Культура Галицько-Волинської держави

Для потреб держави і для поширення та утвердження християнської церкви були потрібні грамотні й освічені люди. При церквах, монастирях, єпископських кафедрах існували школи. До них приймали хлопчиків з семи років. Пройшовши курс навчання, вони йшли писарчуками до княжої або єпископської канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Знайдені написи на стінах церков, на бересті, на речах, зброї та знаряддях праці (мітки) засвідчують, що серед ремісників, купців,бояр і дружинників теж були грамотні люди. Збереглися пергаментні грамоти, написані латинською мовою, що галицько-волинські князі та єпископи надсилали за кордон. При дворі Данилового небожа Володимира Васильковича діяла майстерня з переписування книг. Князь дуже любив книги і книжну мудрість. Літописець пише, що такого «книжника і філософа не було у всій землі, і після нього не буде». 36 книг зі своєї бібліотеки Володимир Василькович подарував церквам і соборам. А книги були надто дорогі: написані на пергаменті, у шкіряній оправі, оздоблені золотом, сріблом, дорогоцінним камінням, сторінки прикрашені довершеними мініатюрами.

Галицько-волинські книжники, особливо які жили при дворі Данила Романовича і Володимира Васильковича, продовжили літописну традицію київських чорноризців. Найранішою літописною пам'яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана невідомим автором у 1097 р. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого осліпив волинський князь.

Події з 1201 до 1292 р. охоплює «Галицько-Волинський літопис». Він поділяється на дві частини. Перша - розповідь про життя і діяльність князя і короля Данила Романовича. Написано її в Холмі наближеним князя. Події закінчуються кінцем 50-х pp. XIII ст. У другій частині літопису йдеться про події на Волині від цього часу і до кінця століття. Написав її книжник з оточення Володимира Васильковича. Саме із цього літопису ми знаємо історію держави Романовичів.

Особливістю «Галицько-волинського літопису» є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на літа. Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі. Літопис є також цінним джерелом з
вивчення української мови. Адже в ньому багато характерних для неї слів, зворотів і прислів'їв.

Літописці й книжники дуже часто у творчості зверталися донародних пісень, приказок, казок і легенд, що заносили до книг. У «Галицько-волинському літописі» збереглися пісня на честь Романа Мстиславовича, перекази про заснуванняГалича і Галичину могилу, легенда про євшан-зілля. У ній звучить заклик любити батьківщину, якою б вона не була.

Коли кагана Отрока розгромили дружини Володимира Мономаха, він пішов у вигнання й оселився на Кавказі. Після смерті київськогокнязя брат Отрока прислав до нього співця, щоб піснями закликати додому. Але вони не збудили в серці кагана бажання повернутися. Тоді співець дав Отроку понюхати євшан-зілля (полин). I той зі сльозами вигукнув: «Та вже краще на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужині славному бути!»

Багатство Галицько-Волинської землі й заможне боярство сприяли розвитку будівництва міст, цивільних споруд і храмів. Кам'яними спочатку були лише храми та князівські палати. Решта споруд будувалася з дерева. Більшість церков і соборів у Галичі, Перемишлі, Володимирі були білокам'яними, з рубленим орнаментом.

3 білого каменю побудовано Успенський собор і церкву Пантелеймона у Галичі, церкву св. Іоанна у Холмі. Успенський собор у Володимирі був схожий на однойменний храм у Києво-Печерськім монастирі. Майст-ри поєднували руський, візантійський, романський та готичний стилі. Вікна у храмах робилися на західноєвропейський зразок, прикрашалися вітражами. Стіни розмальовувалися яскравими фресками. Особливо вражав красою внутрішнього оздоблення храм Іоанна у Холмі. Поширене було і будівництво світських споруд-палаців, будинків, оборонних стін.

На західноєвропейський зразок будують замки - на високій горі, з кам'яними мурами, ровом, зі сторожовою вежею донжоном. У кінці XIII - першій половині XIV ст. такі замки збудували у Луцьку, Кремінці, Хотині, Одеську. У великих містах центр укріплювався «градом», де жив князь і бояри, а передмістя, де жили ремісники, - дерев'яним «острогом».

Галицькі й волинські майстри іконопису продовжили традиції київського та візантійського стилю. В їхніх творах з'являються і нові мотиви: емоційна насиченість обличчя образу, вміння поєднати контрастність барв. Шкода лишень, зразків іконопису того часу залишилося дуже мало. Це ікона Богородиці Одигітрії (з немовлям) з Покровської церкви міста Луцька. її ще називають «Волинська Богоматір». Також образ святого Юрія Змієборця на чорному коні. Широко відома серед польських християн ікона «Ченстоховської Матері Божої» була вивезена з Галичини (міста Белза).

Отже, Галицько-Волинська держава продовжила культурну традицію Київської Русі, чим підтримала формування і подальший розвиток української народності.

Столітній період від погрому Києва татарами у 1240 р. до смерті Юрія II в 1340 р. державну спадщину, культурну, економічну, національну і духовну традиції Київської Русі на українських землях продовжувала Галицько-Волинська держава. Створена Романом Мстиславовичем у 1199 p., вона з приєднанням Київського князівства охопила всі південноруські землі. За часів Данила Романовича Галицько-Волинське королівство стало могутньою загальновизнаною державою середньовічної Європи. Вона загальмувала монголо-татарську навалу на захід, чим захистила здобутки європейської цивілізації від азіатських погромників. Разом з тим Галицько-Волинська держава захистила й українське населення, згуртувала його для опору поневолювачам, створила умови для дальшого прогресу господарства, ремесла, торгівлі, будівництва міст, розбудови державного апарату, формування власної національної структури населення.

Та найважливішим було створення Галицько-Волинським королівством умов для завершення формування української народності та поступовогоїї переростання в народ. Адже роздроблення Русі й утворення та розвиток на південно-західній її частині у ХІІ-ХІІІ ст. окремих князівств, таких як Київське, Чернігівське, Переяславське і особливо могутнє Галицько-Волинське, куди перенісся центр державницького життя України-Русі, спричинили прискорення процесу утвердження на всій цій великій території й окремої української народності.

Між різними частинами Русі-України посилювалися економічні зв'язки, торговий обмін. 3 Галичини продовжували везти в Київ, Острог, Чернігів сіль, зброю, хліб. Київські купці вели жваву торгівлю в Галичі, Володимирі, Луцьку. Українські князівства поступово утворювали єдиний економічний організм.

Між ними склався і політичний союз. Вони часто разом виступали у воєнні походи проти ворогів, вели спільну зовнішню політику. Князь Данило Романович у період найвищого піднесення його влади титулувався то «королем Русі», то «князем всієї Малої Русі», то «королем України».

Під натиском навал половців, а потім монголо-татарських завойовників, значна частина жителів Середньої Наддніпрянщини переселилась у західні землі. Це спричинило змішування населення Київського, Переяславського, Чернігівського і Галицько-Волинського князівства, що сприяло подоланню колишньої племінної специфіки та згуртуванню єдиного українського етносу. Це був важливий етап найінтенсивнішої концентрації важливих рис близьких за походженням племен у згуртовану і спаяну етнічну єдність - народність - на основі спільності території, мови, звичаїв, обрядів, побуту, потреби захисту від зовнішніх ворогів.

Під час роздроблення України-Руси досягала зрілості формування нова етнічна єдність Східної Європи - українська народність. Доказом її розвитку може слугувати мова. Науково доведено, що основу лексики руської літературної мови, якою написані «Київський» і «Галицько-волинський» літописи, «Слово о полку Ігоревім» та інші літературні пам'ятки, склала народна мова місцевих племен, насамперед полян-русів, що згодом дістала назву української. Вже за часів розквіту Русі українська народна мова відігравалавідчутну роль, впливала на офіційну церковнослов'янську. He тільки простолюдини Києва, а й князі, які народилися й жили тут, користувалися українською мовою, яку б ми зрозуміли й сьогодні.

Отже, Галицько-Волинська держава — важливий етап в історії України. Вона зберегла, примножила і передала наступним поколінням державницьку, культурну і духовну спадщину Русі.