалися вони книжною, церковнослов’янською мовою, все ж автори не уникли народної, живої тодішньої української мови, що вирувала в Києві та якою розмовляли й книжники. Тому досить часто у текстах зустрічаємо слова, що вживаємо сьогодні і ми: «казати», «кожух», «батіг», «сопілка», «черевик», «лаяти», «сумний». Вжиті буквосполучення, закінчення та відмінники вказують на те, що літописці в побуті розмовляли українською мовою.

Здавна на Русі будівництво було переважно дерев'яним. Лише у другій половині X ст. з'явилися кам'яні палацові споруди. 3 прийняттям християнства в Києві й інших містах почали будувати величні кам'яні храми - церкви і собори. Спочатку на архітектуру Русі досить помітним був вплив Візантії. Але поступово руські майстри виробили свою неповторну манеру будівництва й оздоблення величних, прославлених на всю державу храмів.

I донині вражає масштабами і досконалістю Софійський собор у Києві, збудований 1037 року за наказом Ярослава Мудрого на місці розгрому печенігів. Ця велична споруда уособлює вершину розквіту Руської держави. Собор є шедевром будівельної техніки, архітектури та мистецтва XI ст. Його велич створюють 13 бань, що утримуються на 12 масивних кам'яних колонах, поділяючих храм на 5 нав (відділень). Архітектурне багатство, прикрашення колон різьбленими червоними кахлями, а підлоги - різнокольоровими плитами, надавали собору композиційної мальовничості, урочистості, святкового вигляду.

Центральні місця у храмі оздоблені мозаїкою - малюнками, виконаними із шматочків кольорового скла-смаги, вдавленого у вологу штукатурку. Різновідтінкові блискучі камінці і скельця, переливаючись на світлі, оживляють застиглі суворі лики святих. Найвищої художньої досконалості майстри мозаїки досягли у великому зображенні Оранти (Богоматері, яка молиться). Це шедевр поєднання образної святості з неперевершеною художньою досконалістю.

Особливу цінність мають збережені до нашого часу всесвітньо відомі софійські фрески - малюнки аквареллю на непросохлій штукатурці. На них ми бачимо зображення святих християнської церкви, князя Ярослава з родиною, розваги, полювання.

He менш чудовими стали храми, зведені у Новгороді (Софійський собор), Чернігові (Спасо-Преображснський собор), Галичі, Володимирі тощо.

Головні в'їзди до Києва, Володимира прикрашали центральні Золоті ворота, що теж являли собою шедеври архітектурного мистецтва. Самі ж міста обносилися валами, на яких стояли міцні оборонні укріплення, збиті дерев'яним зрубом.

Багаті люди будували в містах для себе високі дерев'яні та кам'яні тереми, оздоблюючи їх вигадливими візерунками і дахами. У центрі міста - на дитинці - підносився великий князівський палац.

Поруч із розвитком архітектури, на Русі поширювалися й інші види мистецтв, зокрема, образотворче. На спеціально оброблених і склеєних дошках малювали ікони - зображення Бога і святих. Ними прикрашали храми, будинки. Світової слави зажив київський іконописець XI ст. Олімпій, який розписував Софійський собор. «Києво-Печерський патерик» розповідає, що «Олімпій був пострижений у монахи і навчався іконописної майстерності. Дуже добре вмів писати ікони. Цього уміння він захотів навчитися не заради багатства, але для Бога робив. А робив він, скільки треба було. Ігуменові і братії писав ікони і нічого за це не брав. Неодноразово просив він друзів своїх, щоб вони, якщо де в церкві побачать постарілі ікони, приносили їх до нього. Обновивши, він розставляв їх на свої місця. Все це робив він, щоб не бути бездіяльним. Свій заробіток Олімпій поділяв на три частини: одну частину - на святі ікони, а другу частину - на милостиню убогим, а третю частину - на потребу тілу своєму. I це він робив протягом усіх років, не давав собі спокою весь час, бездіяльним його ніколи не доводилося бачити».

У процесі праці у русичів, як і в інших народів, народилися пісня, музика, танець. Жителі Русі любили співати пісні про військові походи, про весну і зиму, про кохання. Під акомпанемент народних інструментів - сопілки, бубна, гусел - виконувалися танці, водилися хороводи.

Народні співці-гуслярі, граючи на гуслах, розповідали билини про богатирів, захисників рідної землі: Іллю Муромця, Олексу Поповича, Добриню Микитовича. Безліч казок про хижих і небачених звірів, килими-літаки, шапку-невидимку, чоботи-скороходи передавалися з вуст в уста, від покоління до покоління. Із часом вони почали записуватись і таким чином дійшли до нас.

Своєю працею і хистом духовна еліта Русі створила у середні віки міцні підвалини духовної культури, яку розвинули наступні покоління.